Читать книгу Сагайдачний - Андрій Чайковський - Страница 11

Втеча бурсаків із школи при кінці шістнадцятого віку не була чимсь незвичайним. Який втікав перед карою, який тому, що вчитись наскучило, який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжі. Кожний бурсак знав, куди в такім припадку діватись, бо про те всі межи собою толкували. Знав це й Петро.

Під самим міським валом столиці князя Острозького стояла оселя старого вірменина Аслана. Він торгував усім. У нього можна було купити одежу, зброю, коня. У нього можна було те саме продати або проміняти за іншу річ. У нього можна було перевдягтись так, що й рідна мама не пізнала б.

Аслан мешкав у малій хатині, що від старості всіла в землю по самі віконцята. Малі віконцята, заслонені замість скла піхуровими оболонками, коли в хаті світилося, виглядали так, як очі якоїсь приземної потвори, що прилягла до землі й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.

Петро застукав у вікно раз і другий. Довкола все спало мертвецьким сном. Чути було лише тікання великого годинника на вежі замку та хід по скрипучім снігу сторожних.

Хоч було вже около півночі, на Петрів стук зараз у хаті заметушилося. Заблисло світло, а згодом рипнули двері сіней. Вони відчинилися, й показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а відтак і ціла постать Аслана.

Аслан був худощавий невеликий чоловічок, пригорблений від старості. Зате голова в нього була незвичайно велика і не відповідала до його дрібної постаті. Дивишся та й міркуєш, чи той чоловік не заміняв голови з яким велетом, що дуби ламає. На голові довге сиве кудлате волосся, така ж, аж у пояс, борода і великі брови. Не відбіг від цього ще великий ніс, яким старі вірмени дуже величалися. Довгі руки, що десь до колін сягали, вкриті синявими жилами, мов мотузками.

Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, ніколи не роздягався.

Стрінувши таку цяцю в лісі, можна було його взяти за лісовика або яку іншу нечисту силу.

Про Аслана ходила по городі недобра слава. Говорили, що за гроші він готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б і з города прогнали, коли б не те, що він був потрібний не лише людям, але й самому бургомістрові, який ним частенько послугувався.

— Добрий день, діду! — заговорив Петро.

— Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пізньою порою?

— Не питай багато, а пускай у хату, на морозі толкувати не будемо.

— Дуже просимо вашмосців, — і дід відчинив перед ними двері, пускаючи їх усередину.

В сінях було темно, що годі. Дід замкнув перше двері на засув, а відтак створив двері в хату, де вже світилося. В ту мить викараскався слуга із-за печі й прислонив вікна грубим сукном.

— Милості просимо, сідайте, панове, та розказуйте, яке діло?

Знеможений зворушенням Марко присів на лаві зараз. Він тяжко дихав і трясся цілим тілом. Петро розглядався довкруги.

Була це простора низька кімната з очаділими брудними стінами. Під однією стіною стояв довгий стіл, неначе скриня з засувами. За столом довга лава, так само — попід вікна. В куті — знову велика піч з кахлевою грубою для тепла. Під задньою стіною — лежанка з подушками та перинами. Між піччю і лежанкою — чорні грубі двері до комори. Дивлячися знадвору на цю хату, ніхто не вгадав би, що в ній стільки поміститься. По хаті вештався брудний, мов кочерга, слуга. Він лише всміхався, отвираючи рота, в якому не було ні зубів, ні язика. Тому його Аслан і держав, бо він не міг виговоритися з того, що тут бачив і чув. Старий поглянув ще раз косо на хлопців і зараз вгадав, за чим вони прийшли. Він уже не одному школяреві допоміг до втечі, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне, що в таку пору втікати вибираються, бо на Запорожжя втікається літом. Дід догадувався, що якась важна причина до цього їх змушує, й поклав собі вихіснувати їх скрутне положення.

— А гроші у вас є?

— Хіба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщій за козаків та продай нам ще два коні.

Дід змірив оком ріст хлопців, узяв каганець і пішов у комору, полишаючи їх у пітьмі. Згодом виніс оберемок одежі й поклав на стіл. Були тут штани, жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопці роздяглися з своїх бурсацьких халатів і стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочі Аслана стали справжніми козаками. Вибрали ще дві шаблі й по два пістолі. Пильно їм було, і не довго торгувалися.

Старому наказали, щоб вранці відіслав бурсацьку одежу в бурсу.

— Справжні запорожці, їй-Богу! — приговорював Аслан, оглядаючи їх на всі сторони. — Ще би тільки борідки ваші оббрити.

— Правда! Ми й забули… А чим же бритися?

— Є! В мене є все.

Старий вийняв зі стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця і вмить оббрив перші молоді волоски.

— Тепер давай коні! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!

— Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко коні купує, не то що. У мене самі турецькі, як огонь. Ходімо в стайню й виберемо — є в чім. — Перейшли через сіни в стайню, яка стояла під землею міського валу. Передом йшов без'язикий слуга і присвічував каганцем. В стайні стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тім мало розумівся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрін хотів добре заробити. Маркові було спішно і сіпав Петра за рукав, щоб кінчав. Старий таки трохи мусив попустити. Німак вивів куплені коні до сіней, а старий пішов з хлопцями в хату.

— Це такі коні, що під кошового давай. Правдиві турецькі, як огонь.

— А де ж сідла і уздениці? — питав Петро.

— Хіба ж ви з сідлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.

— А хіба ж ми не під верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, діду, нічого з того, забирай собі оце лахміття. Підемо на Заріччя між татар і знайдемо, чого нам треба.

І Петро став згортати в калитку дукати, які був висипав на стіл, щоб заплатити. А тих дукатів наскладав Петро з тих подарунків, які князь Острозький роздавав між пильних школярів при різних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як відразу, як віск. Став гостей перепрошувати й виніс з комори два сідла з узденицями.

В місті обізвалися перші півні. Крайній час було виїздити. Марко щораз більше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона і ось зараз прибіжать княжі гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усі гроші.

— Як доїдете до воріт міста, подайте вартовому по золотому, а то, далебіг, воріт не відчинить.

— Скажи, діду, куди дорога на Запорожжя?

