Читать книгу Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років - Андрій Харук - Страница 5

Оглавление

Гетьман Іван Мазепа

Звичайно, Переяславська угода не є ідеалом української консервативної державно-національної політики, до якої вона повинна прямувати, наголошував В. Липинський, проте вона є здійсненим, зреалізованим історичним фактом, із якого вона повинна виходити. Саме від цього факту «вона повинна починати свій рух вперед, свій поступ, до якнайбільшої повноти і незалежности власнодержавного – реально, а не літературно-національного – українського життя»33.

Ліквідовуючи польську магнатсько-шляхетську систему панування в Україні, лідери повстання зрештою усвідомлювали необхідність творення власної національної еліти, яка мала розв’язувати завдання будівництва нової держави.

Б. Хмельницький, творячи нову еліту, «зумів сполучити українську “чернь” з українською шляхтою», проте не встиг реалізувати «свою найбільшу ідею: сотворити наслідственну владу гетьманську й уґрунтувати українську монархію»34.

Українська шляхта відіграла важливу роль у державотворчому процесі. Долучаючись до козацького повстання, вона жертвувала своїм становищем, майном і усвідомлювала неможливість повернення до старої системи. Звідси, вважав В. Липинський, більша порівняно з настроєм «старинного» козацтва «нервовість, більша енергія, більша політична далекозорість, більший темперамент повстанчої покозаченої шляхти»35. Фанатична завзятість, відданість національній справі цієї верстви впадали у вічі багатьом сучасникам.

Масштабна державна, національна й соціальна еволюція Війська Запорозького вплинула на загальне становище української шляхти і, що дуже важливо, – решток старої аристократії, яка ще не втратила національну ідентичність. Б. Хмельницький установив постійний контакт із князем Степаном Четвертинським, останнім представником «старої Руси князівської», одним з опікунів Києво-Могилянського колегіуму, лідером волинської шляхти, невтомним оборонцем православ’я.

Спираючись на співпрацю з оборонцями і представниками західноукраїнської території – українською шляхтою, Б. Хмельницький розпочав у 1656 р. окупацію козацькими військами Волині й Поділля, Полісся, Пінщини, південної Білоруси, яка завершилася на початку 1658 р. уже за гетьманування І. Виговського. Процес повороту тогочасної спольщеної української шляхти до українського державного життя, на думку В. Липинського, був надзвичайно важливою складовою «зрощування Української Нації зо всіх перед тим розбитих і розпорошених її частин», який «доходив до свого кінця в посліднім році гетьманування Богдана Хмельницького»36.

На початку 1657 р. до гетьманського двору в Чигирині прибуває підкоморій київський, староста овруцький і крем’янецький Юрій Немирич – репрезентант давнього заможного шляхетського роду, один із найбагатших магнатів в Україні, майбутній натхненник Гадяцької угоди. Ю. Немирич здобув блискучу освіту спочатку в аріанській академії в Ракові (Польща), згодом в університетах Голландії, в Оксфорді, Кембриджі й Парижі. У Європі відома низка його друкованих праць, які принесли українському магнатові повагу європейського наукового світу. Він був палким прихильником аріанських ідей, сприяв їх поширенню в українському шляхетському середовищі, унаслідок чого зазнав переслідувань від польської магнатсько-шляхетської олігархії. З початком повстання він, як і більшість української непокозаченої шляхти, був змушений тікати з України. Із часом Ю. Немирич був посередником між семигородським князем Юрієм ІІ Ракочієм і Б. Хмельницьким, а також брав найдіяльнішу участь у переговорах козацького гетьмана з королем шведським. Значною мірою саме його діяльність справила величезний вплив на унезалежнення України як від Москви, так і від Польщі.

Складно уявити появу подібної постаті в козацькому середовищі на початку повстання. Лише тривала еволюція гетьманської політики, входження до Війська Запорозького державотворчих прошарків перетворили козацтво на національну аристократичну верству, відкриту для всіх станів, яка очолила творення нової української держави.

За часів гетьманування Б. Хмельницького вдалось організувати нову українську державну аристократичну верству. До неї належала виділена народними масами нова «народна аристократія» – козаччина й нащадки старої державної аристократії як православної, так і римо-католицької шляхти. Тільки об’єднанням цих двох верств удалося утримувати державно-національний фронт проти пожадливих зазіхань Москви та Польщі.

Величезний авторитет загальнонаціонального лідера, міцна воля дали змогу гетьманові подолати розбурхану стихію повсталих мас і запровадити устрій, ближчий до монархічного, ніж до республіканського. До того ж довічний характер влади Б. Хмельницького ніхто й ніколи не ставив під сумнів37.

Влада Б. Хмельницького була авторитарною, проте вона не мала деспотичного характеру й спиралася на права станів, насамперед козацтва, що користувалося низкою свобод. Козацька держава гарантувала також «вольності» православній шляхті, містам, духовенству, які мали забезпечені правові позиції у Війську Запорозькому. Це докорінно відрізняло суспільно-політичний устрій України від деспотичної Москви і занархізованої шляхетсько-демократичної Польщі.

