Читать книгу Різдвяний сюрприз - Андрей Курков - Страница 3

«Я приїду до тебе під вікно зимової ночі на білосніжному танку».

Щоночі в черговому сні пролітала ця фраза, вимовлена моїм голосом. І мені здавалося, що уві сні, почувши її, я киваю. Я згоден приїхати до тебе під вікно на білосніжному танку.

Тільки звідки взявся цей білосніжний танк?

Я перебираю всі слова, звалені в моїй пам’яті. Пам’ять – не архів. У ній ніколи не буває порядку. У ній якщо навіть щось і знайдеш, навряд чи точно зрозумієш: коли і ким це було сказано або зроблено.

«Мій тато був командиром танкової частини…» – прошепотів звідкись здалеку твій голос.

Ти це сказала на другий день нашого знайомства. Точніше, це була твоя відповідь на мою пропозицію випити у тебе вдома чаю.

Ми так і не випили у тебе чаю. Замість цього ми кілька разів посиділи в барі, де ти завжди замовляла червоне мартіні, а я куштував то кальвадос, то справжній портвейн із Португалії. Потім, це було наприкінці травня, з’їздили до Ялти і провели там три дні. Сонце тільки-тільки починало оживляти, розморожувати людей. Весна була пізня. Мені за тиждень до цього виповнилося 45, тобі наступного вересня «стукало» 22. Чудова різниця. Пам’ятаєте такий рекламний слоган «Відчуйте різницю!»? Я її дійсно відчув. І запам’ятав назавжди.

І ось цієї ночі знову згадував її в одному зі своїх звичайних, присвячених тобі снів.

Від Нового року поменшало яскравості, зате додалось її до Різдва. Я завис між двома цими святами з чітким відчуттям необхідності щось зробити, взяти щось із минулого і перетягнути якщо не в майбутнє, то вже точно в сьогоднішній день, точніше – в сьогоднішню ніч.

Хтось пустив за вікном ракету. Над будинком вибухнув різнокольоровими іскрами салют. Я розплющив очі. Фосфор стрілок на старовинному будильнику вказав час – чверть на другу ночі.

Той, хто запустив цей феєрверк, напевно молодший за мене років на десять. У моєму віці до феєрверків виникає стійка байдужість.

Тепер мені не хочеться спати.

Я підводжуся, підходжу до вікна.

– Де ти там, Іє? – питаю я завіконну темінь.

У ці зимові ночі мені не вистачає саме її. Про інших жінок, які гостювали в моєму особистому житті, я не думаю.

– Алло? – бурмоче сонний голос. – Хто це?

Скоро половина другої. Вона напевно міцно спала. Цікаво, що їй снилося?

– Це один егоїст із твого недавнього минулого, – кажу я.

З трубки мовчання. Хвилина, друга. Вона не кладе трубку.

– Ти мене впізнала? – питаю я, не витримавши цю гру «хто кого перемовчить».

– Впізнала.

– Як там твій тато?

– Він помер. Два місяці тому.

– Вибач.

– Нічого. Я вже звикла до того, що його немає. Його друзі ще не звикли і дзвонять час від часу. Іноді вночі. Люди похилого віку, як і щасливі, на години не зважають. Я думала, і зараз це хтось із них.

– Ти тепер сама?! – питаю я і ловлю себе на тому, що в інтонації моїй прослизає надія на її ствердну відповідь.

– Майже.

– Як це?

– У мене позавчора бойфренд загубився…

– Оголошень на стовпах не вішала? Ну, там, поверніть за винагороду…

У трубці мовчання.

– Вибач, – кажу я. – Вночі у мене трапляються невдалі жарти. Якщо хочеш, можемо піти його разом пошукати!

– Знову жартуєш?! – зітхає вона.

– Ні, я не жартую. Я можу бути у тебе через двадцять хвилин.

– Ну будь! – каже вона вже проникненим голосом.

На вулиці мінус десять—п’ятнадцять. Мій сірий «опель» ніяк не хоче заводитися. Замерз бідолаха. Якщо він так і не заведеться, то обіцянки своєї я не зможу дотримати. Пішки по снігу та крижаній кірці звідси, з Микільсько-Ботанічної, до її будинку на Липській? На це може і сорок хвилин піти, і година. Взимку не можна ходити швидко. Особливо вночі.