Дід став хитати головою.

— Держіться на схід сонця, і більше на полуднє.

Хлопці посідали на коні.

— Прощавай, діду!

— Щасливої вам дороги! — відгукнувся дід, замикаючи двері.

Хлопці обернулися в напрямі церкви, перехрестилися й подалися до міських воріт. В місті піяли півні. За хвилю воротар відчинив браму і з Острога виїхали два молоді козаки. Перед їх очима розкрилося біле безкрає море. Від снігу було добре видно, бо місяць давно зайшов. Хлопці так спішилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчів у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсім не знали.

Поклали собі виминати всі людські оселі, прочуваючи, що за ними непремінно піде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше від Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тім напрямі, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нізащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь світ знає про їхню втечу, що вони втікають перед карою, що хто-небудь їх переловить і відставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе ні слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою білою плахтою.

Надворі вже геть розвиднілося. На сході сонця зарожевіло небо, а далі викотилося велике червоне сонце. Його яркі проміння відбивалися від білого примерзлого снігу й засліплювали очі.

Їхали так до вечора, виминаючи здалека людські оселі, які лише здибали на дорозі.

Тої днини вони і їх коні не їли нічого. Були голодні. Коні стали постогнувати та приставати від утоми. І тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такій пустині, переночувати?

Нараз побачили якусь сторчачу копицю снігу. Це не могло бути нічого іншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снігом. Оселя це не могла бути, тому і не боялися під'їхати ближче. Та приїхавши близько, помітили, що це був вітряк, яких на Вкраїні було багато. Снігу стільки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком і стінами. Видно, що давно сюди ніхто не заходив.

— Тут якось переночуємо, — говорив Петро. Вже хотів висказати свою турботу, що без їди для себе і коней годі буде, та здержався, щоби не тривожити хворого Марка.

Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що інколи аж зуби затинав, щоби не йойкнути.

— Тут нема чого ні розбишак, ні людей боятися, — потішав його Петро далі.

— А що з кіньми зробимо? — питав тривожно Марко. — Коли трапиться тічня вовків, то завтра знайдемо лише сідла та копита.

Заки Петро на це відповів, побачив зараз за млином якусь малу будівельку, засипану теж снігом. Це, очевидячки, була хатина для мірошника. І тут не видно було людського сліду, значить, що хатина стояла вже давно пусткою.

Петро скочив з коня і підступив під двері, засипані снігом. Намучився чимало, заки відгорнув сніг. Двері були засунені ізсередини. Петро стукав та кликав, але ніхто зсередини не відзивався. Брала його нетерплячка. Зіперся усією силою і виважив двері із завісів. Вони впали до сіней із лоскотом. Петро підняв їх і знову вставив на завіси. Тепер зліз із коня й Марко, і завели сюди коней, та зачинили, і засунули мерщій за собою двері. Стояли тепер у великій непроглядній пітьмі. Петро викресав огню і запалив обережно віхоть соломи. При світлі побачили себе в затишних сінях з жолобом і драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней ті, що до млина приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сіна. Коні пішли зараз сюди й стали запопадливо хрупати.

— От буде де переночувати під жолобом, — говорив Петро. — Господь на нас ласкавий.

— Я такий голодний, що мені аж млісно, — каже Марко.

— Коби лише коні підживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку звірину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсідлаю.

В тій хвилі Марко, мацаючи напомацки, знайшов двері. Запалили знову віхоть соломи, відчинили двері і ввійшли до невеличкої кімнатки. Дуже тим втішились. В них вступила якась надія, що, може, що й для себе знайдуть.

Петро безупинно піддержував огонь і розглядався. На зимній печі стояв каганець, повний сала. його зараз засвітили і оглядали хату далі. Стояв тут стіл, збитий з дощок, лава під одиноким віконцем, над ним полиця, на ній миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашній достаток вбогого чоловіка.

Під задньою стіною лежав мішок із борошном, чим вони дуже втішилися.

— Коли є борошно, то буде і гарячий куліш.

Їм дуже хотілося попоїсти чогось гарячого. За піччю була широка лежанка. Петро взяв у руку каганець і подався туди оглядати. Та зараз на перший погляд аж крикнув зі страху. Там лежав чоловік, вкритий кожушиною. Петро отямився, що нема чого одного чоловіка боятися двом, приступив ближче і став до нього придивлятися. Стягнув із нього кожух, та чоловік не ворухнувся. Це був старенький сивий дідусь. Здавалося, що він спить. Петро став його будити. Дідок закостенів зовсім.

— Замерз сердега, — говорить Петро. — Ну годі, неживий мусить живому вступитися.

Він взяв обережно мерця на руки і виніс на двір. Мерлець закостенів так, що годі було його розпростувати. Скулився, зігнувся. Обі руки склав під голову збоку, а ноги підігнув.

— А де ти його подів? — питав Марко Петра, як той вернувся.

— Поки що я його в сніг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер ходімо до коней, ти світи, а я їх обійду.

І справді, того було треба. Коні попріли так, що аж шерсть злипалася. Петро їх розсідлав, познімав уздечки і повитирав віхтем, з вишки скинув соломи і добре їм настелив. За драбиною було ще досить сіна, а Петро позмітав в жолобі трохи зерна. Відтак став шукати по сінях і знайшов під соломою в куті купу рубаних дров.

— Покійник хазяїн був, царство йому небесне! — говорив Петро. — Ти, Марку, коли можеш, затопи в печі, а я ще піду шукати, мені здається, що я ще щось випорпаю.

Зняв з себе кожух, узяв за халяву ніж і подався до вітряка. Прогорнув сніг, і знайшов східці, та поліз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут ще мішок з борошном, а другий з зерном. Заніс одне і друге в хату.

Тим часом Марко розложив в печі ватру. В хатчині зробилося тепло і весело.

— Можемо тут і цілий тиждень пересидіти і відпочити.

— Наші коні не поєні.

— Правда, годі тепер за криницею шукати. Принесу їм снігу.

