Читать книгу Київські бомби - Андрей Кокотюха - Страница 8

У своєму службовому кабінеті над широким столом – червоне дерево, спеціально замовляв, оплатили з казенних коштів – Сергій Підвисоцький повісив портрет прем’єр-міністра.

Спеціального циркуляра, котрим приписувалося прикрашати кабінети передусім портретами государя-імператора, ротмістр Київського охоронного відділення не бачив на власні очі. Хоча жило переконання: десь подібний припис напевне існує. Адже ще ніхто, особливо тут, у провінції, не ризикував перевірити на власній шкурі, що буде, коли не почепиш царську персону або знімеш її, примостивши на стіну замість неї іншу, не менш визначну особу.

Ротмістр Підвисоцький наважився так учинити лише цього літа. Демонструючи найперше собі, а вже потім – іншим, укупі з безпосереднім начальством, власне ставлення до Маніфесту Третього липня.[33] У розмові з підполковником Кулябком зізнався начальнику охранки щиро та відверто: давно чекав чогось подібного, адже країна за кілька останніх років зовсім розхиталася, розбовталася, надто багато поблажок під виглядом різних свобод отримало суспіль ство, яке виявилося до них не готовим. І через те – не надто стабільним.

Той день третього липня, коли цар Микола Другий розпустив у Петербурзі Державну думу, наблизив не хто інший, як прем’єр Столипін. У це Підвисоцький вірив свято: сам цар, на його думку, надто слабкий для прийняття будь-яких рішень. І взагалі, після того як імператор дозволив собі піддатися на вимоги бунтівників, віра ротмістра в силу монархії дала досить широку тріщину.

Тому він прилаштував над своїм робочим столом портрет саме пана Столипіна.

Ніхто ще не зробив ротмістру жодних зауважень з приводу того, що, мовляв, не та персона в казенному кабінеті. Про всяк випадок Підвисоцький мав щось умовно схоже на алібі: государя-імператора тут раніше не було. Тобто він не знімав царя, помінявши його на голову уряду, – просто віддав належне не менш високій державній людині. Між іншим, імператором призначеній, да-с…

Пильно й уважно стежачи за газетними публікаціями, де цитувалися виступи першого міністра, Сергій Іванович часом ловив себе на думці: а Петро ж то Аркадійович уголос говорить те, про що він, звичайний київський жандармський ротмістр, давно й багато думав. І, що характерно, думає надалі.

По суті, голова російського уряду майже дослівно озвучував переконання самого Підвисоцького, котрий вважав: не виросла ще російська політика до парламентаризму британського зразка, не може тут бути конституційної монархії, та й не скоро до цього імперія прийде. «Уряд буде боротися винятковими засобами, – але тільки тому, що зараз винятковий час, – говорив Столипін зовсім недавно, коли в містах після тривалого часу бодай на трошки перестали вибухати вулиці, площі, квартири й набережні. – Ніхто не зможе шляхом терору змусити уряд запроваджувати ті реформи, які ми не вважаємо за доцільне запроваджувати. Уряд вітатиме публічне викриття будь-якого безладу, котрий подається ліберальними крикунами як прогресивні ліберальні реформи! Усе це розраховане на те, аби викликати у нас, у влади, параліч: паралізувати думку та волю. І всі ці дії зводяться до двох слів: “Руки вгору!” На ці два слова ми, уряд, цілком та повністю усвідомлюючи свою правоту, можемо відповісти теж двома словами: “Не залякаєте!”».

Читаючи ці прем’єрські слова в якомусь із газетних звітів про відкриття Другої Державної думи, ротмістр Підвисоцький ясно уявляв грім від зірваних Столипіним оплесків – і напевне там ще був брутальний свист цих невихованих, зовсім не обтесаних лібералів, котрі лише на словах прагнуть змін для величезної країни. Насправді ж хочуть тільки двох речей: безладу та безвладдя.

Із першого витікає друге, і вони фактично свого домоглися.