«Опель» нарешті завівся. Крижана кірка під колесами захрумтіла. Ліворуч – університет, праворуч – пам’ятник національному поету. Повертаю на бульвар, який спускається до Бессарабки. Знову ліворуч університет, тільки тепер жовтий його корпус, а праворуч у парку національного поета спить ресторан, названий на честь того ж національного поета. Дорога безлюдна й іскрить сніжком, який відбиває світло вуличних ліхтарів. Світлофори блимають жовтим. Навколо – ні машин, ні людей. Де ж ми шукатимемо її бойфренда?

А, втім, навіщо мені її бойфренд? Досить побачитися з жінкою, яка змусила мене відчути різницю. Ні, зовні вона просто красива і витончена. Різниця між нею та іншими красивими молодими не зовнішня. Вона в чомусь іншому. У темпераменті, в непередбачуваності, в якійсь глибоко всередині захованій бісівщині.

– Бач, устиг! – дивується вона, зустрічаючи мене на порозі.

– Намагався.

Вона вже в чобітках і джинсах, у темно-синьому светрі. Моторно просовує руки в рукава короткої коричневої дублянки.

– Я готова.

– А де ми його шукатимемо? – цікавлюся я.

– По злачних місцях. Почнемо з казино «Салют». – В її руці раптом з’явився довідник «Нічний Київ», і вона грайливо помахала перед моїм обличчям цією строкатою брошуркою.

Казино «Салют» виявилося зачиненим. Ми заїхали до трьох найближчих нічних клубів. Бойфренда там не знайшли. Поїхали далі, вбік Хрещатика.

У Пасажі життя було більше. Під палаючими вітринами кафе та ресторанів стояли високі дівчата в дивовижно коротких шубках.

– Як ти думаєш, що дорожче: така дівчина чи її шубка? – запитав я.

Вона обернулася на ходу, гмикнула.

– Шубка дорожча, – відповіла вона після паузи. – Давай туди зайдемо!

Ми спустились у вібруючий від гучної музики підвал. У повітрі плавав особливий солодкуватий димок. Чи то від дискотечних спецефектів, то чи від якогось радісного курива.

Назустріч нам вискочив пристойно одягнений міцний хлопчина.

– Роздягатися будете? – запитав він.

– Ні, – Ія відмахнулася від нього рукою. – Ми приятеля шукаємо.

Він звільнив дорогу, і ми пройшлися через три зали, зупиняючись і озираючись на всі боки. Мені, щоправда, озиратися набридло. І я запитав:

– А який він із себе?

– Чимось схожий на тебе, тільки старший.

Виходячи з Пасажу, я подивився на годинник.

– Уже третя, – зітхнув я.

– Ти що, втомився?

– Ні. Послухай, а він уже губився?

– Губився.

– І де ти його знаходила?

– У нічних місцях. У нього зараз криза.

– А може, він у себе вдома ховається? Може, йому самотності захотілося. Мені ж теж іноді самотності хочеться!

– Вдома у нього дружина і двоє дорослих дітей, так що ніякої самотності він у себе вдома не знайде. А от усі ці клуби та бари – вони створені для самотності та для одиноких, та для зрівняних із ними в почуттях.

– Красиво викладаєш.

– Заводь мотор! – кивнула вона мені на машину. – Тепер поїдемо на Поділ.

Стійка бару була закутана сигаретним туманом. Курили за кожним столиком, а столиків тут було не менше десятка. І тільки один виявився вільним. Зате він був у кутку.

Ми спершу сіли, а потім уже роззирнулись. Роззиратися тут було справою забавною. За кожним столиком, крім нашого, сиділи по одному самотні чоловіки. Перед кожним на столику стояли попільничка та келих або чарка зі спиртним. У руці кожного диміла сигарета. Іноді троє або четверо з них підносили сигарету до рота майже синхронно, і це мені страшно сподобалося. Таке сподобалося б і Фелліні. Синхронне плавання відоме всім, а от синхронне куріння ще ні. Музика раптом наповнилася зсередини ритмом, сколихнула трохи моє єство, налаштувала на фізіологічне сприйняття світу. По підлозі простелилася бас-гітара і доторкнулася своєю низькою вібрацією до моїх ніг. Я обернувся, зупинив свій погляд на невеликому майданчику з нікельованою жердиною, що впирається в дзеркальну стелю. І тут у простір, уже зайнятий димом і музикою, впурхнула танцівниця в костюмі дуже чуттєвої Снігуроньки. Я приклеївся до неї поглядом, але тут Ія спочатку поклала мені руку на плече, а через хвилину вп’ялася в мене своїми гостренькими кігтиками. Я обернувся.

