Читать книгу Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антін Мухарський - Страница 1

Мовчи, мужик!

Мовчи, тримай все у собі. Бухай, кусай руки, лікті, вкороти собі пеніса, але мовчи. Мовчи, сука, бо мужики мають мовчати. Зиркати по боках, дути щоки, виглядати суворими і мужніми, бо вони мужики. А триндіти – то бабська справа. Як мовчиш – ти мужик. А як заговорив – підарас кончєний. А ти ж не підарас? Ти ж мужик! Ну то й що, що баби пиздять? Ти маєш здохнути, сконати, в крайньому випадку покінчити життя самогубством, бо ти – мужик! А ще у тебе діти, мужик. Мовчи заради їхнього майбутнього, бо ти ж мужик. Що вони подумають по тата, коли дізнаються, що він – не мужик!

Лусни від перенапруження внутрішніх м’язів, переріж вени на руках і ногах, всрися врешті-решт, але мовчи, бля! Пойняв? Бо мужики мають мовчати! Ти шо, пиздло? Візьми цигарку, сядь навпочіпки і, суворо дивлячись убік, сиди й кури. А тоді встань і когось убий! Мовчки. Бо ти ж мужик. Мужик ніколи не пиздить. Він довго мовчить, усе в собі ховає, все тримає під контролем, а потім піде і на хуй когось зарубає. Бо він – мужик! Так що, пойняв? Мовчи, сука, бо ти мужик!

Я не втримався. Написав роман. Написав усього за півтора місяці. «Дєвочкі, навєрно, я підарас, да?»

Хоча й не думав його писати. Після Нового року мав займатися іншим романом, який вже пообіцяв одному видавництву. Проте коли сів його правити і редагувати, то не зміг написати жодного рядка. Адже останні два роки мого життя – суцільний внутрішній діалог із колишньою дружиною та моїми дітьми, з якими вона не дає мені бачитись, мотивуючи тим, що «папа сошел с ума», «папа улєтєл на другую планєту», «папу забралі дємони», «у папи ізмєнілся нос і рот і, вапщє, чєловєка, за которого я виходіла замуж, больше нєт!»

Десятки, сотні разів я намагався пробитися до її розуму, до її свідомості, робив спроби нормалізувати стосунки та вступити в діалог. Усе дарма. З того боку – суцільні погрози, шантаж, наклепи, брехня та лайка.

Тому й написав РОМАН – прагнучи розібратися у причинах, які призвели до того, що наша родина розпалася, діти більше року не бачили власного батька, а дружина усіма доступними їй способами та можливостями змішує мене з лайном на сторінках бульварних та гламурних видань, які аж вищать від радості, смакуючи подробиці того, як «це руде гівно кинуло мать-гєроїню з п’ятьма дітьми». За її словами, вона «ставить соціальний експеримент, наскільки суспільство готове захищати інтереси матері п’ятьох дітей. Бо я апріорі недоторканна! Суспільство буде на моєму боці, а якщо не на моєму, то таке суспільство не має права на існування, а така країна не має майбуття».

На початку нашого конфлікту вона безапеляційно заявила, що «знищить мене», а на питання «що тобі це дасть?» відповіла, що у такий спосіб «поновить вищу справедливість, де жінка-мати має бути піднесеною на суспільний п’єдестал!». – «А чоловік?» – «А чоловік – то так, хуйня, в прямому сенсі цього слова, сировинний додаток, який має виконувати забаганки дітей та їхньої матері. А той, хто не згоден чи не справляється, – теж хуйня, бо заслуговує на загальну обструкцію! Слабак і вапщє гандон і підарас кончєний».

Вона цілком справилася зі своїм завданням. Моє життя перетворилося на суцільне пекло: нині я банкрот із боргом понад 1 000 000 (один мільйон) гривень; усе моє майно заарештовано; машини гниють на штрафмайданчиках. Періодично до квартири, де я живу, та до квартири моїх старих батьків, де маю частку, вдираються інспектори виконавчої служби з намаганням зробити опис.

