Читать книгу Сагайдачний - Андрій Чайковський - Страница 5

Плескачі справді любили кульчичан. Вони раділи, як на них з усіх сторін спливали похвали за їх пильність і статечність. Хлопці розвивалися і росли-таки на очах. В міру того Плескач більше про них непокоївся.

— Занадто вони вирізняються від своїх товаришів, більше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх і не намовив до козакування, — говорив часто Плескач до своєї жінки. — Не одного він уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю.

І справді, одної неділі пішов до о. Дем'яна і розповів свою турботу:

— Знаю, що вони будуть лицарями, і така доля їх не мине, але на мій простий розум виходить, що вони сотворені на щось кращого, що більшу користь принесе нашій православній церкві і нашому народові, як піти в козаки і там або голови молодецькі зложити, або в ясир попадуть, або… на колі згинуть…

О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, і каже:

— На тих хлопців я маю особливе око. І їх милість не байдужий. Ми їх уже заздалегідь до чого іншого призначили, — то неабиякі голови. Не розумію, чого тобі за них так побоюватися?

Плескач помовчав хвилю, заки переміг себе, а далі каже:

— Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопці часто до мене заходять і чую їхні розмови. Северин — то вершок козацької досконалості, врешті, я і всі, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пішли б за ним на край світу, як уже багато бурсаків пішло. Отож я б прохав вашої милості звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопців не займав. Бо я також маю право піклуватися ними, — дав мені його їх батько.

— Про таке, то я й не подумав, і не думаю. Знаю, що мій брат Северин не раз мені про хлопців говорив, що вони йому по нутру, але то він без мого відома й дозволу не зробить, щоб дітваків баламутити.

— Ваша милосте, поки ваша милість про це довідаються, поки попросить дозволу, може бути запізно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клітки і поминай, як звали, а велика була би шкода. На мій простий розум, треба б забезпечитися наперед.

— То я тебе розумію так, щоб я Северина остеріг.

— Так, так, ваша милосте, я сам не смів того договорити, я дуже прошу. — Плескач поклонився о. Дем'янові в пояс.

— Можна й так, при найближчій стрічі поговорю з ним.

Плескач був дуже радий, начеб любих хлопців за десять замків заховав.

О. Дем'ян додержав слова і при першій стрічі заговорив до брата:

— Ти знаєш оцих пришельців од Самбора?

— Того лучника Петра і того двобійника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замітні між бурсацькою юрбою. З них лицарі вийдуть.

— Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще діти.

— А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрінуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.

— А я тебе прошу, брате, дай тому спокій. Кажу, то ще діти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас більше лицарів, як учених, наша народність, наша церква має великий на те голод…

— А! Чи не вибираються вони козакувати? — сказав Северин і розсміявся. — От горобчики, навіть не думав я, що в них таке завзяття. Далебі, куплю їм горіхів за це й вицілую обох.

— Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не піддав.

— Се, брате, ще смішніше від того. Мені і в голову таке не прийшло і ще довго не прийде. Годі мені з такими козаками возитися, що за мамою плакали б.

— І князь би тобі сього не вибачив, бо його милість уже тепер покладає великі надії на них.

— Краще не говорімо про такі небилиці: я такої дурниці не зроблю.

При найближчій нагоді стрінув Северин обидвох кульчичан і заговорив. Вони аж горіли з радості, що такий славний лицар, про якого стільки наслухались, говорить із ними.

— Гаразд, хлопці! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?

Вони оторопіли від такої несподіванки, а Петро каже:

— А чи пан Северин взяв би нас?

— Поки що годі. Таких жовтодзюбів нам не треба. На Січі не можна жінкам жити, а ви годі, щоб ще без паніматки обійшлися.

Хлопці обидва засоромились дуже. Петро каже:

— Ми ж і тут без паніматки живемо.

— Ех, дурень ти один з другим! Тобі здається, що на Запорожжі то самими пирогами, та медівниками годують, що нічого не роблять, хіба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, і не кожний з того хліба жити буде. Ви ані думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, і привіз би наперед себе до Острога, та віддав ректорові на карцер о хлібі й воді.

Северин відійшов, думаючи: «Тепер відійде їм охота про козакування думати. Скажу про те братові».

А хлопці знову думали собі таке:

— Чого він нас вчепився? Хіба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього?

А Петро міркував таке:

— Нічого іншого, тільки що Северин був напідпитку, бо то все не держалося купи.

— Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тікати з бурси.

Ніде правди діти, що така думка у них не раз по молодечій голівці блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Відгадав її Плескач з їх говоріння.

