Читать книгу Українська Держава – жорсткі уроки. Павло Скоропадський. Погляд через 100 років - Андрій Харук - Страница 7

Спірні концептуальні питання Української революції

Одна з основних проблем розуміння визначних подій у житті суспільства – шаблони сприйняття, що були закладені в минулому. Такі негативні стереотипи, часто неусвідомлено, тиснуть на нас і в питаннях інтерпретації Української революції 1917—1921 рр. Негативні стереотипи в галузевій термінології, випрацьовані в комуністичний час, за інерцією стали надбанням громадян незалежної України після 1991 р. Ми продовжуємо й сьогодні їх використовувати.

Традиційно події 1917—1921 рр. називають «громадянською війною»: і це щодня можна чути з вуст ведучих на радіо й телебаченні, читати в газетах і журналах, та навіть фахових виданнях. Прихід німців за умовами союзного Берестейського договору в березні 1918 р. називають «окупацією України». Діячів УНР і Скоропадського йменують «маріонетками» німецького режиму, тоді як М. Скрипника і Х. Раковського такими маріонетками і колаборантами не сприймають. Селянський повстанський рух в Україні оголошують «бандитизмом», а масове пограбування українського села більшовицькою «продрозверсткою» таким бандитизмом не вважають.

Сьогодні Російська Федерація події на Донбасі теж називає «громадянською війною». Зараз вона використовує такі ж гібридні форми, як і в 1917 р. Відбулося проголошення маріонеткового харківського «Совєту робітничих, селянських і солдатських депутатів» законною владою в Україні на противагу Центральній Раді в Києві, що призвело до розв’язання війни російських більшовиків Петрограда проти незалежної України. Військова допомога російських комуністів своєму відділенню в Україні стала початком військової інтервенції.

Російські історики й політики не вважають інтервенцією російське вторгнення в Україну. Це лише німці в Києві в 1918 р. могли бути інтервентами або французи на Півдні України національно і соціально гнобили українське й російське населення. Звісно ж і про ніяку російську окупацію України не може йтися. Борони Боже, казати про агресію та окупаційний режим російських комуністів в Україні. І це зрозуміло з погляду російського національного інтересу. Бо якщо говорити про російсько-українську війну, то це означатиме, що існувала якась легітимна неросійська політична сила в Україні, і загал уже не буде сприймати війну Росії проти останньої як справедливу війну. Ось коли інтерпретувати цю війну як заспокоєння населення України, стероризоване окремими «отщепенцами», авантюристами та пройдисвітами, які створили неможливий режим жорсткого національного гноблення неукраїнського населення, що його не сприймали не лише неукраїнці, а й більшість українців, тоді можна буде представити війну 1917—1921 рр. у вигідному для агресора світлі.

Цікаво, що в такий спосіб чинить не лише Росія, а й інші українські сусіди, засліплені імперським світоглядом. Не прочитаємо в польських шкільних підручниках, що польська армія Галлера вела війну із Західно-Українською Народною Республікою, а лише з якимись незрозумілими українцями, котрі чомусь повстали проти ідеї утворення на теренах Східної Галичини вимріяної польськими шовіністами «Історичної Польщі».

Інерція оцінювання свого історичного минулого крізь призму сприйняття сусіда, який не визнає прагнення України до самостійності, стає для сучасної України серйозною проблемою. На жаль, непослідовно виписані з погляду термінології й сучасні українські підручники з історії. Навіть у наукових працях не розв’язано проблеми щодо того, де починається громадянська війна, а де війна міждержавна, і як вони між собою узгоджуються. Бо в історії часто-густо обидва процеси відбуваються паралельно, одна війна може плавно перейти в іншу. Скажімо, коли війська Нестора Махна воюють проти УНР і С. Петлюри – це громадянська війна, а коли з російськими більшовицькими військами – війна міждержавна. У країнах, де немає політично вихованого населення, такі проблеми – річ цілком логічна і невідворотна. Проте в наших інтересах сьогодні навчитися розрізняти протилежні термінологічні поняття, аби правильно виховувати наступні покоління українців.

