Читать книгу Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антін Мухарський - Страница 2

22 серпня 2014 року

Концертний зал Українського дому забитий вщерть, а люди все продовжують прибувати. Вони вже стоять у проходах і тиснуться до сцени.

Я радісно підморгую Марічці, яка допомагала організовувати сьогоднішній концерт, мовляв, це – успіх! Їй двадцять сім років, вона україномовна киянка і має зелені очі. А ще вона прекрасно вихована, виділяється гордою поставою, знає декілька мов, і з нею можна говорити про все на світі, особливо про мистецтво. Вона мистецтвознавець за фахом. Ми познайомилися з нею два роки тому на виставці Союзу Вольних Художників «Воля або смерть», що влаштовував свої радикальні перформанси у ті часи, коли за це ще можна було отримати реальний термін ув’язнення або сконати у калюжі крові у власному під’їзді після побиття невідомими молодиками.

– Навіщо вам, успішній людині, це треба? – запитала тоді.

– Щоб розхитати ситуацію.

– Я ж і питаю: навіщо?

– Так веселіше жити… Треба ж буде щось розповідати онукам!

І вже не віриться, що то було з нами, мирними, байдужими до геополітики громадянами, які допіру швендяли по магазинах, пліткували, дивилися по телевізору талант-шоу, народжували дітей, збирали гроші на нові холодильники, автівки й закордонні подорожі. Але ж були і мільйони на вулицях, і бойові зіткнення, де вперше довідалися, як вибухають світло-шумові гранати та ріже очі сльозогінний газ. А ще були барикади і стовпи чорного диму, який застилав небо над Києвом, коли на Грушевського поновлювалося протистояння. Були і водомети, і палаючий Хрещатик, і гімн України, що разом із молитвами підносився у небо в ту страшну ніч. А потім ріки жертовної крові, пролиті героями Небесної сотні на вівтар України, що в муках народжувала нових героїв, вихаркуючи із себе проклятий імперський совок.

Нині на Майдані остаточно зачистили усі барикади, намети та осередки кублування різної напівкримінальної наволочі, яка, прикриваючись подіями недалекої давнини, удає з себе бувалих революціонерів, пиячить ночами, віджимає мобільні телефони та дрібні гроші у перехожих, інколи зчиняючи перестрілки та штовханину з правоохоронцями. Усі справжні майданівці, «Правий сектор» та Cамооборона – вже на Східному фронті, куди ми завтра вирушаємо з нашим проектом.

Але в залі ще стоїть дух зимових подій. Де-не-де сіро-блакитний ковролін підлоги подряпано та залито масними плямами дизелю. Спинки крісел не усюди рівні. У повітрі відчуваються далекі присмаки диму, нехитрих харчів, чогось такого, чим зазвичай пахнуть матраци, на яких довгий час сплять люди у верхньому одязі. А ще пахне дешевим взуттям і армійським гуталіном. Світлові прилади на сцені працюють через один, та й сама сцена зберігає сліди недавнього розгардіяшу. Недбало підібрані якимись мотузками діряві куліси, порізаний екран на задньому плані і, знову-таки, подертий в деяких місцях, вичовганий ногами ковролін, на якому розставлено музичну апаратуру.

Минув лише тиждень, як звідси прибрали весь революційний крам: каремати, спальні мішки, ящики із консервацією, книжками, каністри з пальним, електрогенератори, теплий одяг, каски і дерев’яні щити – лише ті, котрі не мали художньої цінності. Розписані ж артефакти буремної доби виставили у центральному залі разом із виставкою «50 найкращих фото Майдану».

Сьогодні Український дім уперше відкрив двері для широкої публіки після революційних подій, що прокотилися по ньому непередбачуваним історичним цунамі – його буремні хвилі десь повибивали вікна, десь повисаджували двері, десь попалили стіни, а десь позаливали запасники водою. Одразу біля центрального входу, на гранітній рожево-червоній підлозі, й досі збереглися сліди від розривів гранат, якими гатили ВВешники у мітингарів у ніч штурму з 25-го на 26 січня.

