Читать книгу Батяр з Клепарова - Андрій Аркан - Страница 3

Викликало сумнів, чи личило той заклад на Підзамчі, відкритий у приміщенні складу збанкрутілої ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», посеред інших цехів і варштатів, так гучно називати «дансингом». Дехто вважав, що Зеник під старість геть звар’ював. Ще мало за життя під спідниці ріжні залазив, то ще йому, на старості років – дансинг подавай! Бо сам вже ся сунути туда не годен, то хоч си подивит – як то єнчі баби ниньки ся перекидают!

Та старий Смага дуже добре знав, що робить. Не так його ті баби турбували, як давня, незгасима пристрасть до живої музики, до того вулканічного чорного джазу, до танґо, самби і фокстроту. Сам Зеник за своє бурхливе життя перепробував усі можливі музичні інструменти і потрохи вмів грати на кожному. Та якась непояснима пристрасть володіти всіма інструментами одразу брала у ньому гору. Він усе своє життя намагався влаштовувати якісь концерти, виступи, збирав батярів грати в джазових оркестрах, сам грав на танцях, весіллях, похоронах, хрестинах, уродинах. Де тільки не звучала музика на Замарстинові, Рогатці чи Клепарові, кожен, хто раптом шукав Зеника Смагу, сміло міг йти туди і знайти його там, бо він там був.

Зеника любили й шанували, та не всі. Усе своє життя мав він одну проблему – свої його не дуже сприймали і все зиркали на нього підозріло через оту дурнувату, як вони гадали, пристрасть, оте захоплення тим бісівським, прости Господи, джазом! Отими всіма заокеанськими, чужинецькими музичними витребеньками, що й музикою не назвеш!.. Тьху!.. І все намагалися навернути його на українську класику.

Треба сказати, що вся та неймовірна історія Зеника Смаги, яка фантастичним робом пов’язала його долю з долею ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», тягнулася вже дуже давно. Сам Зеник ніколи в життю не зміг би взяти той склад у свою власність, якби не щасливий для Зеника і нещасний для родини Рубінштейнів драматичний збіг обставин. Річ у тім, що Зеник дуже добре знав єдиного, безталанного сина Соломона Рубінштейна Самуїла.

Бідака Самуїл через нещасливу любов до прекрасної і недосяжної Рахілі почав іноді вчащати до однієї дуже славної і не менш сумнівної кнайпи біля Краківського базару. Там вони й познайомилися з Зеником, і якось так дуже швидко заприятелювали, а потім і подружилися. Та так, що Зеник одразу став найріднішим кумплем Самуїла на все життя. Настільки рідним, що Зенику не раз доводилося тягнути п’яного Самуїла на своєму карку до його помешкання і довго потім вислуховувати дошкульні і несправедливі образи, ще й погрози не в міру злих родичів Самуїла віддати Зеника під арешт! За що?… Зеник того ніяк не міг второпати. Він же ж добре зробив для Самуся, принісши його додому.

Хоч як він не виправдовувався і не намагався роз’яснити ситуацію, хоч як не божився, його слова не мали такої сили. Врешті, шляк трафив Зеника щоразу пояснювати одне й те саме, і він у відповідь вже сам погрожував тим бісовим євреям поліцією. Бо його вини в тому не було жадної!.. Гик!.. Він не винен, що той Самусь їхній п’є. Зеник йому ніколи не наливає! І то всі можуть підтвердити… Гик!.. Навпаки, то Самусь сам його постійно пригощає! І ваш Самусь вже не маленький, щоби за ним постійно доглядати! І вони, його родичі, ще мають бути вдячні Зенику… Гик!.. який щоразу допроваджує їхнього Самуїла додому цілим, неушкодженим і не пограбованим! Але якщо таке в них ставлення до його доброти, то Зеник… Гик!.. клянеться ніколи більше не зв’язуватися з їхнім коханим Самуїлом, і нехай він від нього відчепиться!.. Назавжди!.. Гик!.. А ні, то тепер Зеник заявить на них у поліцію!.. І на тому – фертик!.. Честь!.. Гик!..