Хоча Хмельницький і керував Україною «єдиновладно» й був самодержцем у повному значенні цього слова, він, проте, скликав у важливих справах козацькі сейми в Чигирині, у яких брали участь і козацтво, і духовенство, і шляхта, і міщанство. Українським станам забезпечувалися їхні станові суди й самоврядування. І в цих «зачатках дорадчої репрезентації українських станів, і в становій місцевій самоуправі, – наголошував В. Липинський, – спочивав зародок такого самого конституційно-монархічного ладу, який дав державну міць Англії, Франції і Німеччині і який був би дав тому міць державну й Україні…»38

В. Липинський зазначав, що забезпечення майбутнього української державності могло стати незворотним лише тоді, коли б влада гетьмана набула монархічного характеру й стала спадковою. В останні роки свого гетьманування Б. Хмельницький дедалі частіше вживав титулатуру dux у своїх листах до низки європейських монархів – бранденбурзького курфюрста, шведського короля, австрійського імператора та ін. Цей термін, як зазначалося вище, означає латинською володар, воєначальник, рівнозначний німецькому герцогу, який є спадковим вищим аристократичним титулом і за феодальною ієрархією стоїть одразу за королем. Тобто за своєю гідністю він є рівним титулу князя. Застосування подібної титулатури, на нашу думку, пов’язане з фактичним набуттям Україною незалежності. Уступаючи в широкі міжнародні зв’язки як голова незалежної держави, Хмельницький застосовував титул dux не в звичайному для європейського світу вживанні як феодальний титул, а саме в значенні «володар», що цілком відповідало політичним реаліям.

Водночас гетьман прагнув княжої гідності. Політичне життя Європи давало багато прикладів, коли засновниками княжих династій ставали впливові громадяни незалежних міст неаристократичного походження, часом навіть не дворяни. Їх було чимало серед династій італійських міст, які були своєрідними предтечами абсолютних монархів ХVІ—ХVІІІ ст. Можна назвати у зв’язку із цим Франческо Сфорца – сина заможного селянина з Романьї, який згодом став необмеженим володарем одного з найбільш значних князівств Італії, започаткувавши династію в Мілані. Ближчим у часі до Б. Хмельницького може бути зразок блискучого сходження А. Валленштейна, простого шляхтича, який отримав гідність імперського князя і герцога, став генералісімусом, претендував на корону Богемії і Пфальцьке курфюрство.

Набуття Б. Хмельницьким княжого титулу стало предметом обговорення гетьмана з новими союзниками. Шведський посол у Семигороді Штернбах повідомив про наміри Б. Хмельницького отримати «частину Білоруси з титулом князя»39. В. Липинський стверджував, що ця позиція була складовою «трактату вічної приязні» між Б. Хмельницьким і Юрієм Ракочієм. За цим трактатом, зазначавав В. Липинський, «Хмельницький дістане всю Червону Русь; крім того Ракочій допоможе Гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом Князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві»40.

Справа одержання княжого титулу, яка набула такого важливого значення за часів гетьманування Б. Хмельницького, а згодом – І. Виговського, Ю. Хмельницького та І. Мазепи, була однією з «найглибших державних українських ідей, що шукала опори для державно-правної традиційно монархічної форми української держави»41.

У квітні 1657 р. на з’їзді козацької старшини гетьманича Юрія проголошено наступником Хмельницького на гетьманстві. Цей державно-династичний акт був офіційно визнаний Москвою, Польщею, Швецією, Туреччиною, Кримом, Семигородом, Молдавією і Волощиною. При цьому гетьман рішуче виступив проти складання гетьманичем присяги Москві. Гетьман прагнув уникнути повторення цього кроку, до якого він був вимушений загрозливими для козацької держави обставинами. В. Липинський у цьому зв’язку зовсім по-іншому, ніж багато істориків народницької школи трактував постать Юрія Хмельницького, діяльність якого негативно оцінювала більшість історіографів. Для В. Липинського Юрій Хмельницький, хоч і молодий, недосвідчений, є насамперед законним дідичним гетьманом, який персоніфікував «Маєстат Української Нації» і представляв «династію Хмельницьких», започатковану «Богом даним» Великим Гетьманом Богданом. І. Виговський, хоч і досвідчений, надзвичайно здібний і розумний політик, був, як зазначав Липинський, у сприйнятті цілої нації узурпатором, за яким стояв лише факт його особистого успіху і спритності. Після усунення династії Хмельницьких нова козацько-шляхетська еліта почала між собою боротьбу за владу. «Поділена внаслідок цього на взаємно себе поборюючі та нічим в своїй зажерливості не обмежені партії, – писав В. Липинський, – а не так численна у відношенню до своїх пасивних мас, як демократична шляхта польська – вона не видержала боротьби на три фронти: з московською охлократією, польською демократією і внутрішнім бунтом позбавлених сильного і авторитетного проводу пасивних мас»42. Із падінням династії впала зрештою і створена нею держава.

Спираючись на нову аристократію у своїх намірах створити «понадкласову українську дідичну монархічну владу», Б. Хмельницький водночас ураховував ті суттєві соціально-економічні зрушення, які відбулися в Україні, і намагався не допустити зіткнення класових і станових інтересів у державі. Ці прагнення виявилися насамперед у розширенні масштабів козацтва й недопущенні реставрації кріпосницьких порядків. Кількість покозачених селян, за якими визнавалися козацькі права, зросла до кількох сотень тисяч чоловік.

Сучасні дослідники Хмельниччини в цьому зв’язку цілком слушно констатують, що «покозачене й нереєстрове козацтво… слугували соціальним опертям утвердженню ним (гетьманом – Ю. Т.) українського монархізму у формі спадкового Гетьманату династії Хмельницьких»43.

Водночас Б. Хмельницький усвідомлював, що без сталого, непорушного, спадкового монархічного принципу влади, яка має бути арбітром у соціальних відносинах, нова аристократія буде розкладатись у постійній боротьбі між собою за владу і «чернь Війська Запорожського», яка ніколи не погодиться на владу старшинської козацької олігархії, буде використана самодержавною Москвою проти української державності. Саме невдача намірів Б. Хмельницького зробити гетьманство спадковим була причиною короткочасного існування козацької держави. Виборний характер верховної влади заохочував внутрішнє протиборство і втручання ворожих зовнішніх сил.