Стояв тоді лютий мороз до мінус двадцяти п’яти, а хлопець в армійській касці з підбитим оком, пляшкою коктейлю і палицею у руках поруч зі мною щосили волав до силовиків, які забарикадувалися зсередини: «Виходь! Виходь!». Волав так надривно, що зірвав собі голос.

«Ви мене впізнали? – спитав зненацька, коли сьогодні після презентації я підписував перші примірники альманаху. – Ми разом стояли у ту ніч. А потім ви були у нас з концертом на п’ятому поверсі у Будинку профспілок. Я й тепер у „Правому секторі“ воюю. Тільки-но з-під аеропорту, утримуємо позиції в Пісках. Під Іловайськом, кажуть, біда. Завтра знову повертаюся».

Сьогодні виповнюється рівно півроку, як Янукович утік з країни. Саме на цю дату ми призначили презентацію великого історично-культурологічного альманаху «Майдан. (Р)Еволюція духу», над яким працювали останні сім місяців. Понад двісті найкращих фото, відібраних з майже десяти тисяч, близько сорока інтерв’ю з учасниками, історичних, філософських, мистецьких статей та есе – аби його створити і видати, мусив продати офіс, бо спонсорів не знайшлося.

– За дві хвилинки починаємо. – Марічка підходить до мене, і я роздивляюся срібні сережки у вигляді маленьких квіточок в її вушках. А ще відчуваю аромат її волосся, що спадає на оголену шию і плечі.

Цей альманах ми робили разом. Більше скажу: без неї я б цієї роботи не потягнув. Вона професіонал. Дуже чарівний професіонал, яких мало. Я щасливий через те, що доля подарувала нам шанс познайомитися. Питаю:

– Як там пан Орест?

– Хвилюється.

– Дорогі друзі, – Орест Лютий за лаштунками збирає довкола себе музикантів, – нині даємо незвичний концерт. Зазвичай ми виступали на барикадах, у полях, у клубах, на відкритих фестивальних майданчиках, корпоративних та приватних заходах. Сьогодні вперше виступаємо у повноцінному концертному залі на шістсот місць. Сцена диктує свої закони – тут уже нема за чим сховатися. Тому дуже прошу бути максимально включеними у дійство. Спілкування, комунікація між музикантами, артистизм, позитив включаємо на повну. Хочу нагадати, що наш проект – це любов. У любові він створювався, любов’ю наповнений, любов’ю ж має і надихати.

Музиканти уважно і зосереджено слухають, зрідка киваючи головами. Помітно, що вони теж трохи нервують. З боку зали чути перші оплески. Десять хвилин на восьму.

– Ну, з Богом!

Орест киває головою звукорежисеру, і той рушає до пульта. Музиканти поправляють краватки, капелюхи, беруть інструменти.

За хвилину світло в залі гасне. З динаміків лунають слова попередження: «Шановні пані та панове, музично-культурологічний проект „Лагідна українізація“ створено за усіма законами компілятивного жанру епохи постмодерну. Будь-яке звинувачення авторів у розпалюванні міжнаціональної та міжконфесійної ворожнечі, фашизмі, расизмі, гомофобії є неприпустимим і свідчить про нестачу інтелекту та освіти, розумову обмеженість та тупість у адептів подібних звинувачень. Перегляд цього проекту не рекомендовано людям, схильним до екстремізму, тероризму, побутового насильства, людям із нестійкою психікою, синдромом совкового дебілізму та проявами політичної шизофренії, дітям до 18 років, вагітним жінкам. Заборонено перегляд проекту людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ! Всіх вищезазначених осіб просимо покинути залу до початку дії. Ваша присутність у залі свідчить про вашу згоду з усіма наведеними правилами. Жодні претензії не приймаються. Бажаємо вам приємного перегляду та прослуховування».

Далі у запису хору й оркестру лунає вступна композиція:

* * *

4 липня 2012 року

– Ти куда собрался? – дружина захопила мене зненацька в гардеробній кімнаті.

– Під Український дім. Там люди гуртуються проти мовного закону Ківалова – Колесніченка…

– Ти нікуда нє поєдєшь. Уже пєрвий час ночі. Завтра с утра дєтєй надо отвєзті в садік, потому что водітєль попросіл отгул…

– Анжело, я поїду.