І Зеник гордо відступав у глуху, темну ніч…

Та родичі нещасного Самуїла й самі все дуже добре знали, що Зеник – хлопака чесний, справедливий і щирий, віддано переймається музикою, і що всі слова його про Самуїла – то чистісінька правда. Та крім усього той Зеник вмів добре тримати свого язика за зубами, а для них то, в такій делікатній ситуації, було найціннішим. От тільки не знали вони, що мають чинити зі своїм нещасним Самуїлом. Врешті, так погадавши, вирішили – нехай! Нехай вже той дивакуватий Зеник приводить чи приносить їхнього Самуїла додому, ніж би то мали робити поліцейські. І за якийсь час уже Самусь знову розшукував по кнайпах Краківського передмістя свого укоханого Зеника.

Так то тривало доти, поки вся родина Рубінштейнів не пересвідчилася остаточно, що їхнього нещасного родича скосила унікальна і надзвичайно рідкісна для жидів недуга – алкоголізм. Та так скосила, що якогось вечора, коли Зеник у родинних справах був десь поза Львовом, Самуїл, перебуваючи у стані глибокого відчаю, що не може знайти свого кумпля, невідомо яким робом опинився на Кульпаркові.

Вся та пригода мала б залишитися в таємниці, але вона зненацька завдала страшного удару по слабкому серцю старого Соломона Рубінштейна, і той удар був такий моцний, що старий невдовзі помер. А що він до нестями любив свого нещасного синочка Самуїльчика, і до останньої миті надіявся, що той схаменеться, що все у нього ще налагодиться в житті, то й зробив його спадкоємцем усіх своїх статків.

Спочатку родина Самуїла намагалися контролювати фінансові витрати свого безталанного родича. Та справи фірми й без того йшли вкрай зле. Багато що залежало тільки від волі власника, і кредитори, відчувши цю слабинку, були невблаганними: або – або! Правдою було й те, що фірма ця, хоча й опинилася в жалюгідному стані, та все ж на підприємницькому ринку ще зберігала до себе інтерес, залишаючись і далі ласим шматочком.

Врешті родичам Самуїла якось вдалося заборонити йому без їхньої згоди порядкувати фінансами фірми. Але такий крок лише погіршив загальну ситуацію. Самуїл почав позичати невідомо де, невідомо в кого, роздаючи направо і наліво підозрілі векселі. А потім він шукав свого коханого Зеника, і починалося невеселе свято з присмаком невтішної гіркоти за нерозділеним коханням до такої недосяжної Рахілі. Самуїл все розповідав та все виливав із себе потоки гірких слів та сліз. А Зеник мусив то все слухати і співчувати нещасному Самуїлу.

Дійшло до того, що Самуїл став позичати гроші у Зеника також. Знаючи достеменно всю ту історію з тими позичаннями і передбачаючи, чим то все могло би скінчитися, Зеник вирішив сам звернутися до його родичів з пропозицією доброчинного ґешефту. Нехай уже він, Зеник, опікуватиметься їхнім Самуїлом, якщо той так прикипів до нього. Але Зеник хотів би мати якісь гарантії, що його гроші й зусилля компенсуються.

Фірма «Соломон Рубінштейн і син» одною ногою вже стояла на межі банкрутства і родичі Самуїла відчайдушно розробляли плани можливого порятунку. Але й із Самуїлом треба було щось теж вчинити. Тож пропозиція Зеника виявилася надзвичайно доречною. Тому Зеникові запропонували під заставу отой старий, занедбаний склад, який не використовувався ще за життя старого Соломона.

Радості Самуїла не було меж! Бо виходило так, що Зеник відтепер мовби ставав його компаньйоном. А родичі на якийсь час здихалися клопотів із Самуїлом. Він щовечора пунктуально з’являвся у супроводі Зеника, нікого не турбуючи, опинявся у своєму ліжку і тихо, мирно засинав.