Б. Хмельницький не встиг завершити процес зміцнення гетьманської влади і перетворити її на спадковий монархічний інститут. Через звістку про бунт у війську А. Ждановича, який діяв у Польщі, гетьмана вразив удар, і 27 липня 1657 р. він помер у Чигирині. «Вічна трагедія українська: тупий егоїстичний анархізм нездатної до самоорганізації старшини і зрадливість темної “черні” та їх безглузда боротьба поміж собою – убила найбільшого державного мужа, якого коли-небудь мала Україна, – резюмував В. Липинський. – Хмельницький впав од руки всесильного на нашій нещасній землі многоликого деструктивного Хама, так, як падали досі, перед ним і по нім, всі ті, що метою свого життя організацію Української Нації і будову власної Держави Української поклали…»44

Однак концепція династичного гетьманства не вмерла разом з її творцем. Боротьбою між монархічним і республіканським принципами організації влади в Україні була позначена вся подальша історія Гетьманщини. Отримавши цілком конкретні форми за часів Б. Хмельницького, династична ідея була предметом уваги і спроб реалізації гетьманами І. Виговським, П. Дорошенком, Д. Многогрішним, І. Самойловичем45. Мабуть, найбільш послідовним, глибоко переконаним прихильником міцної гетьманської влади на засадах абсолютизму був гетьман Іван Мазепа. Широко відоме почуття поваги й шани українського гетьмана до Людовика ХІV, який міг бути взірцем для нього, звичайно, з відповідними поправками на українську дійсність. І хоча гетьман не мав прямих нащадків, він робив певні кроки для закріплення гетьманської булави за своїми племінниками – спочатку І. Обидовським, а потім А. Войнаровським.

В. Липинський зауважував, що на початку своєї діяльності Мазепа, «так само як і деякі теперішні наші провідники народу», проводив «чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрий був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах»46. Основною метою діяльності Мазепи в цей час було зміцнення авторитарної гетьманської влади й забезпечення невтручання Москви у внутрішні справи України. Досягнути цього можна було лише зберігаючи повну лояльність до російського уряду. Наслідком такої політики було небачене досі посилення гетьманської влади. Так, Даніель Дефо у своїй книжці про Петра І писав: «Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякому відношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа…»47

Здавалося, що діяльність Мазепи мала свої незаперечні позитивні наслідки для Гетьманщини, яка після Хмельницького постійно потерпала від послаблення влади гетьмана. Однак попри всі здобутки цієї доби, піднесення культури та економічне зростання українське суспільство зазнало тяжкої ідеологічної і моральної деструкції, яка унеможливила національну консолідацію під час антимосковської акції гетьмана.

«Під час довгого періоду свого москвофільства, – зауважував В. Липинський, – і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний) він (гетьман І. Мазепа. – Ю. Т.) підрізав коріння у всіх тодішніх “самостійників”, тобто тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього визвольного руху»48. Зазнав деморалізації викоханий гетьманом той клас, до якого він належав, і зрештою весь народ розкладений москвофільством і позбавлений власних національних ідеалів і послідовних державницьких орієнтирів.

Як наслідок, коли гетьман І. Мазепа, «бажаючи бути честним з собою і примушений ходом подій, сам став на шлях “самостійності”, – зауважував В. Липинський, – то статечне “городове” козацтво, котре одно могло тоді (а може й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло»49.

В. Липинський наголошував, що справа Мазепи мала бути програна, а збитий з пантелику власними провідниками і московськими зайдами український народ «більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю»50.

Лідер українського консерватизму глибоко переконаний, що ідеали національної свободи й національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт більшовицького – «земля селянам»). Ці ідеали потрібно оберігати і плекати в усіх класах і верствах народу, як це роблять англійці, німці, французи, усі великі європейські народи.

Здобути волю для України неможливо, причепивши її «державний та національний віз» до привабливих, здавалося б, валок «всесвітньої революції», «Інтернаціоналу» чи то «Антанти». «Тільки величезним моральним зусиллям, – зазначав В. Липинський, – тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до державної як політичного олицетворення повної національної волі, тільки об’єднанням абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх – людське життя»51.

Аналізуючи добу гетьмана Мазепи і трагічний фінал діяльності «цього страдника патріота», В. Липинський підкреслював, що «провідникам народу» ні в якому разі не можна «жертвувати вічним і незмінним, поки існує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарності в обороні цієї волі» заради приватних, класових чи будь-яких інших хвилевих політичних інтересів52.

Ідея династичного гетьманства не згасла в середовищі української еліти й після Полтавської катастрофи. Вона відродилася в період гетьманування Кирила Розумовського і мала забезпечити продовження козацької державності. Ще за життя Катерини ІІ серед українських політиків постала думка передати гетьманську булаву великому князю Павлові Петровичу, і тим самим зберегти інститут гетьманства. До цієї ідеї козацька старшина ще раз повернулася при Павлі І у той спосіб, що син імператора – великий князь Костянтин – мав стати «великим гетьманом», а регентом при ньому А. Гудович53. Однак останні зусилля козацької еліти врятувати гетьманство через російський сурогат династичності зазнали невдачі.