Петро пішов по сніг. Марко набрав теж снігу в усі посудини, які лише в хаті знайшлися, і приставив до огню. Петро шукав далі на полиці та по кутках хати і аж скрикнув з радості. Знайшов добрий кусок солонини, два бохонці засушеного і замерзлого хліба, коробочку солі, кілька сушених риб і все те складав на столі.

— Дивися, Марку — празник на цілий тиждень. Як стрінемо першого попа, то золотого дам на панахиду за душу «раба божія, єго же ім'я ти Господи віси…».

— Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, — каже Марко.

— Чортзна-що верзеш! Кому би хотілося за нами ганятися? Вони вже знають в бурсі, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хіба як сніг стопиться, то значить не зараз. Впрочім, хай буде, що хоче, а я себе живого взяти не дам, — говорив твердо Петро і тупнув з досади ногою об долівку. — Ми вже Богу дякувати, не дітваки, а козаки.

За той час в хаті робилося тепліше. Огонь від печі блимав по чорних зачаджених стінах хатчини. Петро набрав кілька пригорщ борошна і взявся варити куліш, до якого всипав солі і вкинув сала. Куліш кипів, а хлопцям аж слина від того набігала, так їсти хотілося… Відкололи два куски хліба і виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.

— От ще й лишилося для гостей, — каже Петро, заглядаючи на дно горщика.

— Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справді гості трапилися?

— Ну то що? Хіба такі самі втікачі, як і ми обидва; було б нам веселіше, а я їх ні раз не боюся… Те-те-те, треба коням всипати зерна, нехай добре відживляться.

Він розв'язав мішок і став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов таке, що з дива не міг вийти. Там були завинені в платку три салені свічки.

— Не кажу ж я, що покійник добрий хазяїн був, — царство йому небесне.

Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсім не погас. Відтак поклякали обидва й стали молитися Господові за той захист безпечний. Пороздягалися. Настелили на печі свіжої соломи і полягали спати По такій утомі, по невиспаній попередній ночі заснули відразу твердим сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крізь сон почув він якийсь рух докруг хати. Якась біготня в різні сторони. Він прокинувся і став наслухувати ліпше. Біготня збільшувалася. У стайні стали коні форкати і непокоїтися. «Що це може бути? — подумав. — Хіба ж погоня?»

— Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро підвівся, протер очі і слухав теж.

— Це нічого іншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вітряку!

Вовки стали гаркотіти, жертися між собою, добуватися до дверей, а далі стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.

— А бодай вас святий Микола побив! — крикнув Петро. — Не дадуть нам уже до ранку спати.

— Коли б хоч дверей не перегризли, бо коні наші пропали б, а може, й до вікна доберуться та в хату влізуть…

— Це ні, бо вікно засипане снігом, а на двері я піду подивитися.

Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пістоль і вийшов до сіней. Почув справді, що вовки гризуть двері. Коні страх непокоїлися. Петро встромив пістоль в отвір до засова та й почув, що за пістоль щось вхопило й стало ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток — і розлягся стріл. На хвилю притихло гаркотіння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не розшарпали застреленого товариша.

Петро, упевнившися, що дверям нічого не станеться, пішов у хату й поліз на лежанку, де незабаром і заснув.

Як наші подорожні прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хаті не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печі, обійшов коней і став варити сніданок. Надворі було тихо й гарно. Днина заповідалася погідна й морозна. Вовки пішли собі, лише сліди по них остались: куски шкіри розшарпаного вовка й останки костей бідного дідуся, якого вовки випорпали з снігу й з'їли. Немило воно вразило хлопців, що з їх причини не судилося бідному мірошникові зложити костей у святій землиці. Марко кілька разів заговорював, щоб їхати далі, та Петро й думати про те не хотів. Поки стане харчів для них і коней, треба пересидіти тут, бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро виліз на сам вершок вітряка й розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний степ, вкритий білою плахтою. Втікачі збилися зовсім з дороги. Не знали ані де вони є, ані в який бік їм повернутися.

Пересиділи так три доби в хатчині мірошника. Харчів вистало б ще на два дні, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два дні знайшли яку людську оселю. Чим далі від Острога, тим менше треба було боятися людей і погоні. Під вечір останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, — скоро на світ божий займеться. І вони, і коні відпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже більше не приходили. І знову днина заповідалася гарна, коли, помолившися, посідали на коні й рушили до полудневого сходу. Коні порскали весело, біжачи по скрипучому снігу, й їм було весело. Як зійшло сонце, то вітряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з'їли трохи сушеної риби, паляниці й поїхали далі. Та чим ближче було до вечора, тим сумніше їм було. Одна турбота їх мучила, де тут у пустині взимі переночувати? Їхали навмання все в один бік. Треба хіба так цілу ніч їхати, бо приставати ніде. Настала зоряна ніч, мороз побільшав, аж тріскотіло. Коні пообмерзали імлою. Нараз стали перед якоюсь загородою. Невеличкий кусок землі, огороджений високим плотом, у якім стирчало декілька присадкуватих верб.

— Це, либонь, якась пасіка буде.

За плотом не видно було ніякого домівства. Позлазили з коней і відчинили хвіртку. Це була справді пасіка. Попід плотом під остріжками стояли рядком улії, обвиті соломою. В однім куті лежали порожні улії й сухе вербове пруття, присипане грубо снігом.

— Може, знову якого мерця знайдемо? — каже Марко.

— Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так сховатися.

Вони розсідлали коней, витерли віхтями і дали в мішечки пшениці. Розвели огонь і стали лагодити леговисько на ніч. Так не спали ще ніколи. Вправді, як були ще хлопцями, не раз ночували з кіньми в полі, та це було літньою порою. А тут — зима. Мороз тріщить. Небо засіяне рясно звіздами, що мерехкотять, а їх світло сипле мільйонами дорогоцінних камінчиків по замерзлому снігові. Лежачи біля огню лицем вгору, дивився Петро на ясні зорі й згадував колишнє: рідне село, широке оболоння, поки не заснув твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня і зараз вибралися в дорогу. Марко втратив цілком надію, щоб вони могли Добратися до цілі своєї дороги, до Запорозької Січі. Прийдеться їм загинути в степу. Совість не давала йому супокою, що спричинив загибель нічого не повинного приятеля Петра, якому всміхалася така гарна будучність під могутньою опікою князя Острозького. Петро був іншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати. Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти. З полудня того дня побачили далеко на обрії великий ліс, і туди завернули коней. Той чорний ліс був окутаний темно-синьою хмарою, більшав і поширювався в міру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило ЇМ, що там знайдуть безпечний захист і спроможність вижити. Коні відгребають собі сухої трави з-під снігу, а звіра в лісі досить, бо не можна собі без того лісу подумати, особливо взимі.

