Читать книгу Сагайдачний - Андрій Чайковський - Страница 6

Книга перша. Побратими VІ

Оглавление

Стрілою сходив нашим хлопцям час в Острозькій школі. Життя йшло одноманітно. Часами дістали яку вістку з дому через дрогобицьких солярів, часами посилали вони письма до своїх рідних. Але про це, щоб деколи самі тамтуди поїхали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою, та й вони мусили освоїтися з тою думкою, що поки їхня наука не скінчиться, то про поворот і мови не може бути. А коли та наука скінчиться, про те ніхто не знав, ні вони, ні їхні вчителі. Треба було вчитися багато, різної схоластичної мертвеччини, та в тій науці не було розмеженого плану. Багато хлопців не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло світ за очі.

Кульчичане не могли ні на одне, ні на друге зважитися. До дому далеко, а у світ широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли від неї відірватися. Дідусева наука і напімнення глибоко засіли їм у душу, щоб могли їх забути. Цілою їх осолодою були ті признання вчителів, ті шкільні та княжі нагороди, які їм рік річно діставалися.

Інколи кликав їх на замок князь і казав собі читати книжки, інколи заводив з ними розмови, бо він дуже любив диспути на релігійні теми. Інколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозі на замку, князь прикликав хлопців, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж траплялись ферії шкільні, хлопці їздили по численних селищах і економіях княжих і тут відпочивали. А відпочинком для них було те, що займались газдівством і їздили в поле. В такій роботі вони дуже любувалися, бо це нагадувало їм рідне село.

При тій нагоді пізнали вони спосіб адміністрації княжого добра і його велич.

Недарма держали його в цілій Польщі та Україні за найбільшого дуку.

До князівства Острозького належали два Волинські повіти: Луцький і Кременецький. Від півночі заходило воно в мозирські мокляки, йшло повз київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Поділля. Крім того, належали до князя великі простори в Галичині, що були віном його жінки.

На тім просторі було не менше як 1300 сіл, 100 містечок і 40 замків, випосажених гарно і узброєних у все, що до оборони було потрібне.

В Острозькім князівстві жило в тім часі, тобто при кінці XVI століття, 4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторі двох мільйонів моргів. З того третина належала до хлопів, осадчих. Після того, які були їх обов'язки, вони ділились на три категорії, але отчичів, тобто підданих, прив'язаних до землі, як водилось у інших панів того часу, тут не було.

Князь, маючи багато пустої землі, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося відробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотілося рушати й деінде шукати непевної долі.

До того, хлібороб почував себе тут безпечніше, як деінде. Ніхто не чіпав його віри, а густо розсіяні княжі замки, з добре узброєними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар.

Траплялося інколи, що загін татарський нечайно шарпнув яке крайнєє село, та князь переводив ограблених на іншу оселю, а на татарах звичайно люто мстився. Із тої речі князь жив добре з українським і низовим козацтвом, і тут вони, шануючи княже майно і людей, бували як у себе дома.

Кульчичане їздили кожного року в іншу сторону, пізнавалися з княжими державцями і економами, пізнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбірщині, вони чули до князя ще більше поважання.

За час побуту кульчичан в Острозькій академії, якось на другому році сталась подія, яка цілий острозький світ дуже заворушила.

Перед недавнів часом жив на службі князя убогий шляхтич з Полісся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив і нагороджував, і здавалося, що він остане князеві вірним до смерті. Що там між ними зайшло, ніхто того не знав, але Косинський покинув князя і пішов шукати щастя на Запорожжі, як багато інших людей тої доби.

Не знати, чи Косинський мав злість на князя, чи на його сина Януша, який зовсім зляшився. На ті рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собі людей таких самих невдоволених, як і він, проти панів, магнатів.

На Запорожжі серед низового товариства кипіло проти Польщі. Король видавав часто універсали до руських воєвод, до «українних» старостів, щоб не допускали до сполуки між низовцями й Україною. Не можна нікого пускати ні сюди ні туди. Низовцям не вільно нічого продавати, ані купувати від них. В той спосіб хотіла Польща змусити запорожців до покори й послуху.

— Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волі якогось старшого, якого ми не приймаємо.

— Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловік і козак цілою душею.

— Але нам накинений. Хай живе між нами, то коли покажеться, то і виберемо кошовим, хіба ж у нас не отаманували шляхтичі?

— Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього співають, або Дашковича? Може бути отаманом і Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, які в тебе зуби, — а накиненого старшого ми не приймаємо.

Так ремствували запорожці, а Косинський піддавав:

— Ще буде поганіше, панове товариство. Коли ви не відрубаєте руки, що за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на нашу Січ Запорозьку своїх кварцяних на постій пришлють…

— Не діждуть!