На її обличчі прочитувався вираз тріумфу. Вона підхопила мій погляд своїм і відправила його на сивуватого чоловіка, що сидів, підперши кулаком підборіддя, через три столики від нас.

– Знайшовся? – прошепотів я, нахилившись, просто їй у вухо.

Вона кивнула. Потім різко підвелась і відійшла до барної стійки. Дивно, але ніхто з чоловіків не відреагував на її різкуватий, як для цієї атмосфери, прохід по бару. Всі відвідувачі дуже уважно стежили за неспішним роздяганням танцівниці.

Повернулась Ія з келихом червоного мартіні та чарочкою коньяку.

– За виявлену пропажу, – запропонував я пошепки тост.

Вона негативно похитала головою, потім раптом примружилася. Цим же примруженим поглядом просвердлила мої очі. Й кивнула.

А Снігуронька вже знімала свій сяючий сріблом «бюстик», майже зависнувши над головою нещодавно зниклого з квартири Ії сивого джентльмена, що серйозно дивився на неї знизу вгору. Груди Снігуроньки здалися мені непереконливими. Хоча тіло було цілком спортивним.

– Послухай! – У моє вухо теплим вітром улетів шепіт Ії. – Коли почнеться музика наступного «стрипу», підеш он туди, – вона вказала на арочку дверного отвору, через яку на сцену впурхнула танцівниця, – і зачиниш наступного метелика в туалеті або ще де-небудь. Тільки тихо і без скандалу.

Я спочатку кивнув, а потім подумав: що це їй збандюрилося?

Але музика почала стихати. Снігуронька допомагала сивуватому джентльменові засовувати доларову купюру під ниточку своїх трусиків. Як тільки музика стихла, Снігуронька, пославши сивуватому поцілунок рукою, граціозно пішла.

Ія знову поклала руку на моє плече, і я не захотів очікувати другої частини сигналу. Підвівся і вийшов із барної зали слідом за танцівницею. І зловив себе на тому, що моя хода чимось повторила її грайливі рухи.

Вона зникла за дверима в короткому коридорі. Тут настирливо пахло вареними креветками. Я спробував пригадати, чи стояв перед ким-небудь на столі келих пива. Ні, пива точно не було.

У барній залі знову зазвучала музика. Я напружився, притулився до стіни. Вловив за дверима два жіночі голоси. І тут двері відчинились, і дівчина в костюмі чуттєвої Червоної Шапочки вийшла в коридор. Її обличчя зосереджено слухало музику. Вона підлаштовувала своє тіло під ритм цієї музики, але несподівано для неї я зробив крок вперед і перегородив їй дорогу. Щоб уникнути гучної реакції, підніс вказівний палець правої руки до її рота, наказуючи мовчати.

– Тебе замовили, – прошепотів я їй, утримуючи на обличчі майже трагічний вираз.

– Хто? – видихнула вона з жахом.

– Коханка твого шанувальника. Він там, у залі, сивуватий.

– Що ж робити? Що робити? – зашепотіла вона панічно, оглядаючи свій одяг, зиркаючи зелененькими підфарбованими оченятами на всі боки.

– Тікати! – прошепотів я їй. – Терміново тікати і в найближчі п’ять днів нікуди не виходити з дому!

Вона кивнула й кинулася назад у кімнатку, з якої щойно вийшла. Я не поспішаючи пішов у бік барної зали. І тут мене зупинив цокіт каблучків, який прозвучав за спиною.

Обернувся.

І знову побачив Червону Шапочку, тільки тепер у лівій руці вона стискала песцевий кожушок, а в правій – сто доларів одним папірцем.

Вона сором’язливо простягнула мені зелену купюру.

– Візьміть, – прошепотіла. – Ви ж заробіток через мене втратили!

Я взяв. А вона тут же побігла в кінець коридору.

Провівши її поглядом і понюхавши сто баксів – цікаво, хто і куди їй їх засовував? – я все-таки вирішив повернутися до зали. Але, підійшовши до дверного отвору, за яким у сигаретному диму запально звучала музика, зупинився, приголомшений.

Біля жердини танцювала Ія. Її светр уже лежав на підлозі, а в цю мить, граціозно під музику качаючись по підлозі, вона стягувала з себе джинси. Самотні чоловіки, як спокійні удави, дивилися на неї. І так само деякі з них синхронно підносили до ротів свої сигарети в той час, як інші піднімали зі столу чарки та келихи.