Вибудовуючи ланцюжок історичних подій, ми повинні дбати про логічну послідовність змін. Якщо війна 1917—1921 рр. була громадянською, тоді перемога комуністичного режиму відбулася в Україні за рахунок українських більшовицьких сил, а це не так. Більшовизм був принесений на вістрях російських багнетів. Отже, недостовірною є теза про національно-визвольну боротьбу 30—50-х років ХХ ст. Бо якщо влада комуністів «своя», незаконним є ведення проти неї боротьби. Ми тоді погоджуємося з твердженням Москви про «буржуазних націоналістів – лютих ворогів українського народу». Лишається поза логікою історії і боротьба УПА проти обох окупаційних режимів.

Які термінологічні моменти Української революції тягнуть нас назад у комуністичне минуле? Які основні спірні питання Української революції потребують концептуального виправлення? За браком місця зупинимося лише на деяких моментах суперечливих тлумачень найвидатнішої події історії України першої половини ХХ ст.

Українська революція, визвольні змагання чи національно-державне будівництво?

Дехто з істориків консервативного спрямування воліє не вживати терміна «українська революція» через негативне сприйняття російської революції, а також через змістовну контамінацію самого терміна «революція» – акту, що свідчить про руїнницьку природу революційних дій, які апріорно не можуть бути позитивними, бо ламають традиційний уклад, руйнують культурні здобутки попередніх поколінь, уносять елементи анархії до нової суспільної структури. Тому пропонують говорити про період 1917—1921 рр. як про спробу національно-державного будівництва.

Але «революція» – це не завжди цілковите нищення старої державної структури. Нідерландська революція, що покінчила з пануванням Іспанії, мала і державотворчий складник. Історики-державники часто й Хмельниччину кваліфікували як Козацьку революцію, а не лише як національно-визвольну війну.

У Західній Україні від 20-х років ХХ ст. усталився термін «визвольні змагання», який активно вживали в літературі до більшовицького завоювання Галичини в 1939 р. Його використано і в працях діаспорних істориків до кінця 80-х років ХХ ст. З іншого боку проросійських українців бентежить слово «змагання», котрі в традиції офіційного совєтського «новояза» звужено трактували поняття змагання як лише спортивного визначення. Тому, на нашу думку, логічним є вживання цих трьох термінів як синонімів. Революція не заперечує визвольних змагань та національно-державного будівництва.

Датування Української революції

В історичній літературі сформувалося кілька різних підходів щодо датування Української революції. Звужене й широке. Частина істориків розглядає національну революцію в контексті загальносвітових проблем, пов’язує її початок із Першою світовою війною, що прискорила падіння імперій і спричинила соціально-національні революції майже в усіх країнах Центрально-Східної Європи. Кінець визвольних змагань пов’язують із закінченням роботи Паризької мирної конференції та з остаточними міждержавними договорами, які вирішили долю Західної України, віддавши її у володіння польської Речі Посполитої. За такої всеєвропейської логіки зміни карти світу Українську революцію датують 1914—1923 рр.86 Цю дату можна вважати слушною, бо вже з початком Першої світової політичні кола Західної України поставили на порядок денний питання здобуття української незалежності. За це висловилася Головна українська рада у Львові, за ці ідеали розпочав свою звитягу Легіон січових стрільців. Щодо безпосередніх подій Української революції на підросійській Україні, то початком уважають березневі події в Києві 1917 р., а закінченням – Ризький мирний договір 1921 р. між червоною Росією та Польщею, за яким відбувся новий поділ України між окупантами. Виокремлюють також дату 1917—1920 рр., яка збігається з російсько-комуністичним датуванням т. зв. громадянської війни та вписує українські події революції в контекст внутрішньої російської історії. На нашу думку, виправданими є дві дати: 1914—1923 та 1917—1921 рр.

Тривалість революції

Уважати 1921—1923 рр. закінченням Української революції не цілком резонно. Протибільшовицькі повстання по селах тривали до середини 20-х років ХХ ст. Існування УАПЦ, Української академії наук, кооперативного видавничого руху, селянського землеволодіння та інших громадських структур та інституцій, які продовжували традиції незалежної України, свідчило про збереження здобутків Української революції ще принаймні близько 10 років після революції. Ще одним зі здобутків була українізація 20-х років ХХ ст. і «розстріляне» культурне відродження передусім у царині літератури. Фактичним кінцем Української революції стали процес СВУ 1929 р., масова колективізація, репресії проти інтелігенції та нарешті голодомор 1932—1933 рр. Саме останню дату можна вважати остаточною комунізацією України більшовицькою Росією, що тривала від 1928—1929 до 1932—1933 рр.

