Читать книгу Сірі бджоли - Андрей Курков, Андрій Курков - Страница 18
17
ОглавлениеСергійович снігопад випадково помітив. Перед тим, як будильник накрутити на ніч та свічки загасити, припав він до вікна і видалася йому темрява завіконна живою. Це тому, що зазвичай темрява мовчить, а тут ніби розмову віддалену, склом притишену, він почув. Зрозумів, звичайно, що це сніг шурхотить, зрозумів, що сніжинки, які у густій темряві падають, одна одної торкаються. Зрозумів, але щоб переконатися, не вдягаючись і лише на мить надвір визирнув. І одразу ж почув, як вхідні двері, які він від себе штовхнув, стесали з порога свіжу снігову пляму і провели красиве снігове циркульне півколо на порозі засніженому.
Одразу ж закрив Сергійович двері і замкнув усі її засуви, щоб уночі себе безпечніше відчувати. Загасив свічки. Закрив очі і випав на всю ніч із життя. А коли відкрив їх знову – у хаті прохолодно було, а за вікном новий ранок сірів.
«Нагодував» Сергійович буржуйку вугіллям. Зверху на неї чайник з водою поставив, розуміючи, що швидко він не закипить. Але нічого! Є у Сергійовича і час, і терпіння, і вугілля! До весни точно вистачить! А може, і до літа, якщо весна холодною і затяжною буде. Усього вистачить! І вугілля, і терпіння! А часу тим більше! Він тепер його власний! Доки живий!
Пригадалося, як пару днів тому солдату Петру він альбом з фотографіями батька і його моторолера з коляскою показував. Йому показував, а сам не дивився! А тепер ось захотілося. До чаю! Ніби солодке. А чому «ніби»? Спогади – вони і є ті солодощі, які без цукру життя смачнішим роблять! Фотографії ж усі старі, мирні! Довоєнні! Від післявоєнних батьківських до довоєнних своїх. Там і Віталіна з донечкою, і весілля сусідське, і виїзд у Слов’яногорськ на з’їзд пасічників!
Виклав Сергійович на стіл обидва альбоми. І коли, нарешті, прийшов час чаювання, став він перший альбом гортати. Знову затримав погляд на моторолері з коляскою, який тепер десь у Росії їздить. Кумедний транспорт, що не кажи! Недарма ніхто не вірить, що моторолер з коляскою взагалі існує! Щось у ньому від іграшки дитячої є! На наступній сторінці альбому батько з матір’ю, ніби і не старі, але вже зношені, із поглядами згаслими. Дурнуваті роботи вони мали. Мати комірницею у районній лікарні працювала.
Коловорот білизни у лікарні контролювала, адже вона весь час до неї поверталася: хворого підлікували чи навпаки, до моргу відвезли, білизну в прання з дезінфекцією, потім у прасування, потік до неї, а від неї зворотно на ліжка для нових хворих. А батько все життя маленьку техніку полюбляв, а для заробітку доводилося на великій їздити. Він навіть признавався синові своєму, що страшно йому за кермом КамАЗа сидіти, що боїться кого-небудь на дорозі вбити. «Машина ж важка, незграбна!» – повторював він часто. Ось на моторолері з коляскою йому було за щастя проїхатися!
Матір іноді з вітерцем з лікарні додому забирав. А помер якраз як ті, що чогось усе життя бояться: від інфаркту. Він навіть і не зрозумів, що у нього інфаркт. Тому і злякатися не встиг. Ніхто не зрозумів. Навіть фельдшерка сільська, по яку мама, як батькові погано стало, збігала. Тільки потім лікарі сказали, у чому справа. Добре, що батьки до війни не дожили. І лежать тепер разом за церквою розбомбленою не знаючи, що над ними на землі діється!
Наступні сторінки фотоальбому настрій Сергійовича на краще перемінили. Там вже він у своїй стихії опинився, серед таких, як і він сам, пасічників. Їх прощальний пікнік на річці. Вечір біля багаття. Сусіди по кімнаті – Ахтем з Криму, з-під Бахчисарая, Гриша з Білої Церкви. Гарно і весело їм було утрьох, і кімнатка пансіонату, у якому усіх учасників з’їзду розмістили, хоч і була маленькою, але тісною не здавалася. Десь у записній книжці й адреси їх є з телефонами!
Ось закінчиться війна, треба буде зв’язатися! А ще краще побачитися! Може, новий з’їзд зберуть і запросять його знову? Тільки від кого він поїде? Від обласної спілки пасічників навряд чи! Яка тепер спілка у Донецьку? А якщо і є, то тепер не обласна, а «республіканська», а значить, він уже не в її складі. А якщо та частина області, що в Україні залишилася і своєю столицею Маріуполь обрала, то, можливо, там тепер нова спілка пасічників засідає! Тільки він же ніби і не в «республіці», і не в країні. У сірій зоні він, а у сірих зонах столиць не буває!
