Читать книгу Пластик - Артем Чех - Страница 4

Я не знаю, як мене звати. Багато хто мене взагалі ніяк не називав. Вони просто казали «ти» або «ей», інші називали мене «хлопчик». Якось я намагався дізнатися від старого, як же мене, врешті-решт, звати, однак він теж нічого не знав. До тих клятих подій мій батько працював у кінотеатрі «Мир». Його робота полягала у продаванні квитків на сеанси різних фільмів. До нашого міста вони приходили з запізненням на рік, але це ніяк не впливало на ажіотаж, який всякчас виникав із привезенням нового фільму, навпаки – всі мешканці охоче купували квитки і з захватом дивилися дещо затхлу картину. Іноді нам показували ретроспективи американських та деяких європейських режисерів, але ця ініціатива йшла від директора Валєри Попова, який був азартним шанувальником кіна. На відміну від мене й батькового директора, старий не любив кінематограф, він вважав, що це псує людину, що він, кінематограф, нав'язує людям свої життєві принципи і позиції, навчає людей робити вчинки, які роблять герої фільмів, хоча ці вчинки не завжди бувають логічними, тверезими і життєво правдивими. Від цього, вважав батько, всі біди. Його звали, якщо я нічого не плутаю, Полюцій. Згоден, дещо дивне ім'я, як для мужчини, що продає квитки на кіносеанси, але що вдієш.

– Що вдієш, – казав мій старий. – Хоча в цьому є навіть свої плюси.

– Які плюси? – перепитували інші.

– Це ім'я має присмак античності. Полоній! – додавав він.

– Ага, – сміялися інші, – номер вісімдесят чотири періодичної системи.

– Ну… ну… – щось перебирав в умі старий. – Овідій! – переможно скрикував він, і мені ставало соромно, я зазвичай відвертався, закривав долонями очі й боявся подивитись на інших, на їхню реакцію, однак інші погоджувалися: так, Овідій, був такий персонаж в античну добу, був, «Листи з Понта», нікуди від цього не дітися, однак сором за батька мене не відпускав ще довго.

Тоді мені було чотирнадцять, а моєму батькові сорок чотири. Я був дещо пізньою дитиною, відповідно мій старий був дещо пізнім батьком. Він був смішний, з нього постійно глузували, однак його це анітрішки не засмучувало, він мав себе за поважну персону, на плечах якої лежить відповідальність за найголовнішу розвагу в місті – кіно, хоча насправді лише за квитки, які він продавав. Його рано посивіле волосся, вважав він, було нічим іншим, як проявом солідності його віку та висоти його суспільного становища. Я все розумів, а тому мені було соромно ще більше: за його роботу, його сиве волосся і його так званий суспільний стан. Біда старого була в тому, що він постійно хотів здаватись не тим, ким був насправді. З інтелігентами він намагався бути грубим та фізично сильним, із хамами та іншою нереспектабельною публікою – інтелігентним і мислячим. Самим собою бути він соромився.

Старий піддавався впливу. На нього впливали його так звані друзі-євреї і випадкові люди, що купували квитки, його начальник Валєра Попов і навіть сусідська сучка Глаша – невиліковно божевільна фокстер'єрша, що за будь-яку ціну хотіла стати людиною. Інколи на нього впливав я.

Однак, попри все, батько намагався бути для мене всім, чого у мене ніколи не було: він старанно виконував роль тата, виконавши яку, брався за реалізацію свого материнства, бабусинства та, ніде правди діти, дідусинства. Він був мені братом і ліпшим другом. Аж поки не сталися ті трагічні події.

Мами у мене ніколи не було, я навіть не знаю, де вона і хто вона, – батько запевняв, що виловив мене в колодязі: я ледве дихав, а тому йому довелося взяти мене до себе.