Далі паралельно функціонували структури та організації, які відстоювали принципи незалежності: політична еміграція за кордоном ще від часів існування УНР, тривала підпільна національно-визвольна боротьба ОУН на західноукраїнських землях. Ця боротьба з різними видозмінами не припинялася до 1991 р. Тому варто говорити про спадковість і наступність різних етапів визвольного руху від 1917 р. до 1991 р.

Різні революції в одних хронологічних межах і на одній території

Говорячи про Українську революцію 1917—1921 рр., ми часто-густо асоціюємо нашу територію лише з боротьбою за незалежність. Насправді в цей період відбувалися одночасно:

1) а) російська демократична революція, яка мала свої революційні органи – Совєт народних солдатських і робітничих депутатів, губернських комісарів, підзвітних Тимчасовому уряду, збройні сили старої російської армії, що також орієнтувалися на «єдину і неподільну», а її метою була побудова ліберальної республіканської Росії з можливою федерацією земель, зокрема й для українців; б) російська тоталітарно-лівацька революція на чолі з більшовиками, яка мала свої збройні формування червоноармійців і партійні осередки – зародки майбутньої комуністичної держави; щодо національної політики вони займали спочатку централістичні позиції, потім погодилися на федералістичні поступки українцям; в) ретроградні консервативні елементи суспільства – поміщики й підприємці, які хотіли збереження царського панування над Україною, та політичні утворення численних російських шовіністичних і чорносотенних партійних угрупувань, одним з речників яких була газета «Киевлянин».

2) Іншонаціональні революції поляків, румунів, угорців, які поширювали на території України свої історичні національні революції з титульних земель. Прагнули введення українських етнічних теренів до Великої Польщі, Румунії, Угорщини. Унаслідок спільних дій і наступу збройних сил Угорщини, Румунії та Польщі території Галичини, Західної Волині, Закарпаття, Буковини та Бессарабії було від’єднано від України. Окрему позицію займала єврейська спільнота, яка в Галичині орієнтувалася на польську культурну більшість, а в Україні підтримувала російський більшовизм.

3) Українські революційні сили, які ставили на меті зробити Україну суб’єктом міжнародного права, побудувати незалежну державу. Українські сили, до складу яких увійшли ліві та лівоцентристські партії УСДРП (есдеків), УПСР (есерів) і УПСФ (есефів) і невеликий відсоток УПСС (соціалістів-самостійників), створили Центральну Раду та ставили за мету конституційне роз’єднання з Росією: спочатку на правах автономії / федерації, а згодом як самостійної держави. Українська революція мала також дві складові: переважаючу республіканську версію будівництва держави УНР і меншу консервативно-гетьманську, що намагалася утвердити Українську Державу. Третьою складовою були державницькі змагання на Західній Україні – будівництво ЗУНР як держави центристських сил, що спиралися на ідеологію Національно-демократичної партії. На відміну від Східної України, ідеалом західних українців було будівництво загальнонаціональної партії всіх українських і неукраїнських громадян не на основі соціалістичного вчення і класового постулату, а на підставах збереження приватної власності на виробництво й землю, тобто на таких засадах, на яких постали Польща, країни Прибалтики, Фінляндія, Чехословаччина. Четвертою маргінальною силою були слабко окреслені з національного боку сили анархістів та інших повстанських отаманів. Частина з них будувала Україну в окремо взятому регіоні (отаман Зелений, Чучупака, Струк та ін.) або анархістську наднаціональну квазідержаву (батько Н. Махно на Південному Сході України).

Під час революційних подій відбувалася постійна боротьба між усіма чотирма головними державними силами в Україні. Кожна намагалася на тій самій території відбудувати свою національну державу, через що розпочалися і протягом кількох років тривали перманентні війни, зокрема російсько-українські (білі й червоні) і польсько-українські. Країни Центрально-Східної Європи уникнули таких воєн, бо до 1927 р. були вже збудовані органічні мононаціональні культурно-громадські спільноти, які створили новий тип політичного поляка, чеха, фіна і та ін., до якого входили і згодні на політичну асиміляцію національні меншини.

