Читать книгу Київські бомби - Андрей Кокотюха - Страница 9

На дачі Штерн виринув, щойно сутінки впевнено перейшли в темну ніч.

Саме виринув. Фаїна, як і решта інших, крім хіба Малюти, котрий не звертав уваги на такі дурниці, помітила цю особливість їхнього ватага раніше, вже від перших днів знайомства. Не приходив – виринав нізвідки, мов із повітря. Це могло трапитися не лише серед ночі, навіть серед білого дня, в людному місці. Він опинявся позаду, з правого боку, ліворуч, часом виростав просто перед очима, немов казковий Сивко-бурко. Правда, на відміну від слухняного коня, Штерн не часто виконував чужі накази – віддавав свої та чітко стежив за їх виконанням.

На відміну від Вольфа, гримуватися Штерн не любив. Це пояснювалося просто: потворні виразки псували й без того бліду та хвору від природи шкіру обличчя, прикрий висип часом давав про себе знати на спині. Свербіли іноді навіть сідниці, чого дорослий чоловік, котрий останніми роками навіть спав із револьвером, носив із собою саморобні бомби та вбив не одну людину, взагалі намагався не виявляти навіть найменшим натяком. Штерн знав, звідки це: дитинство в сирості, погане харчування, якісь дивні особливості організму, навіть дізнався якось, де можна таке лікувати. Проте рішуче відклав це на потім, після повалення ненависного самодержавства. Тоді й підлікуємося. Поки ж дозволяв собі лише бороду, що прикривала багрово-червоні виразки та гнійники, не голився – сильне подразнення, і, звісно ж, уникав будь-якого гриму, бо від нього починало пекти й стягувати шкіру.

Зате він, попри всі свої численні особливі прикмети – зріст вищий за середній, волосся довге, сам худий, блідий, червоні плями на обличчі, – навчився конспірації, освоївши її, як йому здавалося, максимально наближено до досконалого. Штерн міг змінити зачіску, але для чого, коли решта прикмет при ньому залишиться… Тут уже справді краще набути, без перебільшення, хижацької обережності та по можливості відчувати небезпеку.

Це допомагало йому. Не завжди, але допомагало. Сьогодні теж виручило, інакше не відчув би філера за собою біля Деміївки.[36]

Ось кому все за іграшку – так це Вольфу. Зустрілися вони в Одесі, влітку. Тоді Штерн, котрий мав при собі паспорт зовсім на інше прізвище і викинув документ, щойно опинився подалі від цугундера, надибав цього колишнього актора, як і більшість своєї нинішньої бойової групи, у камері. Той, кого тут називали Вольфом, носив тоді інше прізвище, знаним лицедієм в Одесі не був, та й великих надій, як сам зізнавався, не подавав, зате дуже любив виходити протягом однієї вистави в різних невеличких, навіть безсловесних ролях, аби лиш при цьому змінювати зовнішність. Міг у першому акті пройти через сцену таким собі школярем, а в середині вистави вийти огрядною вульгарною бабою, аби наприкінці благословляти якихось молодих у ролі благовидного татуся.

Не було б його талантам ціни, якби не традиційна для богемних людей, і то не лише провінційних театрів, тяга до чарки. Пив Вольф не так, щоб сильно, але траплялося, погано ворочав язиком на сцені, потрапляв у такому стані на очі театральному начальству, його штрафували, не без того. Звісно, Вольф мав усі підстави вважати тих, хто б’є його творчу душу рублем, сатрапами – так диктували революційні часи. Ну, а одного разу мало не застрелив директора свого ж театру. Пістолет, правда, бутафорський був, та часи зате неспокійні, ось і поміняв актор-революціонер запах театральних лаштунків на запах тюремної параші в Одеському арештантському домі.

Штерна тоді там довго не тримали. З тим, кого потім назвали Вольфом, теж швидко розібралися. На відміну від свого нового знайомого, Штернові було куди йти, крім трактиру. Зате не було даху над головою, тоді як Вольф ще мав за що знімати куток, причому – практично в центрі, жив у мансарді на Рішельєвській, задешево знімав у такого самого богемного типа, тільки той давно пішов із театру та швидше спивався. Тож грошей вистачало на пиво, горілку, нехитрий холодець з яловичих копит, подеколи перепадала смажена барабулька, і поки не засинав у своєму кутку, травив безкінечні акторські байки.

