Читать книгу Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років - Андрій Харук - Страница 4

Оглавление

Гетьман Богдан Хмельницький

Визнання Європою такої титулатури не могло бути випадковим. Її застосування в тогочасному феодальному світі мало спиратися на певний конкретний державно-правний акт, який легітимізовував новий статус володаря Русі. Таким актом, без сумніву, могла бути лише коронація за західноєвропейським зразком. Принагідно зазначимо, що навряд чи Ярослав Мудрий міг би виконати свою роль «тестя Європи» й поріднитися з більшістю династій тогочасного європейського середньовічного світу, будучи просто князем.

У 70-х роках ХІ ст. загострилися стосунки між Ізяславом Ярославовичем та його братами Святославом і Всеволодом. Однією з причин було намагання Ізяслава замінити право сеньйорату (переходу влади до найстаршого брата) правом прямого династичного успадкування (переходу влади до найстаршого сина). Позбавлений влади Ізяслав був змушений шукати підтримки спочатку в німецького імператора Генріха ІV, а згодом і в Папи Римського Григорія VІІ. Між обома носіями ідеї універсальної християнської імперії тоді почалася гостра боротьба за право інвеститури, і папа використав ситуацію, щоб ще раз піднести свою репутацію чільника християнського світу й підтвердити королівську гідність Ізяслава. Саме в цей час польський князь Болеслав ІІ вів також перемовини з Григорієм VІІ про надання йому королівського титулу. Болеслав отримав корону, але через три роки був позбавлений її внаслідок протидії прихильників германського імператора. Збереглося дві булли папи, адресовані Ізяславу – вигнанцеві, який втратив свою державу й намагався передати її через свого сина Ярополка під опіку св. Петра, і Болеславу, який диспонував незрівнянно сильнішою воєнною і політичною потугою.

Обидва звернення папи промовисто і недвозначно засвідчують статус Русі як королівства та її володаря як короля. У першому документі Григорій VІІ звертається до «короля Русі (rex Ruscorum) і королеви, його дружини» з апостольським благословенням. У другому, адресованому Болеславу ІІ, понтифік титулує його князем (dux). Папа засвідчує, що погодився з проханням Ярополка, сина Ізяслава, який просив узяти «назване королівство з наших рук як дарунок святого Петра». Понтифік зазначає, що він передає Ярополкові «правління вашим королівством (тобто Руссю), керований тим наміром і милосердним бажанням, аби блаженніший Петро уберіг вас, ваше королівство і все ваше надбання своїм перед Богом заступництвом і сподобив вас мирно, всечесно і славно володіти названим королівством до кінця вашого життя…»4

Отже, цілком очевидно, що попри всі драматичні повороти долі київського володаря Григорій VІІ без будь-яких застережень визнавав за ним королівську гідність і за його державою статус королівства. Окрім того, через якийсь час Ярополк (Петро) був коронований папою королівською короною і в такий спосіб були підтверджені династичні аспірації короля Ізяслава. Факт коронації підтверджує і зображення цього акту на мініатюрі з молитовника Гертруди, дружини Ізяслава, доньки польського князя Мєшка ІІ. Ця пам’ятка записана на листах, приплетених до Псалтиря, що належав Гертруді. Надзвичайно добре освічена, вона, цілком імовірно, була автором текстів молитов, у яких вона молилася «за нашого короля». Факт згадки про Ізяслава як короля саме дружиною свідчить про цілком органічний характер його вжитку на різних рівнях, зокрема й на побутовому.

Західноєвропейський вектор політики київських володарів спричинив неабияке занепокоєння Візантії. Грецька дипломатія намагалася скрізь наставляти на найвищі церковні посади в Русі своїх речників, які насаджували в давньоруському суспільстві жорсткі антилатинські настрої. Під час правління Володимира Мономаха, сина грецької царівни, грецьким священикам була надана можливість «цензурувати» ідеологічну діяльність Печерського монастиря. Очевидно, жорсткої фільтрації на догоду Візантії зазнали й згадки про королівську титулатуру старокиївських володарів. Візантія активно підтримувала володимиро-суздальських князів у їхній антикиївській політиці та була натхненником погрому Києва князем Андрієм Боголюбським у 1169 р.