Я не маю постійного місця роботи, бо через скандальну репутацію жоден телевізійний канал не наважується на співпрацю зі мною. Суди, до яких я звернувся з проханням залагодити наші стосунки, переносять засідання через постійні апеляції моєї колишньої дружини, затягуючи у такий спосіб фінансовий зашморг на моїй шиї. Виконавчі листи з безумними цифрами (аліменти за рік – мільйон гривень!!!) приходять зі швейцарською точністю, а спроби достукатися до правосуддя розбиваються об невидиму стіну канцелярської казуїстики та недвозначних натяків про те, що «у вашої дружини висока „криша“, яку вона використовує, аби максимально затягнути процес, створити штучні борги й позбавити вас усього майна».

– Давай розлучимося! – пропоную ось уже два роки.

– Ні! Діти мають жити у повноцінній родині! Це моя принципова позиція!

– Ти збожеволіла! Яка повноцінна родина? Подивися на наші стосунки: ми не можемо знаходитися в одному приміщенні, а не те що жити разом!

– Я тобі не дам розлучення. А якщо суддя це зробить, то пиздець тому судді, бо ти мою вдачу знаєш – ославлю на увесь світ! Землю буде жерти за те, що позбавив дітей батька. Я за дітей – горло будь-кому перегризу. Я – мать-волчіца, я – стєпная кобиліца! – і т. д., і т. п…

Бідні діти. Вони не розуміють, що відбувається. Плачуть, пручаються, б’ються серцями об підлогу, коли мати тягне їх до суду, тикає в очі судовим виконавцям, канцелярським працівникам, тягає за собою як живий приклад своєї материнської гіперповноцінності. Мати одстоює їхні права? Мати піклується про їхній добробут?

Я залишив дітям і дружині все нажите в шлюбі майно (великий приватний будинок та чотирикімнатну квартиру). Я прописав усіх трьох дітей у квартиру, придбану до шлюбу, в якій зараз живу. Я добровільно взяв на себе зобов’язання виплачувати їхній мамі по 3000 (три тисячі) доларів США щомісяця на утримання дітей. Закріпив це нотаріально. А коли сталася революція, а потім прийшла війна, попросив у неї лише про одне – зменшити цю суму, бо заробітки впали в рази. Відповідь була: «А мнє похуй! Пєрєпісивай на мєня всє квартіри, ілі я подаю в ісполнітєльную службу і у тєбя їх всьо равно отбєрут за долгі!»

Я розумію, мама турбується про дітей, мама одстоює їхні права. Суспільна думка однаково буде на її боці, бо вона – красива, самостійна, незалежна, впевнена в собі, а ще – «відомий на всю країну експерт з сімейних стосунків, до думки якого прислухається не одне покоління сучасних українців». А я хто? Рудий клоун «містер Тайд» та «націонал-фашист» Орест Лютий.

Тому мовчу. Мовчу і спостерігаю, до якої міри цинізму, брехні, наклепів може дійти жінка у своєму праведному бажанні покарати «зарвавшегося самца». Часом не втримаюся і щось бовкну, типу: «Вона збожеволіла!» – і тієї ж миті нариваюся на суцільну обструкцію. «Гандон і підарас! Нє смєй ображати честь і гідність багатодітної матері! Подумай про дітей! Як їм далі жити з вашими розборками!» О’кей, знову сиджу і мовчу. Інколи надсилаю їй СМС: «Коли я можу побачитися з дітьми?» Вона відповідає: «Утром дєньгі – вєчєром дєті. Вєчєром дєньгі – утром дєті. ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ::)))».

Люди кидаються на вулиці з криками: «На хуя ви те все виносите в суспільний простір?» Намагаюся пояснити, що я мовчу… Але у народу складається враження, що тільки і роблю, що язиком плескаю. Бо заголовки такі: «Сніжана Єгорова та Антін Мухарський публічно з’ясовують стосунки!»

АЛЕ Ж Я – МОВЧУ!!! Та кому до цього діло! Бульварна преса потребує свіжого м’яса. І ніхто не хоче і не буде з’ясовувати, що й до чого, – всі звикли споживати лайно, брехню і перекручення. І немає сили із цим жити, носити в собі.

