Читать книгу Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей - Антін Мухарський - Страница 6

(відео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «КДБ працює»)

– Колишні КДБісти в залі є? – питає Орест Лютий у публіки.

– Є! – озивається хтось.

– Відповідь неправильна, і знаєте чому? Тому що колишніх КДБістів не буває. (Сміх у залі.) Вони завжди – на «боєвом посту». Все фільмують, все знімають і чекають на свій час, коли всіх нинішніх українських патріотів почнуть мочити нові загони НКВД, що прийдуть з боку путінської раші. Але ми вас уже не боїмося! Приходьте, нам є чим вас пригостити. А краще незабаром ми самі прийдемо до вас у гості. До Криму, наприклад… І заселимо його не кадебістами у відставці, а бійцями добровольчих батальйонів та воїнами, що пройшли АТО.

Скажу більше, наступна пісня написана за реальними подіями, що відбулися саме в Криму 9 травня 2011 року. Про них нам написали українські патріоти, які й досі лишаються на півострові, хіба що після анексії перебувають на нелегальному становищі. Там взагалі багато наших! І якщо ви згодні, що Крим – то Україна, озвіться оплесками!

Зал вибухає овацією. Скандує: «Крим – то Україна!»

Звучить українізований одеський блатняк на тему «Как у нашей бабушкі отобралі чєсть».

* * *

«Націонал-фашистом» я став не відразу. Це тільки тепер, коли дружина публічно мене так називає, я зрозумів, що я – таки він. Бо люто ненавиджу комуняк, совок і все, що з ним пов’язано.

Мій довгий шлях до свідомого націонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пів на дванадцяту ранку у вокалістів українського естрадного ансамблю «Мрія» корінних киян Дмитра і Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кілограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього світового фашизму подія сталася у лікарні імені Калініна, чиї вікна виходили на Київський зоопарк, а саме в той бік, де містилися мавпячі вольєри. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе моє подальше життя. Адже з дитинства підсвідомо розумів, що мавпи дуже схожі на людей, а деякі люди – на мавп, що не всі люди насправді люди, а здебільшого або тварино-люди або людо-тварини, навіть якщо мають «Мерседес» С-класу, їздять на шопінг до Мілана і вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнітивний дисонанс», словом, ви мене зрозуміли…

«Кончєний фашист від самого народження!» – радісно зойкнуть у цьому місці літературні оглядачі та мистецькі критики, які регулярно поливають мене брудом на сторінках різних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремізмі. А я їм відповім: «Пішли на хуй, гламурні підараси!». І далі абсолютно чемно продовжу…

Перший мій антропологічний бонус полягав у тому, що я народився стовідсотковим білявчиком. Таке собі гарне, жирне, пухке і рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолі, на вулиці Мирній, де споконвіку живуть найлютіші київські фашисти – укри, власовці, жидобандерівці, праведники Сіону, недобитки польської шляхти, гусити, таборити, сваргуни і сварожки й навіть міфічні роми, що вклоняються давньоарійській свастиці. Оця напівміфічна дрібна буржуазна наволоч і була тим живильним ґрунтом, на якому проросло, а згодом і розквітло моє рішуче «націонал-фашистське» нутро! Бо геть усі з вищеназваних категорій громадян були крайніми індивідуалістами й рішуче заперечували засади колективного існування, що їх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.

З маминого боку я майже стовідсотковий «руський». Мій дід по мамі звався Десятниковим і був київським міщанином з тих, хто ще півтори тисячі років тому допомагав Кию будувати перевіз через Дніпро. Бабця ж була донькою дворянина Вітебської губернії (про що свідчить дбайливо збережена нею метрика), який втік з революційного Петербурга у 1918 році, а опинившись у Києві, помер від тифу, полишивши дружину з чотирма дітьми на руках. Кажуть, у Петербурзі тримав величезний будинок на вулиці Моховій, а прізвище мав польське – Машевський.