Це ж вони своїми бомбами, револьверами та політичними страйками, за якими насправді стояло лише небажання працювати, змогли налякати імператора. Так-так, налякати, інакше не скажеш: ганебний, боягузливий Маніфест від 17 жовтня цар написав під явним тиском озброєної вулиці, котра навіть після того, як їм проголосили омріяні свободи, не заспокоїлася. Ротмістр дуже добре пам’ятав, як, перевдягнувшись у цивільне, змушений був мерзнути разом із філерами на зимових київських вулицях, вистежуючи кур’єрів бойових груп, котрі переносили з місця на місце гроші, боєприпаси, прокламації та вибухівку. Це, на переконання Підвисоцького, могло означати й, власне, означало лише одне: свободу народ, іменем якого прикривалися терористичні групи, насправді розумів як дику, нічим і ніким не керовану анархію.

Після розмови з Кулябком, уважно прочитавши й потім так само, як начальник охранки, кілька разів перечитавши текст листівки з тих, що розкидали сьогоднішні бомбісти на Прорізній, ротмістр не зміг приховати радості, чим невимовно здивував свого шефа: «Що вас так потішило, Сергію Івановичу? Нагла людська смерть?» Вибачившись за явно негідну поведінку, Підвисоцький зразу ж пояснив: нарешті, хай і за таких трагічних обставин, отримане підтвердження цілковито правильної державної політики пана Столипіна.

Адже текст листівки свідчить – нагле вбивство товариша прокурора Чухонцева почало готуватися, висловлюючись фігурально, після сумнозвісного Маніфесту від 17 жовтня, коли, серед інших, були обіцяні й навіть почали отримуватися так звані національні свободи.

Воістину – так звані.

Інших поглядів на це питання Сергій Підвисоцький, народжений у Києві двадцять вісім років тому, не мав.

І змінювати їх не збирався.

Хай навіть залишиться в чиїхось очах дурнем, бо, кажуть, лише дурні не міняють поглядів. Справді, є думки, котрі варто міняти з огляду на те, що світ довкола теж змінюється. Проте мусять же бути і сталі речі та явища. Чорне лишається чорним, біле – білим, смердюче смердітиме, навіть якщо вилити на нього великий флакон дорогого одеколону. Таке воно – життя.

Коріння Підвисоцьких, з якого він походив, тягнулося, кажуть, із давнього роду козацьких отаманів, один із нащадків яких більше ста років тому отримав від російської імператриці дворянський титул. З того часу наступні покоління намагалися без особливої потреби не згадувати, що колись були козацькою шляхтою та претендували на якусь самостійність від російського царського дому. Саме тому Сергій не розумів, та й не так вже і хотів розуміти, чого саме не вистачає малоросам, до яких себе цілком щиро зараховував. І головне – вперше подібні думки прийшли йому в голову не так давно.

А саме – після злощасного й ганебного жовтневого Маніфесту, після якого в Києві, Харкові та навіть в Одесі, яка завжди й цілком справедливо пишалася статусом вільного міста, раптом, мов гриби, почали виростати цілі спільноти, з доброго дива вимагаючи, аби в училищах, гімназіях, вищих школах та навіть державних установах Російської імперії почали користуватися поруч із російською також мовою, якою щебетали між собою їхні служниці, сільські дівчата. І яку Сергій чув лише в батьківському маєтку неподалік від Києва – мову неосвічених людей, котрі мали доволі слабке та крихке поняття про державний устрій величезної імперії та особливості керування нею.

Підвисоцький не міг скласти в голові, чого саме не вистачає тим, хто замість малоросів – тим, ким були, дай Боже пам’яті, мало не дві сотні років, – починає вперто й на весь голос називати себе українцями.

У яких правах вони обмежені?

