Читать книгу Різдвяний сюрприз - Андрей Курков - Страница 19

Маленький червоний «фіат» ледь не влетів у зад автобусу «Каунас—Анікщяй», що повертав на автовокзал. Дикий вереск гальм налякав і перехожих, і пасажирів автобуса, котрі відразу ж прилипли до вікон, і водія маленької машинки Ренати, котра так стиснула кермо в своїх долонях, наче воно було рятівним колом, а навколо вирував океан. Машина вже зупинилася, проїхавшись по підмерзлому, слизькому асфальті. Позаду засигналили. Рената, все ще перелякана, натиснула на педаль газу, і «фіат» рушив із місця, але тут же «причалив» до бровки і застиг із увімкненою аварійкою біля невисокої гірки снігу, явно зсунутої на тротуар трактором або грейдером. Рената відпустила кермо. Глянула через вікно пасажирських дверцят на автовокзал. З автобуса якраз виходили пасажири. Водій підняв кришку бічного багажного відсіку, і кілька чоловіків стали вивантажувати звідти квадратні картонні коробки. Дівчина так захопилася нагляданням за ними, що не відразу помітила Вітаса, котрий уже наближався до її «фіата».

Двері, через які дівчина дивилася на автобус, відчинилися, і Вітас опустився на пасажирське сидіння поруч. Сів спочатку спиною до Ренати і постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий сніг.

– Привіт! – сказав він, розвернувшись і сівши зручніше. – Ти чого така бліда?

– Знаєш, я трохи в твій автобус не врізалася! – зізналася Рената.

– То це ти гальмувала? – Вітас широко вибалушив очі, сповнені подиву.

Рената кивнула.

– Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась і про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!

– А про що задумалася?

На обличчі дівчини з’явився сумнів, буцімто вона не могла вирішити відразу: казати йому, чи ні?

– Про тебе задумалася, – зізналася нарешті. – Точніше – про нас і про Італію…

Вітас усміхнувся. Слово «Італія» ніби підняло його над сидінням машини.

– І що ти про нас і про Італію подумала? – продовжив допитуватися він.

Рената зітхнула.

– Потім скажу!

Асфальтова стрічка дороги бігла вперед спочатку рівною смугою, а потім, після повороту, коли «фіат» з’їхав із головної дороги на бічну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то ліворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зі старим кладовищем і кількома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотній занедбаний хутір. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин із п’ять по насипній, вже не асфальтовій дорожній стрічці, покритій втоптаним снігом, що виблискує на холодному зимовому сонці, якому, здавалося, в цей післяобідній час також не дуже гаряче на сірому, наче навіть промерзлому безхмарному небі.

Дуже скоро від насипної, покритої втоптаним снігом гравійки відокремилася особиста колія Ренати і вона акуратно спрямувала свій маленький «фіат» далі, до будинку. І зупинила машину в самому кінці колії, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кіркою рівним снігом. На тлі темно-сірої торцевої стіни великої комори червона машинка виглядала так яскраво та несподівано, як виглядав би комп’ютер, поставлений згори на старовинну буржуйку.

Перед дерев’яним поріжком обійстя Вітас забарився. Почав старанно збивати сніг із черевиків, хоча снігу на них уже не було.

– Ти що, діда Йонаса боїшся? – всміхаючись, спитала Рената.

– Ні, що ти! – Вітас відволікся від черевиків. – Але він якось дивно дивився на мене тоді, «Шенгенської ночі»!

– Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Він на всіх так дивиться, бо має зір поганий. Та й очі його всім здаються занадто великими і невдоволеними, це – через лінзи окулярів! Гайда!

У коридорі ближніми до виходу стояли чоботи діда Йонаса і біля них виблискувала калюжка талого снігу. Отже, виходив на двір, поки внучки вдома не було.

Роззувшись, обоє пішли на половину Ренати. Вітас тільки озирнувся на багато разів перефарбовані двері, що провадять до діда Йонаса, в його життєвий простір.

– Щось у нього тихо! – підозріло виголосив Вітас, сівши на тапчан.