Та по тій стрічі з Северином та думка затратилася відразу, тепер у них осталась одна ціль: вчитися і скінчити вищу школу, а відтак хай міркують старші, що з ними станеться.

Найближчої неділі розповіли Плескачеві немилу стрічу з Северином, — чого він від них хотів, чого їх вилаяв так погано?

Та в тій хвилі прийшов диякон Онуфріївської школи від отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-під Самбора, щоби прийшли зараз до нього.

Хлопці вдивилися на себе, а відтак на Плескача.

— Треба йти, діти, — каже Плескач, — то важна особа і без причини вас не кличе.

Пішли. А по дорозі — Марко каже до Петра:

— Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Січ втікати? Висміяв нас один, а другий, певно, ще вилає.

— Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Січ, а я жартом йому відповів. Випили одне, вип'ємо й друге.

— А може, нас відішлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?

— Як вишлють, то поїдемо. А гріха за нами, сам знаєш, нема ніякого.

Та у о. Дем'яна цілком не було того, чого побоювалися. Він прийняв їх ввічливо і зараз почастував їх горіхами та медівниками.

— Сідайте, хлопці, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотів вас випитати, як у вас, у Самбірщині, з нашою церквою?

— Певно, що не так, як тут. У нас православних переслідують, наприклад, у Самборі не вільно церкви ставити всередині міста, і хіба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще ніде не бачили. — Так говорив Петро.

— А які у вас священики?

— Та які… У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє знає читати…

— А як же вони читають Євангеліє?

— Навчилися одне «За всякоє прошеніє» напам'ять та співають його щонеділі, а службу правлять напам'ять.

— Сумно, — каже о. Дем'ян, — шкіл нема, людей нема.

— І князів руських нема, — докинув Марко.

— Бачите, діти, в якій небезпеці наша благочестива віра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тоді статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви і народу прив'язаних людей. На князів не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочі єзуїтів. Тому міркуйте, які великі услуги може зробити тутешня школа, а ви в ній. Не лише що самі навчитесь, та ще своїм прикладом товаришів заохотите до невсипущої праці. Від вас двох мусить школа більше вимагати, як від усіх інших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришів, бо янголів гордих навіть Господь не стерпів. Пам'ятайте собі те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вільно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко відпокутувати.

— Та ми вчимося, що можемо, — оправдувався Петро.

— Сину мій, я ж тобі докорів не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школі, вчителі вас хвалять, а я вас остерігаю, щоб ті похвали вас не попсували. Чим більше вас хвалять, тим більше ви повинні працювати, ось що хотів я вам, любі діти, сказати. Про вас знає і його милість, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ — вітчина наша. За ті три речі не жаль життя покласти. Наша церква і народ у небезпеці. Латинство і ляхи вдираються тими щілинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви — сіль землі сія, як ваші батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрібну, хліборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам.

Хлопці слухали о. Дем'яна, мов якої проповіді, побожно, і кожне слово западало глибоко в їхні молоді душі.

— Чим ти, Петре, хочеш бути?

— Божа воля, я ще не знаю. Тільки що зачав вчитися.

— А коли б ти так… при божій помочі скінчив нашу Острозьку школу?

— Як мені старші порадять.

— Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них більше досвіду. А ти, Марку?

— Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумці.

— І ви ніколи не посварилися між собою, як це між хлопцями буває?

— Хіба як дітьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, відколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо.

О. Дем'ян розпитував їх з цікавості, чи вони собі рідня. Тоді Марко оповів історію Петра, яку ми вже знаємо.

— Діти мої, — говорив о. Дем'ян, кладучи руки на їхні голови. — Господь вас залучив, вибрав ваші душі для себе ще в лоні ваших матерів, — не розлучайтесь душею ніколи, бо цього вам не вільно робити. «Я же Бог сочита, человек да не розлучаєть!» Побратимство — свята річ.

О. Дем'ян наклав їм у кишеню яблук, горіхів та пряників, поцілував у голову та відправив ласкаво. Вертали не в такім настрої, як сюди йшли.

— Що ти, Петре, на це скажеш? — питає Марко.

— Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усі на нас очі звертають.

— Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усі на нас закричать, хоч під землю ховайся.

— Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.