Руйнація Києва мала неабиякий відгомін у західному світі й позначилася на сприйнятті Старокиївської держави та її володарів. Угорські, польські, німецькі та інші хроністи, які ще недавно номінували Київ столицею королівства, тепер називають його центром князівства. Польський хроніст Вінцент Кадлубек (1196—1220) уже називає тодішнього київського князя «дукс де Київ» – володарем (князем) Києва, тоді як Ярослав Мудрий позначений ним титулом рекс – король. Таких прикладів чимало, й вони свідчать, що в очах Європи Київ перестав бути столицею королівства. Однак королівська традиція в Україні-Русі не вмерла, вона ожила з утворенням нових державних центрів на її західних теренах.

З об’єднанням Галицького і Волинського князівств на чолі з новим династом князем Романом Мстиславовичем розпочався новий етап в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, вона розвивається відтепер на єдиному українському ґрунті.

Засновникові нової династії після здобуття Києва вдалося об’єднати фактично всі українські етнічні землі від Карпат і Дунаю до Дніпра та стати сюзереном майже всієї Русі, що дало підстави деяким історикам називати його «творцем першої національної української держави», яка проіснувала як окремий політичний організм до кінця ХІV ст. Могутність і авторитет цієї держави, що здобула загальноєвропейське визнання, стали підставою для континуювання нею королівської традиції Старокиївської монархії. Підтвердити цей її статус могли або папська курія, або німецький імператор. У 1204 р. папа Інокентій ІІІ запропонував Романові королівську корону. Як і у випадку з Ізяславом, ішлося не про піднесення Романа до найвищої гідності, яку він успадкував по праву, а про символічний дарунок – засіб визнання спадкоємця корони Русі. Однак володар нової держави, зв’язаний союзницькими зобов’язаннями з претендентом на німецьку імператорську корону супротивником папи Філіпом Швабським, відмовився від пропозиції понтифікату. Цілком імовірно припустити, що Роман сподівався отримати підтвердження своєї королівської гідності саме від німецького імператора, а не від престолу св. Петра (згадаймо аналогічну спробу Ізяслава І).

Акцептація європейським світом королівської титулатури галицько-волинського володаря, незважаючи на відхилення ним королівської корони від папи, свідчить про те, що він увійшов у європейську державно-політичну термінологію як Romanus rex Ruthenorum – «Роман король Русі». Отже, київська королівська традиція отримала своє продовження в титулатурі Романа, а згодом і його нащадків. Ця титулатура, зокрема, зафіксована в синодику монастиря бернардинів св. Петра в Ерфурті: «Romanus rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas» («Роман король Русі, який надав нам 30 марок»).

Прикметно, що у Візантії Романа також номінували згідно з існуючою в Роменській імперії титулатурою щодо європейських королів. Літописець також титулує його візантійським відповідником – «царем у всій Руській землі». Після смерті Романа угорський король Андрій, скориставшись малолітством спадкоємців галицько-волинського володаря і послабленням владних інститутів його держави, захопив Галичину. Невдовзі він долучив до свого титулу титул короля Галичини й Володимирщини (Galiciae Lodomeriaeque). Це означало, що вводячи Романову спадщину до своєї держави, він приєднує країну з королівським статусом. У 1214—1215 рр. Андрій просить понтифікат про помазання свого сина Коломана королем Галичини й про пересилання йому золотої корони «відповідно королівській гідності для нашого сина, щоб тішився одержанням корони від вашої щедроти, подібно як королівським помазанням від Апостольського Престолу»5. З тогочасної конкретно-історичної ситуації випливало, що Андрій Угорський звертався до Риму не про піднесення Галичини до рангу королівства, а тільки про підтвердження королівської гідності своєму синові Коломану як володаря частини своєї держави, тобто про заміну династії Романовичів на династію Арпадів.

