Читать книгу Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антін Мухарський - Страница 7

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Взорвали бюста»)

– Наступна наша пісня присвячується бойовим побратимам з товариства «Тризуб» імені Степана Бандери, – продовжує Орест концерт. – Саме вони у 2010 році підірвали бюста Сталіну перед Запорізьким обкомом партії. За мотивами цієї події створено текст пісні, що від самого початку увійшла в наш сталий репертуар. Ба навіть більше: восени 2012-го після виходу в світ першого альбому, до мене підійшла дружина одного з так званих «васильківських терористів», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у підготовці теракту, і сказала: «Ваші пісні підтримують у тюрмі їхній бойовий дух. Пишіть ще». Її слова не те щоб змінили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правоті нашої справи. Всім лютим бандерівцям, славним героям тризубівцям, УНА-УНСОвцям, «Патріотам України», футбольним фанам та всім, хто згодом утворив добровольчі батальйони «Правий сектор», «Азов» та інші, присвячується наступний твір. Співається на мотив «Поспєлі вішні в саду у дяді Вані».

Замість останнього рядка: «І замість Сталіна стоїть тепер клозет».

* * *

Аби називатися повноцінним бандерівцем і «націонал-фашистом», маєш насамперед стати українцем. Це аксіома. І не має значення, скільки в тобі російської, польської, єврейської чи німецької крові. Бо українець – це не тільки національність, це стан духу і душі. Адже за часів, коли я свідомо включився у визвольний рух, право бути українцем треба було спершу вибороти, а тоді щодня боронити.

У 1989-му, після армії, я вже не застав тієї країни, котру пам’ятав. За два роки все змінилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Києві українську мову… Не в телевізорі, не в інститутських стінах, де українською в побуті спілкувалися лічені професори, яких усі вважали старими маразматиками, й не з вуст селян на базарі, що розмовляли здебільшого страшним суржом…Трапилося це в Будинку культури авіазаводу ім. Антонова на концерті групи «Воплі Відоплясова» – у зал набилося тоді повно моїх однолітків, студентів університету Шевченка, педінституту, політеху, інших вузів, і всі довкола говорили українською…

Саме тоді я, «русифікована київська падлюка», – вперше! – теж перейшов у побутовому спілкуванні на українську і, не повірите, відчув захват і піднесення, відчув себе представником молодої модерної нації, що народжувалася у мене прямо на очах. Не українцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографічним ембіцилом, не холопською почварою кремлівсько-імперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ! Не зважайте на певну пафосність моїх слів – у цьому місці своєї оповіді я не можу втриматися від подібних нот, бо вони якнайкраще передають ту піднесено-романтичну атмосферу, в якій моя генерація з дітей гомо-совєтікус перетворювалася на українських патріотів.

Пам’ятаю, тоді виголив собі на голові справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери і ходив так Києвом, наражаючись інколи на ненависні погляди відставних кадебістів, потворних комуняцьких старушенцій та колишніх партактивістів, які буравили мене очима, а я чхати на них хотів! «Комуняку – на гілляку!», – проказував про себе як молитву цю фразу, аби відвести порчу, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному рюкзаку своєму важкеньку гирьку та армійський ремінь з мідною пряжкою, яким вправно міг відбитися від ворогів у разі фізичного нападу.

Мама часто заламувала руки і плакала, що мене заметуть у КДБ, а я їй на це відповідав: «Хай беруть! За Україну і життя покласти не жаль!» – «Дурак! Ой, молодий дурак!» – бідкалася мама. «Ну як справи, бандерівець?» – завів тоді й батько звичку жартома називати мене «бандерівцем». «Та нічого, – теж ніби жартома, відповідав я йому, – от незабаром виборемо незалежність й усіх вас, комуняк та кадебістів, вишлемо з країни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебістом, але в партії «состоял», не стільки через ідеологічні принципи, скільки через необхідність, бо служив режисером-постановником у великому відділі фестивалів та концертних програм. «Ну-ну, – відказував він мені, – ти таки будь із цим обережний, бо мені здається, ще трохи, і знову почнуть закручувати гайки. І буде тобі справжня тюрма, а не Незалежність!».

