Читать книгу Батяр з Клепарова - Андрій Аркан - Страница 7

– С-севере! С-с-се-еве-ере-е! – знову шипіли ті придуркуваті батяри, привертаючи його увагу до якоїсь чергової вуличної дивовижі, аби потім знову потішитися і почесати свої язики. Робочий день майже добігав до кінця і пан-майстер Ромко якраз кудись зник зі своїми закрепами в пошуках придатного кльозету.

Як йому то все набридло! Як набридло!!!

Та щойно Северин, стоячи як завжди колінами в піску, перебираючи примхливі каменюки, знеможено, але грізно підніс важку голову догори, його в ту ж мить заціпило.

До нього наближалася вона, його таємнича незнайомка!

У легкому, елегантному платті, світлому капелюшку і тонких білих рукавичках, вона на ходу копирсалася у своїй сріблястій сумочці. А порівнявшись з Северином, вона «зовсім випадково» випустила з рук невеличкий предмет. Северин здивовано зиркнув униз, коли на пісок перед ним опустився рубіновий флакончик з парфумами, затканий золотим корком.

– Слава Богу, не розбився! І не пролилося! – Дівчина сміливо присіла навпочіпки біля самої Северинової голови, обережно підняла флакончик і обтрушувала та обдмухувала з нього піщинки.

Северин, залишаючись далі на колінах і впершись кулаками в пісок, не міг повірити власним очам! Перед ним була його незнайомка з «Лябіринту»! І коли він майже перед своїм носом побачив неймовірної краси гладенькі, округлі коліна, міцно поєднані між собою звабливою щілиною пружних ніг, яку далі прикривала тонка і легка шовкова тканина плаття, йому відібрало мову.

– Це дуже рідкісні парфуми, – наче ніц не сталося, очистивши флакончик від піску, продовжувала незнайомка так, ніби вони були давно знайомі. – І дуже дорогі для мене! Бажаєте відчути аромат?

І, не чекаючи ніякої відповіді, незнайомка відкриває флакон.

Вона проводить ним у повітрі перед самим носом вкрай ошелешеного Северина.

Йому паморочилося в голові цілий день, гуділо ще з минулої ночі. А щойно, випадково побачивши свою незнайомку, ті його памороки лише посилилися. Коли ж у його ніздрі вдарив той п’янкий і терпкий, магічний аромат екзотичних парфумів, в очах йому геть потемніло від памороків, вони мимовільно закотилися догори і Северин, по-справжньому, мало не втратив свідомість. Лише якимось чудом йому вдалося уникнути повного затьмарення і втриматися на піску у тій самій позі, накарачках.

А дівчина без жодного слова закрила флакон, сховала його назад у сріблясту торбинку, пружно виструнчилася на міцних ногах і, злегка розправивши на собі плаття, впевненим кроком, не озираючись, рушила вулицею далі в своїх справах.

Северин лише зміг провести її довгим поглядом, а потім ще якийсь час мов бик мотав головою, намагаючись повернутися до тями.

А батяри вже пирскали, душилися від сміху, катулялися довкола купи бруківки. Северин повільно повернув важку, затуманену голову в їхній бік. Ще кілька разів хитнувши знеможено головою, він сів у пісок, бо піднятися на ноги йому вже було несила.

Екзотичний, дивовижний аромат парфумів незнайомки одразу ж настільки глибоко проник у якісь невідомі ділянки його мозку, що Северин добре відчув і чітко побачив, ніби у світі з’явилися зовсім нові кольори, не бачені раніше нюанси. І той переворот у його свідомості можна було б порівняти хіба що з переворотом у кінематографі, коли до якогось часу відображення самого життя і всього довкола було одноманітним, неначе чорно-білий фільм. Але якогось дня, коли ти навідуєшся до кінотеатру, а там раптом – бац! і показують кольорове кіно! Приблизно так Северин уявляв собі те, що тоді творилося в його голові, хоча насправді усі ті процеси були набагато складнішими. Він сидів, обхопивши коліна руками, свого нерозлучного капелюха насунув аж на самий кінчик носа, аби прикрити очі і не бачити тих вар’ятів, які безуспішно намагалися зачепити Северина словами і розкрутити його на перчену розмову про кобіт.

Він не відгукувався на жодне запитання, не реагував на всілякі зачіпки, залишався глухим до всіх і до всього, і що далі, все глибше проникав у себе. Батяри швидко полишили Северина, який ніяк до них не відгукувався, знайшли собі щось цікавішого і тіснилися купою на віддалі.

А Северин, перебуваючи думками десь дуже далеко поза всім світом, вирішував, як тепер йому жити далі і як бути.

Раптом він рвучко підвівся, ледве втримуючись на ногах. Вловивши тілом рівновагу, випрямився, потягнувся на всі боки всіма членами аж до хрускоту в кістках, насунув капелюха на потилицю, підійшов до своєї маринарки, підніс її та обтріпав з усіх боків у повітрі.