Після завершення «угорського періоду», зміцнення позицій Данила Галицького та здобуття ним фактичної влади на теренах усієї Русі-України (окрім Чернігівщини) галицькому володареві повертається королівський титул, успадкований від батька. Уже від початку переговорів із Римом у 1246 р. його титулує папа та його канцелярія як короля Русі, а його державу – як королівство, що його приймають під покров св. Петра й Апостольського Престолу. Звичайно, середньовічна Європа, яка прискіпливо дотримувалась ієрархічних принципів, контрольованих Римом, виключала випадковість у вживанні такої титулатури. Трохи згодом у низці листів Римської Курії Данила титулують як короля Русі, а його брата Василька – короля Володимира. Уточнення титулатури синів Романа, очевидно, було зумовлене кращим ознайомленням Риму з реальним станом речей у Галицько-Волинській державі й фактичним посіданням Васильком Володимирського уділу. Підставою для такої титулатури удільного князя Волині була підтверджена Римом титулатура угорських Арпадів, які короткий час володіли спадщиною Романа. Отже, Василько дістав королівську гідність разом з братом, тоді як жоден із Рюриковичів її не мав. Не мав її і могутній князь володимиро-суздальського князівства Олександр Невський. У листі папи Інокентія ІV до великого магістра Тевтонського ордену від 22.01.1248 Данила титулують «достойним королем Русі» (rex), тоді як Олександра – «шляхетним мужем, князем суздальським» (dux). До цього можна також додати, що навіть попри претензії королів Угорщини на Галичину в одній з угорських грамот, де повідомлялося про переможну битву під Ярославом, Данила титулують як короля Русі, а його супротивника чернігівського Ростислава – князем Галичини. Титулування Данила королем Русі ще до отримання ним королівської корони від папи в 1253 р. свідчить, що він дістав визнання своєї королівської гідності внаслідок права успадкування. Він не потребував якогось нового правового акту з Риму, який визнав Русь-Україну королівством ще від 1000 р. У 1253 р. після тривалих контактів із Римом і певних вагань Данило прийняв від папи Інокентія ІV королівські інсигнії і був коронований у місті Дорогичині. Акт коронації означав, що королівська корона надіслана Данилові як дарунок понтифіка та як знак визнання за ним права наслідування королівської гідності своїх предків. Це був один із проявів інтеграції Русі-України до західного світу й не зумовлював якогось здивування чи заперечення ні в тогочасному галицько-волинському суспільстві, ні в сусідніх європейських державах, з якими українські володарі мали постійні зв’язки, зокрема родинні.

Серед володарів королівства Русі, котрі належали до династії Романовичів найбільш поважною є постать Данилового внука Юрія І Львовича. На збереженій королівській печатці з латинським текстом Юрій І зображений сидячим на престолі, увінчаний короною і зі скіпетром у руці. Печатка засвідчує титулатуру Юрія як короля Русі й князя Володимирії (Волині). Уживання ним королівського титулу супроводжувалося двома надзвичайно важливими подіями, що зміцнювали королівський маєстат українського монарха. Юрій знову об’єднав під своїм скіпетром обидві частини королівства Русі – Галичину й Волинь і добився створення Галицької митрополії. Останнім кроком він поставив суттєвий бар’єр політичним і культурним московсько-візантійським впливам, які поширювалися з місця-осідку київських митрополитів у Володимирі на Клязьмі. Є підстави припускати, що королівська гідність Юрія була підтверджена папою Боніфацієм VІІІ (Бенедетто Каетані). Вихований у дусі Григоріанської реформи Боніфацій був глибоко переконаний у перевагах духовної влади над світською і називав себе «папою і цезарем». Його постава зрештою спричинила конфлікт із західними монархами, що прагнули утвердження національних держав, і насамперед із французьким королем Філіпом ІV Красивим. У цій ситуації Боніфацій VІІІ активізує свою східноєвропейську політику, активно прагне до відновлення королівської влади в Польщі, втручається в угорські справи й, цілком можливо, коронує Юрія І.