Навпаки, вважав він слідом за Столипіним, це дуже добре й навіть практично, коли величезна країна, що розтягнулася від Чорного моря до Білого, говорить однією мовою, служить одному государеві, усвідомлює себе частиною великої могутньої країни. Ніхто не морить їх голодом лише тому, що вони належать до іншої нації, хоча у чому аж така суттєва різниця між селянами Московської, Петербурзької, Новгородської, Мінської, Київської та Харківської губерній? Якось, будучи підлітком, Сергій читав про работоргівлю на Півдні Американського континенту, а також про те, як прогресивна Північ перемогла Південь у війні. І, поклавши руку на серце, погоджувався: це дуже погано, коли людина з іншим кольором шкіри стає рабом та позбавляється елементарних громадянських прав.

Але ж ті, хто раптом почав називати себе українцями, жодних прав, на глибоке переконання ротмістра Підвисоцького, донедавна позбавлені не були! Ну, не продавалися вони на невільничих базарах, як це було в Новому Світі.

Чесно намагаючись розібратися в цьому й залишаючи за собою право чогось не розуміти та шукати пояснення, Підвисоцький після кількох спроб здався й склав руки. Він далі не розумів, чого їм усім треба й чим вони, українці, відрізняються від нього, малороса. Єдине, з чим Сергій Іванович через силу змирився, і то не тепер, а досить давно: до великороса йому, ураженому не дуже чистою, як він вважав, спадковістю, до великого російського народу не те щоб далеко – просто не досягнути. Тож ротмістр знайшов для себе чи не єдиний вихід: вірою і правдою служити государю-імператору. Так, як рід Підвисоцьких служив уже не перше покоління.

Віру в царя суттєво похитнув лиховісний Маніфест, випустивши з пляшки чимало злих джинів та відкривши не одну, а навіть кілька скриньок Пандори. Хоча, з іншого боку, саме несподівані й загалом згубні для імперії політичні та суспільні наслідки, до яких призвів Маніфест 17 жовтня 1905 року, виявили нарешті, хто є хто. Тепер, після Маніфесту від 3 липня, ротмістр Підвисоцький міг краще розуміти причини того, що відбувається.

Усвідомити, хто є хто довкола.

Та, зокрема, розібратися, чому товариш прокурора Чухонцев став жертвою зухвалого й жорстокого замаху.

Зізнаючись собі, що царське рішення про надання згубних свобод суттєво підірвало його віру в непогрішимість, авторитетність та могутність імперії, Сергій Підвисоцький так само усвідомив: цю віру повернув та навіть зміцнив Петро Столипін – тоді, коли взявся усувати наслідки височайшого переляку жорсткою сильною рукою.

Хай записні м’якотілі ліберали називають це реакцією. Вони праві. На безлад, який творився в державі, мусить бути відповідна реакція.

На те і влада, щоб реагувати.

Щоправда, реакція дещо запізніла. Та все ж таки колись починати треба.

Підвисоцькі мали кріпаків, та сам Сергій, за часом народження не заставши ті часи, все ж таки не вважав себе прихильником закріпачення. Слуга повинен служити панові не через те, що його до цього зобов’язують закони. Якщо один пан, а інший погоджується стати його слугою, це означає лише визнання нижчого власної нижчості перед вищим. Кінець кінцем, не всякий пан вартий слуг, це теж було частиною переконання Підвисоцького, й він навіть пишався: вивів щось схоже на власну теорію, не раз уже озвучену в компаніях. Проте, погоджуючись, що кріпацтво віджило себе й просто мало бути скасоване, бо того вимагав конкретний історичний та політичний момент, жандармський ротмістр так само визнавав: саме оця перша велика свобода, пожалувана імператором своєму народові, дала потужний поштовх і піднесла хвилю терору, котра накрила неосяжну територію імперії.

З цим терором Сергій Підвисоцький жив від самого народження.

Розмови про те, як тремтить країна, супроводжували хлопчика мало не з колиски. Ставши старшим, він дізнався: не просто в рік, а в день його народження в Києві троє невідомих розстріляли просто серед білого лютневого дня товариша прокурора, а за кілька місяців, уже в травні, одеський студент просто в центрі Києва ударив стилетом у спину офіцера жандармської управи.