Через низку причин самостійницька національно-державницька ідея не стала в ХІХ ст. домінувальною в українському суспільстві. Вона поступилася народницьким концепціям національного розвитку України, які базувалися на автономістсько-федеративних засадах. І все ж час від часу вона спалахувала, нагадуючи учасникам українського руху про тяглість і незнищенність національної державницької позиції. У різних варіаціях тривала її монархічно-династична традиція.

Протягом усього ХІХ ст. носій цієї традиції українська аристократична верства переживала складний і неоднозначний процес національного пробудження по обидва боки Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та ін. у Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби та ін. Попри монопольні позиції ліберальної демократії і соціалістичних течій в українському русі ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі й прагнення подолати «смертельну однобічність нації», за висловом В. Липинського, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила54.

У 70—80-х роках ХІХ ст. цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною і Німеччиною, з одного боку, і Росією, з другого, унаслідок чого Україна могла стати можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали цікавитися ситуацією в Галичині й міжнаціональними стосунками в краї. Натомість неодноразові візити австрійського імператора і престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій зумовили політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась отримати поступки від монархії в національному житті.

Перед патріотичними українськими колами постала можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести в практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Е. Гартманом статті «Росія і Європа» в журналі «Die Gegenwart», у якій відчутна погроза Російській імперії відторгненням її західних провінцій. Чільне місце в проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території55.

У 1886 р. рішучий противник москвофілів князь А. Сапіга встановив приязні стосунки з О. Барвінським і завдяки останньому нав’язав контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». У 1888 р. лідер галицьких консерваторів О. Барвінський відвідав Київ, де тоді в українських гуртках жваво обговорювали проект утворення Київського королівства. Під час однієї зустрічі з громадівцями П. Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?»56 Наслідком контактів О. Барвінського з киянами був приїзд до Львова О. Кониського – активного прихильника польсько-українського порозуміння, який дуже довіряв А. Сапізі й навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами57. Цілком імовірним видається припущення, що саме синові князя А. Сапіги – Леву Сапізі, призначалася корона проектованого Київського королівства.

У галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806 р. давній титул і герби короля Галичини й Володимирії були прийняті австрійськими імператорами і незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Прийняття Габсбургами традиційних українських монархічних відзнак, які протягом ХІХ—ХХ ст. уважалися символом прагнення до відбудови української державності, утверджувало серед різних верств галичан сподівання, що саме з рук Габсбургів можна отримати забезпечення своїх національних устремлінь. Для української шляхти і священицького стану Галичини їхня участь у національно-визвольному русі, отже, робила цілком обґрунтованим з правного боку домагання утворити окремий коронний край із західноукраїнських земель у складі імперії Габсбургів. Ось чому звернення до історичних традицій галицької державності, визнаної середньовічним європейським світом, набувало цілком актуального звучання під час польсько-українського протистояння в Галичині.

Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині – певною мірою у Великій Україні – поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В. Липинського. У своїй праці Szlachta na Ukraine (1909) він констатував позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»58.

Очевидно, така модель, на його думку, могла знайти своє втілення і в українському варіанті.

Українська монархічна ідея була тісно пов’язана із самостійницьким рухом за відновлення незалежної української держави, що розгорнувся наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст.

На ґрунті зближення соціал-демократичних і консервативних «самостійників» стало можливим проведення в березні 1911 р. кількох нарад українських емігрантів і галицьких діячів у Львові, які порушили питання боротьби за політичну самостійність України. Її ініціаторами поряд з В. Липинським були члени УСДРП А. Жук, Л. Юркевич, В. Степанківський.

Від самого початку зібрання в його середовищі усталилися два погляди: самостійницький – без орієнтації на чужі сили, який представляв В. Липинський, і «сепаратистичний» («молодоукраїнський») з виразною орієнтацією на Австрію, що його підтримували В. Кушнір і В. Степанківський. В. Липинський визнавав можливість орієнтації на Німеччину чи Австро-Угорщину, лише винятково як тактичний тимчасовий крок.

При цьому не оминули учасники нарад і питання можливості утвердження монархічного устрою в Україні. Обговорювали різні комбінації. Пропонували, наприклад, претендентами на український престол сина німецького імператора Вільгельма ІІ Іоахіма, одного із синів ерцгерцога Франца-Фердинанда; дебатували також можливість секундогенітури Романових за умови виконання ними українських вимог.

У листопаді 1912 р. за ініціативи А. Жука створено Український інформаційний комітет (УІК), який поставив собі за мету пропаганду ідеї визволення України в європейському світі й зацікавлення нею офіційних діячів Австро-Угорщини та інших держав.

У грудні 1912 р. В. Липинський у Кракові випрацював проект «Меморіалу до Українського [Інформаційного] Комітету про наше становище супроти напруженої політичної ситуації в Європі»59, який мав за мету організацію боротьби за незалежну українську державу в умовах можливого вибуху світової війни.

На думку В. Липинського, шлях виконання цієї програми полягав в організації «Союзу українських державників (імперіалістів)» – «Союзу визволення України», який мав розпочати в разі вибуху російсько-австрійської війни літературно-пропагандистську діяльність із втілення в життя запропонованого ним плану, а також увійти у блок з тими партіями, котрі «на підставі спільної мінімально соціальної програми згоджуються підняти масовий рух за політичну незалежність України»60.

Пізніше під час Першої світової війни монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.

У цій платформі зазначено, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»61.

На цей час припадають перші контакти галицьких політичних діячів із представником династії – ерцгерцогом Вільгельмом, який увійшов в історію під іменем Василя Вишиваного. У складному переплетенні українсько-польських відносин, що склалися в Галичині під скіпетром Габсбургів, Вільгельм несподівано для свого оточення став послідовним і палким прихильником українського національного відродження. Така позиція не могла не спричинити певного тертя між ерцгерцогом і більшістю представників правлячої династії, які дотримувалися виразної пропольської орієнтації.