Не вдаючись в обтяжливі подробиці генеалогічних колізій, зауважу, що через усе життя моя бабуся-аристократка пронесла декілька базових життєвих принципів: «Діти мають бути нагодованими!», «Душа, взуття і білизна в домі мають бути чистими!», «Бог є! А той, хто це заперечує, – преться у дупу!». З’ясувалося, що в історичній перспективі ці принципи виявилися набагато життєздатнішими, аніж, приміром, «П’ятирічку за три роки», «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» чи «Пролетаріат – авангард світової революції». Звичайно, що в тому бабусі завзято допомагав дідусь, який хоч і служив головним картографом на Київській поліграфічній фабриці, хоч і був комуністом, але усіх своїх дітей таємно похрестив і до кінця віку із захватом потайки згадував, як петлюрівці на його очах порубали декількох білогвардійців на Андріївському узвозі. «Ото були наші хлопці!» – казав дід, навчаючи мене правильно малювати українську хату-мазанку, так щоб і тин був, і призьба, і стріха, і мальви довкола. Він був не тільки картографом, але й прекрасним художником-графіком – оформив своїми ілюстраціями чимало підручників і наукових праць.

По батьковій лінії – теж суцільний армагеддон – москальщина та бандерівщина, разом узяті. Дід мій (батьків батько) – Олександр Олександрович Мухарський – син коваля з подільського містечка Кам’янець, уроджений гайдамака. Герой трьох воєн: Громадянської, Фінської та Великої Вітчизняної, від 18 років він тільки й знав, що воював. Спершу у складі 1-ї Кінної армії (похід на Варшаву), потім у складі бригади Котовського, де завідував польовою артилерією, а потім як командир зведеного артилерійського дивізіону з декількох батарей «катюш». З цими «катюшами» він пройшов усю війну, брав Прагу і Відень. За що дістав орден Леніна, два «Бойових Червоних Прапори», два поранення, тяжку контузію, а ще великий генеральський будинок на площі Шевченка, трофейний «Опель», купу трофейних же картин, зброї та різного краму. Словом, «погуляв» дідусь Європою не зле. Примітним фактом біографії було те, що упродовж 1947–1949 років він був військовим комендантом міста Львова. Там, на вулиці Поморській (нині Мішуги), у приватному секторі й досі стоїть шикарний будинок у стилі довоєнного конструктивізму, де він мешкав до початку 50-х.

«Так він же наш! Наш! У нього тоже дєди воєвалі», – з радості заволають «наші», але я вас мушу розчарувати. Так не любити радянську владу і ненавидіти Сталіна могли тільки ті, хто пережив ту страшну війну. Тому моя вам порада: запхніть свої убогі імперські міфи «про дідів» у сраку і послухайте нащадка справжнього героя війни – мого батька.

«Твій дід, – казав він мені, – Сталіна ненавидів люто. Пам’ятаю, як на початку березня 53-го року я прийшов до нього з траурною пов’язкою на пальті й плачу: „Тату, як же ми тепер без Сталіна жити будемо?“»

А він мені: «Нарешті ця сука здохла! Хай його чорти в пеклі деруть! Скільки людей загубив!». Потім напився на радощах і салют у себе на подвір’ї влаштував. Я питаю: «Як же так: весь народ у жалобі, а ти веселишся?». А він мені: «Бо народ не знає, скільки мільйонів ця падлюка погубила! А я знаю!»

