Читать книгу Мисливці за привидами (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 12

Власного годинника в Дениса Черненка не було. Максим Білан позичив йому свій.

Денис стояв точно під вікном хімічної лабораторії. Там у шафках та на численних полицях зберігалися під замком небезпечні для здоров’я, хоча й необхідні для практичних занять та для роботи гуртка «Алхімік», хімічні реактиви: кислоти, луги, розчинники, порошки та інше шкідливе добро. Все воно розміщалося в ідеальному порядку, і грамотна людина просто не могла переплутати ящички, полички, колбочки, баночки та пробірочки.

Серед всього цього зберігався, чекаючи свого зоряного часу, Золотий кубок. Так чомусь вирішив директор, а Хімік не заперечував.

Аби кубок не заважав, Юхим Юхимович особисто переставив його на підвіконня, і Денис бачив його з вулиці. Розбити вікно, простягнути руку – ось як мало треба зробити злодіям, аби заволодіти ним. Тільки скло тут товстіше, ніж в інших вікнах. До того ж, тут сигналізація, аби ніхто не додумався отруту красти. І якщо Максим це все вирахував і передбачив, то справжні крадії – поготів.

До початку операції «Антивикрадення» лишилося п’ять хвилин. Денис одягнув рукавички, завбачливо захоплені з дому. Максимові рукавички мусить видати Хімік. Чому він це зробить, Денис так і не зрозумів, цілком покладаючись на правильність розрахунків хитрого приятеля.

Хвилина… Тридцять секунд… Двадцять… Тільки б не злякатися в останню мить. Черненко не вважав себе боягузом, але зараз він скоїть щонайменше хуліганський вчинок. П’ять… Чотири… Три… Два… Один…

Пора!

Витягнувши зі свого наплічника найбільшу ракету, яку тільки вдалося знайти вчора у продавця феєрверків, Денис наставив її на вікно хімічної лабораторії і пальнув.

Дзинь-нь-нь!

Ракета пробила скло, і воно розлетілося. Денис вчасно відскочив убік, аби скалки не посипалися йому на голову. Залетівши всередину, ракета наштовхнулася на стінку, впала на підлогу і розсипалася іскрами в різні боки, одночасно заповнивши невеличку кімнатку з хімікатами густим ядучим димом.

Тепер тільки б Максим устиг!

А Максим Білан був дуже задоволений своїм партнером. Спрацював точно, до секунди. В цей час усі «алхіміки» займалися якимись цікавими дослідами, Юхим Юхимович ходив між ними, а новий асистент у цей час підійшов до відчинених дверей лабораторії. Аби кинутися туди першим, коли влетить ракета.

– Рятуйте! – верескнув хтось.

– Назад! – крикнув Хімік. – Всі назад! Там небезпечно!

Але семикласник Максим Білан, котрий стояв найближче, вже шугнув усередину.

Раз-два: скочити до вікна, схопити руками в рукавичках Золотий кубок і викинути його крізь розбиту шибку.

Три-чотири: зірвати з гачка старенький запасний халат Юхима Юхимовича і накинути його на ракету, яка без того швидко догорала, й диму від якої було таки більше, ніж вогню.

П’ять-шість: з того боку за вікном кубок підхопив семикласник Денис Черненко, так само руками в рукавичках, швиденько запхав здобич у наплічник і чимдуж помчав геть. Зустрітися компаньйони домовилися в Бабусиній хаті, Максим навіть дав Денисові ключі.

Сім-вісім: пострибати на халаті ногами, остаточно гасячи противну ракету.

І тільки на дев’ять-десять до лабораторії заскочив схарапуджений, та аж ніяк не наляканий Юхим Юхимович, спритно схопив рятівника за карк і виволік з ядучого диму.

– Все ціле? Все нормально? Руки? Ноги? Голова? – уривчасто запитав учитель.

– Все гаразд, – пробелькотів Максим відкашлюючись. Він усе ж таки злякався, тільки трошки запізно, коли все вже було позаду. Або навпаки – тільки почалося.

Поки «алхіміки» термосили мужнього асистента, вчитель, марно намагаючись розвіяти дим рукою, зайшов до атакованої лабораторії, роззирнувся, наблизився до розбитого вікна. Потім перевів погляд на підвіконня. Відразу згадав, чого не вистачає. Обережно виглянув у розтрощене вікно.

І аж тоді спрацювала нещодавно встановлена нова протипожежна сигналізація.