Знову засумувалося Сергійовичу. І раптом стукіт у двері голосний.
Здригнувся він, але поспішати до дверей не став. Спочатку фотоальбоми на місце повернув, поклав їх зверху на велику інкрустовану шкатулку. Щільно дверцята шафи прикрив.
– Чого так довго? – замість «здрастє» спитав Пашка, до хати заходячи.
Слідом за ним увійшов незнайомий Сергійовичу чоловік років п’ятдесяти у камуфляжних штанах теплих і у чорній брезентовій куртці, дутій від додаткового підшитого утеплювача – чи то штуч-ного хутра, чи то якогось ворсистого полотна.
Закрив за ними Сергійович двері. Озирнувся до гостей здивовано, не розуміючи причини їх приходу.
– А що трапилося? – спитав він строго у Пашки, не дивлячись на незнайомця.
– Що трапилося? – ледь чи не радісно здивувався той. – Ти чого, Сєрий? У календар не дивишся? Сьогодні ж День Радянської армії! Двадцять третє лютого! Ось, прийшли тебе привітати! Ти ж служив?
– Ну, служив, – Сергійович кивнув. – Водієм-механіком. Але ж це коли було!
У руках у Пашки блиснула пляшка горілки. Заходив він наче без неї. Мабуть, з кишені кожуха дістав. Сергійович перевів погляд на другого гостя, йому невідомого.
– Це Владлен, – представив його Пашка. – Товариш мій… то що, відзначимо? Ми подумали, що удвох неправильно відзначати! Якщо ми утрьох можемо!
У Владлена, круглолицього, з родимкою на лівій щоці і з густими, але акуратно підстриженими вусами, обидві бічні кишені куртки брезентової відстовбурчувалися так, ніби у кожній з них по літровій банці лежало.
Гість, ніби помітивши цікавість хазяїна дому до своїх кишень, витягнув звідти два згортки.
– Ми ж не з пустими руками, – сказав він, озираючись у пошуках столу.
Довелося Сергійовичу на стіл посуд і ножі-виделки діставати. Із згортків ковбасу напівкопчену, хліб і сало витягли.
– Ну огірки-помідори солоні у тебе ж є? – спитав Пашка, вішаючи кожуха на спинку обраного для себе стільця.
– Є, є, – закивав Сергійович.
Але найперше чарки з серванта дістав.
– Сєрий, може, гостю у кришталеву «туфельку» наллєш? Заради сміху? – запропонував Пашка.
Сергійович озирнувся і погляд його миттєво стер з обличчя Пашкиного хитру усмішку.
– Хай стоїть на місці, – суворо сказав Сергійович, – це весільний подарунок, а не гранчак!
Нарізав пасічник ковбаси і сала, солянку повну солі на стіл поставив. Літровку огірків солоних відкрив і півлітрову банку помідорів також. Пашка чарки казенкою наповнив. Він же, Пашка, і тост перший сказав: «За Радянську армію!», потім всі троє випили.
– Ти ж не служив, – жуючи шматок ковбаси, повернувся до Пашки Сергійович. – Чого це тебе за армію пити потягло?
– Так це ж за захисників! Ось за таких, як він! – Пашка показав поглядом на Владлена. Владлен кивнув, згоду зі словами Пашки показуючи. Він ще жодного слова у домі Сергійовича не промовив і тому хазяїн дому почував себе незатишно. Людина ж себе не тільки обличчям показує, а і голосом чи хоча б п’яною піснею! Недарма ж будь-які нормальні посиденьки піснями закінчуються! Та не п’яні ж вони ще.
– А ви звідки? – Сергійович подивився Владленові в очі і кивнув у бік вікна.
– Твоє вікно не туди виходить, – вставив Пашка. – Він з мого боку, звідти!
– Та я взагалі-то з Сибіру, – заговорив, нарешті, гість. – Добровільно приїхав. Щоб вас захищати.
– Із Сибіру, – протягнув Сергійович у задумі.
– Так, – підтвердив Владлен. – У нас зараз холодніше, ніж у вас! Та і красивіше у нас!
– Чого це красивіше? – не зрозумів Сергійович.
Владлен подивився на Пашку. Пашка наповнив чарки.
– Давайте за перемогу! – запропонував Владлен.
– Давайте! – підтримав Пашка.
Сергійович чаркувався мовчки. Випив, як і інші, одним ковтком. Пальцем з банки огірок виловив і до рота відправив.
– То чого це у вас красивіше буде? – повторив своє питання Сергійович, огірок дожовуючи.
– Ну це, може, через війну, – спокійно заговорив сибірський гість. – Мало барв! Паркани сірі, вікна не прикрашені різьбою, лиштвами. Біднувато якось!
– Це війна, – Пашка махнув рукою. – Після війни все буде красиво! Як раніше!