Читать книгу Батяр з Клепарова - Андрій Аркан - Страница 6

Чийсь грубий і хриплий голос над самим його вухом змусив Северина зупинитися і вмить протверезіти.

– Ну, що вилупився? Позатикало? Колєги, а жеби-сь ви знали, що як будете подавати співочий голос, то будете при тім глухі на всі вуха! Га-га-га!!!

Регіт, який швидше нагадував бичаче ревіння, що вибухнув за сусіднім столиком, на мить заглушив загальний гамір зали. З відвідувачів ніхто особливо не здивувався і не звернув на то жодної уваги – такі вибухи реготу не дивина в «Лябіринті». Але тільки не для Северина. Для нього ті слова і той сміх були, як удар по карку старою штахетою з іржавими цьвєками!

– Та що ти вилупився, як баран на нові ворота, колєго?! Не впізнав? – Той нарваний штріх і далі зачіпав Северина, а його п’ятеро нетверезих кумплів тулилися за маленьким столиком і тужилися, бо мовчки дерли лаха, аж душилися.

Северин дещо відхилився назад і напружив свій погляд. Тільки тепер в тих збуях він упізнав нарешті ватагу личаківських батярів на чолі не з будь-ким, а з самим Орестом Щипом.

Северин ще раз, уже безнадійно зиркнув у бік переповненої, метушливої та гамірної зали, але вже не поривався кудись бігти. Й без того було видно, що він знову, цього разу вже завдяки тим личаківським засранцям, втратив свою незнайомку. Вона знову зникла і тепер її вже можна не шукати. А була ж майже на відстані витягнутої руки!

Северин у відчаї намагався зробити ще кілька кроків поміж скупчених столиків й щільної публіки. Та всі його зусилля виявилися марними. Він приречено зупинився, опустив голову, а потім повернувся до столиків з личаківськими збуями. Наближався до них з дурнуватою посмішкою, театрально простягнувши руки вперед, експромтом граючи зварйованого сліпого.

– Йой! Куго я виджу! Ку-у-урва ті маць бу-у-ула! Яке то щисьтє вас туткай-во всіх видіти, кулєґі! Ану, дай-но спробую, хто ту є? Йой! Та туткай одні рідні батяри!

Северин хіхікав, божевільно дивився кудись вбік, чи вгору, ляпав долонями личаківських батярів по головах, крутив їм вуха, щипав і тарбав їх за щоки, носи, підборіддя, плямкав пальцем по їхніх губах.

Личаківські збуї спершу невимовно тішилися з такого Северинового моцного кавалу. Реготали, жартівливо й грайливо відбивалися від його рук, навіть підігрували. Але щодалі, тим більше ті його жарти трималися на межі. Пробираючись так по головах батярів між їхніми столиками, Северин затримав свої руки на плечах самого Ореста Щипа – Орка Щипавки, як його поміж собою називали всі личаківські. Він єдиний з-поміж своєї батярської компанії навіть не посміхнувся. Він мовчки, похмуро і незадоволено спостерігав за всіма Севериновими цирками. Невисокий на зріст, непримітний і невиразний, він був надзвичайно жорстоким та безжальним, справжньою грозою усього Личакова і вважався старшим понад усіма личаківськими збуями-батярами.

– А ту хто є? Ану-ану, дай-но впізнаю, хто то такий!

Несподівано рвучко Северин підняв за плечі Орка з-за столика.

Всі личаківські батяри за сусідніми столиками принишкли, мовчки спостерігали, чим то все скінчиться, і напружено-дурнувато посміхалися. Але й за багатьма іншими столиками в залі уважно стежили, що там той Северин витворяє. А він, незважаючи ні на що, захоплено грав далі зварйованого сліпого, дивився кудись вбік, а руками обмацував плечі та голову Орка.