Справді, ліс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки витягали свої безлисті конарі високо вгору. Корчів було мало. Декуди купка тернини, ліщини або малинника, бо під тинню таких велетів годі меншій деревині вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лісу. Високо на деревах лопотіли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопці оглядалися на всі боки, шукаючи для себе догідного пристановища. Петро побачив під корчами великого цапа. Він дивився здивовано на подорожніх, неначе б хотів спитати, чого їм тут треба? Петрові прийшла добра думка в голову. Він зліз з коня, здійняв з плеча свій лук, нап'яв стрілу й став хильцем до цапа наближатися. Стріла фурнула, поціливши цапа в груди. Він підскочив угору й простягнувся мертвий.

— Буде вечеря, якої ми давно не їли.

Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далі, шукаючи місця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окружена ліщиною і терням… Тут здавалося їм найліпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею ліщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорівся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо припікалося й розносило приємну воню. Тим часом коні зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопці так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них підійшов чоловік і гримнув над головою:

— А якого біса шляєтеся по моєму лісу?

Хлопці схопилися з місця, мовби хто над ними стрілив. Біля них стояв чоловік у короткій кожушині й постолах, пообвиваних ганчірками. На голові стирчала кінчаста татарська бараняча шапка. На плечах — рушниця, а за мотузяним поясом — довгий ніж.

— А ти, чоловіче, якого біса зачіпаєш поночі добрих людей та не даєш спокійно повечеряти? Це такий твій ліс, як і наш.

Петро стояв, держачи на тичці недопечене м'ясо.

— Ти, жовтодзьобе, я тобі зараз покажу, чий це ліс! — кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить відкинув тичку, вихопив із-за пояса пістоль і натягнув молоток.

— Не рушся, — гукнув, — а то далебіг уб'ю!

Старий пристав на хвилю здивований, а далі став сердечне сміятися.

— От, козаки, молодці! Далебіг я лише вас налякати хотів. Бачу — школярі якісь, втікачі, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посміюся, — а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!

Він наставив на Петра обі руки. Петро встромив пістоль за пояс і приблизився до старого.

— Ну, а ти чого став, як намальований? — каже старий до Марка. — Бери печеню та вінчай пекти, бо на снігу ледве чи спечеться і я з вами повечеряю, коли мене не проженете…

— Милості просимо до гурту!

Старий поклав рушницю коло себе в снігу, прикучнув до вогню і став гріти руки.

— Одного не можу я зміркувати: звідки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрілу не чув.

— Це таке, що голосу не видає, а стріляє певно, — каже Петро і показав дідові свій лук. Старий став оглядати цапа.

— Мистець, далебіг, мистець, поцілив в саме серце. Ну, ну… та-бо й лук — якась панська штука.

— Він птицю на льоту з лука поцілить, — прихвалював побратима Марко.

— Ну, хлопці, лагодьте мерщій вечерю, та ходіть спати до мене у мій зимівник.

Петро врізав ще м'яса і поклав на грань.

— То у вас, діду, десь тут недалеко зимівник?

— Є зимівник, і пасіка, і стайня, буде і вам, і вашим коникам безпечно. Сиджу в самоті, та хіба що деколи гість трапиться.

— Ви, діду, певно із запорожців, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.

— Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школі, десь там щось провинилися та тепер втікають…

— Чому ж зараз говорите: провинилися…

— Авжеж, бо зимою втікаєте. Коли б не те, заждали би до літа так, як ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою небезпечно.

За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дід вийняв ще з торби кусок паляниці та обділив усіх.

— Тепер пора в дорогу, незадовго й північ буде.

— А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то підбилися.

— Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лісі так безпечно? А вовки! Ти втечеш, може, на дерево, а що з кіньми? Останеться сідло та й копита. Не цурайся гостини, коли добрі люде просять, а то певно того пожалуєш.

Хлопці зібрали свої статки, забрали решту м'яса і, ведучи коней таки в руках, йшли за старим.

Той ліс показався дуже великим, йшли більше години, а краю не було. В такім лісі можна справді пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту і частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий відчинив ворота, придобрив собак, і подорожні пішли туди за ним. Недалеко воріт стояла хатина, обведена загатою з лісової трави. Біля неї стояла клуня. До неї завели коні, яким старий заніс оберемок сіна. За той час дві собаки вовчої породи обнюшили подорожніх зі всіх боків і стали лащитися. Одна таки підскочила і лизнула на привітання Марка по лиці.

— Добрі ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре сотворіння: лиху людину нюхом пізнає і не попустить їй. Знаєте, що він раз на смерть загриз розбишаку, що хотів мене, самітнього, ограбувати. Як схопив зубами за горло, то і не пікнув.

Старий відчинив хатчину і попросив туди гостей. На припічку тліло. Він розвіяв огонь і засвітив грубу воскову свічку.

— Вітайте мені, любі гості! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже вам радий, сідати просимо.

Хата була зовсім проста: піч, лежанка, одна лава, стіл, полиця — усе з простих дощок. Над столом — образ богородиці, а доокола нього повішана в порядку зброя: шабля, пістолі, дві турецькі рушниці. Видно, що старий колись-то козакував. Старий розвів у печі вогонь та став подорожніх приймати, чим хата багата. Приніс із погребу глечик меду, поставив з мищиною патоку, поклав велику паляницю.

— Будь ласка, споживайте здорові та напийтеся, лише за горівку вибачайте, бо її не маю.

— Не дуже-то і нам за нею банно.

— Ну, коли так, то ладно. Деколи і у мене вона появиться, коли який купець барильце привезе.

— Хіба ж сюди купці заходять?