Ія залишилась у синіх трусиках і «бюстику» такого ж кольору. Танцювала вона гірше за Снігуроньку, але вигляд мала куди свіжіший і привабливіший, аніж перша стриптизерка.

Вона в танці наблизилася до сивуватого. Зняла «бюстик» і, покрутивши ним над головою, зав’язала його «шаликом» на шиї сивого. Потім сіла йому на коліна, взяла його обличчя в долоні і змусила подивитися на себе уважно. І тут сталося щось дивне. Сивуватий закричав, схопився. Ія впала на столик, зіштовхнувши попільницю та чарку на підлогу.

– Це ти! Це ти! – кричав сивуватий і розозирався на всі боки, немов шукав шлях для втечі.

А Ія піднялася над столом і, упершись у груди сивуватого ніжкою, штовхнула його.

У цей час інший чоловічок, приловчившись, просунув їй під трусики зелену банкноту. Треба було якось «розсмоктувати» цю ситуацію, і я, підбігши, підняв із підлоги її светр і джинси, потім підхопив і Ію. Одягалася вона вже на вулиці. Добре, що навколо нікого не було. Мені ще довелося повернутися до бару за її дублянкою та чобітками. На виході мене зупинили два охоронці. Я простягнув їм зелену сотку, отриману від Червоної Шапочки. Хлопці розступились, і я вискочив на холодну, зимову свободу.

У машині Ія тремтіла. Чи то від холоду, чи то від нервового перезбудження.

Ми приїхали до неї, випили чаю і заснули в обнімку.

– Слухай, а навіщо тобі був потрібен цей сивий стариган? – запитав я її пізнім ранком, коли ми піднялися з ліжка.

– Щоб повернутися до норми, треба пройти через екстрим, – спокійно відповіла вона.

– Якщо він – це екстрим, то що таке норма?

– Норма – це ти, – посміхнулася вона. – До речі, раніше я думала, що ти екстрим.

Сказала і поцілувала мене в щоку.

– Але без білосніжного танка у нас з тобою нічого не вийде.

– У тебе є телефон тієї військової частини, де твій тато був командиром?

Вона кивнула.

Черговий по частині, якийсь капітан із невиразним прізвищем, яке не запам’ятовуються, був дуже люб’язний.

– Ні, ви мене нічим не здивували! – сказав він у відповідь на моє запитання. – Тільки навіщо вам фарбувати танк у білий колір? У нас є два білі танки для зимового бою.

– Мені тільки один потрібен.

– З танкістом, чи самі поведете?

– Ні, з танкістом і з тим, який стріляє…

– Один постріл – п’ятдесят баксів, – попередив капітан. – Снаряди тільки холості! Бойовими можна стріляти лише на полігоні.

– Нехай холості! – кинув я. – Сьогодні ввечері під’їду, годині о дев’ятій!

Ія домоглася свого. У різдвяну ніч ми з нею і двома солдатами на білосніжному танку виїхали на Вишгородську трасу. Зупинилися перед якимось селом. Випили з танкістами шампанського. А потім видобулися з білосніжної бойової машини та знову пили шампанське. Тільки вже вдвох.

– Коли стріляти? – запитав солдат, який визирнув із люка танка.

Ми з Ією перезирнулися.

– Зараз! – крикнув я танкісту.

– Напрямок? – запитав він.

– П’ять пострілів на схід і п’ять на захід!

– Слухаюсь!

У моєму віці вже нудно пускати ракети або влаштовувати приватні феєрверки. Танк дійсно енергетичніший за будь-яку ракетницю. Після гуркоту пострілів я, здавалося, втратив на час слух. Але це не заважало нам із Ією цілуватися.

– Гей, – долинув знову з боку бойової машини голос танкіста, – у нас іще кілька снарядів є… Хочете, ще постріляємо? Абсолютно даром! На честь Різдва!

– Давай! – крикнув я. – Вогонь!

Після будь-якої війни на руїнах розквітає любов. Так вони і змінюють одна одну постійно: любов, війна, любов, війна, любов…

– Слухай, давай я до тебе переїду! Або ти до мене! – запропонував я Ії.

Вона дзвінко засміялася.

– Добре! – відповіла, насміявшись. – Тільки з завтрашнього дня ніяких танків! Навіть білосніжних!

– О’кей! – погодився я. – І ніяких стрип-барів!

Вона кивнула.

І тут нас, щасливих, оглушив новий танковий постріл.