Спочатку Штернові було де перебитися. Цього вистачило, аби направити того, хто став Вольфом, на шлях революційної боротьби, і, як показав час, новий борець ще не дав приводу розчаруватися в собі. Ну, буває ексцентричним. Ну, іноді може собі дозволити загуляти. Проте вмів себе контролювати, завжди стежив за словами, майстерно грав за будь-яких обставин і, найголовніше, пройшов бойове хрещення, й то не раз.

Штерн не часто ставив його в групу метальників. Учорашній провінційний актор був хороший в іншому: майстерно, наче все життя це робив, правив кіньми. Коляску всякий раз вдавалося орендувати за помірну ціну в якогось візника на радість останньому: нічого не роби, а гроші маєш. Візницькі бляхи завжди були фальшиві, їх робили для того, аби використати тільки раз. У їхній бойовій групі Вольф відповідав за те, аби забезпечити шляхи відходу парі Фаїна – Левін. Потім віддавав коня з коляскою, знімав грим, перетворювався на міщанина й повертався назад, туди, де таборилася основна група.

Тепер усі, крім Штерна, базувалися на одній із дач Пущі-Водиці, в самому кінці. Ще треба було пройти пішки хвилин двадцять від завершення трамвайної колії та повернути праворуч, перейшовши невеличкий хисткий місток через річку Водицю, котра в цьому місці справді більше нагадувала струмок. Заглибившись після цього в царство чистого соснового повітря й спокою, Штерн, стараючись рухатися тихо, хоча тут, у лісі, його вже ніхто сторонній не міг почути, вийшов на світло у вікні винайнятої дачі.

Двері відчинив своїм ключем. У нього був запасний, так було домовлено наперед. Де б не знаходила чергову явку група, Штерн у більшості випадків старався триматися окремо, довго не затримуючись на одному місці, але завжди волів контролювати своїх бойовиків. Зокрема, це означало: міг нагрянути будь-коли, не попереджаючи, і так само несподівано зникнути, розподіливши перед тим ролі для кожного в наступній виставі. Причому бажано – кривавій.

Інакше зараз не можна. Ну, про це він теж поговорить, не лише сьогодні й не лише зі своєю групою.

Коли він зайшов усередину, застав щось дуже схоже на ідилію великої родини. Де домінують доходжалі брати, а єдина сестра, явно випадково народжена, – об’єкт загального братського захоплення та хатня робітниця водночас.

Утім, Фаїна Кремянська справді могла бути ким завгодно, окрім прислуги для чоловіків. Це Штерн помітив після їхнього першого знайомства дуже скоро. Вона тоді вважала себе вдовою, хоча з повішеним бомбістом, народженим у Бердичеві вихідцем із родини польських євреїв-переселенців Перецем Сичевським, не була навіть заручена. Не кажучи вже про шлюб церковний: як і сам Штерн, ані Фаїна, ані незнайомий йому особисто Сичевський, ані будь-хто інший з кола його революційних знайомих не визнавали жодної з церков, жодної з релігій. А цинічний хтивий красунчик Левін – той взагалі говорив, що він молодший син одеського рабина, якому виявилося не по дорозі з татом.

Однак, попри чималий спільний досвід боротьби з режимом, саме Якову Левінзону, котрий узяв собі партійний псевдонім Левін, керівник групи довіряв найменше.

Йшлося зовсім не про довіру до Левіна як до бойового товариша. Штерн не мав сумнівів щодо його відданості ідеалам революції чи поглядів на принципи, теорію та практичні втілення терору як головного на сьогоднішній день засобу подолання режиму. Тут було щось інше, зовсім далеке від революційних практик. Штерн при бажанні міг пояснити, чому бачить між собою та чорнявим красенем невидиму іншим стіну з прозорого товстого скла. Проте вперто не хотів, аби саме ці аж надто приземлені як для солдатів революції причини серйозно впливали на їхні стосунки та навіть визначали їх. Тож всякий раз, коли треба було давати вказівки саме Левіну, висловлювався чітко й говорив стримано.

Але не завжди.