— А заходять, — я з них живу, продаю їм мед, шкури, віск.

— Які шкури?

— Та вже ж, що не з мишей, а звірячі. Є лисячі, вовчі, ведмежі, сарнячі, оленеві, — звіра тут досить. Від них я купую всіляку потребу, особливо порох, одежу, борошно, — що треба.

— А цей ліс чий?

— Що ж тобі казати, коли не віриш. Казав, що мій, а ти за пістоль хапаєш. Вгадай сам, чий він.

— Не тому я за пістоль хапав, — оправдувався Петро, — а то не знав я, який ви чоловік, а ми все маємося на осторозі.

— Що й казати, — обзивається Марко, — ми все погоні виглядаємо.

— Погоні? А звідкіля?

— З Острога, від князя…

— Смійтеся з того, кому б там хотілося зимою за втікачами ганятися? Коли б ти і кріпаком був, та від пана втік, то ще не важилися би. Зима — не мама. Вони вас вже і так за пропащих вважають, і як у вас був який приятель в Острозі, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.

— А вам, діду, не лячно так самому в лісі жити?

— От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж мені боятися? Я із цього лісу вже двадцять п'ять літ не виходжу, і тут мені так добре, як у Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще і другого нагодую, коли трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени — по мед і овочі; весною — по шкури. Привезе мені полотна, солі, тютюну, пороху та олова, борошна на паляниці, сухарів. Чого ж мені більше треба? А коли б лихий чоловік трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вірні собаки теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут у лісі гарно живеться. Ні зимою, ні літом мені не вкучиться. Взимі мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра підемо на лови, лише прилагодь багато добрих стріл, то заведу тебе в таке місце, що не жаль буде труду. А літом, то в мене так, як у божім раю, самому Адамові не було краще. Ех, коли б побачили! Як ліс стане зеленіти, як трава зацвіте, як пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий аж відмолодію. Справді, тоді й людей не хочу. Навештався я по божому світу, був на возі і під возом, усячини надивився, а тепер відпочиваю та Богові милосердному дякую, що мене в той рай завів.

— Де ж ви, діду, бували?

— Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сіно на долівці. — Бував на Запорожжі, з козаками на турка ходив походами. Крим мене знає, побував я і в тяжкій неволі бусурменській, лише слава Богові, що не довго, бо вдалося мені втекти, поки на місце, у Бахчисарай, завели. Як будете на Січі, то поспитайте старих січових дідів за Ониська Печеного… Що я тепер? Старий гриб, а тоді я молодець був, та що й говорити? Потому я з козаками на море ходив…

— А скільки вам, діду, років буде?

— Скільки мені буде, я того не знаю, скільки мені є: вісімдесят минуло і на перший пішло.

— Молодший від нашого дідуся, — каже Марко до Петра.

— А твій дідусь хто такий?

— Далеко звідсіля, аж під Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто років, як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом звався, не знать, чи ще живий?

— Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому небесне… Жмайлів я знав на Запорожжі кількох. У мій час було їх на Запорожжі кілька. Та не кожний там і Жмайлом мусив зватися. Запорожці такий химерний народ, що кожному своє імення приложать, до чого хто вдався, або й так. Ось мій батько звався Залужний, а мене прозвали Печеним, а як прозвуть раз, то не відпросишся і не відкупишся. Коли будеш за це сердитися, то вони ще більше при своїм будуть стояти. Ось із чого мене Печеним прозвали. Пішов я раз з козаками в Крим. Послали мене з другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене піймали. Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що і як, скільки козаків прийшло. А я начеб води в рот, — нічичирк. Хіба ж своїх буду зраджувати? Тоді стягнули з мене сорочку та давай припікати розпаленим залізом. Шкварчало моє тіло, а я затяв зуби та й мовчу. І були б мене на смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася… Як мене так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомін та стукітню наших… Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар, а мене освободили… Довго я лічився з ран, але таки не пропав… І тоді прозвали мене Печеним.

— Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила…

— Еге ж! Побратим мене виручив… От був товариш, щиріший рідного брата… Царство йому небесне! У морі потонув, а я остався.

Старий присів біля печі, порпав ціпком огонь і важко задумався. Дивився старечими очима на грань, може, там кого із своїх знайомих у своїй уяві побачив…

— Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я неграмотний, але мені здається, що в Господа милосердного є така книга, де всі люде списані і кожному приписана доля, від якої не втечеш, не встережешся. Так цьому й бути. Тому-то наші запорожці нічого не бояться — що мав бути, то й буде. Козак — то так, як муха: бринить, літає, веселиться, аж поки в мед не впаде…

— Або в дьоготь, — добавив Петро.

— Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.

В хаті стало гаряче, мов у парній. Хлопці роздяглися до сорочок. Довгенько ще вніч балакали. Петро став розказувати, які тепер на світі порядки, та старий йому перебив:

— Не хочу слухати ні про людей, ні про їхні порядки, вони були і будуть все однакові, досить мені їх. Ти краще переказуй мені молитву «На сон грядущий», а то далі забуду все.

Петро став говорити молитву, а дід повторяв за ним кожне слово.

В хаті стало тихо. Всі позасинали. На дворі інколи собаки гарчали, коли під спліток який звір приближався.

Вранці старий заварив кулешу і побудив хлопців. Вони хотіли зараз вибиратися в дорогу.

— Ого! Так мені гостину відплачуєте? А не думай один з другим їхати. Перед весною не пущу. Слава Богові, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а таки інколи за миром божим скучаю і хочу з добрими людьми повеселитися та побалакати.

— Нам, діду, пильно на Січ…

— Гадаєш, що Січ он там, за оплітком, або край цього лісу? Ще, небоже, не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дістанешся.

— Хіба ж воно так далеко?

— А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тоді, як я схочу, то покажу і дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечір знову до моєї зимівки завернете…

— А то ж як?

— А так, що я вас зачарую і колесом будете їздити… я характерник… — старий став сміятися. — Може, ви, школярі, й не знаєте, що воно таке характерник?

— Характерник — то такий козак, що із всякої халепи може себе вирятувати… що його куля не береться…

— Ось-бо то й є.