– Йой! А хто ту є? Хто ту такий? Йой! Щось ніяк не впізнаю! Йой, а шо то таке? Хто ту такий? Гі-і-і! Йой! Ледве впізнав-єм! Га-га-га! Та то є той шпиндель личаківський!

І Северин грубо провів відкритою долонею з розчепіреними пальцями по обличчю Орка, від чола до самого підборіддя.

А то вже була страшна образа, настільки страшна, що за львівським батярським кодексом в життю ніколи і нікому не прощалася, хто б не посмів таке вчинити. Личаківські підірвалися зі свої місць. Зала затихла і на секунду завмерла від гуркоту перекинутих столиків та незрозумілих криків. У ту ж мить, як по команді, чоловіки з публіки гуртом кинулися розбороняти розлючених батярів. Бо якби того не зробили, сталась би велика біда.

Той раптовий спалах люті між Северином і личаківськими у приміщенні «Лябіринту» вдалося загасити одразу ж. Щойно ватажок личаківських, грізний Орест Щип, якого боялися і поважали всі львівські батяри, грубо відштовхнув Северина, усі довкола вже були напоготові, бо дуже добре знали можливий розвиток сценарію «дружньої» зустрічі між клепарівськими та будь-якими іншими батярами, особливо личаківськими, його кульмінацію і фінал, тобто чим усе могло скінчитися.

І самого Северина, і клепарівських, і личаківських вмить з усіх боків обступили моцні хлопи з постійних завсідників «Лябіринту» і відсунули по різних кутках. А то вже називалося – ситуація! Щойно градус розмови між батярами наближався до критичного ступеню, стурбований Зеник занепокоєно замахав руками до свого оркестру з вимогою негайно грати щось гучне, бадьоре і жваве!

Батяри, грізно відмахуючись від чемних та поважних клієнтів «Лябіринту», які все намагалися заспокоїти, урезонити їх, неохоче, та все ж повільно розійшлися по своїх місцях.

Та ненадовго.

У гострій словесній сутичці вони все ж домовилися стрінутися опісля десь на затишній вуличці, коли їм жодна курва не заважатиме принципово полагодити поміж собою деякі делікатні питання.

Такий, на початку затишний, майже домашній вечір у «Лябіринті», що передбачав приємне і радісне розгортання чарівного торжества доброї музики і співу, в одну секунду був зірваний. Тепер жорстока непередбачуваність розвитку наступних подій загрожувала будь-кому з відвідувачів дансингу. І в залі запанувала загальна напруга та неспокій. Публіка, особливо жінки та дівчата, раптом забажали чимшвидше повертатися домів. І хоч як бідний Зеник Смага не намагався заспокоїти, розвеселити публіку дотепними віцами або ж новими піснями, йому то ніяк не вдавалося. Бо то вже був не його вечір!

Слава «Лябіринту» як про нейтральну територію, а тому цілком безпечне місце для всіляких забав, вмить розсипалася на порох, неначе то був простий фокус, придуманий невправним цирковим ілюзіоністом.

Справді, з настанням ночі, неподалік «Лябіринту», в затишному скверику навпроти залізничної колії, все найцікавіше тільки-но зароджувалося.

Сходилися клепарівські на чолі з Северином і личаківські, яких грізно вів за собою відчайдушний Орко Щипавка. На підступах до визначеного місця пальці, кулаки, руки та плечі аж до хрускоту в суглобах розминалися ланцюгами, солдатськими ременями з важкими пряжками, стеками та кастетами. Справжня, моцна батярська забава щойно починалася, а в Севериновій голові все крутилися знову і знову слова з дурнуватої батярської пісеньки: «Там на розі, на Яновській, при вулиці Клепаровській».

Місяць був уповні. Висів непорушно у нічному небі, неначе гігантський цирковий прожектор, освітлюючи все довкола фантастичним, мерехтливим сріблястим сяєвом. Електричні вуличні ліхтарі своїми плямами світла лише додавали містичного відчуття атракціону, окреслюючи окремі відтинки вулиці на Підзамчі, неначе арену, де ось-ось мала розгорітися принципова сутичка двох непримиренних львівських батярських дільниць.