І розповів історію з 37-го року, коли був понятим при арешті ворога народу. «Я тоді, – каже, – навчався на курсах у вищій школі офіцерів у Москві. І от ми з твоєю мамою (моєю бабусею, теж дворянкою Житомирської області – метрика є!) пішли на останній сеанс до кінотеатру „Ударник“, що поруч із Котєльнічєской набережною. Дивилися „Лєнін в Октябрє“. Після сеансу вийшли прогулятися, аж ось до нас підходять хлопці у кашкетах із синіми околишами й кажуть: „Товаріщ майор, просім вас попрісутствовать прі арєстє врага народа. Пройдьомтє“. Зайшли у той знаменитий сірий будинок на набережній, піднялися ліфтом на сьомий поверх, заходимо до квартири, в коридорі стоїть легендарний комбриг Тухачевський в кальсонах. Як побачив мене, аж затрусився… Ми ж з ним і у 20-му на Варшаву ходили, а потім білих на всіх фронтах ганяли, а потім скільки разів на полігонах зустрічалися. „Саша, – каже, – як ти міг?! Ти віриш у те, що я ворог народу?“. Певне думав, що я спеціально його здав. А я стою, слова не можу вимовити. Закляк увесь. Страшно. НКВДисти довкруж орудують, все перевернуте догори дриґом. Не пам’ятаю, як той протокол арешту й підписав. Досі собі цього простити не можу. І Сталіну не прощу! І Берії, цьому жирному пацюкові, не прощу! Стількох людей великих загубили!»

«Тату, тихше, тихше!» – намагався я його заспокоїти, і мені самому було страшно, що чую такі слова.

«Крові на них ріки, синку! На Гітлері й на Сталіні! І невідомо, хто з них гірший!»

«Тату, що ти кажеш! Тебе посадять! Тебе розстріляють за такі слова!»

«Вже не розстріляють! Все! Здохла тварюка, і хай! Зараз до Берії доберуться, а стріляти вже, синку, не будуть… І так уже всі постріляні, хто хоч щось знав. Тепер ваш час настає жити, будувати. Ми вже все – відстрілялися!»

Отаке мені розказував батько про мого діда, якого я бачив рідко, бо він після війни жив з іншою родиною. Але те, що Сталін сука, я знав від самого дитинства.

Подальше моє становлення як лютого «націонал-фашиста» відбувалося завдяки дитячим дворовим іграм «у войнушку» та суперпопулярному фільму «Сімнадцять миттєвостей весни». Саме цей фільм, без перебільшення, породив наймасовішу фашизацію дітей середини-кінця 1970-х. Оця красива, шляхетна ССівська форма, оці загадкові піратські черепи у петлицях, кашкети з вигнутими околишами, чорні автівки, кабінети, бар «Елефант», уся ця виважена арійська естетика… Яка там на хуй Лєні Ріффєншталь! Тетяна Ліознова – ось хто прославив Третій рейх на увесь Радянський Союз. Розумні, виважені, підтягнуті німці зі шляхетними рисами облич, на відміну від усіх цих замурзаних чортів-комбатів з рязанськими пиками та фронтовими «стограмами», в обвислих на сраках, вічно обісраних галіфе, увесь цей колгоспний командний склад із тлустими генералами на чолі, з кривоногим Жуковим на білому коні…

Словом, в іграх про войнушку усі міські діти переважно хотіли бути «німцями», а уся колгоспна гопота, що понаїхала до Києва зі своїх Свєрдловсков і Краснопєрєкопсков, Стаханових та Днєпродзєржінсков, однозначно опинялася на протилежному боці.

А ще були іграшкові індіанці, ковбої, залізниці з будиночками, жувальні гумки, справжні дерев’яні форти та інші фантастичні іграшки, що їх мені батьки присилали з далекої та казкової Німеччини. На відміну від наших уйобіщних радянських виробів дитячого легпрому, вони здавалися прибульцями з іншої планети.

«Дарма німці не перемогли у тій війні! Зараз усі мали б такі іграшки, як у тебе!» – заздрили мені діти, навіть з Магнітогорська і Чити (їхні мами працювали викладачками російської мови у нас у школі).

У дев’ятому класі до школи прийшов преферанс. Його заніс до нас Валєра Румянцев, який грав краще за всіх. Отак потроху за першу чверть я програв майже двісті карбованців. Де такі гроші взяти – не знав і був впав у відчай, але той-таки Валєра прийшов на допомогу. «Можна відпрацювати на стометрівці», – запропонував він утаємничено на уроці НВП (начальной воєнной подготовкі). «Стометрівкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу київських фарцовщиків називався шматок Хрещатика від магазину «Каштан» (аналог валютної «Берізки») на перетині з бульваром Шевченка і до Центрального гастроному (звідки починалася вулиця Леніна – нині Богдана Хмельницького).