Міждержавна, а не громадянська війна. Установлення окупаційного російського комуністичного режиму

Великою помилкою багатьох осіб, непосвячених у нюанси наукової полеміки, є намагання називати визвольні змагання українців «громадянською війною»87. Уживання терміна «громадянська війна» означає, що мовець, який так говорить, не визнає або заперечує існування УНР – Української Держави, сприймає ці формації як неіснуючі державні утворення. Насправді, війни тих років – це міждержавні війни, які треба кваліфікувати за сторонами військового конфлікту: російсько- (білогвардійсько-)українська, російсько-(більшовицько-)українська війни, польсько-українська війна в Галичині. Термін «громадянська війна» впроваджений російською комуністичною історіографією та пропагандою, яка намагалася не помічати існування УНР, а отже, легітимізувала окупаційну діяльність Червоної Армії в Україні.

Позаяк українсько-більшовицька війна закінчилася військовою поразкою УНР, ми повинні говорити про окупацію українських земель червоною Росією. Відповідно, маріонетковий уряд УРСР не представляв інтереси української нації і був фактично колаборантським урядом. А стан України після захоплення її остаточно в 1920—1921 рр. більшовицькою Росією доповнює становище колонії. Безперечно, заснування квазідержавного утворення – УРСР – є позитивним порівняно з дореволюційними часами, коли підросійська Україна була поділена на 9 губерній. За царату українську націю не визнавали, за більшовиків росіяни де-факто визнали українців, але лише як вірних васалів Москви. Було запропоновано два терміни: радянський українець і український буржуазний націоналіст, що відповідав дореволюційному – малорос і свідомий, або правдивий, українець.

Від початку новітній російський окупант заклав подвійне трактування поняття «українець», чим продовжував стару шовіністичну традицію розглядати українців як гілку «триєдиного русского народу». Цю «гілку» в період нової і новітньої історії не педалювали, але для часів князівської Русі-України придумали дефініцію – «Колиска трьох братніх народів», з яких російський за всієї «братності» визнавали старшим.

Радянський чи совітський (совєтський)?

Закордонна історіографія та суспільно-політична думка послуговувалася для визначення сутності державної системи в Україні після 1921 р. поняттями «совітський», «совєтський». У такий спосіб чітко було означено російський окупаційний режим, який запанував в Україні після військової поразки Директорії УНР. Так вони намагалися відокремити питомо українські національні інституції від колоніальних, принесених на червоних багнетах. І це було слушним, бо і в міжнародній практиці не перекладають питомо іншонаціональні державні структури та органи: не НКВС, а НКВД; не КДБ, а КГБ тощо. До цього переліку зараховували й термін «радянський», який завуальовано прикривав комуністичний тоталітаризм покривкою влади народу – Рада.

Незважаючи на здобуття незалежності в 1991 р., українські історики й досі використовують поняття «радянський» на означення системи влади, принесеної більшовиками. Проте ніякої «радянської» влади апріорі не існувало. Радянська форма державності відійшла в небуття після розгону Установчих Зборів у Росії. Уживаючи форму «радянський» стосовно України, ми вносимо плутанину, бо Центральна Рада якраз і була радянською формою державності, значно більшою, ніж «Совєти народних депутатів». До її складу входили всі соціалістичні партії і не лише українські, а й російські, єврейські, польські. Хіба не одержали всенародної легітимації на виборах, бо почався більшовицький наступ. Також правим силам було відмовлено в представництві.

Якщо брати до уваги диктатуру пролетаріату як тоталітарно-деспотичну форму влади однієї партії, то такий усталений вислів, як «радянський режим», втрачає будь-який внутрішній зміст. Бо радянський режим апріорі не може бути тоталітарним.

Чи варто оцінювати діячів, що підтримали більшовицьку Росію як колаборантів?

Досі в Україні колаборацію кваліфікують лише як співпрацю українців з німецьким окупаційним режимом 1941—1945 рр. До того ж до колаборантів несправедливо зараховують представників українського місцевого самоврядування. Насправді, колаборація розпочалася значно раніше, коли багато українців підтримали російську більшовицьку окупаційну армію у 18—20-х роках ХХ ст. Ця колаборація мала два суттєвих різновиди:

1) колаборація з надією збудувати в Україні ліву (комуністичну) незалежну державу. Власне, таку колаборацію з примусу обставин можна вважати вимушеною – меншим злом. До неї належали українські діячі боротьбистської та укапістської партій, а також деякі члени РКП(б), що були свідомими українцями: В. Еллан-Блакитний, М. Скрипник, О. Шумський, П. Любченко, Микола Хвильовий, А. Річицький та ін. За суттю вона була й не зовсім колаборацією, бо ці діячі вірили, що будують ліву незалежну Україну;

2) колаборація за свідомим вибором окупанта як свого ідейного союзника. Остання в Україні мала масовий характер і охопила передусім непартійну масу пересічного загалу, який мислив категоріями «єдиної неділимої».