Відтоді й дотепер терор на київських вулицях став до прикрого звичним явищем, і на постріли та вибухи бомб міщани мимоволі навчилися реагувати так само, як на дощ, зимовий сніжний занос чи повінь на Подолі – навіть коли дніпровська вода піднімалася аж до центральної частини міста.

Уже почавши служити в жандармерії ще при Новицькому, тоді ще зовсім зелений, проте не по чину, як примовляв Василь Дементійович, цікавий офіцер самотужки знайшов підтвердження інформації, отримуваної Департаментом поліції через Особливий відділ з-за кордону, від агентів, котрі діяли в емігрантському середовищі, й розсилав по губернських управах. Не раз і не два відзначалося, що Санкт-Петербург як столиця імперії тепер найменше годиться для проведення революційних, читай – терористичних – дій. Головні надії терористи від усіх партій та всіх мастей покладають нині на провінції. Там, у губерніях, ґрунт для вдячного революційного руху готується самим урядом. Адже у провінцію переважно висилають, караючи за різні провинності, а не призначають цілеспрямовано, з урахуванням тієї чи іншої специфіки. Або дають губернії на відкуп не особливо вимогливим, зате – напевне вірнопідданим чиновникам, котрі облаштовують тут для себе маленькі персональні райські куточки.

Невтішний висновок зробив для себе Сергій Підвисоцький: його рідний Київ саме через це став раєм ще й для терористів усіх мастей. А від сьогодні, як зрозумів ротмістр, на одну «масть» побільшало.

Сам молодий офіцер був вдячний Спиридовичу за те, що невдовзі після свого призначення забрав його, тоді ще – поручника, з відомства Новицького до себе, в охранку. Старий лис опирався, та Олександр Іванович мав значні повноваження й повною мірою скористався ними. Пояснивши: великою помилкою буде, якщо Охоронне відділення комплектувати кадрами, привезеними з Петербурга, Москви чи, наприклад, Тамбова або Новгорода.

Можна мати величезний досвід роботи. Й разом із тим – цілковито не розумітися на місцевій специфіці.

Власне, це й відбувалося. Місцевих офіцерів ставили на другі, якщо не на треті ролі. Філерів привозили зі столиці, всякий раз позичаючи їх у департаменті, в служби незмінного Євстратія Павловича Медникова.[34] Тутешні ж службісти, взагалі ні на що не впливаючи та не приймаючи жодного рішення, ставали надзвичайно пасивними. Як результат – цілком позбавленими власної ініціативи. Й через це – не тільки, та передусім через це! – були навіть трошки лютими на «старшого брата».

Створенню здорової робочої атмосфери це не сприяло. Тож Спиридович спробував переламати ситуацію так, як знав і розумів. А саме: давши нагоду відзначитися, начальник охранки не заважав молодим офіцерам бити копитами.

Позитивний результат не забарився. Так Сергій Підвисоцький досить скоро дослужився до ротмістра, навіть почав отримувати від заїжджого жандармського начальства солодкі пропозиції перебратися поближче, спершу до Москви, а там, Бог дасть, може, й столиця відкриється. Проте ротмістр поки що знаходив вагомі причини делікатно відмовитися, про всяк випадок не спалюючи київських містків за собою. Але все ж таки на своєму нинішньому місці та у своєму теперішньому становищі Підвисоцькому було доволі комфортно. Недарма Кулябку, новому шефу, ротмістра рекомендували як одного з кращих тутешніх спеціалістів, котрий чудово знається саме на київській специфіці.

Ось чому Кулябко сьогодні, після замаху на Чухонцева, викликав до себе саме Підвисоцького.

Зручніше вмостившись у кріслі, ротмістр ще раз перебіг очима текст листівки, після надцятого перечитування вивчений, здається, напам’ять. Звісно, пафос, без якого не обходяться подібні тексти, писані «товаришами». Єдина відмінність, що кидалася в очі: писали не до болю знайомі товарищи.