Входження до орбіти української політики представника правлячої династії надавало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідери галицького консерватизму обстоювали ідею про більш тісне прив’язання ерцгерцога Вільгельма саме до цього середовища й запобігання його контактам з іншими політичними групами.

Із розвитком національно-визвольного руху і вірогідною перспективою розпаду багатонаціональних імперій монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Революційна Україна засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли нахил «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»62. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р. несподівано для тодішніх провідників національного руху виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»63. Живучість гетьманської традиції змусила керівників новоповсталого вільного козацтва в 1917 р. шукати собі наказного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок безсилля Центральної Ради в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення Гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід пов’язаний родинними стосунками майже з усіма магнатськими родинами Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Миклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената й видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка та популярного в колах самостійників М. Міхновського, які фігурували серед різних кандидатів у гетьмани64.

Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними й для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, – зауважував він, – незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися»65. Дев’ятого жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл принц Гессенський був проголошений королем Фінляндії66.

Ось чому в галицькому політичному контексті цілком закономірною була увага місцевих українських консерваторів до ерцгерцога Вільгельма Габсбурга. Для таких політиків, як Є. Олесницький постать В. Габсбурга була притягальною з огляду на їхню лояльність до династії Габсбургів і досвід контактів із престолонаслідником Францем-Фердинандом, з яким свого часу також пов’язували певні політичні сподівання. Доречно буде навести у зв’язку з цим пізніше спостереження О. Назарука, висловлене у листі до В. Липинського 12 червня 1924 р.: «Адже навіть старі монарші роди (як Габсбурги), дуже аристократичні, весь час вели пропаганду родову і вкорінилися так по селах, що й досі мабуть (як я виїздив – були ще) стоять їх портрети і впливи по всіх селах»67. На цю специфіку галицької політичної обстановки не міг не зважати і В. Липинський, монархічна концепція якого з часом еволюціонувала в традиційну для Великої України форму Гетьманату. Пізніше під час полеміки з Є. Чикаленком він відкидав можливість утвердження будь-якого «чужоземного королевича» в ролі «всяких руїнницьких претендентів на Великій Україні», маючи при цьому на увазі постать Вільгельма Габсбурга. Проте водночас він зазначав, що представники власне «цього роду», тобто Габсбургів, посідають у Галичині «історичні традиції і права історичної спадковості»68.

Суспільна трансформація української аристократичної землевласницької верстви в бік повернення до національної історичної традиції, яка панувала протягом усього ХІХ ст., забезпечила їй вихід на суспільну арену. Її поява в українському політичному житті супроводжувалася виникненням відповідних політичних структур, що творили об’єктивні суспільні передумови постання українського консервативного державного проекту – Гетьманату Павла Скоропадського.

Нарешті українські землевласницькі елементи, переважно поміщики, представники середніх і заможних верств селянства засвідчили живучість національної консервативної традиції, утворивши 29 червня 1917 р. у м. Лубнах Українську демократично-хліборобську партію. Ідеологом партії, автором її програми та ініціатором найважливіших політичних кроків став В’ячеслав Липинський.

Уведення до політичного ужитку терміна «хліборобська партія» свідчило про намагання вивести на суспільну арену «хліборобський клас», який об’єднував тих, хто володіє землею і власною індивідуальною працею бере участь у виробництві. Такий підхід мав політично об’єднати відповідні прошарки і з поміщицького, і з селянського середовища та вибити ґрунт з-під ніг політичної демагогії більшовиків і українських соціалістів у їхніх намаганнях більшовизувати настрої селянства крайніми радикальними гаслами. Концепцію «хліборобського класу», його місце й роль у творенні Української Держави викладено в «Листах до братів-хліборобів» В. Липинського, саме ця концепція стала одним із постулатів українського гетьманського руху.

Однак ні політична позиція нової української партії, яка чітко дотримувалася принципу соборності й суверенності України, ні намагання П. Скоропадського творити регулярну українську армію для захисту державності України не були підтримані Українською Центральною Радою. У листопаді 1917 р. І Український корпус генерала П. Скоропадського своїми рішучими діями не допустив захоплення Києва більшовицькими частинами й урятував українську державність. У той час він не мав жодних політичних аспірацій чи персональних амбіцій, однак не допустив утрати влади Центральною Радою. Без П. Скоропадського ця інституція була б знищена вже в листопаді 1917 р., а період Центральної Ради трактували б як дрібний епізод російської буржуазної контрреволюції.

Потрібен був певний час, щоб Центральна Рада остаточно скомпрометувала себе в очах суспільства й активізувала альтернативні сили для утвердження української державності та спрямування її розвитку на шлях європейського цивілізаційного реформаторства. Власне це завдання мали розв’язати консервативні сили українського суспільства на чолі з їхнім речником Павлом Скоропадським у союзі з ліберально-буржуазними верствами України. Основною політичною силою, яка мала реалізувати поставлені політичні завдання, була заснована П. Скоропадським «Українська Народна Громада».

Проголошення Української Держави з гетьманом на чолі на Хліборобському з’їзді (конгресі), скликаному в Києві 29 квітня 1918 р., знаменувало відновлення власної української національної державницької традиції, припинення руйнівних «соціалістичних» експериментів і спрямування України до налагодження класового співробітництва та цивілізованого реформаторства.