Для Острога був зразу призначений один Онуфріївський ярмарок. Відтак король для великих заслуг князів Острозьких визначив ще два: Миколаївський і Йорданський. У ті часи ярмарки дуже важні були. Без того ні один город не міг існувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'їздилися — з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижні, і немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу і корм для коней і товару. О признання ярмарків дорічних городи і містечка дуже побивалися. Із-за того були різні спори, коли б ярмарки мали відбуватися в один час у поблизьких місцевостях. Церкви ж мали з таких ярмарків, що припадали в день якогось храмового свята, великі користі через братські пири. Братствам прислугувало право на такі пири варити мед і продавати його на загальному угощенні. На те запрошували посторонніх людей з-поза братства, які вкуповувалися на пир і за це добре платили. З меду зоставався віск на церковні свічки братські, з того знову приходила користь.

Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопці до Острога, заповідався величаво. Надворі було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з'їздитися купці з різних сторін. Не лише в городі, але й на Заріччі не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку виростали шатра крамарські, наче гриби по дощі. Турецькі та татарські купці містились у своїх одновірців на Заріччі. Городські пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарські шатра.

На той ярмарок лагодились і тутешні купці. У Плескачів аж горіла робота. В робітні на довгих жердках вішано готове обув'я, призначене на продаж. Були тут цілі в'язанки чобіт із сап'яну, курдибану, з простими і задертими вгору носами, призначені для шляхти. Плескач казав навіть кілька пар підкувати срібними підківками, які йому зробив місцевий золотар. Були тут і жіночі черевички на високих зап'ятках, шнуровані шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерські з твердими халявами та шовковими, різного кольору кутасами.

Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слідуючого, Онуфріївського, буде приготовлятися новий крам.

Кульчичане заздалегідь раділи, що такого дива надивляться, хоч інші бурсаки приймали це байдужо і навіть не згадували про те, що за кілька днів має наступити.

Як котрий із кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посміхався під носом, не кажучи новикам нічого.

Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої іменини святкувати буде. Петро скомпонував навіть якийсь стишок в день «тезоіменія славетному пану цехмістру», який вивчив напам'ять.

В неділю перед святим Миколою хотіли хлопці піти в город, та немало зчудувались, як застали двері зачинені, а диякон заявив, що в часі цілого ярмарку не вільно жодному бурсакові вийти на світ.

Згодом довідалися, що такий приказ завела вже від кількох літ управа бурси і школи тому, що бурсаки ходили поміж крами і тягли, що під руку попало та легше лежало. У міщан не рушали нічого, бо ті приймали їх, як своїх, але у приїжджих годилося покористуватися.

Купці жалувалися перед городською старшиною. Голова пішов князеві пожалуватися, і з того вийшов такий арешт на бурсаків. Старші бурсаки нічого не говорили про те новикам, ще інколи розповідали їм чуда-дива, щоби їх зацікавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане.

Такий заказ не зовсім виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови викрадались з бурси вночі і ходили на заробітки промишляти.

І тепер знайшлося кілька старших, що уложили собі план такого нічного походу. Не було одної ночі, щоб чогось не дісталося поза огорожу бурси з ярмарку. Часом воно і не вдалося, часом декого переловили, а тоді, щоб його засікли різками, він не видав товаришів.

Так було й тепер. Зібралася компанія шибайголів. Головна річ лежала в тім, щоб даскали, що мешкали в бурсі, нічого не помітили, щоби було в що перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарі, а потім тою самою дорогою зі здобиччю вернутися та й непомітно дістатися до своєї лежанки.

Компанія вибрала собі ватажка, а він над усім промишляв. Одежу зносили з города довший час і ховали так, що ніхто її не міг знайти. Інші бурсаки, хоч бачили це, не сміли зрадити. Взагалі слово «зрада» в бурсі не мало місця. Зрадник або донощик міг переплатити здоров'ям свій вчинок, не сподіваючися коли і не знаючи від кого.

Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковій вулиці, де стояла бурса, страшний крик. Люде летіли гурмою, когось ловили. А той хтось вдирав щосили, аж допав високої бурсової огорожі і перескочив її зручно. Нічні стражники добувалися до дверей бурсового дому і приказували собі створити в імені управи города. Та ніхто не хотів того слухати, бо бурса була княжа і городська управа не мала тут своєї влади.

За стражниками надбіг цілий гурт крамарів, які нічого собі з княжого права не робили. Вони були подразнені тим смілим злодійством. Відзивалися наклики й погрози в різних мовах. Стали гримати до дверей, а коли їм не відчиняли, один кремезний москаль підпер двері плечима, і вони подалися. Юрба впала досередини шукати і ловити злодія. Та ж усі його бачили, як втікав і перескочив огорожу, мусять його знайти і покарати. Так кричали з усіх боків. Одного даскала перевернули і змісили ногами. Інші поховалися по кутках. Хлопці, налякані, посхапувалися з лежанок і стали кричати. Юрба стала їх бити. Інші пішли до огорода і шукали за слідом. Городські пахолки, що прийшли сюди перші,

ані прочували, що така буча скоїться. Хотіли тепер роззвірену юрбу спинити, але не мали вже сили.