— Це лише від вас залежить. Як ви покажете свою силу, тоді й вони пізнають, що не можна.

На Україні було невдоволеного матеріалу дуже багато.

Зачнім від уходників. Як стало тяжко жити народові українському через драчі, через панщину, то збиралися ватаги сміливіших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджільництво, ловили та в'ялили рибу, стріляли звірину. Було це дуже небезпечно, бо степові хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготівлі. Але підприємство оплачувалось, і уходників не бракло, а тут було всього доволі, та не було панського гніту Та пословиця каже, що біди конем не об'їдеш. Пограничні королівські старости пронюхали наживу і здержували повертаючих уходників, щоб їм платили вить, цебто дань, яку собі самі встановляли довільно.

— За що ми маємо платити? — гукали роз'ярені люде. — Чи староство піклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи обороняє нас од напасті, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти?

На те казали приклонники Косинського:

— Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то і там сягає лядська рука за вашою свободою і поверне вас у своїх підданих. Так буде доти, поки не проженете ляхів геть у Польщу. Гуртуйтесь, хапайтесь за зброю і чекайте даного знаку.

Реєстрові козаки були невдоволені, що Польща не виплачувала їм на час умовленої плати. Такі залеглості множилися все. А на море йти було теж строго заборонено козакам. Польща замість вихіснувати могутній, молодечий розгін козацтва проти невірних, переоцінювала силу Туреччини і боялася її погроз, які сипалися з Царгорода на Польщу по кожнім козацькім набігу. Отже, заспокоювала козаків, як могла, коли не грозьбами, то просьбами, щоби на море не ходили.

— Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вірну службу, не позволяє нам йти в похід і поживитись — значить хіба бідувати дома, бо так панам подобалось.

До них писав Косинський:

«Дійшло до нас те, що не спішна його милості пану старості дорога з тими грішми до вас, отже, вашмосці, не барячись довго, зараз до нас поспішайте».

Був ще на Україні другий рід козаків нереєстрових, тобто таких, яких в урядовий список ніяк не можна було змістити. Польща, боячись козацької сили, встановила, що більше тисячки козаків бути не може. Ті остаються на службі Речі Посполитої, дістають від уряду плату (ніколи не доплачувану), а решта — все то поспільство, піддані, яким від козацтва — зась.

Але приходили на Польщу прикрі війни, де треба було багато війська і то дешевенького. Тоді треба було збирати козацькі полки. До того було багато охочих. Кожному хотілося вийти з хлопського підданчого стану в козацький, де були вольності запоручені. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але лише поки було треба. Опісля наганяли знову тих охочих до плуга під панський канчук. З того виходило велике роз'ярення.

— Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє діло головою важити, то нас голубили і золоті груші обіцяли, тепер показується, що ті груші на вербі ростуть, — не підемо в панське ярмо.

Тоді Косинський піддавав їм:

— Так приставайте до мене, а при Божій помочі скинемо панське ярмо раз на все з себе.

Опріч того було на Україні того козацтва, мов макового цвіту по містах і містечках.

Живе собі в городі смирненький, працьовитий та тверезий чоловік. Стане на службу за челядника у якого ремісника. Дотепний він та веселий, вміє всілячину розповісти складно та людей сміхом морити. Ніхто не знає, хто він та й звідкіля. Домує він цілу зиму та лише наслухує голосу, йому самому зрозумілого. А коли той голос почує, то мов під землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й місце по нім застигло. Аж згодом дізнавалися міщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо іншої козацької роботи тоді не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощі. Вони порядкувалися, криючись по широкій Україні перед оком панів та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока ціль: прогнати панів з України і зажити тут без хлопа і пана вольним козацьким життям.

Косинський перший повстав проти панського гніту. То була перша хмара на Україні, відколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив перший грім народного гніву. Початок зробив Косинський, кінчало начате діло гайдамацтво.

Косинський зібрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.

На перший раз вибрав собі Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тоді ляхом душею і тілом. До нього належала Біла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель.

Косинський вибрав до того найвідповіднішу пору, коли князь Костянтин поїхав з синами на королівську елекцію до Варшави. З собою забрав він найкращі війська з замків і постоялих місць, те саме зробив і його син Януш.

В Білій Церкві орудував іменем князя Януша його свояк старий підстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було під рукою мало війська і то плохенького. Його жовніри безвпинно зводили бучі з міщанами, обдираючи їх з усього добра.

Замітне було те, що те заняття Білої Церкви відбулося спокійно, без проливу крові і нікого не покривджено, нікому нічого не рушено, крім майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпів ніякої шкоди.

Зараз опісля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким і всього низового війська.

Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нічого, крім княжого добра, не чіпає, осмілився і став заходити на замок, де мав свій постій Косинський з своїм штабом.

Гетьман приймав його.