— Що з чортом знається…

— О, то вже неправда. Хіба таке в книжках написано? То неправда, бо характерник і чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та мов на шкапі їздить. А при тім він Богові молиться, в церкву ходить, людям добре творить… Ось який характерник, і про таких я знав… А коли в мене ще останете, то і про тих характерників, яких я знав на Запорожжі, розкажу вам.

Нічого було робити. Хлопцям стало ніяково відказуватися від тої щирої гостини. Хто знає, як воно буде далі, чому ж не вихіснувати хвилі. І вони осталися.

Зараз другої днини пішли на лови. Старий пішов лише з Петром, бо Марко не міг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати своє мистецтво з луком. Не хибив ні разу. Старий не міг з дива вийти. Того дня вбили кілька більших штук і з бідою дотащили їх додому.

По вечері старий порався коло добичі, знімав шкуру, чвертував і вішав в димарі м'ясо, а коли по вечері полягали, зачинали балачку.

— Діду, — каже Марко, — ви обіцяли розказати нам про характерників, я дуже цікавий почути.

— Ти собі будь цікавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути. Чоловік, що не цікавий, остане до смерті дурнем. Але ти ніколи не кажи, що ти на що-небудь цікавий. Ти або слухай, що другі говорять, і на вус мотай, або питай політичне так, щоб ніхто не знав, куди ти міриш. Розумний чоловік, та ще й козак, куди-інде мірить, а поцілить там, де ніхто того не сподівався.

— Спасибі, діду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй, лише розкажи, що обіцяв, а то завтра ні одного звіра не поцілю. Буду мірити в оленя, а поцілю в дерево…

— От і не говори! Хіба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже стрілецька слава? Та вже досить, що обіцяв, то й додержу. Слухайте, поки не заснете…

У мій час жив на Запорожжі характерник — старий Артем Похожий. Ніхто не знав, скільки йому літ, бо він раз показував себе старим, столітнім, дідуганом, а другий раз — молодцем, хоч під вінець ставай. Від других запорожців держався осторонь, усіх називав жовтодзьобами та дурнями. Говорив мало. От так віднехочу кинув кілька слів та й замовк. Всі його поважали і боялися. Старшина поважала його тому, що ніхто так не порадив, так діла не повернув, як Артем. А на язик з ним було піти дуже небезпечно, бо відрубав, мов сокирою. При тім був він неабиякий силач. Возьме, було, коня поперед себе і несе, як ягня. Піднесе на плечах гармату з колесами, то нічого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то він і оком не моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому говорив не гірш татарина. Раз якось наскочив татарський загін на наші степи і зайняв табунець козацьких коней. А тоді якраз коней нам було треба, бо у похід ладились. Татари захопили і кількох молодиків, що коней пильнували. Дізнався про те Артем, і, не говорячи нікому ні слова, сів на коня, і поїхав. Кошовий навіть погоні не посилав, бо ті, що спаслися, говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем поїхав, але він скорше приїхав до Перекопу і тут вижидав кримців. Це все розказували опісля ті піймані хлопці. Кримці такі раді, женуть добичу і ясир, аж тут на дорозі стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися і його обступили. Йому якраз треба було мати їх всіх у купі, щоб не розбігалися. Тоді він миттю скинув татарську шапку, відкинув сиву бороду — вона була у його, бачите, причеплена, а тут довгі козацькі вуси показалися. З-під поли витягнув кусень довгого заліза. Говорили опісля хлопці, що вдвох ледве то залізо піднесли. Тоді як зачне бити, кого попав по спині, то так і переломив хребет, а кому по голові достанеться, то й мізок зараз на верха. Усіх побив. Тоді порозв'язував хлопців, закурив люльку та й каже: «Ну, хлопці, пора нам додому».

І утрьох пригнали табун коней додому. І гадаєте, що хоч одним словом почванився з свого діла? Ні. Махнув рукою, начеб він лише муху забив.

А раз його ляхи піймали. Намотлошив він тих панів-драгунів, чи як там вони називаються, а опісля став та й ні вусом не моргне. В нас усіх і дух завмер, бо він нам тоді ватажкував. Ну, не оборонимо, як він сам себе не оборонить, — пропало. Кожний втікає в комиш. А вони вже й не дивляться на нас, лише в'яжуть Артема, але він за кожним разом, як його в'яжуть мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всі мотузи потріскають, мов те павутиння. В'яжуть знову, а він — те саме. Ми з комишів дивимось, що воно буде. За третім чи четвертим разом він вже — нічого. Стоїть зв'язаний, як вівця. Його повели — такий смирненький, що годі. Що сталося? Чи так знемігся? А вони такі раді, вигукують та веселяться. Неодмінно настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночі, щоб до себе перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: «Хлопці, збирайтеся, тепер ворогам справимо бенкет».

Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам Артем стоїть, як і перше; люлька в зубах, а шабля в руці.

Повів нас опісля вночі на ворожий обоз… Господи, що там тоді за бенкет був!… Усіх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тоді Артем каже: «Ходіть, хлопці, покажу вам, кого то вороги замість мене піймали».

Приходимо поміж обозові вози, а там — до великого паля, вбитого в землю, стоїть на грубім ланцюгу прив'язаний цап.

— Що, що?

— Ну кажу вам — цап. Гадаємо собі, воно ж і правда, що Артем, бо хіба ж цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути характерником!

— Може, він з чортом знався? — каже Марко.

— Гріх тобі, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловік, молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий угодник у Господа був, і Пречиста йому в усіх пригодах помагала…

Такі балачки й оповідання вели вони кожного вечора.

Петрові таке життя в лісній пустелі дуже подобалося, і радо був би тут посидів до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала супокою та думка, що можуть Їх догнати. Він просив Петра, трохи не плакав, щоб уже зараз їхати далі. І Петро дав наклонитися.

П'ятого дня заговорив до діда:

— Нам, діду, пильно на Січ.

— Останьте ще трохи, — просив Онисько, — хіба вам у мене зле?

— Нам пильно.