Боротьба з російською національною ідеєю, «русским миром»

Українська революція 1917—1921 рр. не лише започаткувала українську державу новітнього часу, а й у ширшому сенсі стала каменем спотикання для поширення російської національної ідеї за межі території колишньої Російської імперії. Ідея українського світу, спроба утворення державного організму на українських етнічних територіях, які реально ледь чи вдвічі перевищують сучасну українську державу, змусили росіян відмовитися від бажання приєднати Боспор і Дарданелли зі Стамбулом до своєї імперії, до домінації на Балканах. Українське військо і повстанські загони зупинили наступ Червоних військ на Європу в 1919—1920 рр.

Українська ідея поклала початок відродженню Кубані, українського населення Вороніжчини і Стародубщини, українців Далекого Сходу, які намагалися утворити далекосхідну українську республіку і навіть Китай, де в Харбіні діяли потужні українські культурно-громадські установи. Кубанці воювали в Збройних силах УНР, постали вищі й середні українські заклади в Катеринодарі та інших станицях, із Вороніжчини походив один з найкращих поетів розстріляного відродження – Євген Плужник. Частиною України були Ростов-на-Дону і Таганрог, а також Берестейщина. Проте доба деукраїнізації і шаленого наступу російського шовінізму в 20—30-х роках ХХ ст. зробили свою справу, ліквідувавши український національний спротив у межах російської держави.

Автономія, федерація, самостійництво: протиставлення чи послідовність дії?

Досі живучими є рудименти української партійної полеміки 20-х років ХХ ст., коли кожна зі сторін ідейного конфлікту намагалася довести свою більшу відданість ідеї незалежної України88. Колишні гетьманці та консерватори доводили винятково своє право говорити про українську державність, відмовляючи в цьому республіканцям (уенерівцям) як нібито лише федералістам, що не сприймали самостійницької ідеї. Багато для цього зробив В’ячеслав Липинський, котрий своїм талановитим словом намагався шукати союзників у «ворожому таборі», але не бажаючи цього, поширив переконання, що всі прихильники республіки були лише федералістами, а тому й зазнала поразки визвольна боротьба українського народу. Лідери ж бо революції – М. Грушевський, С. Петлюра та В. Винниченко – були противниками власної держави.

Натомість республіканці (М. Славинський, П. Чижевський, П. Христюк) підкреслювали національно неукраїнський характер гетьманської держави. Вони твердили, що вона була малоросійським конструктом, і, по суті, творили союзну з Росією спільну територію.

Те, що було зрозумілим у часи поразки національної революції, анахроністично сприймається сьогодні. Бо продовжує в часі оте, невідповідне історичній правді, штучне протистояння консерваторів і республіканців, коли другі перших звинувачували в бажанні збудувати панську Україну, а перші – у відсутності державницького інстинкту й нездатності керувати державою.

Насправді ж М. Грушевський був тією людиною, яка виховала більшість національних консерваторів (С. Томашівський, І. Кревецький, почасти й В. Липинський були його учнями)89. Сам федералізм для України був хворобою бездержавності, слабкості громадського життя. Ця слабкість штовхала провід українського руху до пошуку компромісу з переважаючим російським впливом в Україні. Автономія / федерація була компромісом з російською національною ідеєю, але зовсім не запереченням української державності. М. Грушевський та партія соціалістів-федералістів сприймали федералізм як перший етап для здобуття незалежності. М. Грушевський писав, що федерація є наступною фазою самостійності, маючи на увазі утворення європейського союзу в майбутньому. Розчарування поразкою не повинно сьогодні нам застеляти очі на той факт, що і праві, і ліві сили робили одну державну справу, розходилися в тактиці, а не в стратегічній меті.

Різні проекти української державності

Серед істориків уенерівського та гетьманського спрямування є тенденція протиставляти свій напрям іншому, як більш відповідний чи кращий. Часто-густо критикуючи супротивну сторону, останню ставлять ледь чи не в одну шерегу з ворогами української державності. Приміром, боротьбисти, ідучи на співпрацю з більшовиками, на думку гетьманців, зрадили ідею самостійної України, дорівняли себе до окупанта. Або український дідич, підтримавши гетьманську державу, працював на чужу російську монархічну державу, зрадив українську національну ідею.