Невідомо скільки б воно ще так тривало, але все частіше Самуїл, з невідомих причин не зустрівши свого Зеника по знайомих кнайпах, знову і знову опинявся на Кульпаркові. Врешті опинився він у тому закладі остаточно. Бо вже перебував у такому стані, що випускати його серед людей було б небезпечно. Зеник роки два навідувався до нього, приносив якісь смаколики. А одного сонячного дня Самуїла не стало – помер від туберкульозу.

Все рухоме і нерухоме майно фірми «Соломон Рубінштейн і син» було продано за борги. Нові власники спробували забрати у Зеника склад, але той навідріз відмовився просто так віддавати склад і поставив питання руба: або повертають йому витрачені на покійного Самуїла гроші і фінансово компенсують увесь змарнований на нього час і зусилля, або відмовляються від претензій на те приміщення.

Зеник Смага – то був ще той батяр! Зовні такий добрий, лагідний, привітний, що й хробака не образить, він тим своїм виглядом багатьох уводив в оману. Кому здавалося, що з нього можна шнурки вити – ага, якраз!.. Внутрішньо Зеник Смага був хлоп твердий, як мур! І коли надумав домогтися свого, ставав непоступливим як бик, затятим і таким, що краще цофнутися йому з дороги на бік!

Так і сталося. Родичі спробували судитися, але програли, і Зеник несподівано став повноправним власником омріяного приміщення складу. Нарешті його підприємницький дух заграв усіма фантастичними ритмами та акордами. Зеник знайшов свою нішу, в якій міг розкрутитися його талант на всю потужність. Матінка Природа щедро обдарувала Зеника чудовими організаційними здібностями. І якби ж то Зенику більше пофортунило в житті, і дав би йому Бог вродитися не тут, а, скажімо, в Італії, Німеччині або у Франції, то став би там наш Зеник успішним музичним продюсером, або ж особистим імпресаріо якої-небудь світової знаменитості, власником музичних студій, концертних зал, симфонічних оркестрів, музичних театрів. Бо весь його музичний талант витав саме у цій, такій не дуже шанованій у колі митців підприємницькій сфері.

Всі, хто знався з Зеником, помічав його особливу, аж до якоїсь маніакальності потребу мати свій власний джазовий оркестр. Отож, спочатку добрі чутки, цікавий поговір, а потім і слава про Зеника, як найкращого організатора дворових оркестрів, рознеслася чи не на весь Львів. Зеник надзвичайно любив ту свою пристрасть, віддавався їй по вінця і ніколи не жалівся на брак запросин грати на різних дефілядах. Тому ніколи й не жалівся на брак грошей. Єдине, що стримувало його у тій діяльності – то постійна відсутність свого приміщення як для репетицій, так і для виступів. Бо оренда витягувала з нього такі грубі гроші, що Зеник, бувало, лишався з нічим. Саме в такі миті його й можна було зустріти і п’яним, і злим, і… готовим на все!..

Але нарешті доля йому усміхнулася, склад вдалося відвоювати, підписати усі папери, і Львів облетіла новина: на Підзамчі незабаром відкриється новий розважальний заклад з капітальним, просторим пляцом. Того дня Зеник першим ділом помчав до церкви Св. Юра і віддав на храм усі гроші, які мав при собі. Поставив з десяток найгрубших свічок за всіх, кого в ту мить згадав, включно з Самуїлом і його родичами. Потім ревно висповідався і попросив благословення у святих отців на богоугодну справу.

З чистою, як крапля води з карпатського джерела, душею, в легкому і безтілесному стані, не чуючи під ногами землі, полетів Зеник далі творити свої великі справи.

Найбільше його турбували дві речі: відсутність доброго джазового оркестру і вдалої назви для нового закладу. Вже все перебрав, що було влучного, що було гучного, такого, що могло б одразу привабити потрібну публіку, багато публіки… Ніщо не підходило! Врешті, стомившись, вирішив Зеник обмежити своє коло пошуків на модних слівцях, назвах, іменах, пов’язаних з античною, грецькою та римською міфологією. Яких тільки порадників він не мав! Чого тільки він не почув! Все не те!.. Голова пухла, в очах темніло, у вухах шуміло, а назви як не було, так і немає, і не годен було знайти…

У відчаї Зеник плюнув на ту безнадійну справу і вирішив: перша ліпша назва, яка тут прозвучить, і стане офіційною назвою цього закладу. Так уже склалося, що в житті Зеникові часто фортунило. У дверях складу, щедро залитих сонячним промінням, з’явився невисокий темний силует у старомодному «мельонику». Несподіваним гостем виявився давній кумпель Зеника, моцний батяр з Личакова, гуморист Місько Макальондра.