Булика поважився спитатися його, чи йому не совісно чіпати такого могутнього пана, в котрого він їв хліб-сіль і зазнав від нього не одного добродійства.

Косинський поклепав його по плечу, та й каже:

— Проти старого князя я поки що не маю ніякого рахунку. На разі розплачуюся з паном Янушем, а опісля покажеться, що буде.

— Що ж тобі, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?

— Чи ти, князю, справді не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тім свої пальчики помачав, та тобі я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобі твій пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би і я. Та як ти забув, то зараз я тобі нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив він мені, та не задармо, бо моя служба була вірна, і небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в обороні княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжі слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нічого не дороблюся, що треба деінде долі шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снідання. Таке було б і зі мною. Я бачив, що коли рука зімліє і не зможе шаблею володіти, то треба буде в старці піти та жебраним хлібом жити. Не буде наді мною змилування, бо в князя камінне серце. Я пішов на Запорожжя. А там я не був посліднім козаком. Пізнало товариство, чого я варт, і післали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна і тяжка та відповідальна служба. Треба було спати з створеним ухом і оком, бо як у Святому письмі сказано: не знаєш ні дня, ні години. Положив я там немалі заслуги для козаків, для князя, для люду, для цілої Речі Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожців, спитай самого кошового Богданка Мікушинського. Не одному нещастю я вмів вчасно запобігти, бо всі рухи татарської орди я мав на оці і про все заздалегідь дізнавався.

— Я це знаю, — каже Вулика.

— Ти все знаєш, та я тобі ще дещо пригадати хочу. За мою вірну й корисну службу, на вставлення Мікушинського, мене нагородив король, його милість. Я дістав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував! — Гетьман виголосив це слово значущо, а відтак, підсміхаючись, каже: — Дарував мені таке, що йому нічого не коштувало. Бачиш, які наші королі щедрі! Рокитна — то була пустіль: ліс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати різних сіроманців на слободу. У його милості, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслі, бо він новосельчанам помагає, і селища ростуть, як гриби по дощі. Я, худопахолок, такого не втну. Ті, що до мене йдуть на слободу, мусять самі дороблюватися, а це вже йде тяжче й повільніше.

— А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловік.

— Певно, певно, але так само добрий чоловік той хазяїн, що для своїх волів та корів ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далі.

Я не міг так відразу заселити тої Рокитної — мені йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене і були би до мене пішли. Та тепер зачинається друга історія. Знаєш з Святого письма, як той богомільний цар Давид побачив гарну жінку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огороді. Ну і сотника велів вбити, бо йому заважав, а жінку його забрав собі. Таке зробив і твій пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила поміж його посілості, і заграбав те, що було моє, де я хотів на старості літ вмирати та моїй бездомній рідні кусок стріхи лишити.

— Він не забрав, а дістав од його милості короля надання, на те він грамоту має.

— Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, і він її тоді побачить, як своє ухо. Бо він ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину наші предки скити, піймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як піймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.

— Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо і землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.

— За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нічого не вдію. Але таких невдоволених є тисячі, кожний з них має з якимсь паном свій порахунок. Я поки що з старим князем не зачіпаюся. Але як і він проти мене виступить, то я і йому не поступлюся.

— Шкода, пане гетьмане, то гріх. Князь Костянтин — одинока підпора і охорона нашої церкви.

— Тут церква ні при чім. Хіба я проти церкви воюю? Я підняв боротьбу проти панів, ненаситців-гнобителів бідного українського люду.

— Князь дає на церкви, на школи.

— Дає псові муху. Він називає себе богомольцем, та богом у його — гроші, нажива…

— Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловіка.

— Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Він лічить гроші, не розстається з ними навіть тоді, як його малюють. Не дав себе малювати, як клячить та молиться Богу Вселенної. Ні! Худопахолки, голота, не сміють бачить, як велич земська поклоняється величі небесній. Нехай дивляться на нього лише тоді, як він лічить гроші. От бачиш, голото! Я гроші маю, золото і за них усе куплю, навіть Бога… Такий той твій богомолець, як цей фарисей, що випоминав господові кожний гріш, даний на

боже… Тьфу!

— Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться заколоту на всій Україні, а боротьба буде нерівна: він — велет, а ти йому не спростаєш.

— Як Господь дасть, в його це руці. Але пам’ятай, що малий Давид поконав Голіята…

В хату ввійшов козак.

— Пане гетьмане, старшина зійшлась на раду і тебе просять…

— Так здоровий будь, князю. Кажу тобі, що й ти, і всі люде в Білій Церкві безпечні і від напасті, і від грабежу, як довго я тут гетьманую. Нікому волос з голови не впаде, і нитка не пропаде…

Вулика пішов додому, а гетьман — на козацьку раду старшини.

Сагайдачний

Подняться наверх