Хлопці ховалися попід лежанки. Юрба піймала кількох старших і стала немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив'язали до сволока за ноги і били, а він з болю признався, що то він дійсно ходив красти, хоч не вмів сказати, де вкрадене подів.

Один бурсак вспів вирватись тихцем і побіг на замок, побіг босий, бо ніколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову і не знав, що робити.

Той, що вспів перебратися на замок, розповів отаманові сторожі, що сталось, благав помочі, бо всіх бурсаків повбивають.

На замку, на час ярмарків, стягав князь більше число гайдуків, що творили на кожний випадок поготівля. Могли які розбишаки напасти на купців, могла статися яка пожежа або що іншого.

Отаман вислав зараз гайдуків на поміч, і вони прилетіли миттю, бо від замку до бурси не було далеко.

З бурси виходив пекельний крик і вереск. Гайдуки вдерлися досередини і стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення хлопців відразу устало. Кожний дивився, як би з цілою шкурою видістатися звідсіля. Та це було неможливо, бо всі виходи були пильно стережені. Гайдуки шукали всюди, ловили напасників і в'язали. Витягали їх за бороди і тягли до сіней. Тепер хлопці помагали гайдукам шукати, ніхто не скрився. Вже було рано, як з бурси вивели цілу юрбу, пов'язану мотузками, і повели на замок, де її запроторили до замкових льохів.

В бурсі був нелад, як по татарськім наскоку. Обстанова поперевертана і поламана, усюди валялася солома з подертих солом'яників, порозмітувана одежа, кількох бурсаків було вбито, одному даскалові зламали руку і два ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубів, то й не злічиш.

Зараз прийшов княжий лікар з помічниками та цилюрниками і стали ранених перев'язувати.

Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося, і все записували, щоб зараз здати справу його княжій милості.

Та його милість, що вставав дуже рано до церкви замкової молитися, почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки своїх ранішніх молитов не скінчив. Цього був би він не відложив, коли б навіть татарва напала, бо Бог перший.

Ректор, йдучи на замок, вже стрінувся з посланцем, що йшов від князя по нього.

Ректор, ввійшовши до кімнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь перший заговорить, хоч був першою у нього особою.

— Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу.

— Так, ваша милосте. Був напад, і зчинилося велике нещастя. Є кілька вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашої княжої милості вдалося всіх напасників переловити, і вони тепер сидять у замковім льоху, дожидаючи заслуженої кари.

— З чого ж воно взялося?

— Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночі, пішов по базару промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут він перескочив огорожу і скрився. Городські пахолки домагалися, щоби їх впустити досередини шукати за злодієм. Притча бурсова не хотіла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а не городська. Тоді юрба роз'ярена виважила двері, вдерлася досередини, одного даскала перевернули і розмісили ногами, багато хлопців побили, як я вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодія, страшно, по-звірськи катували, і він з болю признався, та не вмів сказати, де вкрадене скрив.

Князь не втратив холодної крові. Він плеснув у руки, і явився старий княжий слуга.

— Приклич сюди пана Претвича.

Претвич, шляхтич гербовий, був довіреним княжим секретарем.

Як слуга вийшов, князь каже:

— Такого пропустити не можна. Занадто собі ті бороди позволяють за те, що я їх освободив від мита і драчок, для того, що до моїх городів безпечно заїжджають, бо усюди моя служба їх пильнує. Напад і розбишацтво тут, під моїм боком, — то нечуване. Та скажи мені, ректоре, що за причина такої сваволі, неслухняності, такого зухвальства між бурсаками, чого ходять поночі красти, чи голодують у бурсі?

— Причина того, прошу вашої світлості, — то буйна молодість. Я певний, що вони не роблять того ані з голоду, ані з якогось браку, ані для наживи. Це в них називається геройство, удалість: помимо замків непомітно викрастись, помимо пильного стороження пахолків вкрасти. Ось що цей нещасний, що стільки лиха

накоїв, що він вкрав? Під огорожею бурси, в огороді, найдено розсипані фіги, сушені сливи полудневі, турецький мед і горіхи… та ще й одного в'яленого судака.

— Його не дасться викрити? — питав князь.

— Неможливо, ваша світлосте, сам не признається, хіба на сповіді, а товариші не видадуть його, хоч би на тортури брати.