Зокрема зараз Штерн грати ліберала зовсім не збирався. Та він ніколи й не уявляв себе ним. Навпаки, за найменшої нагоди починав жорстку непримириму полеміку з м’якотілими, котрі вважають університетську, часто – закінчену на засланні освіту й знання якоїсь французької чи німецької мови своїми перевагами над тими, хто робив, робить і далі робитиме за них брудну вуличну роботу. Але іноді, задля користі справи, Штерн усе ж таки вважав за доцільне стати на хистку, позбавлену навіть натяку на міцний фундамент ліберальну платформу. Часом це допомагало як тактичний метод.

Коли-не-коли.

І точно – не сьогодні.

Група ніби відчула настрій старшого. Гірш, котрий в окремому кутку при світильнику з великим рожевим абажуром уважно розглядав лише йому зрозумілі креслення, обережно, ніби аркуш міг вибухнути, відсунув його вбік разом із набором деталей, котрі збирався перетворити на нову «пекельну машинку». Малюта з Вольфом припинили гру в секу – колишній ростовський грабіжник і колишній одеський актор знайшли спільний інтерес, ріжучись у карти за будь-якої нагоди, причому махлювали обидва, тож ішлося не стільки про те, хто кого на скільки нагріє, як про те, хто кого перемахлює. Кілька разів маючи нагоду бачити це збоку, Штерн щиро дивувався не так здібностям спритних пальців Вольфа, як вправності грубеньких, порослих на згинах жорстким волоссям «ковбасках», котрими видавалися пальці на величезних Малютиних руках. Відірвався від чергового бульварного роману Левін – для нього захоплення подібним чтивом було тим самим, що карти – для згаданої вище парочки. Поклавши книжку на підлогу поруч із револьвером, красунчик при цьому не поворухнувся, навіть не виявив спроби підвестися з канапи чи бодай сісти.

Піднялася назустріч Штерну тільки Фаїна: сидячи за круглим столом у центрі кімнати, вона займалася зовсім не жіночою справою, котра, втім, захопила її так само, як кожного з чоловіків – піротехнічні ідеї, карти та читання. Жінка чистила револьвери, розібравши кожний окремо, розклавши деталі на окремих же білих полотняних клаптях та орудуючи маслянкою так, як швачки – голкою з ниткою.

З Фаїною старший уже встиг сьогодні побачитися. Після того, як почалося на Володимирській і філери заметушилися, на мить втративши його, Штерн скористався шансом уповні. Вирвавшись із лещат стеження, дременув дворами, плутаючи сліди та скидаючи навіть натяки на «хвости», пересидів у трактирі на Липках, а тоді рушив униз, на Поділ – там, на Ярославській, неподалік «Асторії», ще раніше визначили місце, де буде чекати Фаїна з візником. Правда, цього разу вона прогулювалася сама, завбачливо відіславши Вольфа повертати орендований транспорт. Фая зробила поправку на обставини, вона завжди так чинила і була єдиною з групи, кому Штерн це без жодних додаткових пояснень дозволяв.

– Ну? – запитала коротко. – Що там?

Зараз Фаїна теж трохи грала, втім не переграючи. Адже загалом уявляла собі, про що зараз піде мова. Поговорити вони тоді, на Подолі, встигли дуже коротко. Вона знала – часу буде замало, тож швидко все обдумала й виклала Штерну власні міркування. Висновків не робила, і це теж вважалося її особливістю. За собою вона залишала право діяти відповідно до обставин, що складалися на дану хвилину. Проте право аналізувати, підсумовувати, робити глобальні висновки, будувати стратегічні плани та приймати рішення щодо діяльності групи Фаїна без жодних застережень віддавала керівнику.

– Там? – перепитав Штерн, пройшов до столу, завмер, роздивляючись розібрану зброю так, ніби бачив подібні іграшки вперше, тоді підняв очі на Фаїну, далі обвів поглядом інших. – Там – нічого. Зовсім нічого. Крім того, що топтуни підчепили мене за Либіддю,[37] так, наче чекали, коли вийду до них.

– Вломили? – не стільки поцікавився, скільки запитав сам у себе Малюта, тут же киваючи: – Вломили, вломили.

– Вірно, але з цим ще розберемося. Є деякі думки. Та є й інше, – відступивши на крок від столу й ставши так, аби бачити всіх і щоб усі теж бачили його, кожен зі свого місця, Штерн клацнув пальцями. – Сьогодні дещо сталося.