Після смерті Юрія І у володіння Галицько-Волинською державою вступили його сини Андрій І та Лев ІІ Юрійовичі, яких титулували близькою до королівської титулатурою – «божиєю милістю князі всієї Руської Землі, Галичини і Володимирії».

Застосування в державі Романовичів – королівстві Русі титулатури «короля», «самодержця», «господаря», а також уживання західноєвропейських королівських інсигній – королівської діадеми або корони, скіпетра, держави свідчило про тенденцію зміцнення монархічної влади, притаманної в той період більшості країн Європи, які будували на моноетнічній основі.

Із втратою національної династії в Галицько-Волинській державі утворився політичний вакуум, заповнити який намагалися її сильні сусіди Польща, Угорщина і Литва, що розпочали тривалу боротьбу між собою за українські землі.

У XIV ст. із поступовим проникненням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Зокрема, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).

Наприкінці XIV ст. поряд з намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити в Римського Папи королівську корону. Про це з тривогою говорили лицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.

Від 1421 р. починається зближення Вітовта з імператором і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті в Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, данський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею та Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства в листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивувавши це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла спричинила різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви.

Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі – допомагаючи проти язичницьких нападів»6.

Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки її перехопили в дорозі польські пани. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер.

Протягом усього ХV ст. тривала боротьба української еліти за збереження давніх державницьких традицій, суверенітету удільних князівств. Вершиною цієї боротьби було суттєве відновлення удільної системи на значній частині території України. На Волинь повернувся Свидригайло Ольгердович, який завершив тут своє життя як повноправний володар із титулом великого князя. На Київській землі відновлюється удільне князівство (1440 р.), де утвердилася династія Олельковичів. Князь київський Олександр (Олелько), прямий нащадок Гедиміна, мав виразні наміри відродити блиск старої столиці Русі-України, що мало бути першим кроком до політичної самостійності. Претензії Олельковичів на більш високий статус, ніж просто удільне княжіння в рамках Великого князівства Литовського знайшли свій вияв у застосуванні ними титулатури «государ і отчич київський». Олельковичі переймаються амбітними намірами стати спадкоємцями Володимира Великого та Ярослава Мудрого. У цьому зв’язку князь київський Олелько вживав активних заходів щодо відділення Київської церкви від Московської і перетворення Києва на відроджений центр східноєвропейського християнства. Він підтримав унійну ініціативу митрополита Ісидора, спрямовану на об’єднання східної та західної церков, і надав грамоту для «господина отца своего Сидора митрополита Кієвьского и всея Руси». Вона підтверджувала давні права митрополита – майнові, судові й фінансові, причому Олелько посилався в грамоті на старе право київської митрополії, визначене їй в Уставі Володимира Великого й Номоканоні Ярослава Мудрого.

Укладення Люблінської унії, дальше зближення Литви й Польщі прискорили процеси переходу українських князівських родин до римо-католицької віри і втрату багатьма з них національної ідентичності. Водночас відбувається сходження князівської верстви з української політичної сцени, а отже й остаточна втрата решток державності.

Державницькі завдання мали виконати інші верстви. Отже, традиційні форми державності, які беруть свій початок від кінця ІХ ст., продовжили своє існування аж до кінця ХV ст. Естафету національного державотворення в нових історичних умовах переймає у старої феодальної еліти новий клас – козацтво.

Виникнення його організаційного воєнно-політичного центру – Запорозької Січі, супроводжувалося зародженням перших клітин того державного організму, який згодом виріс у державу Богдана Хмельницького. Причому нова державність утверджувалася на принципово нових соціально-економічних засадах. Замість феодального примусу в козацькому середовищі переважало використання найманої праці, заперечувалася феодальна власність на землю, кріпацтво. «У козацьких місцевостях, – як наголошує В. Голобуцький, – зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення для всіх інших регіонів»7.