Зеник був і безмежно втішений, що бачить таку рідну душу, і не радий особливо – в залі ще тривав ремонт, було не прибрано, тому й мусив через ту знамениту галицьку делікатність, замість привітання, голосно про це нагадати.

– До холєри, Міську! А ти чого си припер?! Хіба не видиш, що ще ніц не зроблено і не прибрано, до холєри! Га-га-га!.. Хосьда, я ті обнімлю і поцілую в чоло, скурвий ти сину! Вважай на свою маринарку бо я маю руки, випацькані в розчині…

Вони розреготалися і обнялися, як брати.

– Ти мені скажи такво-во, кулєґо… – почав Місько, вправно скручуючи си циґар та аліґансько накладаючи зі срібного пуделка тютюн на клаптик папіросного паперу, потім смачно його наслинив і облизав. Затим зосереджено встромив той циґар в свій знаменитий бурштиновий мундштук, який перед тим добряче продув, видобуваючи з нього рвучкі і голосні звуки качиного крякання. За тими звуками всі на Личакові знали, де в ту мить можна шукати Міська Макальондру. То його дуже тішило, бо він надзвичайно пишався тим мундштуком. Другого такого по цілім Личакові ніхто не мав, та й на Замарстинові так само. Тож припаливши циґар і спалений сірник встромивши назад до пачки, Місько сховав сірники разом зі срібним пуделком з тютюном у бічну кишеньку камізельки, з якої звисав масивний, хитро сплетений срібний ланцюжок кишенькового дзиґарика і, випустивши густу хмарку смердючого диму, повагом провадив далі.

– Скажи мені такво-во, кулєґо. От я, старий батяр, знаю той Львів, як своїх сім пальців, облазив кожду вуличку вздовж і впоперек не раз і не два, але нині стілько мусів по тих лябіринтах налазитися, заки-м тебе туткай здибав… і твою хавіру. – Місько змовк. Зробив кілька обережних кроків досередини, смачно пахкаючи циґарем, і зачудовано оглядав усе приміщення. – Чи ти не боїшси, що не матимеш клієнтів, га?… До курвої мами, ал-л-ле то є пляц!!! От-то, холєра! Що пляц – то пляц! І той-во, я – то таке, я Львів добре знаю… Та й нащо мені той дансинг си здав, до дупи, на старости років, нє? Хе-хе! Але от, молодь, котра гірше Львів знає, то як бути? Ну, і чи ти не боїшси, що твій заклад ніхто не знайде в тім лябіринті, га?

– Як-як?… Як ти сказав?… Лябіринт?

– То є такі закапелки, де тебе ся блуд чіпає. І як зайдеш раз… а вийти вже не зможеш, бо дороги назад нема, а є тілько безконечні такі блукання…

– Ну, Міську, тебе сам Бог послав до мене нині! Ти ото блудив, але знайшов-таки дорогу сюда, до мене. Так і публіка до мене прийде! А я ото блудив-блудив і таки виблудив на ясне сонечко! Маю назву! Нарешті! «Лябіринт»! Незле, га, до холєри?! Дансинг «Лябіринт»! Ну, нарешті! – Зеник ще і ще раз повторював те слово, яке вже стало назвою, смакуючи його на всі боки. – Звучить, га?! Міську, мушу тобі віддячити! За назву! Зара йдем до ресторації на моє конто! Виставляю могорич! А ще мушу тобі сказати, я вже сам йшов тебе десь шукати, але то таки пан Бог сам послав тебе до мене нині! Маю до тебе одну дуже делікатну справу.