– Я йду! З мене досить на сьогодні! – кинув хлопцям Северин і, закинувши маринарку на плече, запхав одну руку в кишеню штанів.

– Зачекай, Севере! Пан Ромко скоро повернуться! Почнуть рипіти! Зачекай! – Батяри намагалися втримати Северина, але намарне. Він уже рушив вулицею у керунку до центру.

– Скажете йому щось! Всім – честь! – ідучи кинув їм, не озираючись.

Він не знав, куди йде.

Не знав, чого і за чим іде.

Не розумів, що його підірвало з місця, змусило завчасно покинути працю та й попертися у безвість, у заманливий передвечірній простір цього славного міста.

Він не знав, що його веде, яка сила так нестримно затягує у той вир.

Він усе просувався, ступав своїми змореними ногами кудись далі і дивувався сам собі, куди це він крокує, бо ніякого напрямку він своїм ногам не задавав. Виходило так, що то не він керував своїми бажаннями, а його ноги керували ним і вели кудись доволі впевнено.

Що такого могло з’явитися у його голові, душі і серці нового, незвіданого і могутнього, що змусило його, незважаючи ні на що, ні на втому й безсоння, ні на помутніння в голові від випитого, покинути місце праці й податися у безвість, у новий і ще незвіданий світ.

Що його аж так вабило?

Невже ті невидимі, мікроскопічні часточки містичного аромату незнайомки, які так міцно засіли десь глибоко всередині і збуджували немилосердно всі його нутрощі?

Він про це не думав.

Не міг думати.

Не вистачало сил взагалі про щось думати.

Він просто йшов, зосереджено втупившись у сірі плитки хідника. Покірно плентався туди, куди вели його ноги.

Життя вечірнього Львова у всі віки відзначалося особливою принадністю, незалежно від того, які часи доводилося йому переживати. І яка б доля не спіткала це героїчне місто – навали орди, облога, війна чи мирні дні, голод, мор, пожежі чи всілякі руїни, здавалося, ніяким чином не могли вплинути на спокусливі принади вечірнього Львова, чарівного міста, повного вогнів.

Вулиця нарешті звільнилася від нестерпної денної спеки та задухи і поступово оживала. Призахідне сонце мідно-бронзовим сяєвом вкривало дахи будинків та вікна верхніх поверхів. Сутінки з кожною хвилиною все густішали і згладжували гострі лінії, облагороджували обриси будинків. Шурхотіли рифлені жалюзі крамниць, ховаючи на ніч вітрини та двері. Дрібні вуличні торговці, перекупники та невеликі ятки з найрізноманітнішим товаром потрохи згортали свою, таку малоприбуткову комерцію і пакувалися.

Після тих дрібних «комерсантів» на всьому центральному обширі міста залишалися купи сміття, різного мотлоху, гори зіпсованого товару чи зогнилих за день продуктів. Тоді за роботу бралися львівські сміттярі. Тепер вони панували на вулицях – починалася їхня вечірня зміна. Не змигнувши оком, з’являлися фіри з величезними ящиками для сміття та візки. Робота кипіла, завзято шурхотіли по львівській бруківці, по сірих плитках хідників мітли, ґралі, шуфлі. І чудесним чином, за дуже короткий час всі львівські вулиці, очистившись, відроджувалися, ставали знову привабливими вже для вечірніх, нічних принад.

Щойно Львів завершував свій трудовий день, як на зміну йому з’являвся інший, не менш важкий – Львів вечірній. Коли одні заклади вже зачинялися, інші щойно розпочинали роботу – відчинялися ширше двері крамниць, кав’ярень, ресторанів, кіна. Біля дансингів та театрів юрмилася розкішно вбрана публіка, і з вікон усіх розважальних закладів линули, запруджували місто перші звуки джазу. І виходили на передвечірні вулиці перші кишенькові злодії, повії та їхні сутенери.

Вогні великого міста заманювали, змушуючи всіх охочих бездумно віддаватися у його солодкий полон і легко лягати на хвилі безтурботного гріха, сповна випити чашу пропонованих містом спокус.

Северин давно про це дуже добре відав. Хоча й зазнав змалечку важкого життя і сам спробував на смак усю його гіркоту, все ж почувався щасливим лише від одного усвідомлення, що він – львів’янин! І що йому надзвичайно поталанило народитися саме тут, на відміну від усіх інших нещасних людей, яким так не повезло в житті, бо вже ніколи не зазнають солодкої втіхи – назвати себе правдивим львів’янином.

Якось у дитинстві старий мудрий батяр порадив йому, коли на катехізації панотець раптом спитає, що таке українська діаспора, відповісти так: то є всі українці світу, котрі мешкають поза межами Львова. Тоді, малим, він ще не зміг відчути всю сіль цього батярського дотепу. А тепер добре знав і погоджувався, що весь український нарід ділиться на львів’ян і українську діаспору. Він давно вже спробував майже всі вечірні й нічні, таємні принади Львова. І недаремно про це місто складено стільки пісень. Бо що ще залишається батярській душі, котра спокусилася вечірнім Львовом? Тільки співати!