Вочевидь та зустріч мала повне право назватися історичною, бо такої кількості батярів, які підтягнулися звідусюди взяти участь у виясненні стосунків, Львів ще не бачив і, мабуть, не зміг би пригадати, чи коли-небудь ще таке траплялося в його історії.

Моторошні сутінки звідусіль повнилися зловісними тінями. Понад мовчазними натовпами батярів у такій чисельності, що це схвилювало їх самих і не в одного засмоктало десь в дупі, змушуючи її мимовільно втягнутися глибше досередини, Северин виділявся і своїм зростом, і кремезною статурою. Вів клепарівських сміло, впевнено, без жодної тіні страху. Та й хто би з клепарівських тої ночі ховався по кущах і відмовився стати під оруду Северина? Та з таким – хоч на край світу, в Гамерику, хоч до пекла!

А личаківські, на чолі з Орком Щипавкою, все гуртувалися на віддалі і чекали підходу клепарівських. Той Орко не виділявся з-поміж інших ні ростом, ні статурою, навпаки, серед своїх був найбільш непоказним, низькорослим, щуплим, кривобоким і згорбленим. Зате Орко Щипавка віддавна був ще тим чортякою, який сам вартував десятьох, а то й сотні мурових батярів. І Северину в інші секунди по-справжньому холоділо на душі, коли він раптом згадував, проти кого йому нинька доведеться стояти.

Ніщо не порушувало благодатну тишу теплої літньої ночі. Лише на схилах Високого Замку голосно заливалися своїми безконечними співами, не відаючи ні про що інше у світі, щасливі і закохані солов’ї. Та ось зачовгали по гравію немощеної вулиці сотні кроків. Біжучи назустріч одні одним, дві групи батярів здійняли густу хмару куряви, яка в місячному світлі та променях вуличних ліхтарів виблискувала мільярдами грайливих діамантових іскор.

І коли відчайдушно, без зайвого шуму, аби не полохати сплячих міщан і не піднімати їх на непотрібний ґвалт, лише у супроводі окремих звуків ухкання, гупання, ляскання, шипіння, сичання, шепотіння прокльонів та тихих зойків поранених в акомпанементі з дзенькотом та брязканням кримінальної зброї розпочалося основне батярське дійство, як одночасно з кількох вузеньких бічних вуличок несподівано для всіх різко залунало різноголосе сюрчання поліцейських свистків. Але найгірше було те, що одночасно з пронизливим сюрчанням залунав грізний гавкіт, може, з десятка німецьких вівчарок.

Що тут почалося! Хтось одразу ж кинувся навтьоки невідомо куди! А деякі навіжені батяри у шаленому захваті продовжували духопелити один одного. Вікна навколишніх будинків, неначе за порухом чарівної палички, вмить загорілися вогнями. З усіх кутків, будинків, вікон одразу ж залунали на все Підзамче крики, свист, голосіння. З дзенькотом відчинялися, та одразу ж зачинялися вікна довколишніх помешкань у супроводі ґвалтовного верещання жіночок, ніби їх усіх одночасно різали.

Рейвах починався знаменитий, якого сонний Львів давно вже не бачив! І описати тото всьо не спроміг би ся жоден з більш-менш обдарованих львівських літераторів. Та тут би й таланту самого Івана Франка забракло! Хіба би порадити всім охочим читачам самим побувати у тому пекельному місиві. Ото би їм щось дало! Ото би їм щось прояснило! Та, на жаль, молоді і модні літератори того часу в ту знамениту ніч тихо й мирно спочивали собі в чистих і м’яких постелях десь на зовсім іншому кінці Львова.