Так з’явився у Львові дансинг «Лябіринт». Відразу той розважальний заклад справді не мав такої популярності, як про те мріяв Зеник. Та й самі, дуже добрі загалом музиканти нового, недавно створеного Зеником оркестру, чекали чогось більшого. Зібрати нову джаз-банду йому вдалося на диво легко і відносно швидко. Зрештою, труду багато Зенику не довелося докладати, бо всі відомі йому добрі музиканти тільки того й чекали, коли Зеник їм свисне.

Зеник першим ділом відразу зладив усім одинакові, приємного світлого вальору двобортні маринарки з блищичими ґудзиками, одинакові краватки-метелики, всі мали одинакові темні сподні з гострими кантами і чорні, напуцовані до блиску мешти. І на всі ті убори пішли останні, позичені Зеником гроші. Все! Тепер Зенику позичати вже не було в кого, не було де і не було як. Тепер додаткові позички виглядали б доволі підозріло, бо якраз невпинно підходив час потрохи віддавати раніше позичені гроші. А новий оркестр вже не вперше грав у великій і майже порожній залі. Вся нечисленна публіка з місцевих батярів та їхніх кобіт почувалися в такому просторі ще якось ніяково і наразі збиралися тут швидше з цікавості, ніж з чітким, усвідомленим бажанням добре відпружитися і весело збавити час.

Та Зеник ані секунди не хнюпив носа, не втрачав бадьорості, все повторював: «Нічо, нічо, нічо!.. Все ще в нас буде! Буде!.. Все ще заграє! По тому лябіринту треба ще трохи поблукати, поблудити, перш ніж мати те, що хочеш! Граєм, граєм, хлопаки! Не сумуємо! Граєм!!! Жваво, бадьоро!»

І тими словами, і своєю поведінкою Зеник справді запалював своїх музикантів, змушував їх краще зігратися, відточувати свою майстерність. І всі плекали в своїй душі непохитну надію, всі твердо вірили, що Зеник добре знає, що він говорить, що він робить, а найкраще знає, що він хоче і куди всіх має вести. І жодного дня, окрім постів, «Лябіринт» не припиняв своєї роботи.

Підприємницька жилка Зеника в ті перші, напружені дні проявила себе якнайкраще. Без будь-якої реклями, бо на рекляму вже не було ані ґроша, в «Лябіринті» проводилося все, що так чи інакше могло викликати до нового закладу інтерес, привернути хоч якусь публіку і то за дуже помірну ціну, а то й безкоштовно. Але він також не цурався жодної нагоди добре закалимити. Від дитячих свят-співаночків, до репетицій і виступів хорів, церковних служб, весіль, прийнять, концертів, виступів, ну й, звичайно, самих танців – усе в «Лябіринті» проходило якнайкраще.

Важливим надбанням для Зеника виявилася пані Стефця. Один час вони навіть були дуже добрими сусідами, бо їх як нікого єднали взаємні вподобання. Пані Стефця кохалася в гарній музиці і обожнювала добрий спів, а Зеник любив добре попоїсти.

Чи не з самого дитинства пані Стефця пропрацювала куховаркою. Вона пройшла, без перебільшення, майже всі кухні Львова. А починала з замарстинівських кнайп, далі пішли невеликі пекарні, цукерні та каварні, а вже в зрілому віці – поважні ресторації, куди пані Стефцю радо запрошували, іноді й переманювали, бо пані Стефця вважалася однією з найкращих господинь-кухарок на цілий Львів. В силу відомих обставин вона як українка не могла, та й особливо не прагнула зробити собі кар’єру, хоча всі відомі львівські шеф-кухарі гонорових ресторацій залюбки користувалися її послугами як помічниці, самі ж пожинали всі лаври талановитих кулінарів. Але роки минали. І пані Стефця все частіше почувала себе не в силі жваво і натхненно виконувати свою улюблену роботу так, як то було замолоду. Аж поки цілком не покинула свою працю і не відійшла на емеритуру. Та ненадовго… Бо тут ні сіло ні впало знову вигулькнув той старий холєрник Зеник зі своїм дансингом і з новими ідеями! Щось там вони з паньов Стефцьов міркували, розважали, сперечалися. Бо пані Стефця одразу ж навідріз відмовилася повертатися до колишньої праці – роки вже не ті, та й здоров’я так само, та вислухавши ще і ще раз усі Зеникові аргументи, врешті здалася й пристала на його пропозиції. І та їхня зустріч завершилася гучним могоричем, аж сусіди дивувалися й заздрили, бо той могорич уже на «мале вісілє» потягнув. Як виявилося згодом, головним і переконливим аргументом для пані Стефці була близька відстань до того дансингу, який розмістився недалеко, майже за рогом, і їй не доведеться бозна-куди чалапати своїми хорими ногами.