– Будь ти проклятий со своєй рєволюцієй! Дебіл!

Останнім часом у нас з дружиною все пішло шкереберть. Це сталося після того, як у моєму житті з’явився професор антропології Орест Лютий – дуже схожий на мене чоловік середніх років, у гуцульській крисані та окулярах. Вдягнений у незмінну білу сорочку з краваткою-метеликом, німецькі військові галіфе з підтяжками та міцні, начищені до блиску чоботи.

– Проклятий «націонал-фашист»! – звично репетує дружина. – Што про тебя люді подумают, что ти сошьол с ума на старості лєт?

– Мені не цікаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, – закінчую зашнуровувати доктори «Мартінси», вдягаю чорну болоньєву куртку із вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художників, – а особливо ті, про яких ти так турбуєшся. Всі ці Табачнікі-Нєдєльскіє, Вольнови-Окунскіє, Насті Рибчинські та Олі Сумські, з якими ти у Фейсбуці переписуєшся, всі ці Захарчєнкі, Азарови і Пшонки, на яких ти працюєш. Вся ця гламурна, безталанна ригіанальна наволоч.

– Ця ригіанальна наволоч нам гроші платить і на корпоративи запрошує. Якби не вони, ми б уже давно від голоду померли! А хто дітей годувати буде? Доній твій? Чи Юля? Чи Луценко, які в тюрмі сидять? Сам там незабаром будеш!

– Буду!

– Сука! Чтоб я тєбя больше дома нє відєла! Вот єсли сєйчас уйдьош, можеш нє возвращаться.

О пів на першу ночі чорний «Міцубісі Л-200», розмальований під махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду і номерними знаками «МАХНО», вирулює на Південний міст. За кілька хвилин я вже буду на Європейській площі.

Шість років тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларів і ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для няні та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська місцина. Живемо з двома дочками дружини від першого шлюбу Анастасією та Олександрою та нашими трьома дітьми, Андрійчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от має виповнитися три місяці. А ще у мене двоє дівчат від першого шлюбу, Софія та Іванка, що живуть з моєю першою дружиною. От вам і загадка: «Загалом на двох у нас семеро дітей. У кожного – по п’ять. А спільних – троє. Питання: скільки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Відповідь: багато!»

«А може, вона права? – думаю я собі, згадуючи, яким оскаженілим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрін, розвернутися на мосту Патона і додому? Ну хіба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусується, погомонить. Митці поспівають-потанцюють-почитають вірші. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Політики отримають свої дивіденди. Народ випустить пару…

Ось і розворот на мосту Патона. Вирішуй, друже, у тебе є мить! Е-е-е-ех! Проїхав! А все могло б статися інакше. Як часом багато залежить від однієї тільки миті.»

За п’ять хвилин уже паркуюся біля філармонії. Народу перед Українським домом досить багато.

– Привіт, друже! – прямо за мною стає машина «Останньої барикади», з якої виходить Славко Пономарьов, координатор усіх проектів цієї мистецької агенції.

– Привіт. Щось треба?

– Хлопці оголосили голодування. Води просять.

– То поїхали на Поділ. Там «Фуршет» цілодобово.

Славко віддає наказ підігнати свою автівку під сходи Українського дому, а сам сідає до мене. Дорогою розповідає, що ось-ось мають підвезти звукове обладнання.

– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скільки беркутні зібралося біля службового входу й на Трьохсвятительській. Головне – ніч протриматися, а зранку люди підтягнуться.

– Слухай, у мене є новий проект музичний – Орест Лютий, може, чув? Невже не чув? Ну це такі українізовані зразки російської попси, шансону, пропагандистських пісень. Ми зараз альбом готуємо… У мене з собою на флешці є кілька. Може, поставимо?

Коли ми повертаємося з водою, апаратура вже працює на повну. «Я не здамся без бою…» – співав Вакарчук.

Женя Нищук – незмінний голос Майдану з 2004 року – закликав усіх зберігати спокій і час від часу надавав комусь слово.