– Що? – спитав Гірш зі свого кутка.

– Нехай це пояснить Левін, – мовив Штерн холодно.

– Хіба Левін вам ребе, аби пояснювати суще? То батько мій ребе, у нього питайтеся, – блазнювато, за прикрою для Штерна звичкою сказав той.

– Не кривляйся. Хто тебе уповноважував? Ми слухаємо. Чого я не знаю про нашу групу, Левін?

– Мене? – щиро здивувався він, тепер випроставшись і сівши. – Мене? Які повноваження, ти про що, Штерне?

Замість відповіді той глянув на Фаїну. Молода жінка теж підвелася, відчеканила сухо, дивлячись прямо на Левіна, але говорячи не до нього:

– Був сигнал тривоги. Я вказала на нього товаришу Левіну. За планом акція повинна була згорнутися. Група переходила до операції прикриття товариша Штерна. Левін вирішив інакше.

– Ну нате вам! – вигукнув той. – Хіба я не пояснив…

– Зараз, Левін, ти будеш пояснювати мені, чому вирішив не виконувати мого наказу! – Голос Штерна більше не віяв холодом – креснула крига.

Тепер уже Левін звівся на рівні.

– Ми готували акцію місяць, Штерне. Це всі знають. Хотілося бити напевне, того вимагає момент, і ти це знаєш краще за мене. Я не варюся в партійних смолах, Штерне, я на лінії вогню. Для мене є одна доцільність: виконати вирок, винесений від імені партії соціалістів-революціонерів. Євсєєв повинен був здохнути сьогодні, і цього шансу в нас ніхто не забирав. Те, що почалося потім…

– До того, що було потім і до чого ми не маємо відношення, повернемося, коли на те буде час, – зупинив його Штерн, знову хруснувши пальцями. – Ти так само, як і я, не зможеш згадати такого випадку, коли вирок не виконувався. Може, ти не знаєш історії революційного руху?

– Я практик, – так само сухо нагадав Левін.

– Звичайно, ти практик, – легко погодився Штерн, і решта групи відчула, як повітря невеличкої вітальні в дачному будиночку починає заряджатися електрикою. Ці розряди навіть при бажанні можна було помітити, але повітря й без того почало нагадувати атмосферу, котра зазвичай буває перед травневою грозою.

Між Штерном і Левіним подібне виникало останнім часом доволі часто, але як передбачити це, так і звикнути до цього ніхто з бойовиків не міг. Утішало це чомусь тільки Фаїну.

– Так, може, ти скажеш, практику, скільки часу наші товариші готували страту Плеве? І чого коштувало виконати, нарешті, партійний вирок?[38] – повів далі Штерн. – Чи раптом ти забув, скільки років борці з «Народної волі» наближали те саме перше березня?[39] Царський сатрап Євсєєв нікуди від нас не подівся, йому просто нема куди діватися. Виконати вирок – справа нашої честі, честі нашої бойової групи, бойового відділення нашої партії. Тобі, Левін, практику, як сам кажеш, це напевне мусить бути відомо. Тим не менше, ти приймаєш самовільне рішення продовжувати акцію.

– Чим ставиш під загрозу подальшу долю товариша Штерна, – додала Фаїна, ніби ставлячи крапку в розмові, яку сама з подачі старшого й почала.

– Товариш Штерн стоїть перед нами. Живий та здоровий. І ні для кого не секрет, що про свою особисту безпеку товариш Штерн дбає сам, – тепер Левін говорив, перейнявши тактику опонентів – про присутніх у третій особі, звертаючись до решти, мов до арбітрів, хоча ані Малюта, ані Гірш, ані Вольф у групі від часу її створення нічого самі не вирішували.

– Це не твоя заслуга, Левін, – відрізав Штерн.

– Я і не претендую, – розвів той руками.

– Справді? Не претендуєш? Зовсім ні на що? Тоді хто тобі дав право не виконувати наказу, проговореного заздалегідь, натомість віддаючи свій?

– Обставини вимагали, – вперто гнув своє Левін. – У нас тут що відбувається? Партійний суд чи правило босяцьке? Всім дуже хочеться це знати, Штерне. Бо подібні розбори вже починають входити в коло…

– Не прикривайся партією. Тим більше що прикриватися нема чим. Цілісної організації соціалістів-революціонерів уже рік як не існує.