Небавом, на задньому дворі «Лябіринту», впритул до його глухої стіни, з’явилася невеличка прибудова, така собі літня «домова кухня», де пані Стефця з кількома помічницями випікала смачне печиво і готувала сніданки «з собою» для робітників, учнів та академіків. Усім простим людям на тій дільниці одразу ж стало зрозуміло, що тота «домова кухня» – то тілько вивіска, аби замилити очі владі з її контролюючими органами. Бо академіків у тому районі, може, й набереться зо два десятки, але щоби для них аж цілу «домову кухню» відкривати!.. А робітники?… Та де б то наш робітник сніданки з «домової кухні» брав! В нього – що, свого дому нема, чи що? Нє, за тим крилося таки щось інче…

Потихеньку асортимент пропонованих страв і напоїв розширювався, аж нарешті веселий дансинг «Лябіринт» набув ще й славу непоганої ресторації з чудовою кухнею. Нє!.. Той куревський Зеник таки знав, що хотів, а ще краще знав, що має для того зробити.

Одного погідного літнього дня, коли лагідне сонце заливало золотом і теплом весь простір, а люди повиходили з церков у блаженному, сонливому спокої і верталися домів, Зеник, незважаючи на святу неділю, збирав своїх оркестрантів, аби ті повправлялися та розігрілися перед вечірнім виступом на танцях. Музиканти хоча й нарікали на вимогливість Зеника працювати в святу неділю, та в глибині душі давно змирилися з таким станом речей. Тим більше, що ніхто працю музикантів у неділю гріхом не вважав. Та й була у тому якась логіка: коли всі звичайні люди танцюють, розважаються, музиканти мусять грати, працювати тобто. І добре грати, до курвої мами!

Тому й розуміли всі ту Зеникову суворість під час недільних проб. Бувало, погрожував не на жарт, що позбавить платні, а то й дасть шпіца під зад і вицофає з оркестру до дідька кожного, хто пропустить хоч одну недільну виправу, незважаючи на жодні заслуги. Та й неділя була єдиним днем, коли вдавалося на повну силу повправлятися зі своїм оркестром. В усі інші дні оркестрантів годі було зібрати, бо гарували по ріжних роботах. А ті, хто ввечері ще зміг приплентатися на пробу, то хоча й трималися гонорово, все одно виглядали надто втомленими, щоби Зеник міг вимагати від них наснаги й зосередженості, та ще й перед вечірніми танцями, які закінчувалися десь аж за північ.

Зеник тішився, бо саме тої неділі музики з’явилися всі як один, ще й завчасно. Всі виспані, бадьорі і веселі, готові до любих творчих подвигів. Жартували, дуріли, чи просто тинялися по залу, балакаючи між собою, чекали тілько сигналу від Зеника. А він, у пречудовому настрої, перебираючи якісь ноти з модними танґами і фокстротами, якісь листочки з записами нових пісеньок, думав про те, що коли хлопці добре відпрацюють, треба буде їм виставити фест гонорову вечерю, не таку, як завше.