До делегатського корпусу конгресу входило кілька десятків поміщиків – більших чи менших землевласників, решту становили тисячі заможних і середньозаможних селян-хліборобів, нащадків козацько-хліборобської верстви. Аналізуючи той соціальний ґрунт, на якому постала Українська Держава, В. Липинський наголошував, що на з’їзді 29 квітня були представлені хлібороби – насамперед нащадки козацької старшини – «в дану історичну хвилину найстарша політично і найбільше досвідчена верства». До них приєдналася «найбільш господарна й найрозумніша частина українського середнєзаможного селянства». Хоча, зауважував В. Липинський, у з’їзді не брали безпосередньої участі, але йому співчували: духовенство, народжене в Україні кадрове офіцерство російської армії, промислові, фінансові й торговельні кола, частина інтелігенції. Отже, Хліборобський з’їзд був виявом волі найбільш значущих в економічному, політичному і культурному аспектах верств тогочасного суспільства України. «Якщо не згадувати часів розквіту старої Князівської Руси-України, – писав В. Липинський, – то не було іншого такого конструктивного і далекосяглого в своїй ідеї та задумі збору українських людей, і такого відмінного від усього того, що діялося в Україні – як власне з’їзду Хліборобів 29 квітня 1918 року»69.

Утворення Української Держави означало рішучий поворот соціально-політичного й культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської цивілізації, опертя на її правове та духовне підґрунтя. У «Грамоті до всього українського народу від 29 квітня 1918 р.» зазначено, що «права приватної власності як фундаменту культури й цивілізації відбудовуються в повній мірі»70. Творці Української Держави 1918 р. розглядали інститут Гетьманства не як засіб подолання або ліквідації всіх інших українських політичних течій, а як засіб національної інтеграції, налагодження співпраці між усіма класовими групами та організаціями.

На відміну від політичної нетерпимості соціалістичних лідерів Центральної Ради, а згодом УНР доби Директорії, суспільно-політична позиція Гетьмана була спрямована на те, щоб боротьба між консерватизмом і соціальним радикалізмом могла набрати законно-правові й національно-творчі форми. Від першого дня існування Української Держави і до останнього всі українські політичні партії мали змогу долучитися до її будівництва та утвердження. Скоріше, навпаки, Гетьман весь час прагнув залучити до участі в уряді представників якомога ширшого українського політичного спектру.

Однак усі його зусилля були марними. Для більшості лідерів українських політичних партій найважливішими були т. зв. «соціальні завоювання» революції 1917 р. Унаслідок цього Гетьманат оцінювали як реакційне явище, що привело до влади «поміщика», «царського генерала», а не відновлення традиційної національної державності.

За весь період Гетьманату українська «революційна демократія» накопичувала енергію, відмовляючись від співпраці, і спрямовувала її проти Української Держави. Антигетьманське повстання під проводом українських соціалістів продемонструвало наявність на той час в Україні величезного потенціалу суспільної енергії. На жаль, як це часто було в минулому, він був спрямований проти власної державності. Керманичі протигетьманського виступу не зуміли використати цю енергію на державотворення і послідовну боротьбу з більшовиками та «білою гвардією».

Попри бойкот українських соціалістів дуже коротке (сім з половиною місяців) існування Гетьманату було заповнене надзвичайно інтенсивним і плідним процесом українського державотворення. Він захопив усі ділянки суспільного буття від закордонної політики й військового будівництва, творення адміністрації або земельної реформи до відкриття українських університетів і національної Академії наук, розбудови українського шкільництва.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії П. Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна й регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури.

Формування Збройних сил Української Держави було дуже складною справою. За основу військового будівництва було прийнято проект, розроблений військовим відомством УНР, який передбачав формування 8 піхотних корпусів, 4,5 кінної дивізії на основі територіального комплектування. Уже в кінці травня був розроблений законопроект про загальні засади військової служби, яка відкидала станові принципи формування і забезпечувала вільний доступ до військової освіти і посад. Від 22 червня суттєво оновлено персональний склад військової адміністрації. Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів зброї, розпочато організацію Державної військової академії.

Двадцять четвертого липня ухвалено закон про загальну обов’язкову військову повинність. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. і дати 85 тис. вояків, на 1 березня 1919 р. – ще 79 тис. У липні було сформовано Гвардійську сердюцьку дивізію (5 тис. вояків), яка мала стати взірцем для майбутньої української армії.

Військове будівництво суттєво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалось утворення в Україні сильної і боєздатної армії. Не була чіткою позиція щодо цієї проблеми й у вищого політичного та військового керівництва Центральних держав. Полагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося особисто Гетьманові Скоропадському під час зустрічі з імператором Вільгельмом ІІ. Гетьманові вдалося домогтися передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Можна констатувати, що в добу Гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло й ґрунтувалося на новітніх військових досягненнях тогочасного цивілізованого світу.

Водночас відбувалося неухильне й регулярне створення державного апарату. Дуже швидко було налагоджено організацію і комплектування міністерств, здійснено правильний адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губерніальний і повітовий апарат – староства. Як наслідок, усі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не були чисто декларативними актами, як це переважно було за урядування Центральної Ради, а їх реалізовували набагато ефективніше на місцях.

Така послідовна конструктивна діяльність гетьманського уряду весь час наштовхувалася на опір чи нерозуміння «традиційних» українських політичних партій, які, за словами Д. Дорошенка, «з самого моменту проголошення Гетьманства вважали, що українська державність серйозно загрожена». Намагання уряду залучити до державотворчої діяльності фахові сили згадані політичні коли трактували як «виступи проти самої української національності»71.

