Читать книгу Різдвяний сюрприз - Андрей Курков - Страница 12

Містечко здалося Ренаті цього разу навіть меншим, ніж зазвичай. Немов від морозу зіщулилося. Свій маленький, майже іграшковий «фіат» вона залишила біля цукерні.

Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стриміють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в їхньому маленькому Анікщяї збудувати найвищий костел у Литві? Чому в Анікщяї? Але спитати вже нема в кого, всі, хто загадав і збудував, давно янголи і давно там, на небі!

Рената перенесла погляд зі шпилів башточок костелу на веселе, не затьмарене ні хмарами, ні сніговими хмарами зимове небо.

І тут радісний спокій порушив дзвінок мобільника.

– Вітаю! – пролунав бадьорий голос Вітаса, немов він тільки-но вистрибнув з-під холодного душу. – Даруй, я сьогодні не приїду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачів на квартиру! Ти вже речі зібрала?

– Ні, не зібрала.

– А з дідом побалакала?

– Увечері побалакаю.

– Ти чимось заклопотана?

– Так, – зізналася Рената. – Мені не дуже й хочеться їхати!

– Але ми ж вирішили! – вигукнув Вітас. – Твоя машина, мій бензин, наше майбутнє!

– Гарно, – спокійно відреагувала на пишномовність Вітаса Рената. – Ти б міг стати спічрайтером у президента!

– Може, й буду! Тільки не у нашого! Вранці зателефоную, а завтра до вечора приїду. О’кей?

Потім у маленькій затишній кав’ярні на вулиці Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила і дивилася у вікно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляє будинками, не визнає прямих ліній і прямих кутів, таку типову для маленького містечка Анікщяй, біля якого вона виросла під наглядом дідуся Йонаса та бабусі Северюте. Згадала себе шестирічною. Тоді дідусь був молодший і не такий замислений, як зараз. Тоді у нього був кінь і візок, на якому він їздив у місто. Тоді він був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а він хитро посміхався. Й іноді робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселі, яку сама і наводила. Через цю чистоту дід Йонас улітку залишав черевики на порозі та заходив у господу в шкарпетках або босоніж. Бабуся якось вирішила, що Рената любить пиріжки з яблуками і пекла їх щотижня в суботу. Пиріжки були смачні, але дідові вони подобалися більше, ніж Ренаті. І він намагався з’їсти їх більше, ніж онука. А бабуся Северюте, знаючи про цю його слабкість, витягнувши гарячі пиріжки та закликавши Ренату на кухню, не відходила від столу, поки внучка не з’їсть стільки, скільки може. І тільки після того, як дитина вимовляла жалібним голосом: «Більше не можу!», тільки тоді Северюте кликала діда, але наодинці з рештою пиріжків його не залишала. Зате витягала пляшку наливки власного виготовлення та стару срібну чарочку. Адже колись вона вирішила, що дід Йонас любить наливку, і стала робити її з вишень, слив і малини. І дід Йонас справді полюбив бабусину наливку, полюбив так само сильно, як її ж пиріжки з яблуками. Ну а запивати ковтком холодної, з льоху, наливки теплий пиріжок – більшого задоволення для Йонаса й не існувало.

А коли Северюте не повернулася з лікарні, все в їхньому житті з дідом змінилося. Час пиріжків із яблуками минув і більше не повертався. Щоправда, в погребі ще стояло кілька бутлів із наливками, і дід щовечора навідувався туди зі скляночкою, маленькою, гранованою стограмовою скляночкою. Стара срібна чарочка кудись згинула, і скільки не намагався дід Йонас, а знайти її так і не зміг. У льох він відніс стілець, щоб не підіймати бутель в будинок. І ось, бувало, спуститься, наповнить собі скляночку, посидить, поміркує.

Якось Рената перелякалася, коли раптом помітила, що час наближався до півночі, а діда ще вдома немає. У льох він пішов близько сьомої! Тринадцятирічна на той момент дівчинка перелякалася на смерть, не знаючи, що робити. Спочатку подумала, що дідусь помер, і від жаху ввімкнула по всьому будинку світло та забилася в закуток кухні. Але потім раптом подумала, що він міг впасти зі сходів і вдаритися або зламати ногу. І так лежить і чекає, коли ж онучка прийде йому на допомогу!