Аж раптом, за прочиненими дверима складу, на завжди тихій і спокійній вуличці почувся незрозумілий шум, а за ним тупотіння сотень ніг у супроводі гістеричних, майже божевільних криків. Музиканти в залі враз принишкли, повернули свої здивовані очі до дверей. Що могло статися? Пожежа? Потоп? А чи війна, до холєри? Та серед всього того хаосу звуків чітко вирізнялося одне слово: «Цепелін!!! Цепелін!!!» Музиканти Зеникового оркестру, як по команді, вмить покинули свої інструменти на стільцях і поперлися до виходу. Зеник їх ніяк не стримував. Йому й самому стало цікаво, що ж то могло такого там стрястися.

В ясній блакиті чистого, у недосяжній високості неба повільно пропливав наді Львовом довжелезний і величезний дирижабль. Його напівматова, металічної фактури сферична поверхня виблискувала сріблом у променях сліпучого сонця. Дирижабль рухався дуже повільно, поважно і впевнено, так, що можна було розгледіти на ньому всі найдрібніші деталі.

Це фантастичне, аж до якогось містичного відчуття, атракційне видовище витягнуло, здавалося, всіх людей з усіх околиць, усіх вулиць. Босоногі, голопузі, немиті і нечесані діти, гонорові пані і панове в ошатних недільних вбраннях, огрядні господині з кохлями в руках, у чистих вишитих сорочках і незмінних, вкритих сірими плямами фартухах, а за ними вже захмелілі ґазди у вишиванках, колоритні місцеві батяри, непробудні п’яниці та обережні злодюжки, поважні священики, ченці та черниці, євреї в старих зацофаних лапсердаках, товсті місцеві шльондри, які щойно пробудилися після нічної зміни, старі і немічні каліки, які, здавалося, розсипалися, ідучи, та інші подібні типи того незвіданого району Підзамча в такому розмаїтті, що ніхто би й не сподівався побачити їх усіх тут разом, таких, якими вони були в своєму нелегкому житті. Неможливо було б собі уявити чи навіть здогадатися про існування такого розмаїття різних типів людей. Але того дня заворожені очі всіх були спрямовані в небо, де все ще пропливало те ніколи не бачене диво техніки понад Львовом. Найбільше впадала в око хвостова частина дирижабля – криваво-червоного кольору з білим кругом посередині, у якому перевернутим квадратом чорніла свастика. Всі вже знали приналежність того літального апарата, але ніхто не міг впевнено назвати хоча б якусь одну переконливу причину появи його над Львовом, бо ніде ніхто не чув та й не бачив жодних повідомлень, що такого-то дня, о такій-то годині слід чекати його.

Під черевом дирижабля містилася довга, з великими квадратними ілюмінаторами, кабіна для пілотів, а також приміщення для доволі чисельних пасажирів. Потім по Львову ширилися чутки, що хтось дуже добре розгледів і розпізнав тих пасажирів, навіть зауважив, як ті посміхалися й помахували своїми ручками, нібито вітаючись. І були то все німецькі військові, у своїх сірих та чорних мундирах з погонами й відзнаками, з червоними пов’язками на рукавах, а цивільних там майже не було.

Уже наступного дня всі львівські ґазети рясніли повідомленнями, а також і львівське радіо жваво оголошувало про ту сенсаційну подію. Виявилося, що то був пробний, експериментальний політ, спланований владою Нової Німеччини з метою дослідження можливостей відкриття нових ліній польотів дирижаблів. І одну таку лінію передбачали прокласти від самого Кенігсберга, через усю Польщу аж до Бухареста в Румунії, з перспективою опанувати повітряний простір ще й далі, аж ген до Іраку та Ірану. Там Нова Німеччина нібито має намір розробляти нові поклади нафти. Всі ж бо знають, як сьогодні Європа вкрай потребує дешевого пального. Відтак нові повітряні маршрути наднових моделей дирижаблів мали б по ідеї забезпечувати швидке перекидання великих партій інженерів і працівників у важкодоступні нафтові райони. Та сталося так, що той перший дирижабль, який випадково опинився над самим Львовом, потрапив у дуже несприятливі погодні умови, тому й довелося змінити маршрут польоту. Влада Нової Німеччини сподівається, що всі мешканці міст змогли на власні очі побачити і захопитися нечуваними темпами економічного зростання, пересвідчитися у могутності промислового потенціалу Третього Райху, який єдиний здатен забезпечити економічне і політичне об’єднання Європи, гарантувати всім жителям соціальне процвітання… Подібні повідомлення й репортажі у величезній кількості з’являться лише наступного дня. А сьогодні…