«Ти ж неповнолітній, до того ж приводів до міліції не мав. З гарної родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разі чого казати: знати нічого не знаю, просив у дяді жувальну гумку», – напучували мене «старші товариші» перед першим виходом «на панель». Моє завдання – «чіпляти інтерів», тобто закордонних громадян, що їх якимись вітрами задуло до Києва. Розговорившись (англійську я знав непогано), я мав довести наш діалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».

Половина респондентів зазвичай відмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совієт амі юніформ, спешел сувенірс, флегс, айконс, коінс, олд бук, мегезін енд мені азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чіплялося до п’яти чоловік, у поганий – один-два. І тоді я вів їх до старших товаришів у дворик на Пушкінській, де вони брали інтерів під свою опіку і влаштовували їм «чендж», міняючи радянську військову форму, ордени-медалі, радянські монети і різний сувенірний крам (ложкі-матрьошкі) на уживані та не дуже – фірмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеєри, а інколи й справжню валюту у вигляді американських доларів, німецьких марок та фінських крон. За кожного клієнта я отримував три карбованці.

Отак, десь за два місяці, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та неділях, я віддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив під облаву, що відбулася за півгодини до моєї чергової «зміни». Знайомих хлопців замели усіх разом зі старшими товаришами. Когось відпустили, комусь дали умовний термін, а когось навіть закрили за валютні операції (від восьми років з конфіскацією). Я реально пересцав і покинув свою нетривку кар’єру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ війну західному світу.

Програв на культурологічному, інтелектуальному рівні. Ми слухали західну музику, ми вдягалися у західні шмотки і намагалися читати західних авторів. Йобаний совок завжди заганяв інтелігенцію та вільну думку в підпілля, у концтабір, стріляв, душив, труїв. Завжди апелював до маси та тваринних інстинктів, продукуючи саме таку – плебейську, антиестетичну – традицію.

І лише Штірліц в ССівській формі давав хоч якусь розраду і надію на те, що і совок може виглядати достойно, маскуючись за естетичними напрацюваннями Заходу. Що згодом і довела практика. Адже найлютіші «антифашисти» чомусь не носять обісрані хебешні галіфе чи сукні виробництва «Мосшвєйпром». Натомість воліють вбиратися в Х’юго Босс (який і розробляв моделі ССівської форми) та у сукні від Коко Шанель, звинуваченої в колабораціонізмі.

Що й казати: попи обирають «Майбахи» і «Ролс-ройси», а не «Жигулі» й «Ниви», колишні комсомольці та партійні бонзи відпочивають в Баден-Бадені, а не в Саянах чи Кисловодську, навчаючи дітей по Лондонах, Бостонах та Парижах. Увесь совок виявився тотальною брехнею для бидло-люмпена, як і нинішня путінська Росія – правонаступниця цього трухлявого брехливого монстра. І лише автомат Калашникова – єдине справжнє цивілізаційне досягнення совка, а ще шапка-ушанка, яка прикриває довбешку, напхану салатом олів’є, перемішаним із фантомними болями ампутованих часом досягнень типу: «ми Бєрлін бралі і в космос лєталі!». І ніяк та довбешка не хоче думати, як виробити щось типу айфону чи планшета. А на хуя? Коли можна піти й відібрати або спиздити у сусіда.

Тому конфлікт Росії із Заходом – це, за великим рахунком, естетична війна між засраним ватніком і формою СС, визнаною найстильнішим одностроєм усіх часів і народів. «Кожному своє».

А от кого насправді жаль, так це мільйони страчених і спалених у печах євреїв, які полягли у боротьбі між цими двома полюсами світового естетичного тяжіння.