Втікати Северин умів і любив. Але тільки тоді, коли ситуація ставала настільки безвихідною, що іншого способу порятуватися і не втрапити у руки дефензиви не виявилося. У всіх інших випадках, батярських перемовинах, подібних історіях до тих, яка трапилася сьогодні, Северин ніколи не відступав, стояв до останнього і кумплів своїх поранених ще ні разу не покинув на розправу супротивників. Та сьогодні трафився не той день!

Батярську забаву нагло перервали, щойно вона розпочалася! То хтось зі своїх, шляк би його трафив, мусів наклепати, донести в найближчий відділок! І поліції набігло стільки, що всім героям тої ночі, всім королям львівських вулиць, і клепарівським, і личаківським, і замарстинівським також, довелося кинутися врозтіч, хто куди.

Северин мчав нічними вулицями і тішився, відчував невимовний захват та піднесення – і честь батярську збережено, бо нічим не зганьбився перед тими личаківськими, і здоров’я свого не втратив у тій страшній сутичці, яка могла стати останньою в його житті, і бузя вціліла. Вийти з таких стрічей без жодної подряпини на твари – то велика справа! Северин майже летів над рідними, такими любими серцю львівськими вулицями.

Ось паркан. Сходи.

Двері в дворик. Дворик. От матолки! Хто ж на ніч білизну залишає сушитися!

Висока цегляна стіна.

Знайомі виступи і вибиті цеглини, аби вибратися нагору.

Так, вже на горі. Тепер зіскочити вниз.

Ще один дворик. Вихід на галерею внутрішнього балкона і через довгий коридор на іншу вулицю.

Тепер бігти до кінця вулиці і звернути праворуч. А сюрчання свистків і розлючений гавкіт псів хоча й долинає з кількох боків, та звучання те все слабшає.

Тепер звернути за ріг будинку.

Четвертий дім з краю. Забігти в браму глухого внутрішнього двору, з якого немає іншого виходу. Але там, на долівці того двору, під однією зі стін є дуже цікавий каналізаційний люк.

На самому краю хідника зарухався важкий чавунний люк. Він відсунувся чимдалі набік і з нього обережно вигулькнула, лише по самий ніс, Северинова голова.

На всі боки вулиця була порожньою й тихою. Нічна вільгість лагідно обіймала зморені за день будівлі, вкривала сизою росою чорну бруківку. Ліхтарі де-не-де висмикували з темряви освітлені плями безлюдного простору. Ніде ані шелесне. Северин спритним стрибком з ями опинився на вуличній бруківці. Немов бавлячись, засунув на місце важезний люк. Він спершу почув, а потім і помітив, як у самому кінці освітленої вулиці метушилися якісь люди з розлюченими песиками. Ті люди щось вигукували, верещали, шлякали, а песики нестримно гавкотіли, що чутно було на чверть Львова. І не соромно їм було людей будити! Северин нарешті здогадався, що то, мабуть, були поліцейські. Цікаво, а що вони там роблять у такий пізній час, на тих вулицях у батярському районі? Мабуть, шукають когось.

Северин поправив на собі маринарку й капелюха і, злегка насвистуючи мелодію нової пісеньки «Ми нині стрінулись знову…», аби не привертати до себе зайвої уваги, зникає невловимою тінню у м’якій темені батярських кварталів.

Після того недоречного і дурнуватого інциденту з навіженими личаківськими, які так необачно, і так брутально впхалися своїми кривими ґємбами в ту давню, інтимну Северинову історію з його невловимою незнайомкою, він пережив неспокійну, важку ніч.

Можливо, того вечора наміри личаківських в «Лябіринті» були мирними, навіть доброзичливими. Можливо, вони, щось там між собою порішивши, справді забажали помиритися і заприязнитися з Северином, а заодно й з усіма клепарівськими. Хто ж про то тепер скаже, що в них тоді було на умі! І якби таке відбулося іншого вечора, за інших, нейтральних обставин, можливо, й стався б той довгожданий акт примирення між личаківськими та клепарівськими.