– А чому у нього має бути голосно? – здивувалася Рената. – Він рок не слухає, телевізор не дивиться! Люди похилого віку взагалі намагаються жити непомітно для оточуючих!

– Авжеж, – погодився Вітас, але по його погляду Ренаті стало зрозуміло, що думає він уже про щось інше. – То через які думки ти мало в мій автобус не врізалася? – спитав він після короткої паузи.

Рената присіла поруч, закинула руку Вітасові на плече, поцілувала в щічку. Він хотів уже було обійняти кохану і поцілувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.

– Ти хочеш цілуватися чи дізнатися, про що я думала?

– Дізнатися, звісно! – закивав той і трохи відсунувся.

– Я думала, що нам ще зарано кудись їхати, – серйозним тоном промовила вона і глянула йому в вічі, чекаючи на реакцію.

– Чому? – щиро перейнявся Вітас.

– Скільки часу ми знайомі? – спитала молода господиня половини хутірського будиночка.

– Ну, майже п’ять місяців або навіть трохи більше!

– А скільки днів провели разом? – продовжила вона важливий допит.

Вітас задумався.

– Сім? – невпевнено спитав він.

– Шість, – підказала дівчина правильну відповідь. – А скільки ночей ми провели разом?

– Три.

– Чотири, – виправила вона його знову. – Чи ти «Шенґенську ніч» до уваги не береш?

– Не беру, ми ж були з іншими.

– Бачиш, – дівчина знову всміхнулася. – Для тебе ніч – це секс, а для мене – бути разом! Але це нічого, це, мабуть, у всіх так… Але річ у тім, що якщо я поїду, то дід залишиться сам-один. І якщо він занедужає або щось трапиться, то нікого поруч не буде! Я з ним уже кілька разів про Італію балакала, і про тебе… Йому вже багато років і просто страшно залишатися самому. Я це відчуваю.

– Зараз самотність перестала бути страшною, – Вітас стенув плечима. – Є мобільник, є інтернет, є, врешті-решт, «скайп», яким можна з усіма в світі контактувати.

– Знаєш, у нас тут іноді зникає електрика. Три тижні тому вітер звалив гілку сосни на дроти і ми два дні жили при свічках. Самотність «скайп» не лікує!

– То ти хочеш сказати, що в Італію зі мною не поїдеш? – Вітас нарешті наважився поставити запитання руба, бо воно вже кілька хвилин просилося на язик.

Рената заперечно похитала головою.

– А як же ми? Як же наші плани? – поцікавився він.

– Я поки що звідси виїхати не можу. Якщо хочеш, аби ми були разом, переїжджай до мене! – З голосу Ренати стало зрозуміло, що вона хвилюється. Її очі зволожилися.

– А давай я з ним побалакаю, – запропонував раптом Вітас. – По-чоловічому потеревеню! Він мене зрозуміє! Його старість не має заважати нашій молодості!

Рената явно не очікувала таких слів і негайно нічого відповісти не змогла.

– Точно, – осмілів Вітас. Піднявся з дивана. – Я піду і побалакаю з ним! А ти тут посидь! Можеш обідом зайнятися.

І, немов боячись, що Рената зараз же стане його зупиняти, поспішив до виходу в коридор.

Зупинився перед зеленими, багато разів фарбованими дверима. Постукав. Не почувши відповіді, взявся за ручку, потягнув на себе. Двері подалися, прочинилися, і Вітас зазирнув у щілину. Побачив у лівому кутку кухню з маленьким віконцем, столиком і висячими на стіні пательнями і кришками для каструль. Побачив вікно кімнати – більше за кухонне. Стіл під ним. Чайне горнятко і закриту книжку. Праворуч від столика і стільців – прикрашена іграшками ялинка.

Прочинив двері ширше і зазирнув у правий бік кімнати. Там, на старій канапі, на боці спиною до стінки й обличчям до вікна дрімав дід Йонас, трохи підібгавши ноги.