Ні, це були інші, поки що невідомі, котрі зверталися до всіх, хто міг це прочитати:

«УКРАЇНЦІ! ДРУЗІ! БРАТТЯ!»

«Українська суспільність мала нагоду переконатися, що справа українського слова, українського розвою чужа для великоруської суспільності. Українській суспільності доведеться видержувати хронічну, довгу, але не менш важку боротьбу з російською суспільністю. Та крок за кроком відвойовувати собі у неї право на самостійний роз вій».

Далі йшов не менш цікавий для Підвисоцького за змістом текст.

Починався він із цитати.

Далі невідомий автор пояснював: ці слова ще два роки тому сказав видатний український літератор та громадський діяч Іван Франко. Нагадуючи тим, хто втратив голову від свобод, що вперше після сумнозвісного Емського указу[35] свободу отримало українське національне друковане слово. Все одно існували так звані Тимчасові правила про друк, котрі ставили друковані видання українською мовою в нерівні умови проти тих, що виходять російською мовою.

Гм, не вистачало ще такого, вкотре за вечір знизав плечима Підвисоцький. Правильно, справа нова, мало яка крамола може піти в народ під прикриттям цих свобод. Кінець-то кінцем, усе це дозволялося! Чого, ну ось чого їм треба! Ну-ну, читаємо далі.

Власне, лишалося всього два абзаци. У передостанньому повідомлялося, скільки українських газет та журналів закрито після Маніфесту від 3 липня цього року і скільки примірників літератури конфісковано. Також перераховувалися справді не відомі ротмістру прізвища заарештованих та підданих суду діячів українського громадського й політичного революційного руху та української культури.

Ну, і ось він, нарешті, останній абзац. Головний у цій листівці. Якщо можна так сказати, обґрунтування сьогоднішньої терористичної акції.

Виявляється, це – відповідь групи патріотів на подібні неприпустимі дії з боку репресивного реакційного царського уряду та особисто Петра Столипіна.

Товариша прокурора військово-польового суду Юрія Чухонцева засуджено й покарано бойовим загоном, котрий називається «Колії». Цей прислужник режиму був причетний до незаконного закриття газет, до накладання непомірних штрафів, до накладення арештів на друковані видання українською мовою. Чухонцев судив українських революціонерів, активних громадських діячів, просвітників. За це він був покараний, і на ньому перелік катів, котрі відповідатимуть за свої дії, не завершиться.

Підписано: «Коліївці».

Дуже оригінально.

Знав за свою службу ротмістр Сергій Підвисоцький і не таких. Хоч служив у жандармському корпусі з вісімнадцяти років, а в охоронному, на оперативній роботі – лише п’ятий рік, вважав себе в усьому, що стосується тероризму, та ще й такого специфічного, з національним душком, докою. Через те й відчув одразу: гарячі голови, молоді, напевне. Та зовсім не професіонали.

Не те, що есери. Той самий Штерн, якого вели від самої явки, ось-ось могли взяти, та через бомби недоладних «коліївців» загубили. Ні, в цих запалу досить, думки, мабуть, чисті, не фінансує поки ніхто. Що, до речі, треба взяти на замітку: без ексів навряд чи обійдуться, хоч і завзяті патріоти, гроші потрібні, а гроші – або в банках, або в ювелірів.

Ні-ні, була одна обставина, ох була. Не врахували її панове українці-друзі-браття.

Підвисоцький ще раз подивився на листівку.

Тепер не читав уже.

Вивчав уважно шрифт.

Друкарський. Літери українські. Значить, у друкарні набирали, професійній.

Їх закрили – та не всі. До того ж папір – не для газет, цупкіший трошки, афіші на таких друкують театральні.

Підвисоцький згорнув листівку. Посміхнувся сам собі.

Ну-ну. Пограємося, коліївці…