На зламі ХVІ—ХVІІ ст. козацтво цілком сформувалося як окремий стан, що не вкладався в існуючу феодальну систему й усвідомлював своє призначення в національно-визвольній боротьбі. Козацтву вдалося адсорбувати рештки феодальної еліти, усі інші державотворчі сили й на довгі роки стати провідною силою в національно-визвольній боротьбі. Приплив до козацтва прошарків службового боярства наприкінці ХVІ ст. суттєво вплинув на формування його класового обличчя та зміст його політичних і соціальних вимог. «Лицарський фермент», внесений у козацьке середовище представниками шляхетської верстви, пов’язані з ним прагнення козацтва до власної політичної організації дали підстави для проектів організації козацької державності. У «протестації», адресованій сейму у квітні 1621 р., козаків, «сих лицарських людей», духовенство характеризувало як продовжувачів старокиївської державності.

«Се ж бо племя славного народу руського з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутю. Се з його покоління військо, що за Олега, монарха руського, у своїх моноксілах по морю і по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися, віру християнську від Константинопольської церкви приймали, і по сей день в сій вірі родяться, хрестяться і живуть»8. Державницькі аспірації козацтва все більш виразно виявляються в діяльності гетьмана П. Сагайдачного, який постійно працював над закладанням фундаменту майбутньої держави9.

Отже, між першим і другим етапом українського державотворення фактично не було різкої хронологічної межі. У 1648 р. розпочалося безпосереднє будівництво нової української держави, яка отримала назву Військо Запорозьке. Після кількох років кровопролитної і виснажливої боротьби з Польщею в 1654 році Україна прийняла протекторат московського царя, залишившись окремим державним організмом, зберігши свій соціально-політичний і, що дуже важливо, церковний устрій, власну адміністрацію, армію, фінанси, дипломатію, голову держави – гетьмана, права та привілеї окремих станів. Україна вступила в договірні відносини з Москвою як вільна й незалежна сторона і не створила з нею жодної спільної державної інституції.

Від початків становлення козацької державності Б. Хмельницький усвідомлював, що традиційне виборне козацьке Гетьманство не зможе забезпечити здобуття престижу козацької держави, зміцнення авторитету її інститутів в очах усього суспільства на довшу історичну перспективу. Авторитет гетьманської влади може бути безповоротно втрачений з переходом булави до рук менш обдарованої і популярної постаті.

Виборний козацький гетьман був неспроможний також забезпечити консолідацію всіх станів суспільства, оскільки виборчий процес охоплював лише частину українського суспільства і завжди міг призвести до непередбачених наслідків. Тому з розгортанням боротьби за визволення постають виразні ознаки намірів Б. Хмельницького змінити характер гетьманської влади.

Б. Хмельницький мав намір усунути дві риси українського Гетьманства – його виборність і залежність від чужих держав. Під кінець свого життя він прагнув надати гетьманській владі нового змісту, перетворити її в інститут спадкової влади і, установивши союз зі Швецією, вийти з-під залежності від російського царя.

Ці конструктивні аспекти діяльності українського гетьмана як голови держави всебічно дослідив лідер українського консерватизму новітньої доби В’ячеслав Липинський. Він зумів роздивитися ті особливості діяльності Б. Хмельницького, що їх ігнорувала народницька історіографія і згодом свідомо заперечував глава народницької школи істориків М. Грушевський. Для останнього «Хмельниччина не становить чогось одноцільного, пройнятого одною думкою і одним планом»10. М. Грушевський відмовляє Б. Хмельницькому в наявності рис конструктивного політика-державотворця: «як провідник, двигач і насильник мас, – писав Грушевський, – він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро»11.

Інакше бачення Хмельниччини маємо у В. Липинського. Починаючи саме від Б. Хмельницького, Гетьманство, на його думку, намагалося бути «формою державного незалежного існування Української нації»12. У 1920 р., у розпал пошуків персоніфікації гетьманського монархічного руху, у Відні вийшла друком історична монографія В. Липинського «Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті». Окрім суто наукових завдань, ця праця мала дати історичне обґрунтування політичних планів відновлення гетьманства, пов’язаних із родом Скоропадських. Вона стала складником широкомасштабної ідеологічної кампанії, розпочатої В. Липинським після визвольних змагань 1917—1921 рр. і спрямованої на утвердження авторитету П. Скоропадського як гетьмана – майбутнього дідичного монарха, що вже очолював незалежну українську державу в 1918 р. Наслідком цих зусиль було проголошення гетьмана П. Скоропадського Радою присяжних УСХД у 1925 р. головою спадкового монаршого роду.