Вітас ступив у кімнату та зупинився. Тут, на цій половині будинку, йому в ніс вдарив інший, незнайомий запах. На половині Ренати повітря здавалося стерильним, очищеним від будь-яких ароматів і запахів. Тут же запах був присутній, і чим більше Вітас намагався збагнути його, тим складнішим і багатопричиннішим він здавався. Коли Вітас дивився на сплячого діда Йонаса, то в запаху з’являлися відтінки старої шкіри – тапчан, на якому лежав дід, був оббитий коричневою шкірою. На ближньому до дверей кутку шкіра була протерта до дірки. Коли Вітас перевів погляд знову на кухоньку, то відчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якій живуть миші. Але коли зупинив погляд на вікні, то запахи зникли, немов у якійсь дуже розумній комп’ютерній грі, немов запах був підказкою віку чи призначення предмета, на який падав погляд.

Вітас хитнув головою. Захотілося вийти звідси. Цей світ був йому чужим, занадто старим, напівмертвим. Але все ж він зайшов сюди сміливо і з конкретною метою – погомоніти з дідом, сказати йому, що він не може і не має права вирішувати за внучку, що їй робити, а що – ні!

Вітас наблизився до канапи. Під його ногами рипнула дошка підлоги, і дід Йонас розплющив очі.

Глянув на Вітаса невдоволено та здивовано. Повільно, крекчучи, сів на тапчані.

– Добридень, – поспішив сказати Вітас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приїжджав.

– Так, так, – дід кивнув. – А що, знову треба щось із кухні?

– Ні, я хотів тільки спитати…

– Ти ж Вітас, ветеринар! – допетрав дід Йонас. – Спасибі, що зайшов! Отже, Рената тобі сказала!

– Що сказала? – не втямив хлопець.

– Ну, здоров’я Барсаса перевірити, мого собаки! Він якийсь сумний останнім часом!

Дід Йонас звівся на ноги і сонною ходою підійшов до вікна. Поглянув на сніг, на яблуню, що росла метрів за три від будинку. На стіну комори, що виднілася ліворуч, і червону машину Ренати, що стояла під нею.

– Він там, – показав дід Йонас рукою у вікно. – Будка за коморою, її звідси через машину не видно!

Вітас підійшов, також у вікно визирнув. Уся його рішучість кудись зникла. Натомість яскравіше відчув він у цьому місці запах кухні, до якого додалися відтінки спаленого молока. Він кинув погляд ліворуч і побачив на плиті черпак із довгою металевою ручкою, і подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дідом Йонасом про Італію та Ренату зараз не мало сенсу.

– Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообіцяв Вітас. – Зараз, ми перекусимо тільки, й я вийду!

– Ну, дякую! – втішився Йонас. – А я по лісу пройдуся. Сніг під ногами послухаю! Кірка у нього зараз, мабуть, тверда! Вітер її шліфував, добряче вітер дув в останні дні.

– Ну що, побалакав? – спитала Рената Вітаса, коли той повернувся на її половину.

– Ні. Він одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італію…

Рената зітхнула з полегшенням.

– Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поїмо?

– Давай спочатку поїмо, – попросив Вітас. – Я до тебе шість годин їхав!

Їли мовчки.

– Не треба з ним балакати, – рішуче порадила Рената вже за чаєм. – Я все одно не поїду звідси, поки він живий. А потім, – вона озирнулася на двері, що вели в коридор, – потім – байдуже куди. Можна в Італію, можна в Іспанію…

– А скільки дідові років? – поцікавився Вітас і тут же засоромився запитанням, що прозвучало так, ніби він спитав: «А коли ж цей старий помре нарешті?»

– Багато, – відповіла Рената. – Дуже багато. Майже дев’яносто.

Вони чули, як дід вийшов у коридор, як нахилявся, взував чоботи і брав цинкові цебра для снігу. Чули, як грюкнули двері.

До Барсаса вийшли вдвох. Той лежав у будці і тільки його коричневий ніс стирчав назовні.

– Ну що, песику? – спитала, присівши навпочіпки, Рената.

Барсас піднявся і вибрався неспішно на сніг.