Северин усе це дуже добре знав, але сьогодні був збентеженим, він не йняв віри, що таке щось могло з’явитися у місті йому невідоме, про що він не здогадувався, але дуже прагнув розкрити.

Аж раптом гостро відчув збудливий аромат, який не давав йому спокою кілька останніх годин. Северин завмер, прилип до краю стіни, одним скоком сховався за нею. Виглядав одним оком на людну вулицю.

Він не помилився.

То була вона.

Северин уважно спостерігав за нею зі свого сховку.

Він ще не знав, навіщо це все робить, навіщо йшов за нею, шукав її. Лише несподівано відчув, що йому стало приємно непомітно спостерігати за всіма її діями, рухами, жестами, залишаючись невидимим, стежити за нею, переслідувати її всюди.

Його охопила якась пристрасть переслідування.

Полювання на жінку?

Вона довго крутилася біля виставлених на вулиці букетів великої і неймовірно дорогої крамниці квітів Марцелія Краєвського. Примірялася то до одного букету, то до іншого. Врешті зайшла досередини. Северин вийшов зі своєї засідки і прошмигнув на інший бік вулиці, ближче до квіткової крамниці, та зник у новій схованці.

Вона вийшла у супроводі галантного власника крамниці, який ніс перед собою величезний, загорнутий у тонкий папір оберемок білих троянд. За ними вийшов хлопець, вочевидь посланець. Вона витягнула зі своєї торбинки візитівку, вручила її хлопцеві, а власник передав йому оберемок троянд. Хлопець вклонився і відійшов. Вона ще хвильку перемовлялася з квітникарем, який усе кланявся, і, попрощавшись з ним, неквапно рушила вулицею далі.

Северин – за нею.

Наступною була крамниця найдорожчих французьких парфумів Роша. Там вона теж провела доволі часу.

А на Львів опустилися справжні сутінки, і Северин у своїх засідках усе більше відчував нічну прохолоду. Нарешті вона покинула крамницю парфумів і, не озираючись, пішла центральними вулицями, аж поки не зайшла в дорогу каварню, замовила чай і сирник.

Северин відчув голод. В інший час знайшов би, як його втамувати. А тепер – що? Мусів терпіти.

Вона вийшла з каварні і вперше зупинилася, роззиралася по вулиці, ніби вибираючи, куди ж тепер їй прямувати. З Гетьманської звернула до Марійської площі, пройшла повз образ Матки Божої, перейшла Легіонів, на вулицю Коперніка, до Пасажу Міколяша.

Северин пришвидшив хід. Він боявся загубити її в натовпі, у той же час намагався залишатися непоміченим.

На Коперніка вона побула недовго. Очевидно, у неї з’явився чіткий план. Северин з-за рогу будинку помітив, як вона зайшла до кіна. Там якраз відбувалася прем’єра нового польського фільму – патріотична, але неймовірно довга, аж на дві серії, нудна стрічка про польських легіонерів.

Ну-у-у! То вже надовго! Северин і розсердився, і здивувався – невже вона такі фільми дивиться?! Він уже хотів плюнути на все та й вертатися домів. Але щось його стримувало. Щось змусило його вирішити дочекатися.

Центральні вулиці засяяли електричним освітленням. Справжнє нічне життя міста набирало обертів. Удень такий стомлений, знедолений безпробудною працею, безпросвітнім життям старезний Львів уночі перероджувався, неначе типовий скурвий син – підстаркуватий львівський фацет, король нічних вулиць, фраєр, сластолюб і альфонс, в якого ще з’являвся дриґ, коли бачив перед собою файнюську, молодесеньку кобітку.

Северин пройшовся перед сяючим входом до кінотеатру, де вже розпочався останній сеанс. Чекати йому доведеться не менше двох годин. Знічев’я він розглядав афіші та анонси нових фільмів.

«Дракула. Привид ночі», «Фантомас». А ото мав би бути цікавий фільм – «Набережна туманів» з Жаном Габеном у головній ролі. Северин обожнював Габена! По кілька разів переглядав усі фільми з його участю. Йому взагалі французьке кіно подобалося навіть більше, ніж американське. А це що? Нові документальні фільми Лені Ріффеншталь – «Олімпія», «Тріумф волі». Колосально! Северин переглянув усі афіші, перечитав усі фільмові анонси, але часу до кінця сеансу все одно залишалося ще дуже багато. І він вирішив пошпацерувати вулицею туди й назад кілька разів та й так убити час. Не стовбичити ж йому на одному місці!

Недалеко від кінотеатру він зупинився. Його слух привабили гарні джазові пасажі у супроводі приємного жіночого голосу. Ті звуки й спів долинали з великого прочиненого вікна одного з чисельних на цій вулиці ресторанів, кожен з яких змагався, заманюючи до себе усіма можливими способами талановитих музикантів та цікавих виконавців. Видно, цьому ресторану останнім часом таланило більше від інших закладів. З його великої зали на вулицю линули справді чудові, у доброму виконанні мелодії та гарний спів.