Водночас замість того щоб брати участь в уряді, діяльності адміністрації і вносити послідовно «національну» корекцію в політичний курс Гетьманату, українська опозиція фактично розхитувала національну державність. Так, ніхто з представників УПСФ, інших українських політичних партій не погодився обійняти запропоновані міністром внутрішніх справ І. Кістяківським надзвичайно важливі посади членів Ради міністерства внутрішніх справ, губерніальних староств (зокрема Київщини). І хоча від цих надзвичайно важливих посад залежали вирішальні адміністративні призначення і в центрі, і в провінції, «свідомі українці» фактично самоусувалися від національно-державницької творчої діяльності й відкривали шлях антиукраїнським силам до державного апарату72.

Усупереч деструкції українських політиків із середовища Центральної Ради в Кабінеті Міністрів діяла низка діячів, яка намагалася твердо проводити національний курс у політиці внутрішній і зовнішній. Поряд із Д. Дорошенком, Б. Бутенком, Ю. Любинським та О. Рогозою до цієї групи належав і міністр внутрішніх справ І. Кістяківський.

Виступаючи на нараді губернських старост і міських отаманів, він наголошував, що «зріст та розквіт України можливі тільки на твердих національних підставах»73. І. Кістяківський демонстрував чітке розуміння відродженого гетьманства як вияв масового прагнення до самостійної держави, що необхідно всебічно підтримувати. «Могутній рух селян-хліборобів, пронизаний здоровими ідеями державності, висунув історичний прапор української самостійності – гетьманство, – зазначав він. – Під цим прапором крокує глибокий національний рух і наше завдання – всебічна і послідовна його підтримка»74.

І. Кістяківський констатував, що Українська Держава може йти по шляху свого національного розвитку тільки за умови політичної толерантності. «Окремим політичним партіям необхідно надати повну свободу відстоювати свої ідеї і погляди. У цьому питанні не може бути виключення і для партій соціалістичних, які стоять на основах еволюційного розвитку соціалізму», – зауважив міністр. Водночас т. зв. «революційний соціалізм», який сповідували українські ліві, цілком логічно кваліфікували як антидержавне явище і держава зобов’язувалася поборювати його75.

На відміну від попереднього уряду Центральної Ради, який розв’язував проблеми міжнародного представництва не за вимогами міжнародного права і не за законами, а за нотами, або усними заявами, Гетьман поставив цю проблему на послідовно правові рейки. У «Законах про тимчасовий державний устрій України» чітко зазначено, що Гетьман є водночас керівником зовнішньополітичних зносин Української Держави. Згідно з нормами міжнародного права це було вкрай необхідним для України як уже визнаної держави.

Прикметно, що вихід Української Держави на міжнародну арену супроводжувався проблемою визнання інституту гетьманства з усіма його правовими інсигніями, титулатурою, формою звертання тощо, які спиралися на українську гетьманську традицію і ще не застосовувалися в тогочасній дипломатичній практиці. Причому вживання П. Скоропадським титулатури «Гетьман усієї України», що визначила загальнонаціональний характер влади та її поширення на всі етнічні українські землі, не могло не зачіпати інтереси деяких держав, до складу яких уходили українські етнічні території. Саме з огляду на це Австро-Угорщина зобов’язала свого посла Й. Форгача втриматися від вживання титулатури «Гетьман усієї України».

Владу гетьмана де-юре визнали насамперед Німеччина та Австро-Угорщина в Києві вже 2 травня 1918 р. За кілька днів це зробили також Болгарія і Туреччина. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія, що означало фактичне визнання України.

Прикметним було застосування болгарським послом І. Шишмановим титулатури-звертання до Гетьмана «Ваша світлість, ясновельможний пане Гетьмане всієї України»76, а також уживання останнього царем Болгарії Фердинандом. Відтоді так почали титулувати П. Скоропадського всі закордонні представники, голови держав, зокрема й німецький імператор Вільгельм ІІ під час перебування Гетьмана в Берліні з офіційним візитом.

Привертає також увагу той факт, що Регенційна рада Польського королівства, яка надіслала до Києва свого посла в ранзі міністра, повністю визнала національно-територіальний титул гетьмана та традиційно-історичну форму звертання. Її було застосовано в акредитивній ноті від 26 травня 1918 р.: «Jasnie Wielmoz.nemu Panu Hetmanowi Wszech Ukrainy»77.

Упровадження історичної гетьманської титулатури в дипломатичний ритуал відновлювало стару українську державну традицію, яка ставала невід’ємним атрибутом нової Української Держави й сприяла відповідному пошануванню її голови – Гетьмана, піднесенню її міжнародного авторитету.

Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Гетьманатом, було розв’язання земельного питання та проведення оптимальної аграрної політики. Від цього значною мірою залежало подальше існування Української Держави. Павло Скоропадський пізніше зауважував: «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму»78. Із перших кроків своєї діяльності гетьманський уряд поставив завдання здійснити масштабну земельну реформу, метою якої було створення економічно сильного класу середнього й заможного селянства. Ця селянська верства мала отримати землю за допомогою держави внаслідок парцеляції великої земельної власності за викуп. Для цього планували заснувати Державний земельний банк, який мав забезпечити селян дешевим і вигідним кредитом і допомогти їм у придбанні землі.

На початок листопада 1918 р. проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ В. Леонтовичем, був готовий. Він передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які мали бути парцельованими між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 дес. на одне господарство. Від відчуження землі звільняли лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак тільки розміром до 200 дес. кожне.