Нелегко було Ренаті змусити себе здійнятися на ноги, але, врешті-решт, озброївшись ліхтариком і взувши ґумові чоботи, вона таки вийшла з оселі. На порозі зупинилася і прислухалася. Дзенькнув поруч ланцюг: їхній пес Барсас визирнув із будки.

«Якщо не гавкає, отже, чужих немає!» – подумала Рената і пішла сміливіше до льоху, підсвічуючи собі шлях.

Спустилася, зазирнула в цю завжди холодну кімнату з полицями обабіч стін і нішею для картоплі й інших овочів у кінці приміщення.

Дід сидів на стільці прямо під палаючої лампочкою спиною до Ренати. Сидів нерухомо, через що дівчинка подумала, що він мертвий. Затамувавши подих, вона обійшла його і присіла перед Йонасом навпочіпки, вдивляючись в опущене обличчя.

– Діду, ти помер? – спитала переляканим голосом.

Голова Йонаса сіпнулася, підвелася. Він розплющив очі і тут же з його руки випала на підлогу льоху порожня гранована скляночка. Випала й покотилася, цокаючи гранями по твердій, затоптаній до блиску підлозі.

– Що? – вирвалося у діда Йонаса.

– Ти не помер? – прошепотіла внучка.

– Я не помер, – захитав головою дід. – Йонаси не вмирають. Я просто заснув… Вибач!

Вона взяла його за руку і повела до сходів.

Дід потім ще кілька разів вибачався.

Пояснив, що того вечора випив останню скляночку бабусиної наливки і так йому сумно стало, немов знову і цього разу вже, певно, назавжди попрощався зі своєю Северюте. Вирішив сидіти в льосі, поки не прийде смерть, забувши про внучку. А замість смерті прийшов сон, а потім прийшла й онучка, перелякана та бліда.

– А у вас є пиріжки з яблуками? – спитала, обернувшись до офіціантки, Рената.

– Є з журавлиною та чорницею, – відповіла білява дівчина-офіціантка. – Будете брати?

Рената заперечно похитала головою.

Миготів по обидва боки дороги зимовий ліс. Високі сосни стояли, впершись кронами в небо, й їхні стовбури здавалися напруженими струнами величезної арфи. Торкнися, й одразу задзвенять!

Поруч на пасажирському сидінні – пакет із продуктами з супермаркету. На підлозі під сидінням – ще один. Запас на дві кухні.

Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравійку. Тут уже маленький червоний «фіат» зменшив швидкість. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Сніг перед його ворітьми і хвірткою лежав незайманий. Ніхто після того, як він випав, до давно померлих не навідувався.

Далі два нові дерев’яні будинки, збудовані на місці старих хутірських. На тому ж фундаменті. Так тут заведено. Потім лісок і ще один хутір, тільки той уже сучасніший, ціла ферма! Там і корівник, і свинарник, і два трактори.

Мерзла укочена бічна доріжка з гравію повернула до цієї ферми, а Рената поїхала далі. По її особистій доріжці, по коліях, витиснених у снігу, що осів під колесами її маленької машинки. Ще п’ять кілометрів, і вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в діда Йонаса. Їхніх двох «домів» під одним дахом. Просто один дивиться вікнами на північ, а другий – на південь.

Пес Барсас вискочив із будки і заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фіат» спинився біля комори.

Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила біля зелених фарбованих-перефарбованих дверей діда. Другий занесла до себе.

«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати і діда покликати!» – вирішила вона.

Повернулася в коридор, постукала в зелені двері, штовхнула їх. Ті відчинилися.

– О! Приїхала! – зрадів Йонас. – Які в світі є новини?

– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив її про це дідусь.

– Ні, навіщо мені газети! Що там у місті? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?

– Ні, – на ходу відповіла Рената. Занесла пакет із їжею на кухню, розклала покупки на столі. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку біля плити.

– Все по-старому. Нічого нового! Згадувала там бабусині пиріжки з яблуками…

– Так, – дід кивнув. – Пиріжки… Завези мене якось туди, в місто. Давненько не був.

