Читать книгу Мисливці за привидами (збірник) - Андрей Кокотюха, Андрій Кокотюха - Страница 14

Минули вихідні. Нічого не сталося.

Денис виходив на вулицю, гуляв з молодшою сестричкою в парку, бігав у магазин та на базар. Та навіть ці звичні домашні турботи не відволікали від головного: щоразу, виходячи з під’їзду, хлопець починав сторожко озиратися. Здавалося, весь світ знає: ось іде учень сьомого «А» Денис Черненко, який кілька днів тому вкрав Золотий кубок. У кожному перехожому, старшому за себе на вигляд років на десять, він підозрював того самого лиховісного дядю Костю. А в ніч з неділі на понеділок йому взагалі наснився цілий бойовик: він кудись біжить, а за ним хтось женеться. Куди б утікач не завернув, переслідувач завжди заступав йому шлях, і доводилося негайно завертати назад. Скінчилося це все тим, що молодший брат Миколка штовхнув Дениса під бік і плаксивим голосом протягнув:

– Ти чого-о-о кричи-и-иш…

Витерши спітніле чоло, Денис щось пробурчав, перевернувся на другий бік, накрився ковдрою і спробував спати далі. Погоні більше не було, та не приходив і сон. Тому до школи Черненко подибав, куняючи на ходу.

А там на нього, як і на Максима, від якого за ці вихідні не було ні слуху ні духу, чекала новина. І її можна було назвати приємною. На першому поверсі, там, де завжди чіпляли шкільну стіннівку, вивісили список кращих спортсменів-старшокласників, які визначатимуть переможця шкільної спартакіади. Під першим номером значився Володя Завгородній, а далі за абеткою: Юрій Боровий (10-Б), Степан Вовченко (10-А), Іван Дідик (11-Б), Василь Книш (10-Б), Юрій Хорунжий (10-А) та Олександр Юхимець (11-А).

Для всіх це був лише список спортсменів. Для Максима з Денисом – список підозрюваних. Білик відразу побіг по зошит. Треба було його переписати, бо на пам’ять у таких справах краще не покладатися. А Денис стояв біля дошки, вкотре перечитуючи прізвища і далі намагаючись пригадати, чи не належить почутий у роздягальні голос одному з тих шести, що перераховані після Вови Завгороднього.

– Боїшся? – почув раптом позад себе і, здригнувшись від несподіванки, озирнувся. Завгородній, власною персоною. Стоїть і посміхається йому, широко та приязно. Так близько з чемпіоном школи Денисові ще не доводилося балакати. Та й не знав він, що сказати своєму кумирові.

Між тим Вова підморгнув йому і поклав руку на плече.

– Черненко? Молодець, Черненко. Давай, старайся.

– Угу, – вичавив із себе Денис, аби лиш не мовчати.

– Бачив я, як ти у баскетбол дванадцяту школу обстукав. Давай, так тримати. Скажу тобі по секрету, – він навіть нахилився та чомусь стишив голос, – ми з Валерійовичем, ну, з фізруком, про тебе говорили. Він тобою задоволений. Каже, перше місце у тебе в кишені, перспективний ти пацан. Бач, як воно…

– Угу, – знову гукнув Денис.

– Не «угу», а мене слухай: Золотий кубок точно був би твоїм. Без балди, без дурнів. Віриш? – Денис замотав головою. – Правильно, молодця. Не вір. Бо повіриш – носа задереш, а в спорті так не годиться. Мені можеш і не вірити. А Олексія, ну, Валерійовича, колись запитай.

– Як же я… того…

– Тоді не питай, – Завгородній розпрямився і розвів руками. – Сам усе побачиш. Шкода тільки, що якісь потвори тебе без реального кубка залишили. Та нічого. Абонемент у тренажерний зал точно не вкрадуть. Разом будемо тренуватися, хочеш?

– Ага! – випалив Денис.

– Тоді давай, не підкачай. Не підведи мене, – підморгнувши йому ще раз, Завгородній відійшов. Поруч тут же, ніби з-під землі, виріс Максим.

– Чого це він? – запитав підозріло, провівши Вову поглядом.

– Нічого, – відмахнувся Денис. Йому раптом розхотілося повертати Золотий кубок. Своєму спортивному кумиру він вірив, як собі. І раз перемога вже обіцяна йому, то, значить, і кубок все одно належатиме йому як переможцю. Тільки виглядає так, наче Денис украв головний приз у самого себе. Тобто сам себе обікрав. Але цього черв’ячка, який раптом завівся десь у нього всередині, він вирішив якось приборкати та придавити.

Та все ж не втримався – переказав Максимові їхню з Вовою розмову. Той лише стенув плечима: подумаєш, герой спорту. Вголос цього не сказав, та напевне подумав. Денис хотів образитись на нього, тоді махнув рукою.

Нічого цей «ботанік» у житті не розуміє.