Та вона не зупиняється. І ось уже змішують із брудом моїх дітей від першого шлюбу, мою першу дружину, батьків, рідних, мою професію, моїх друзів. І потужний хор прихильників волає: «Так його, Снєжа, мочі! Мочі падонка і нігадяя! Мочі сволоч, що дітей власних кинула. Ми на твоєй сторонє, бєдная ти наша, нєсчастная сіротінушка!» І чи не щодня у Фейсбуці новий пост – один ущипливіший за інший. Ага, мовчить! Значить, знає кіт, чиє сало з’їв. Не відповідає – значить, на твоєму боці правда.

Мовчи, мужик!

Страждай, бухай, але мовчи! Вона ж мать твоїх дітей! Що поробиш – глупа баба! А ти ж – мужик! Очима кругом водить, вилицями грає, такий тупий вираз на морду напнув, але мовчи, мужик! Ти ж мужик! Мужик! Піди, оно, комусь морду набий, або палець на нозі відкуси чи жопу прострель! Бо не личить мужикам пиздіти, як бабам. Бо якщо ти пиздиш – то ти не мужик! А ти – мужик! Ото сиди і не пизди. Мовчи, бля, мужик!

І терпіння моє було титанічним!

Проте коли мама випадково дізналася з її переписки, що вона «старая б…дь, которая повиращівала ублюдочних синочков дядєй-блядєй», і з нею трапився серцевий напад, я зрозумів, що терпіння моє скінчилося.

Заїбав цей мужик усередині, який усе мовчить і мовчить, наче гівна об’ївся. Узяв я його та й прихлопнув. Зарубав на хуй сокирою, як той Родіон Романовіч «старушку-процентщіцу». Бо хто той мужик? Типовий москаль ординський. Раб суспільних штампів, пострадянська почвара та євразійський дурень. Уся Європа, весь цивілізований світ – ВМІЄ ГОВОРИТИ! Як виникає проблема, то краще про неї говорити, ніж ховати всередині, наживаючи хвороби та нервові зриви. А проблема Є!

Так ото ж я і кажу. ЗАЇБАЛИ КАЦАПСЬКІ БАБИ! Заїбали усі ці гламурні, пиздороті, всипані стразами дворові шавки, всі ці директори глянцевих журналів, усі ці тупі бульварні шлюхи, що, вчепившись у багатих чоловіків, нав’язують свої жлобські провінційні смаки. Уся ця дешева провінційна піна, що, понаїхавши до Києва, диктує свої закони і «керує суспільною думкою».

Так ото кажу – мені до дупи ваша тупа кацапська думка. «Синдром Окунської» свідчить про наявність у суспільстві ще однієї колосальної проблеми. Жінки, чий суспільний статус визначається як «багатодітна мати», використовуючи маніпулятивні схеми, домагаються уваги суспільства, публічно знищуючи своїх чоловіків, отримуючи з цього матеріальні та іміджеві зиски. Та й узагалі, проблема «успішних жінок зі сталевими яйцями», що використовують чоловіків виключно як об’єкти знищення, стає дедалі актуальнішою. Ось давайте про це і поговоримо!

Адже я довго мовчав, ніяк не коментуючи наші стосунки, сподіваючись на перемогу розуму та відповідальності. Я стійко, скільки було сили, тримав удари долі, судових виконавців, образи і наклепи в публічному просторі, розлуку з дітьми, їхній плач по телефону і питання: «Тату, коли ти до нас прийдеш?», хоч це вартувало мені передінфарктного стану, декількох гіпертонічних кризів та постійних нападів стенокардії. Однак здоров’я моє підірвано, як і матеріальний добробут, як і добре ім’я, – мені нічого втрачати. Роботи нема, часу вільного – купа, все думаю, як ми дожилися до такого? Тому сів і написав книгу.

Я не знаю, скільки мені лишилося жити, а тому не впевнений, чи встигну викласти дітям своє бачення ситуації, заручниками якої вони стали. Проте діти мусять дізнатися думку батька про ті події, які вони допіру бачитимуть очима своєї матері.

Душа моя випалена, і мені вже абсолютно байдуже, що скажуть і подумають люди. Знаю одне – тримати це все в собі більше несила. Ця книга написана кров’ю мого серця. І все в ній – майже абсолютна правда.

Пиздець мужику.

Амінь.