Якби ж то Северина того вечора ніщо інше не відволікало і він би, перед тим покрутивши для фасону носом, врешті пішов би на контакт, приязну розмову, мирову чарку, спільний стіл, гучну забаву і, як логічний результат отого всього – мир і вічну дружбу між клепарівськими та личаківськими!

Можливо, так і сталося б того вечора. Якби не раптовий, незграбний і такий необдуманий жест отого пришибленого збуя з Личакова, який в результаті пересрав усе на світі! Тепер про якусь «мирову» між клепарівськими і личаківськими всі у Львові мусіли забути навічно. Віднині ота правічна неприязнь, прадавнє суперництво між двома історичними львівськими дільницями, яке так чи інакше зачіпало сотні життів та доль їхніх корінних мешканців і яке періодично, в різні часи то згасало, то розпалювалося з новою силою, а тепер, в таку відносно спокійну, погідну пору взагалі могло зникнути і перерости в давно сподівану вічну дружбу, навпаки – і тож треба такому статися! – переросло у справжню війну! Тепер миру після всіх пам’ятних подій того вечора й ночі між клепарівськими та личаківськими не могло бути ніякого і ніколи!

А тут ще ті матолки, батяри замарстинівські влізли! І теж з благими намірами, вар’яти!

Того вечора, коли завдяки Северину, але цілком не за його провини, почалися оті з’ясування стосунків, замарстинівські спробували втрутитися, аби розборонити і розвести не на жарт озвірілих батярів, і так необачно вляпалися в історію, з якої тепер вже не знати, як мали вибиратися. Бо у тій сутичці клепарівських з личаківськими їм солідарно, з обох боків пригрозили – замарстинівські мусять визначатися, з ким і за кого вони, за тих чи за тих. Бо інакше, якщо почнуть спадати з того і ховатися по кущах, то й ті, і ті їм наваляють по самі вуха! І якої сраки вони в то влазили? – бідкалися після всього замарстинівські батяри. За кого їм тепер стояти?

Та назагал – то все дурниці і великі бздури, бо для Северина головною прикрістю того вечора залишалося те, що з вини тих зварйованих личаківських – він знову втратив свою незнайомку! А вона в ту мить, йому так здавалося, була як ніколи близько. Майже в його руках!

За кілька днів з’ясувалося, що до поліцейського відділку тої ночі чомусь найбільше потрапило саме замарстинівських батярів, які в тій історії були, як то кажуть – в Бога душу винні! А майже всім і личаківським, і клепарівським тої ночі вдалося втекти.

Після всього, що сталося, вже пізно вночі, Северин, ні з того ні з сього, приперся до Гальки, чим її неймовірно здивував і збентежив. Він до неї давненько не зазирав і сам уже потихеньку вирішив, що – все! З Галькою – покінчено! Доста! Так далі тягнути не можна! І він ніколи більше. А Галька, очевидно, вирішувала все по-іншому, зворотно, по-своєму, по-жіночому.

Вона у своєму серці плекала надію і вперто сподівалася, що її Северин довго без неї не витримає, повернеться. У неї був план. І по-жіночому хитро нічого не робила, аби якось пришвидшити його повернення, аби не сполохати. Швидше навпаки, всіляко демонструвала свою байдужість до нього, відверто фліртувала з іншими батярами, запускаючи цілу армаду жіночих хитрощів, аби знову пробудити в Севериновій душі, якщо не ревнощі, бо той скурвий син не ревнував ніколи, то хоча б жаль за втраченим, нову цікавість до неї, аби він знову прийшов, забажав її, аби він просив на колінах прощення. Отоді вона, ще покомизившись деякий час, змогла б обплести його павутиною своїх чарів ще більше, ще надійніше, та так, що він уже нізащо не зміг би ні вирватися, ні поворухнутися навіть, а вже тоді-і-і…

Але така раптова з’ява Северина перемішала всі її марення та надії, зруйнувала всі її плани та наміри. Бо по тих термінах, які визначала і прораховувала для себе Галька, активізація нового Северинового зацікавлення нею мала б розпочатися не раніше як за три-чотири дні. Та аж ніяк не сьогодні!