– Звісно! Ти сьогодні ввечері у мене повечеряєш?

– О! А я думав тебе до себе кликати! – зізнався дід.

– Ну тоді давай я вечерю приготую, а їсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.

– Тобі треба в політику йти, – посміхнувся дід. – Згоден. А що приготуєш?

– Ще не знаю, але спробую щось смачне! – пообіцяла Рената.

Повернулася до себе.

Задумалася про Вітаса. Згадала нещодавню «Шенґенську ніч», згадала гостей і веселу атмосферу очікування від опівночі дива. Інґрида та Клаудіюс уже в Лондоні, Барбора й Андрюс – у Парижі. Вітас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захваті. У них все чудово!

Може, якби Вітас приніс їй квитки на потяг чи на літак і стояв би над нею, поки дівчина не збере речі, тоді б і вони вже були зараз десь в Італії. Але Вітас – практичний, він усе ж ветеринар. Вирішив, що вони поїдуть її автівкою. А їхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навіть не це головне! Навіщо? Що робити їм, литовцям, в Італії? Подивитися на Рим і Венецію? Авжеж. А потім?

Уся ця історія з «Шенґенською ніччю» зараз здавалася Ренаті продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всі й познайомилися наприкінці серпня. Драйв, який захопив їх у вир музики та спілкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опір. Та й не було причини чинити опір. А потім жартівливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радістю взяли участь і після цього, як після справжнього одруження, влаштували в окремому наметі потрійне весілля без гостей. Кожен був одночасно і нареченим, і гостем на весіллі своїх друзів. А потім, коли прощалися, домовилися відсвяткувати разом «Шенґенську ніч». Ця ідея, здається, спала на гадку Барборі. Вітас зрадів, але сказав, що у нього в Каунасі не можна: занадто маленьке помешкання, хоч і своє власне – подарунок від батьків на честь закінчення ветеринарної академії. До Інґриди, яка живе в Пренаї, далеченько. Клаудіюс та Андрюс своїм мовчанням дали зрозуміти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс – коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» – реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» – питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва – Пієнаґаліс – здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, – відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. – У каміння, в історій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави…»

Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.

Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.

– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.

Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.

На кухонному столі по центру – дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.

Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.

– Ти ж зі мною вип’єш трохи? – спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.

Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.

– Діду, – Рената сіла за стіл, – ну давай, смачного!

Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.

– Чим простіша їжа, тим смачніша, – вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.

– Не поспішай, гаряче! – попередила Рената.

– Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дід кинув уважний погляд на онуку. – Під колір машини купувала?

– Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш… Майже такий же червоний… А потім новий светр – під колір машини.

– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?

– Звільнилася.

– Це я вже помітив. А нову знайшла?

– Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.

– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…

– Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!

– Старі носять старе, а нові – нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!

– Винен, – засміялася Рената. – Певна річ, винен! Сам же ж шив!

– Шив, маю гріх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати підеш?

– Поки що не знаю… Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі…

Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.

– В Європі? А ми тут де? – після паузи перепитав він. – Це ти з Вітасом вирішила?

– Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут…

– А ти з Вітасом давно знайома?

– З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

– Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

– Чорна діра – ця Велика Європа, – промовив він. – З неї не повертаються, не відгукуються…

Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

– Як звали твою матір, мою доньку? – Йонас перейшов на шепіт.

– Юрате, – відповіла також пошепки Рената.

– А твого батька?

– Римас.

– Ти їх пам’ятаєш?

Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

– Кого ти пам’ятаєш? – продовжував шепотіти запитання дід Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаєш?

Онучка кивнула.

– Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки… І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

– Я зараз, вибач, діду! – сказала і вийшла.

Повернулася через кілька хвилин, умита.

Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді – сльози.

– Одягнися, підемо на зірки подивимося! – запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка – в китайському пуховику.

Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

– Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, – дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. – Цей помер, – він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, – цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки… Я тут останній… Якщо ти поїдеш…

– Я ще не знаю, – зізналася Рената.

– Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.

– Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!

– Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні… Пальто, природно, до кольору машини не підійде, – він усміхнувся. – Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…

– Згода, – Рената кивнула. – Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».

– Ні, – дід захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!