Князь задумався і не говорив нічого.

Прийшов Претвич і став перед князем.

— Маю для вашмосці роботу: розслідити, як і що сталося цієї ночі в нашій бурсі, здаси мені справу, потім відішлемо винуватих судові городському. Скажи ротмістрові надвірної команди, що я з нього невдоволений. Якби був щоночі посилав ронда по городу, було би до цього, певно, не прийшло.

— Я смію оправдати перед вашою світлістю пана ротмістра. Замало людей у нього. Багато війська розіслав до границь князівства вашої світлості, куди йдуть шляхи до Острога, щоби купців обороняти перед розбишаками та чужогородськими митниками.

— Як то? Вони сміють нехтувати мої розпорядки і побирають мито? Так ми їм іншої заграємо.

— Ваша світлість зволять прийняти ласкаво це оправдання вірного слуги вашої світлості, я кажу, що в нас нема стільки людей, щоб під пору ярмарку сторожити всюди.

— Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до моїх залог Дубна, Ровна і Полонного, щоб зараз присилали відділи на підмогу. Тих бородачів я так візьму в карби, що їм відхочеться нападати на мене. Далі, то я в моєму замку не буду безпечний.

— Я певний того, що більше такого не повториться.

— У тих купців, що їх нині позамикали, сконфіскувати увесь набір. Покривджених відшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.

Претвич вклонився князеві в пояс і вийшов.

— Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли і з бурси не викрадалися. Які з них будуть, люде, коли в молодім віці на таке беззаконня пускаються.

— Позволю собі завважити вашій світлості, що про них я помимо того спокійний. Молоде пиво мусить вишуміти і устаткується.

— Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до розбишацтва, опісля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.

Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумів інтенції ректора.

— Вибачте, ваша світлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що в буйності молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути може. Границя між тим, що береться на рахунок дітвацтва, а що свідчить про злобу характеру. Навіть те друге дасться у молодого справити, коли б був на те час і можливість, коли б таку молоду, зіпсуту парість можна відокремити і охоронити від прокази інших. На те ані школа, ані бурса не надається, але коли я знаю добрі прикмети дитини, то я йому вибухи дітвацтва мушу вибачити, розуміється, остільки, щоби не топити його, а вдоволитися звичайною, не шкідливою карою. В данім случаю, коли би ті гільтаї робили свої нічні екскурсії для наживи, я би, їх викривши, понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тім, що не крали ні парчі, ні адамашка, ні шовку, лиш фіги, горіхи і мед. Вони колись самі до того признаються і признають свою молодечу похибку.

— Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.

— Прошу цього не робити, ваша світлосте, бо знайдуться такі, що винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це підбадьорило би їх до ще більшого гільтайства, бо поборення аж таких перепон — то ще більше геройство, чим обманути городських пахолків та купецьких челядників. Я маю, ваша світлосте, інший, успішніший спосіб.

— Який?

— Я поставлю сторожу з-поміж них самих. Вони самі її вибирати будуть з-поміж себе. Вони самі будуть себе взаємно пильнувати, навіть без мого контролю, а коли би таке приключилося, як цієї ночі, то ті стражники, а ніхто інший за всіх тих, що викралися, відповідають. Тим способом зломиться їхня псевдосолідарність в тім напрямі: поставлений мною на сторожі не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише для того, щоби він сам не підляг карі за зле сповнений обов'язок, що не допильнував.

— Твій план, ректоре, мені по нутру, попробуй.

Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут і о. Дем'яна, і кількох міщан, які допитувалися про знакомих. Був тут уже і пан Претвич, який пильно вів слідство. Показалося, що шкода була з початку прибільшена, бо лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дісталося теж трохи. Вони поховалися під лежанки, і тут їх покопано чоботами: Петра — в ухо, а Марка — в чоло. За ними розвідувалися пильно о. Дем'ян і старий Плескач.

В тягу скількох днів не було цілком науки, заки усе привели до ладу. Половина хлопців лежала в шпиталі. Острозькі міщане були між молотом і ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би застрого винуватців покарали; з другого боку, жаль їм було хлопців, і почували зневагу на собі самих і на князеві, якого дуже поважали.

Так само невеликий був пожиток з того, що в купців награбили. Бо показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик із Кафи, що привіз полудневі овочі до Острога. Всі інші — то челядники купецькі, які привезені були їх панами до помочі і до пильнування панського добра, їх потрафив той купчик, який сам уночі спав при своїм крамі, підбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всім покутувати. Їх панам і не снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити і всього відпекувались.