У центрі уваги праці «Україна на переломі» – діяльність Б. Хмельницького в останні роки його гетьманування, коли козацька держава переживала пік свого піднесення. Причому основним завданням автора було з’ясувати, у «який спосіб зумів він, досі один-єдиний, запрягти всю велику, перед тим роз’єднану, здеморалізовану, розбиту націю українську до спільної праці національної, до побудови власної держави?»13.

Серед низки проблем, породжених національно-визвольною боротьбою в 1648—1657 рр., В. Липинський вважав центральним питання про стабільність гетьманської влади та її трансформацію з виборної у спадкове чи династичне Гетьманство. В. Липинський розглядав династичний принцип гетьманської влади як одну з головних підвалин новітнього гетьманського руху, що спонукало його новими очима подивитися на гетьманування Б. Хмельницького. У своїй праці він навів чимало переконливих фактів, які свідчать про прагнення вождя козацької революції радикально змінити зміст і характер Гетьманства, трансформувати його в інститут спадкової влади.

В. Липинський зробив висновок, що ідея дідичного гетьманства в тій чи іншій формі була постійним компонентом політичної свідомості часів козацької державності й стала українською традиційною духовною даністю. «Хотіння перетворити Гетьманство з елекційної і досмертної – від Польщі запозиченої форми монархії – в монархію дідичну і не виборну, – писав він, – єсть від часів Богдана Хмельницького, Самойловича і Розумовського традиційним хотінням консерватизму національно-державного, тобто такого консерватизму, що точки опертя шукав і шукає у себе, а не у сусідів»14. Династичний принцип супроводжував реалізацію територіально-політичних змагань українців, під час яких найбільш чітко виявилась «окремішність України у відношенні до Москви»15.

У перші роки повстання в титулатурі Б. Хмельницького з’являються виразні ознаки наближення її до монархічної. У багатьох документах чи листах гетьмана читаємо: «Богдан Хмельницький, Божею милістю гетьман Війська Запорозького» або навіть «Божею милістю великий государ Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького» та ін.16

Під час контактів із Б. Хмельницьким східні патріархи зверталися до нього illustrissimus princeps (ясновельможний князь) і в такий спосіб ставили його на один рівень із господарями Молдавії та Валахії17. Титулатура, застосовувана східними патріархами, мала, очевидно, неабиякий вплив на його взаємини зі східноєвропейськими володарями й визнання його монархічних аспірацій. Прикметна в цьому зв’язку наведена В. Липинським згадка про те, що молдавський господар В. Лупул обіцяв Б. Хмельницькому допомогти «стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське князівство»18. Хоча питання про прийняття Б. Хмельницьким княжого титулу не виходить за межі припущень, В. Липинський цілком слушно зауважував, що «в намірі збудувати незалежне від Польщі «Князівство Руське» і «Монархію Руську» обвинувачує його вся сучасна Річ Посполита»19. Це поки що неофіційне вживання титулу «князя Руси» є суттєвим кроком на шляху до утвердження суспільної думки щодо нового характеру влади козацького гетьмана, набуття нею монархічної сутності.

«Династичні перспективи» гетьмана конкретизуються появою ідеї «заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролі на Україні в системі Отоманської Порти»20. Серед рідні Хмельницького і серед старшини, – зазначавав М. Грушевський, – ці плани, очевидно, мали своїх палких прихильників. Учений зауважував, що у Хмельницького були вже тоді плани і «на молдавське господарство – сю традиційну для шляхетсько-козацьких смільців, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізніші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих планів»21.

Про те, що Б. Хмельницький усвідомлював свою нову роль лідера всієї нації, а не лише козацького ватажка, свідчить його заява польським послам у лютому 1649 р.: «Правда то єсть, жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержавцем руським»22.