— Та воно небезпечно тепер їхати, — мороз пустив, буде сніг, а може, й метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема ніякої оселі, ніякого захисту, та ще як із шляху зіб'єтесь, то пропадете.

— А весною, як води порозливають, а опісля, як татарва рушиться, ще небезпечніше буде.

— Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.

Другого дня вранці попрощались із старим, подякували за хліб-сіль і поїхали.

Старий дав їм багато харчів на дорогу, нав'язав сіна для коней. Виправляв їх у дорогу, мов рідних синів, розповів їм, кудою їхати. Та коли вже мали виїздити за ворота, він зняв з стіни ікону богородиці і благословив їх у дорогу, достоту так, як дід Грицько Жмайло зробив, коли виїжджали з Кульчиць.

— Поклоніться від старого Ониська матері Січі та Дніпрові-Словутиці, і мене пом'яніть у ваших молитвах!

— Оставайте здорові, діду!

Зразу їхали лісом, поки знову не опинилися в чистому полі без краю.

— Жаль мені цього зимівника, та й старого діда. Ти завважав, що він прощав нас так, як наш дідусь?

— Його благословення піде вслід за нами, — каже Петро, — бо він богобоязливий, праведний чоловік.

— Коли б я почував себе безпечним, я увесь вік звідсіля не рушився б. Так тут гарно жити…

— Добре так жити старому, що вже покінчив зі світом, а молодий не видержав би. Молодого кортить у світ, між людей розуму добути та слави нажити. Старі люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта, Молодий, хоч вірить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, інакше не може бути, бо світ звівся б нінащо. Старий Онисько лишається в своєму лісі при пасіці, бо він уже своє відробив. Тепер черга на молодих, поки знову не доведеться лягти за піччю. Ми призначені до діла, до слави…

Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути було у воздусі вологість. Сонця не видно стало. Довкруги стало темніти. А далі почав падати грубими пластами сніг. Зразу рідко, а відтак щораз густіше. Хлопці нагодували коней, перекусили, що було в торбі, і поспішали щосили далі. Онисько розповів їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Сніг падав щораз густіше, а далі завелася хуртовина. Мело снігом з усіх боків, що на кілька кроків нічого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарешті простогнав Марко:

— Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снігу загинемо.

— Не говори так, Марку! Бог-батько… От краще ми помолимося… Щира молитва із дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один і другий, знайдемо ще…

Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.

Снігу нападало багато. Коні cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снігу.

— Мені страшно пече рана, — говорив Марко, — до сідла обтер… Може би, ліпше пішки йти?

— Куди? Все ж, що кінь на чотирьох ногах, то не чоловік на двох.

— Онисько говорив, що тут ніякої оселі близько не буде.

— Хіба ж ми вже від Ониська близько? Цілу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутір.

Та Петро сам не вірив у те, що говорив. Він говорив на те тільки, щоб свого побратима не тривожити, але й потішити.

— Петре!

— А що?

— Чи ти пам'ятаєш наші Кульчиці?

— Як таке можна забути?

— Я вже там ніколи не буду… — і він зітхнув важко.

— Не говори! У всім воля Божа, не бути тобі, то й мені не бути.

— Я прочуваю мій кінець. Мені привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, під якою твій покійний батько поляг… Гм… Бачу і старого дідуся Грицька: стоїть з образом, як тоді, коли нас прощав… він таки мене кличе, їй-богу!

— Тобі, Марку, так привиджується, то все так буває під снігову пору.

— Сам не знаю. А чому тобі не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тіло завмирає, а душа освободжується і тому бачить таке, якого чоловік здоровий не видить.

— Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут ні Кульчиць, ні оболоння, бо це зі сто миль звідсіля! — жартував собі Петро, хоч йому ні раз не було до жартів, бо від слів Маркових його проймало жахом, тривогою.

Він боявся ще одного, про що Маркові не згадував: коли б так тепер надбігла тічка вовків, тоді було б їм амінь.

Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний сніг безупинно його обліплював. У висках бив живчик, наче молотком.

— Ти, Марку, нездужаєш…

— Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбірській церкві, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?

— Певно, що маю… Владика говорив, що він нас від усякої біди вирятує.

— Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.

— Це в тобі так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…

— Молитися буду, щоб Господь гріхи простив, мені вже не жити…

— Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.

— Мені вже загибати, так загибати. Оцим гріх свій спокутую. Я ж вбив чоловіка. Але чого ти зі мною гинеш? Ти ні в чому не повинен, тобі би тільки жити… А мені все одне, чи на шибениці повиснути за вбивство, чи в снігу закостеніти, може, так і краще…

А тим часом курява не вгавала, але ще більше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Він втратив усю надію.

— Пропало! — крикнув Марко в передсмертній розпуці. — Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втікай, рятуй себе! Я вже не можу на коні всидіти. Рана огнем пече, я мушу злізти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у наші Кульчиці, так постав мені під церквою на цвинтарі хрестика.

— Марку, не говори небилиць, забороняю тобі це.

Надворі стемніло зовсім. Метелиця не вгавала, а снігу насипало по коліна. До того взявся ще сильний вітер, що кидав масою мокрого снігу на всі боки й заліплював очі та запирав духа.

— Бачиш, Марку, зараз буде кінець біді, цей вітер геть розжене снігову хмару й випогодиться.

Марко мовчав. Коні страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх підганяти. Петро став стиха відмовляти передсмертні молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокіл до лету, та крила передчасно підломило.

В тій хвилі кінь Марка спотикнувся й упав зразу на передні коліна, а опісля повалився в сніг боком, застогнав і простягся. Петро скочив зі свого коня й з бідою витягнув Марка з-під неживого коня.

— Ет, може й так бути, сідай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.

Марко отягався.

— Лиши мене, Петре, тут; мені так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу біля того бідного коня й трохи продрімаюся… А ти… Ти втікай звідсіля, бо тут смерть!

Він скрикнув ті слова якимсь нелюдським страшним голосом: «Втікай!»

— Марку, я старший, мене маєш слухати — говорив твердо Петро. — Зараз сідай на коня!

Він з бідою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокім снігу, йшов навмання.

На світі стояла ніч, ніч біла, як сорочка мерця.