На думку фахівців, цей закон був одним з найбільш демократичних порівняно із земельними законами інших держав тодішнього світу. Здійснення наміченої реформи, без сумніву, могло дати поштовх потужному соціально-економічному розвитку України. Воно забезпечувало такий земельний устрій, основою якого ставали середньозаможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви – опори Української Держави.

Гетьман і його оточення розуміли, що в тій боротьбі, яка розпочалася між більшовизмом і Україною, визначальну роль може відіграти лише та соціальна верства, що є власником засобів виробництва і продуцентом водночас. Такою верствою могло стати відновлене в новітній час козацтво, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, могло бути вкрай зацікавленим в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності, яка захищала б ці інститути. Створення міцного організованого козацького стану мало сприяти врегулюванню розмірів землеволодіння, приватної та спадкової власності на землю, утвердженню права володіння землею залежно від участі в боротьбі із зовнішнім ворогом і забезпечення кордонів Української Держави. У цьому контексті цілком логічно відновлення історично-традиційного Гетьманату 29 квітня 1918 р. призвело до відродження козацтва як стану, який був основою існування першої козацької державності. Козацтво постало знову на підставі закону – універсалу Гетьмана Всієї України 16 жовтня 1917 р.

Цей комплекс соціально-економічних заходів спрямований на захист інтересів української землевласницької верстви фактично означав короткочасну реалізацію ідей аграризму на українському ґрунті. Учення аграризму в його насамперед центрально-східноєвропейському варіанті відіграло величезну роль в утвердженні стабільності новопосталих держав і збереження національної ідентичності. Саме тому воно було таким притягальним для «хліборобської» концепції В. Липинського та його послідовників. В умовах інтенсивного поширення ідей аграризму в повоєнній Європі її адепти із середовища українського консервативного політикуму високо оцінили досвід аграрних перетворень за добу Гетьманату. «Ідея аграризму буйно почала виростати на Україні за час нормального існування Української Держави в 1918 р.», – констатували лідери Союзу українських хліборобів у Чехословацькій Республіці Й. Мельник і П. Запорожець. Для цих діячів саме український хліборобський рух, органічно вписуючись в європейський контекст аграризму, мав опанувати ситуацію в Україні. «З ним сьогоднішнім політикам Європи доведеться говорити»79.

Там само. – С. 50.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 39.

Липинський В. Україна на переломі. – С. 144.

Там само. – С. 193.

Окіншевич Л. Український Гетьманат ХVІІ ст. як форма державного ладу // Науковий збірник Українського Вільного Університету. – Мюнхен, 1948. – Т. 5. – С. 99.

Липинський В. Україна на переломі. – С. 119—120.

Грушевський М. Історія України-Руси. Том ІХ, друга половина. – К., 1931. – С. 1321.

Липинський В. Україна на переломі. – С. 43.

Там само. – С. 173.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. – Київ – Філадельфія, 1995. – С. 299.

Історія українського селянства. – Т. І. – К., 2006. – С. 225.

Там само. – С. 234.

Оглоблін О. Династична ідея в державницько-політичній думці України-Гетьманщини XVII—XVIII ст. // Державницька думка. – 1951. – № 4. – С. 40—52.

Там само. – С. 162.

Т. Мацьків. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687—1709. – Мюнхен, 1988. – С. 10.

В’ячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. – Т. 1. – Київ – Філадельфія, 2003. – С. 162.

Там само.

В’ячеслав Липинський. Листування. Повне зібрання творів, архів, студії: Архів. Листування. – Т. 1. – Київ – Філадельфія, 2003. – Там само. – С. 163.

Там само.

Там само. – С. 50.

Лисяк-Рудницький. Історичні есе. – Т. 2. – К.: Основи, 1994. – С. 166.

Липа Ю. Королівство Київське по проекту Бісмарка. – Одеса, 1917.

Барвінський О. Спомини з мого життя. – Ч. 2. – Львів, 1913. – С. 375.

Чорновіл І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Отто Бісмарка // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 66, 71.

W. Lipinski. Szlachta na Ukraine. Udzial jej w z.yciu narodu ukrainskiego na tle jego dziejow. Krakow, 1909. – С. 85

Осташко Т. Меморіал В’ячеслава Липинського до Українського Інформаційного Комітету // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – Вип. V. – К.: Інститут історії України НАНУ, 2003. – С. 88—91.

Там само. – С. 91.

Осташко Т. В’ячеслав Липинський: постать на тлі доби // Український історичний журнал. – 2007. – № 2. – С. 118.

Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна // Генеза. – 1997. – № 1 (5). – С. 98.

Короливский С. М., Рубач М. А., Супруненко Н. И. Победа Советской власти на Украине. – М., 1967. – С. 129.

Полонська-Василенко Н. До історії гетьманської України XVII—XX ст. // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Т.VIII. Збірник на пошану Івана Мірчука (1891 – 1961). – Мюнхен, 1974. – С. 137.

Герман Гуммерус. Україна в переломні часи. – Таксон, 1997. – С. 109.

Зрікся престолу 20 грудня цього ж року.

В’ячеслав Липинський. Архів. Т. 7. Листи Осипа Назарука до В’ячеслава Липинського. – С. 150.

Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? – С. 32.

У 60-річчя відновлення гетьманства. – Торонто, 1978. – С. 159.

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. – Т. ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. – К., 2002. – С. 36.

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. – Т. ІІ. – С. 73.

Там само. – С. 72—73.

Там само. – С. 181.

Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. – К., 2008. – С. 31

Там само.

Батьківщина (Торонто). – 1971. – 17—31 липня.

У 60-річчя відновлення Гетьманства. – Торонто, 1978. – С. 71.

Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контраверсії. – С. 45.

Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років

Подняться наверх