В оцінці В. Липинського «гетьман Війська Запорожського це вже не ватажок, якого вибірають перед походом на шумливій січовій раді козацькій, і скидають, або просто вбивають, коли той похід не вдався. – Тепер це «Землі нашої Володар і Начальник», якого поблагословив Патріарх, якого визнала вся культурна «Русь» православна, з яким зносяться, як з рівним, сусідні монархи»23. Головним було нове усвідомлення сутності гетьманської влади як самим її носієм, так і всім українським суспільством.

У процесі формування нової української державності й оформлення інституту Гетьманства та його титулатури не склалася стала і послідовна традиція. Хоча помітною є тенденція до акцептації гетьманською владою монархо-династичного принципу. Цю певну невизначеність можна пояснити змаганням в українському суспільстві двох різних концепцій розвитку державності, які підтримувалися двома найбільш активними верствами тогочасного суспільства – православною шляхтою і козацтвом.

Перша концепція полягала в утворенні Великого князівства Руського, у якому політична влада належала б українській православній шляхті. Друга – у творенні «козацького панства» (держави), де козаки мали б своє, окреме від Польщі, володіння. Не бракувало також спроб знайти компроміс між козацькою державністю та ідеєю «Князівства Руського».

Можливість утворення «Князівства Руського», або «Держави Подільської», пов’язувалася не лише з Б. Хмельницьким, а й з лідером непокозаченої української шляхти сенатором Речі Посполитої Адамом Киселем. В. Липинський зауважував, що один з польських дипломатів Войцех Мясковський, підкоморій львівський, доносив, що повстанці пропонували Киселю «Князівство Руське». Інший польський дипломат переконував, що між українським «хлопством такий гомін іде, що Кисіль має королем бути». Князь Ієремія Вишневецький на сеймі публічно звинувачував Киселя в тому, що «козаки по талєру з коня складалися і 8 тисяч татарів до себе залучили та Кисіля на королівство вести мають»24. І таких звинувачень було чимало. Цілком імовірно, що Б. Хмельницький усвідомлював усі труднощі здобуття для себе титулу «Князя Руси». Очевидно, він мав сумнів щодо реальних можливостей отримати цей титул, на який могли претендувати лише представники історичної аристократії, а не дрібної шляхти, до якої він належав. На величання його володарем Руси Хмельницький відповідав, що йому «на господарстві бути не пристойно – не тої породи чоловік» і при цьому вказував на московського царя як природженого володаря: «вел. государь здавна государского благочестивого корени природный государь от кол&на благочестивого в. кн. Владимира Мономаха, и ими владеть ему пристойно»25. Визнання Б. Хмельницьким належності Романових до династії Рюриковичів, що свого часу також зробили київські православні ієрархи, зайвий раз свідчить про проблематичність офіційного застосування козацьким гетьманом старокиївської князівської титулатури.

Отже, хоч ідея «Князівства Руського» і не була повністю відкинута, проте на перший план висувалася концепція «гетьманської монархії»26. Реалізація цієї ідеї потребувала консолідації всіх станів, які були «сильно польською державністю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських»27. Складність цього завдання полягала в тому, що Б. Хмельницький і козацька старшина певний час не висували загальнонаціональної програми і захищали насамперед інтереси свого стану.

Із часом, усе-таки ставши на шлях утвердження власної династії, Б. Хмельницький не міг реалізувати цю ідею без підтримки ще численної і впливової непокозаченої української шляхти. Таку підтримку він міг здобути лише за умови, що він стане не тільки козацьким провідником, а «самодержцем руським» і, за висловом митрополита С. Косіва, «землі нашої Володарем і Начальником»28.

Отже, у період Хмельниччини, як і в новітню добу боротьби за державність 1917—1921 рр., вирішальну роль мало створення єдиного національного фронту, який міг утворитися тільки на ґрунті спільної для всіх українських класів-станів боротьби за українську державність.