– Це Вітас, – показала вівчуру рукою Рената на хлопця в джинсах і синій куртці, котрий стояв метри за два від них. – Він уміє лікувати собак і кішок. Він свій! Підійди! – останню команду вона віддала Вітасу.

І той сів навпочіпки поруч, підсунув долоню під ніс Барсаса, щоб вівчур «записав» його запах у список запахів «своїх».

– То що тебе хвилює, дідусю? – спитав по-дружньому Вітас, погладивши вівчура по загривку. – Тобі скільки років?

– Йому тринадцять, – відповіла за собаку Рената. – Й останнім часом він майже нічого не їсть.

– Ха! – вирвалося у Вітаса. – Та це вже граничний вік! Що ж тут дивитися?

Однак усупереч своїм словам, Вітас простягнув руку і м’яко штовхнув лежачого на животі Барсаса на бік. Вівчур повалився, лапи вбік простягнув, потім стиснув. Вітас взявся обмацувати пальцями живіт собаки, натискаючи на нього в різних місцях.

Барсас раптом заскиглив, і Вітас відвів руку, почекав із півхвилини і знову натиснув на те ж місце. І знову собака заскиглив і спробував зіп’ястися на лапи.

– Лежи, лежи! Більше не буду, – заспокоїв тварину Вітас.

Обернувся до Ренати.

– Знаєш, цьому собаці стільки ж років, скільки й твоєму дідові! Лікувати його, навіть якщо це не просто старість і слабкий кишечник, не має жодного сенсу! Якщо б ми були зараз у Каунасі, то можна було б зробити рентген, але ми ж за сто кілометрів від будь-якої цивілізації…

– То що ти скажеш дідові з приводу Барсаса? – спитала Рената.

Вітас зітхнув.

– Скажу, що вашому Барсасу, як будь-якому старому, треба давати їсти тільки м’яку та теплу їжу і жодних кісток! От і все!

Вітас піднявся на ноги і помітив ліворуч трохи віддалік шість повздовжніх горбочків із частково визираючими з-під снігу табличками.

– А це що у вас тут за кладовище? – здивувався він.

– Там собаки дідусеві поховані, – пояснила Рената, також піднявшись на ноги і провівши поглядом Барсаса, що повернувся всередину будки. – Шість собак у нього було від народження. Барсас – сьомий.

– Сьомий? – перепитав Вітас. – Сім собачих життів – це й є одне людське. Гаразд. Я тобі напишу ліки для пса, замовиш по інтернету, й апетит до нього повернеться.

– Ти тільки діда заспокой зараз, скажи, що у собаки проблеми від віку, а не від хвороб! – попросила Рената. – Він це зрозуміє!

До вечора на хутір діда Йонаса та його внучки посипався сніг. Все стало білим, навіть червона машинка Ренати повністю зникла під снігом. І падав він якось незвично гамірно, немов великі сніжинки терлися одна об одну, поки летіли чи розмовляли.

Рената і Вітас, утомившись від взаємної ніжності та відпочивши від неї потім, піднялися і голими стояли в темній кімнаті перед вікном, за яким темна ніч продовжувала вкриватися білим снігом. У теплу кімнату звідкілясь просочувалося холодне зимове повітря і час від часу його тонкі потоки наче торкалися кінчиками голки то руки Вітаса, то щоки Ренати. І вони, намагаючись захиститися від цих невидимих протягів, стали до них спинами, обійнялися, що було сили, втиснулася один в одного так, що якби хтось побачив їхні обриси в темряві, то подумав би, що стоїть у кімнаті один чоловік більший за середнього, або одна жінка, котру також худенькою не назвеш.

– Ти на завтра залишишся? – шепіт Ренати зігрів вухо Вітаса.

– Ні, мені треба назад! – прошепотів той у відповідь. – Якщо ми не їдемо до Італії, отже, треба щось скасувати… І багато чого обміркувати.

На словах «ми не їдемо до Італії» Рената ще сильніше притиснула до себе Вітаса. Її губи торкнулися мочки його вуха.