Все, зрештою, було як і звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка і Стуса, хтось намагався заспівати «Червону калину» й гімн України. Інколи слово брали політики і готували народ до «рішучих» дій. Нарешті з’явився Тягнибок із командою, і стало веселіше. «Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації! Смерть ворогам!» Це все, безперечно, згуртовувало і надихало, але плану не було. «Що робити?» – питав народ. «Стоїмо до ранку!»

З’явилися розкладачки для голодувальників, підтягнулися фольклористи з бандурами та сопілками, і ось уже танцюють гопака на сходах, якісь бабусі роздають обереги, сивовусі інтелігенти-аграрії зі стійким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якісь жевжики з камерами – фільмують та фіксують. «Геть СБУшників!» Нагорі ходить поважний Кличко з охороною. Сергій Власенко – адвокат Тимошенко – весь час комусь телефонує. Народні депутати, громадські діячі, журналісти, видавці, письменники, мистецтвознавці, – словом, творча інтелігенція. Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напідпитку:

– Ну що, почалося?

– Та де там! До ранку побачимо!

– І що, будуть розганяти?!

І раптом: «Атака! Атака!» – юрбу хилитнуло.

– Займаємо оборону! – хвацько і досить впевнено командує Тягнибок.

Народ біжить сходами нагору. Стає стіною з боку Трьохсвятительської. І не бояться ж! Але нічого страшного не відбувається. Проста ротація ВВешників. Пара взводів заходить до службового входу. Хлопці нормальні. Посміхаються. До них відразу підбігає передовий «загін примирення» – бабусі та тітоньки у вишиванках, дівчата у віночках. Завивають: «Синочки, ви ж наші! Невже ви народ будете бити?». Дівчата: «Хлопці, ви що, проти народу?» – «Та ніхто не буде вас бити!» – суплять брови.

Бійцям простягають воду, цукерки, чай. Ті відмовляються.

Напруга спадає. Знову Вакарчук у динаміках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвіта» декламує Шевченка. Всі з полегшенням посміхаються і кивають одне одному головами: «Але ж при слові „атака“ не розбіглися! А навпаки! Може, щось воно та й вийде?»

– Друже, – кажу я до Славка, – то постав Ореста Лютого?

– Що ставити? – він у ноутбуці відкриває флешку.

«Вставай, країно рідная!»

За мить у динаміках звучить МОЯ пісня.

«Провокація!! Провокація!!! – істерично кричить у мікрофон Женя Нищук, зачувши перші акорди знаменитої радянської мелодії. За його криками ніхто вже не розбирає слів. – Вимкніть радянські пісні! Не піддавайтесь на провокацію!!!»

«Якого хєра?» – забігає до машини якийсь незнайомий чувак у майці з цитатою Покальчука «Вчіть, блядь, українську мову!».

Славко ніяково знизує плечима.

– Це українізований варіант радянської пропагандистської пісні, – намагаюся я пояснити ситуацію.

– На хуй! На хуй! – кричить чувак, хапаючись за голову. – Ставь, блядь, Вакарчука на хуй, ілі «лєнта за лєнтою»! К єбєням ці експерименти!

– Хто це? – питаю у Славка, коли чувак відбігає геть.

– Якийсь організатор чи то від «Свободи», чи від «Батьківщини», хєр його знає. Бардак повний! Але, як бачиш, народ не готовий таке слухати.

– Та бачу.

До ранку ми тоді достояли. Люду більше не стало. Кілька разів була загроза штурму, народ гуртувався, але штурму не було. Десь о сьомій, коли вже сонечко гарно піднялося з-за даху Національної філармонії, я поїхав додому. Розбудив Андрійка, нагодував його сніданком і відвіз до дитячого садочка. І тільки із вранішніх новин довідався, що десь близько восьмої таки стався штурм. Хлопці зі «Свободи» були на вістрі атаки й навіть розпилювали сльозогінний газ. Декількох заарештували. Сходи зачистили.

– І що тепер? – зловтішно всміхається дружина, спостерігаючи, як я повільно і зосереджено ціджу недопите дитяче какао, вслухаючись у вранішні новини на 5-му каналі.

Я мовчу.