Перед повстанням 1648 р. українське суспільство, змушене жити в чужій державі, було позначене наявністю гострих соціальних суперечностей, часом відвертої ворожнечі між станами. Шляхта, реєстрове козацтво, низові «виписчики», міщани, духовенство – усе це розпорошені, послаблені, органічно не пов’язані між собою компоненти українського соціуму. Об’єднати їх на розв’язання важливих загальнонаціональних завдань, створити з представників цих станів нову українську аристократичну верству – таке завдання ставив перед собою Б. Хмельницький. Без його виконання, підкреслював В. Липинський, «не тільки істнування козацької держави, але й істнування самої нації української не було можливе»29. На це й була спрямована Переяславська угода, політична суть якої полягала в зміцненні «місцевих слабих консервативних елементів» союзом із «найсильнішою точкою опори сусіднього консерватизму – династією Романових»30.

Для Б. Хмельницького союз із Москвою був засобом прикриття його намірів остаточно легітимізувати відрив України від Польщі й приєднати до Війська Запорозького всі західні українські землі та частину Білорусі, які перебували під польською владою. Ціною цих масштабних досягнень нової козацької держави було визнання сюзеренітету або протекторату російського царя. Проте, як справедливо зазначавав І. Лисяк-Рудницький, «Хмельницький не вважав – і на це існує багато свідчень, – що Переяславська угода істотно обмежує свободу його політичних дій»31.

Відчувши загрозу з боку Москви загальнонаціональним українським інтересам, Б. Хмельницький уклав новий союз із протестантськими державами – Швецією, Бранденбургом-Пруссією, Семигородом, а також із Молдавією та Волощиною. Цей блок був спрямований як проти Польщі, так і – фактично – проти Москви.

Позитивним наслідком Переяславської угоди В. Липинський вважав приборкання на 200 років на Лівобережжі української анархії і величезне завдяки цьому фізичне зростання «української маси»; просування української колонізації на схід до берегів Чорного моря; закріплення в Україні приватної земельної власності, що лягло в основу пізнішого бурхливого економічного розвитку. Негативним наслідком було втягнення слабкого українського консерватизму через династію Романових у російське життя і його «приголомшення» одночасно зі старим московським консерватизмом новою «неконсервативною, диктаторською і самодержавною охлократичною петербурзькою владою». Наслідком була політична летаргія української нації, яка закінчилась «у нас демократично-анархічною есеровщиною, там – большевицькою пугачовщиною і поворотом до полудикого, примітивного стану»32.

Там само. – С. 363—364.

А. Г. Великий, ЧСВВ. Проблема коронації Данила // Записки ЧСВВ. – Т. ІІ (VІІІ). – Вип. 1—2. – Рим, 1954. – С. 99—100.

Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІV. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 158.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1993. – С. 193.

Грушевський М. Історія України. – Т. VІІ. – К., 1995. – С. 91—92.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1993. – С. 258.

Грушевський М. Історія України-Руси. – Том. ІХ, друга половина Хмельниччини (роки 1654—1657). – К., 1931. – С. 1495.

Там само. – С. 1497.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 93.

Липинський В. Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. – Філадельфія, 1991. – С. ХХV.

Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? – Нью-Йорк, 1954. – С. 53.

Там само. – С. 70.

Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. – К., 2005. – С. 290—291.

Там само. – С. 294—295.

Липинський В. Україна на переломі. – С. 248.

Там само. – С. 108.

Там само. – С. 132.

Там само. – С. 135.

Воссоединение Украины с Россией. – Т. 2. – С. 117.

Липинський В. Україна на переломі. – С. 109.

Там само. – С. 70.

Грушевський М. Історія України-Руси. – Том. VІІІ (роки 1626—1650). – К., 1995. – С. 126.

Яворський М. Історія України в стислому нарисі: – Харків, 1928.

Липинський В. Україна на переломі. – С. 55.

Там само. – С. 67.

Там само. – С. 137.

Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів? – С. 51.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – Т. 1. – К., 1994. – С. 74.

Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів? – С. 51—52.

Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років

Подняться наверх