Волоклися якийсь час, а далі й кінь під Марком став спотикатися, поки не впав, як і його товариш.

Петра аж заморозило. Пропала остання надія. Він узяв Марка під руку й так бродили далі нога за ногою.

— Не можу далі й кроком рушитися, — говорив Марко, сідаючи в снігу. — Лиши мене тут.

— Не лишу, — говорив завзято Петро, — пропадемо так вкупі, в братніх обіймах, як слід щирим побратимам. Сідай мені на плечі…

— Не хочу… Я останусь тут, а ти втікай.

— Мусиш! Чув? Я приказую!

Він скинув з себе кожух, нагнувся й підсадив на себе Марка, та взяв його попід ноги.

— Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.

Тяжко було Петрові нести недужого товариша. Хоч зимний вітер прошибав до кості, він прів і добував останніх сил, щоб наперед крок за кроком поступати.

Аж нараз… Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання собак, що неслось десь здалеку збоку… А може, це лише причулося? Маркові причулися дзвони, а йому — голос собак. Та ні, воно справді так…

— Марку, чи ти чуєш що?

— Я давно вже чую голос собак та нічого не говорю, бо ти кажеш, що мені прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже відпочив і піду сам.

Маркові справді прибуло сили. Держачися за руки, поспішали щомога далі на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразніше помимо виття вихру.

— Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радій, братику, молитву нашу вислухала Свята Покрова.

Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось сіріло, начеб ліс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе… Хай би й татарин, а все ж — людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче стали гавкати та присікатися.

Петро став гукати з цілої сили:

— Гей люде добрі, пустіть подорожніх! Товариш мені занедужав. Рятуйте ради Бога!

— Я тут трохи приляжу, та й відпочину… Мені дуже спати хочеться.

— Не можна тепер спати, — крикнув сердито Петро. — Хочеш заснути навіки, тепер, коли ми людей знайшли? Кріпись, Марку, вже нашій біді кінець. Люде добрі, рятуйте мерщій, душа християнська пропадає…

Собаки гавкали, аж землю гризли.

За тим лісом щось заметушилося, скрипнули десь двері, чийсь голос закричав:

— Пугу! Пугу!

— Христа ради, пустіть, бо загинемо.

— Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу…

— Не роби цього, добрий чоловіче, гріха на душу не бери… Ми подорожні козаки, з шляху збилися, а мій товариш хворий…

— Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба…

Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули двері. Тепер побачив Петро світло.

Перед ними відчинилися ворота, яких Петро досі не помітив.

Він рушив наперед, а Марко впав зімлілий на землю.

— Стій, дурню, — кричав той чоловік, — не йди, бо в рів упадеш, хай спущу міст.

Щось заскрипіло, один чоловік світив смолоскип, другий спускав великий дерев'яний міст півперек рова.

— Тепер ходи!

— Не можу, товариш зімлів, поможіть!

Двоє людей перейшло міст і взяли Марка на руки. Один світив смолоскип і відганяв собак.

— А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?

— Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого товариша…

— То ти його ніс? Ну, ну…

— Годі було побратима в біді лишати…

— А лука-то таки не кинув.

Ввійшли в сіни, а звідси в простору теплу хату…

Були врятовані.

Напроти них вийшов із другої кімнати високий козак з довгими вусами та чубом, закрученим за ухо. Він був босий і в сорочці. Свої широчезні штани попідв'язував здолу мотузками. Видно було, що він тут хазяїн. Марка казав занести до другої кімнати й покласти на печі. З нього зняли кожух, роздягли й ззули чоботи, перемоклі від снігу. Козак розняв йому пальцями рота й влив ковток горілки. Відтак натирав йому груди й виски. Йому помагав у тій роботі другий старший чоловік.

Марко відітхнув важко й створив очі, та знову їх заплющив. Козак обернувся до Петра й каже:

— Твій товариш хворий, його треба довший час лічити…

— Та чей же видужає, — сказав заляканий Петро.

— Як Бог схоче, то видужає.

Марко відкрив знову очі, оглянувся довкруги й спитав:

— Петре, де ми тепер?

— У добрих людей, парубче, — каже козак.

На те Петро:

— Ми подорожні козаки, в степу заблудили…

— Хіба я тебе питаю? Бачу, що хрещені, та й цього мені досить. Знаєш, що в Святім письмі говориться про милосердного самаритянина?… Як ти голодний, то сідай їсти, а як ні, то лягай спати, а завтра, то вже поговоримо.

— Я дуже голодний, бо вже давно не їв.

— Максиме, подай йому з печі вареників, а твій товариш хай вибачить, сьогодні нічого не дістане, хіба — молока.

Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хаті. В першій кімнаті, куди ввійшли з сіней, напроти дверей стояв стіл, застелений білою скатертю. На ньому лежали хліб, сіль, і стояла пляшка. За столом і під вікнами — довгі дерев'яні ослони, застелені багатими турецькими килимами. На стіні — образи в золочених рамах. Понад вікнами — на цілу довготу стіни полиця, а на ній — різна посудина: дерев'яна, мідяна, а то й срібна — миски, полумиски, збанки та чарки. На противній стіні від вікон навішано всілякої зброї: рушниці, шаблі, кинджали, келепи, ножі, все багато сріблом коване.

При дверях грубка з зелених кахлів. Це була світлиця для гостей. Петро зміркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодішньому звичаю не було куплене в краму на базарі, це була воєнна здобича, якою тодішні люде величалися, й про кожну річ уміли сказати, де її здобуто.

В другій кімнаті стояла велика піч на хліб з грубкою для тепла і з припічками, на яких можна було спати. Під стіною стояла лежанка, вкрита кожухами. Кімната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.

Максим постелив гостям на печі. Марка непритомного ледве туди висадили.

Надворі змагався страшний вихор. Вітер бив скажено об стіни хати, начеб хотів її вивернути. Петро вкрився кожухом. Він був мокрий до самого тіла. Дякував Богові за спасіння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тільки що пережите. Відтак заснув мертвецьким сном. Захріп і Максим на лаві. Один хазяїн не спав. Він шептав молитву за «путешествуючих».

І хуртовина там, на світі, не хотіла вспокоїтися…