Хоча про яку незалежність можна було говорити, коли ніхто уявити собі не міг, що велика радянська імперія посиплеться в один день. Адже довкола простиралася величезна, безкрайня територія – від самих Карпат аж до Курильських островів, – щільно заселена численними племенами гомосовєтікус. Велетенська сіра біомаса, чи то пак «особлива порода» людей, у яких імперська держава прагнула відібрати-вишкребти національні, культурні, ментальні відмінності, – плекаючи у такий спосіб «єдиний радянський» народ, таку собі мільйонноголову гідру, що її селили в будинках барачного типу (байдуже що «хрущовської», що «брєжнєвської» забудови), довбешку задурювали визначною місією (типу «світлого майбутнього»), годували мистецьким ерзацом (типу естрадної попси), шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем.

Аж раптом якомусь придуркові на прізвисько Горбачов (хоча чому придуркові – була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральній площі Києва як асоційованому творцю Незалежної України) спало на думку позбавити народ алкоголю. І все – імперія завалилась. На її руїні постала, а правильніше буде сказати «впала нам на голову», Незалежна Україна. І що з нею робити, гадаю, мало хто знав – ті десятки, ну, може, сотні патріотів, які направду відсиділи за Україну у мордовських чи пермських таборах, просто фізично не спромоглися б охопити усі ділянки та фронти державотворчої діяльності, ладнаючи підмурок нової країни.

Натомість зайняли їхні місця хохли-перевертні, московські запроданці, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч – всілася у Верховній Раді, приймає якісь закони, радиться, «мутіт», «рєшаєт»… Навіть Народний рух України, що так славно виступив на початку дев’яностих, тріщить по швах, бо не здатні й самі патріоти домовитися між собою. І в цьому я бачу запоруку подальшої запеклої борні між «дійсно Україною» і «псевдоУкраїною», або таким собі сурогатом УРСР, в який нас може знову потягнути уся та комуно-фашистська компартійна зараза, нині перефарбована на адептів незалежності (повбиралися у вишивані сорочки й зі слізьми на очах співають «Ще не вмерла…», прикладаючи праву руку до серця).

Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового; згадали усіх, хто належав до когорти Розстріляного відродження, відродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все ж говорити про Голодомор 1932–1933 років. Із Західної України доходили звістки, що то тут, то там на сільрадах вивісили жовто-блакитні прапори. Але то, радше, була гра – в Україну. Імперія здавалася чимось могутнім і незборимим.

Це вже потім була перша «Червона рута», Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, Андрій Миколайчук, потім була «революція на граніті» й багатотисячні мітинги, «живий ланцюг» на день злуки УНР і ЗУНР, Янаєвський путч (ми з моїм армійським товаришем Шурою Бойком збирали під ялинами біля Центральної пошти цеглини – мали намір скористатися ними проти танків, якщо б їх кинули на придушення «антинародних виступів»).

На щастя, танків не трапилося, натомість впала до наших рук Незалежність, і всі сп’яніли від щастя. Ходили, браталися, співали стрілецьких та повстанських пісень. А за мною в родині так і закріпилося прізвисько «бандерівець», хоча насправді про Бандеру я знав мало – він був для мене радше уособленням спротиву совєтській системі, тому імперському комуно-фашизму, що поховав мою державу й закатував мільйони безневинних моїх земляків.

Степан Бандера був найближчим, найдосяжнішим, ще майже живим втіленням того незборимого українського Духу, який промовляв у мені. «Бо Бандера для комуняк і азіатів як червона ганчірка для бика! Бояться понад усе вільної, щасливої та справді незалежної України, бо як буде така Україна, то не відродиться вже більше імперія!» – отак думав я собі у ті благословенні часи.

Пам’ятний червоно-чорний прапорець з портретом провідника ОУН-УПА лежить тепер у кришталевій НДРівській вазі поруч з іншими артефактами тієї вільної щасливої пори – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку він забув на столі, а я поцупив після його виступу в Спілці письменників на зборах РУХу, довгою стрічкою індійських презервативів, на якій Левко Лук’яненко лишив напис чорним фломастером «За Вільну, Єдину, Соборну Україну!» (так, певно, і не зрозумівши, на чому він розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлі українського прапора та надписом: «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» і, знову-таки, автографом на зворотному боці. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте в душі однаково лишаюся відданим усім тим принципам і думкам, що ними жив на самому початку дев’яностих, коли відчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ, або, якщо хочете, «бандерівцем».

Уривок з роману

«Доба. Сповідь молодого бандерівця», 1994 рік.