– Чому ти раптом про це згадав?

– Аби ти не пересмикував карти, Левін. Немає центрального комітету. Тут, у нашій організації, дисципліна не партійна. А тут, у цьому будинку, не бордель на Ямській, – відрізав Штерн. – Значить, інші члени групи виконують мої накази. Не партійні, мої, Левін. – Для переконливості він ткнув себе пальцем у груди. – Ще – чітко дотримуються правил. Усякий раз я думаю, що така наша розмова остання, і всякий же раз прикро помиляюся. Я ціную тебе, Левін, і…

– А Фаїна? – перервав його раптом той. – То в а р и ш Фаїна чого ж?

– До чого тут товариш Фаїна? – питання справді заскочило Штерна, із цього боку він не чекав нападу.

– Бо сьогодні не тільки я порушив дисципліну… Хоч цього не визнаю, але якщо ти хочеш так думати – думай. Про мене поговорили, далі Фаїна на черзі.

– З якого переляку ти ставиш мене раптом у якусь чергу, Левін? – брови Фаїни стрибнули вгору.

– Бо всі вже завдяки тобі знають про мої гріхи. Час винести на загальний суд твої.

– Тут не суд, – мовив Штерн. – Поки що не суд.

– Значить, просто поговоримо, – легко погодився Левін. – Я не знаю, хто виступив соло сьогодні на Прорізній, кого ще цікавили наші пасажири. Вже начувані, вбито якогось товариша прокурора. Між іншим, під шумок і ми могли долучитися, зігравши з ними дуетом, довівши до кінця наші справи. Та не про те мова: Фаїна – товариш Фаїна – допомогла втекти одному з них, тому криворукому метальнику. Їхня група перетягнула на себе увагу, наші опинилися поза нею. Але дії Фаїни, реальні дії, не ті, котрі лише обдумувалися на ходу в критичний момент, ставили під загрозу нашу групу швидше. Не кажу вже про грубе порушення правил конспірації. То як, готовий говорити про це, Штерне? Чи в нашій групі єдиний хлопчик для биття – Левін?

Знову хрускіт пальців у тиші.

Він має рацію, і Штерн розумів це. Можна сказати, зараз Левін зрівняв позиції, якщо взагалі не почав перегравати старшого групи. Фаїна теж порушниця, слід вживати заходів, жодних пояснень не спадало на думку.

– Розмова з товаришем Фаїною вже проведена, – сказав Штерн. – Жіноча цікавість у нас не вітається, вона про це забула.

– Чому цікавість? – вирвалося в Левіна, котрий чекав будь-якої реакції, окрім такої.

– Їй просто стало цікаво, хто воює на нашому полі. – Штерн неквапом вийняв з кишені листівку, віддану Фаїні хлопцем, котрий назвав себе Полтавою. – До цього варто придивитися, хоча виглядає на провокацію.

– Дозволити вбити товариша прокурора заради провокації?

– Я не стверджую. Думаю вголос. Так само, як і про тебе та твої амбіції, Левін.

– У нас одні амбіції, Штерне…

– Тому краще для всіх – зрозуміти, що ваші дії, твої, Левін, та дії Фаїни, будуть винесені мною на розгляд керівництва партійного осередку. Зустріч планується за кілька днів, там і приймуть рішення. Я ж кажу про неприпустимість самоуправства, Левін. Хоча у сухому залишку для нас усе скінчилося без втрат. Себе товариш Фаїна ось їм, – він потрусив у повітрі листівкою, – не засвітила жодним чином. Мені цікаво, як вони проявлять себе далі – якщо проявлять. Здається, це дилетанти.

– Ми теж колись були дилетантами.

– Вірно, – градус напруги в голосі Штерна почав спадати, він відсунув стілець, присів біля столу. – Отже, з цим усе. Тепер лишилося зрозуміти те, з чого все почалося.

– Ти про що? – подав, нарешті, голос Гірш.

– Мене вели з Деміївки, – нагадав Штерн. – Протекло в тій стороні. Між собою ми розберемося, але там ситуацію без швидкого вирішення лишати не можна.