Оркестранти на чолі з Зеником, мов ошелешені, не дуже відрізняючись від захоплених дітей, які й далі, не вгаваючи, верещали на всю вулицю: «Цепелін! Цепелін!», заворожено бігли разом з ними за тим літаючим чудом. Вітер куйовдив їхнє світле волосся, лопотів у легких складках сорочок, іскрилися захопленим блиском очі, звернені до неба. А дирижабль, хоча й рухався повільно та плинно, все набираючи висоту, невпинно віддалявся і наздогнати його вже було несила.

Ніби за магічним помахом чарівної палички, Зеник зі своїми хлопцями, і не лише вони, а й разом з цілими юрмами дорослих чоловіків, раптом потрапили у своє дитинство і, аж до появи сліз в очах згадували ті щасливі миті, коли вони, ще такими дрібонькими львівськими хлопчаками бігали аж ген за костьол Св. Ельжбєти, попри двірець, через шкарп, попри Левандівку, до Скнилова на нове летовище, де з замиранням у серці спостерігали за тренувальними польотами аеропланів. І всі тоді мріяли про небо, про польоти, про таку манливу, цю незвідану далечінь… І всі хлопчаки тоді неначе хворіли на одну дуже дивну хворобу – це таке не усвідомлене і нічим не пояснюване жагуче бажання відірватися назавжди від тої осоружної землі і полинути… кудись… туди…

Дирижабль зі свастикою на хвості все віддалявся. Зробився, врешті, невиразною сірою плямою, потім темним кружечком, цяткою, а відтак зник десь далеко, за горизонтом.

Музиканти не на жарт розгомонілися, обсмоктуючи це небуденне видовище, але Зеник швидко їх отямив:

– Ану вже стулили писки! Що то таке має бути? Ще нічого не зроблено, а вже півдня – до дупи! Що не виділи?! За вітром всі побігли, як подуріли! А музика?! А наші виправи оркестрові?! А ввечері ще маємо концерт і танці! Досить базікати! До роботи!

Але хлопці, повернувшись до «Лябіринту», немов показилися, раз по раз переривалися, відволікалися від музики, від своїх інструментів, знову й знову збуджено обговорюючи ту подію, мимовільними свідками якої стали чи не всі мешканці міста. Зеник більше не вичитував хлопців. Усе одно з несподіваним перельотом того француватого «цепеліна», який виник невідь звідки, веселої забави того вечора не вийде. Всі, хто прийде сьогодні, будуть далеко від музики, від виступів його оркестру, всі перейматимуться лише одним – тим «цепеліном». Зеник навіть подумав про таке, а чи не створити на тій хвилі якусь нову джазову композицію з такою актуальною назвою «Цепелін». Цілком можливо, що вона сьогодні прозвучала б і, цілком можливо, стала б надзвичайно популярною у майбутньому. Знову думки про той клятий дирижабль!.. І, аби відволіктися від тих, не зовсім приємних вражень, Зеник міркував над наступними кроками у формуванні свого оркестру.

Він давно мріяв побачити й почути на своїй сцені, у супроводі свого оркестру якогось оригінального музиканта-віртуоза вкупі з талановитим вокалістом. Для остаточного сповнення мрій йому до зарізу бракувало саме таких двох артистів. Про молодого, фантастично талановитого трубача, татарина Енвера Булфара, він чув уже давно, навіть бував на кількох його виступах в «Колізеї» та «Жоржі». Так, музикантом він був першокласним, нічого не скажеш! Геній! Але той малий виявився таким гоноровим, що най сховається уся та польська шляхта! Перемовини з тим Енвером будуть непростими, дуже непростими. Ну, нічого! Зеник почекає. Він терплячий, і він вміє чекати. Але от де знайти доброго вокаліста?…

І на днях він вирішив завітати ще й у «Брістоль».