Читать книгу Сірі бджоли - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 13

Спочатку на стукіт кулаком у двері ніхто не відповів. Тоді приклався Сергійович ще три рази значно сильніше.

– Хто там?

– Та хто ще? – голосно, щоб за дверима чути було, крикнув пасічник. – Я це!

– А! Ти це! – відповів Пашка. – Ну зачекай хвилинку!

І зник, залишивши Сергійовича на порозі перед закритими дверима здивованого.

Коли двері відчинилися, в обличчя Сергійовичу тепло дому війнуло, а в ньому – випари алкогольні.

– Ти, Сєрий, чого це? – спитав Пашка, пропускаючи до хати незваного гостя.

«Язик заплітається!» – подумав пасічник. А замість відповіді простягнув хазяїну дому бінокль.

– А-а, дякую! Чаю, мабуть, хочеш? Чи, може, кави?

– А в тебе є? – Сергійович озирнувся здивовано.

– У мене багато чого є, – похвалився Пашка.

«Ну і дурний, що про це просто так говориш!» – подумав Сергійович, але сказав:

– Ну давай кави, давно кави не пив!

Дрібними кроками, як старий, пішов хазяїн дому до кухні і двері за собою зачинив. Викликало це у Сергійовича підозру – чого це дверима від гостя відгороджуватися? Але тут Сергійович посміхнувся, пов’язавши закриті двері із вихвалянням Пашки про те, що в нього «багато що є». І на вікно за столом подивився. За тюлем на підвіконні побачив переполовинену пляшку горілки і дві пусті чарки. Насупився. До столу придивився – на старій лляній скатерті, котру вже разів десять випрати треба було, крихти від хліба. Накрив їх купку широкою долонею, притис до стільниці, перевіряючи: свіжі чи давні. Ніби як давні, висохлі. Колються.

– А що, гості ходять до тебе? – спитав Сергійович, коли двері з кухні відкрилися і вийшов із них хазяїн з двома горнятками, що парували.

– Нє! Які тут гості! – Пашка клеїв дурня, посміхаючись, зуби свої криві показав.

Проте Сергійович на його слова не зважав. Перевів погляд на саморобну пічку-голландку під іншим вікном. Замислився. У пічці цій топка була вдвічі більша, ніж у буржуйці Сергійовича. Але використовували її тільки для тепла, їжу на цій пічці не гріли і не готували.

Озирнувся Сергійович на кухонні двері.

– А де ти чайник кип’ятиш? – спитав.

– Як де? На кухні! – відповів хазяїн, вже усівшись до столу. Присів і Сергійович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.

– То в тебе там, значить, ще одна пічка стоїть? – спитав, киваючи в бік кухні, Сергійович.

– А тобі що? – здивувався Пашка. – Ну стоїть собі! Тобі заважає?

– Ні, чого вона мені заважатиме? – Сергійович знизав плечима. – Я от усе на одній пічці роблю: і їжу, і тепло в хату! Вугілля економлю.

– Ти на одній, я – на двох! Яка різниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свій надивився! – Пашка кивнув на бінокль, який сам на диван і кинув.

– Ага! Я його снігом накрив.

– Що, повзав туди? – Очі хазяїна стали на мить круглими, як п’ятаки.

– Ага. А що ж мені, щодня ходить та витріщатися на нього? А так і мені спокійніше, і йому.

– Ну ти даєш! – Пашка мотнув головою. – Я б нізащо під пулі не поліз!

Подивився Сергійович в очі Пашці скептично і нічого на це не сказав. Тільки раптом голод відчув у животі. А тому і вуста стис невдоволено.

– Щось їсти захотілося, – сказав.

Пашка мовчки баночку з медом з кухні приніс – ту саму, що йому Сергійович подарував. А ще приніс батон білого хліба, ложки, ножа.

Намазав Сергійович меду свого на хліб Пашкін, відкусив.

«Цікаво, звідки це у нього хліб узявся?» – подумав.

Повернувся додому, свічку на столі запалив. Сходив у двір по вугілля. Зазирнув до кухні. Потягнув на себе дверцята холодильника. Усередині було пусто і темно, а на дверцятах у поличці-ятці для яєць лежала всохла голівка часнику.

Спробував себе позитивними думками відволікти. Зазирнув до тумби кухонної – там у трилітрових банках, закритих пластиковими кришками, зберігалася і гречка, і макарони, і пшоно. Чорт його знає, на скільки всього цього вистачить? Та він же і їсть не так багато, так що вистачить поки що! Ситий він буде. А от радості їжа не принесе! Нудна вона!

«Де б яєць узяти!» – розмріявся Сергійович. І стало йому тоскно від внутрішнього холоду. Зрозумів він, що уже кілька місяців яєць курячих не їв. Пригадав, скільки раніше худоби в їхньому селі було. Та і сам він курей тримав. А у сусідів, окрім курей і гусей, дві кози і корова на хазяйстві були. І коли сусіди ближні їхали, кури ще лишалися. Він тоді на прохання сусідів годував їх і яйця собі забирав.

Корм вони також йому залишили – два мішки! А потім сусід повернувся – затишшя було. Не стріляли. Повернувся на «ниві» з причепом і з клітками. Посадив курей у клітки і вивіз. Навіть не зайшов! Корму третина лишилася. А годувати вже нема кого.

«Оце б зараз яєчні окатої, – подумав Сергійович, – чи три яйця крутих…»

Підсипаючи вугілля у буржуйку, чайник зверху поставив.

«Де ж це він батон узяв? – подумав про Пашку. – А може, у нього там хтось ховався, в кухні? Той, хто йому батон приніс?»

Пригадав він, як Пашка не одразу в дім його впустив.

«Точно, ховав когось! – вирішив Сергійович. – Того, хто йому і батон, і каву, і «багато чого» приніс! Цікаво, за які-такі заслуги?»

Була б у селі електрика, жив би він зараз легше і безтурботніше, без зайвих непотрібних переживань і підозр! Дивився б до сну телевізор. У холодильнику б каструлю з макаронами готовими тримав. А коли б зголоднів, кидав би макарони на сковороду і розбивав би в неї два яйця!

– Тьфу ти! – видихнув роздратовано Сергійович. – Далися мені ці яйця!

Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслідувати, як щось безцінне і водночас досяжне!

«А що? – подумав він. – До Світлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечір! Там людей багато! І баба Настя, яку він знає і у якої курей та живності повний двір! А чого не узяти із собою літру меду і не обміняти на яйця? Скільки тієї дороги, тим більше, дорога до Світлого рівна і пряма, з українських позицій не видна, і від Каруселіно за гребенем невисокого пагорба схована».

Загорівся Сергійович ідеєю походу у сусіднє село, де він з минулої осені не бував. Зібрався, взувся-вдягся. У сумці – дві літровки меду. На руках – рукавиці. Попереду – дорога темна.