Неочікувана поява його у ту пізню пору, збудженого, шаленого, такого красивого і такого… ну, як йому відмовити! – спочатку зовсім збила її з пантелику. І що їй робити? Не виганяти ж його назад, у ніч! Вона не встигла навіть подумати, навіть розпитати щось, для годиться, як одразу ж вони опинилися в ліжку і почалася серія такого потужного, такого всеспопеляючого кохання, що нещасна і щаслива в ту мить Галька забула про все на світі, про всі свої надії, плани та наміри, відкинула подалі свій сором, дівочий гонор та честь і, втративши останні залишки свідомості, здалася! Остаточно і безповоротно!

Десь під кінець ночі вона, щаслива і знеможена від кохання, все линула, все тулилася до задуманого Северина, який лежав до всього байдужий і зосереджено вдивлявся у безвість темної стелі, а вона все обіймала, все його виціловувала, все лопотіла щось, несла якісь бабські бздури про те, як їм буде добре разом, як заживуть вони славно, безбідно, як вони згодом подумають про відкриття своєї крамнички у Львові, її батьки в Куликові з радістю допоможуть, бо вони вже давно, з усім серцем готові до цього, про те, як…

Северин спочатку просто відмахувався від її слів, потім кидав доволі гострі фрази, аби до неї дійшло, що зараз він не в тому настрої, і замовкла, схаменулася врешті! Але нічого не допомагало!

З Галькою справді коїлося щось кепське. Виглядало на те, що вона просто втратила глузд! Вона раптом забажала затримати Северина біля себе вже в цю ж хвилину і ніколи більше не відпускати! І нікому не віддавати! Нізащо!!! Ні за які гроші!!! Вона хапалася за нього, намагалася стиснути його мертвим обіймиськом ніби навічно. Вона просила, молила, благала, погрожувала, волала!

Северину цього стало задосить. Він схопився з того ідійотського металічного ліжка, яке так забембало його своїм скрипом, і, хутко вдягаючись, намагався її втихомирити й пояснити, що вона, м’яко кажучи, перегнула палицю, переступила червону креску, заборонену межу! Що так з ним не можна! Галька ридала, відчайдушно чіплялася за останню надію хоч якось затримати коло себе Северина, голою повзала на колінах, хапаючись за його ноги.

«Та ти глянь на себе! Та ти ж уся смальцем своїм запливла! Ти ж, крім шинки, шпондеру, кишки, ковбаси своєї куликівської, ніц в світі більше не видиш!» – такими були останні Северинові слова, коли він полишив усю в сльозах нещасну Гальку і, гримнувши дверима, вибіг у передранкову зимну темінь, коли надворі ще й не починало сіріти. Потім він дорогою на своє клепарівське помешкання, скоцюрбившись від холоду в благенькій маринарці, вже починав шкодувати за ті, сказані спересердя слова про Гальку. Вона аж ніяк не запливла смальцем, просто дівка була статна, в тілі, струнка й висока. Красива. Навіть дуже красива. Тай про ті її ковбаси – чого це він аж так завівся? Ковбаси, шинку, шпондерки її сім’я виробляла знамениті, найкращі на весь Куликів. Северин кращої за їхню ковбасу, а особливо кишку, ще ніколи, ніде, ні в кого у Львові не куштував! Та й виручала Галька тими ковбасами Северина не раз.

Він відчув, як у нього гучно забуркотіло в животі.

І сама вона – дівка нічогенька. Зрештою, говорила правильні речі, житейські.

Ех, і що його робити?

Северин тоді так і не зміг заснути. І в такому гнітючому настрої, невиспаний та зморений, він приперся на своє місце праці в центрі міста коло тої клятої бруківки.