Він мене виходив, вигодував і поставив на ноги. На ноги я був поставлений міцно, так ставлять тільки надто люблячі батьки, у даному разі – люблячий тато. Найміцніше, що в мене було, – ноги. Іноді я їх навіть боявся, тому що один необережний рух ногами – і ламалося все. Навіть педалі на велосипеді. Велосипедом я користувався рідко, а все через те, що бігав я швидше за будь-який спортивний велосипед. Зі мною міг позмагатись хіба мопед моєї сусідки Жені, з якою я до певного часу взагалі не спілкувався. Женя була схожа на Пеппі Довгу Панчоху – принаймні з картинкою моєї дитячої книжки про цю синю, себто довгу, панчоху Женя мала дивовижну схожість. Вона була старша за мене років на п'ять, її не любили хлопці, і подруг у неї ніколи не було.

Якщо ви зараз запитаєте мене, якого кольору були її очі або які в неї губи – от їй-богу не згадаю. Знаю лише, що коли вона всміхалася, то на щоках у неї з'являлися ямочки, а коли сердилась – безліч маленьких зморщок на лобі. З певністю можу сказати – вуха у неї були прозорі. Неначе слюда. Зросту вона була рівно шістдесят п'ять дюймів, що становить середній зріст для жінок.

Батько часто казав, щоб я брав приклад із Жені, тому що вона знає, чого хоче від життя.

Одного разу, зустрівши її на задньому подвір'ї нашого будинку, я запитав:

– Чого ти хочеш від життя?

– Не знаю, – сказала вона й стала далі копирсатись у мопеді.

– А якщо чесно? – не здавався я.

– Ти шо, придурок? Чо приколупався?

Усерйоз вона мене не сприймала, якщо взагалі хоч якось сприймала. Вона завжди була на своїй хвилі, у якихось своїх недосяжних світах, і в цих світах, принаймні мені так здавалося, немає ані життя, ані смерті. Де вона вчилась або де працювала – я не знав (до певного часу), я навіть не був певен, що вона дійсно знала, чого хоче від життя.

А от я знав, чого хочу. Тоді мені хотілося стати актором. Я хотів мандрувати Європою з виставами або зніматися у фільмах, заробляти гроші акторським ремеслом та мати безліч коханок. Мені було чотирнадцять, і тоді мені хотілося мати навіть більше, ніж безліч. Мільйон безлічей. Приблизно.

Я тоді теж нічим не займався. Було літо, неймовірна спека змушувала людей ходити майже оголеними. Я закінчив дев'ятий клас нашої міської школи, і вже встиг вступити до бурси на кухаря. Батько казав, що це – ПРОФЕСІЯ. Так і казав, великими буквами:

– Це – ПРОФЕСІЯ, синку! З голоду не подохнеш!

Я діяв відповідно до батькових бажань і навіть не думав, щоб хоч якось обмовитись про те, що хочу стати актором.

Студенти в університетах складали останні іспити та захищали останні дипломи, місто ліниво готувалося до липня, який обіцяв бути найспекотнішим за останні сто п'ятдесят років.

Я швендявся містом, зупинявся біля вітрини бакалійної крамниці та кіоску з сувенірами, підглядав за дівчатами, які купалися у рівчаку, що його мешканці гордо іменують річкою, іноді ходив на сеанси у кіно, слухав радіо й бігав.

Якось нам показували фільм про одного пацана, який швидко бігав. Спочатку він бігав від якихось не надто приємних типів, що його цькували, потім на футбольному полі, згодом на війні, а в кінці він бігав просто так… І мене після фільму, як завжди після перегляду якогось хорошого кіна, відвідало таке дивне відчуття, що я теж так можу: я теж можу бути героєм, розгромити десяток ворогів одним ударом, стати надзвичайним коханцем або, як після цього фільму, – добрим і простим хлопцем, який швидко бігає і знає, що йому треба в цьому житті. Мої ноги мені дозволяли бігати швидше за всіх у нашому місті, і я бігав, щоправда у тринадцять я почав курити, і після години бігу мене звалювала задишка.

Друзів у мене не було. Так сталося, що всі мої однолітки розділилися на дві групи. Одні були заядлими хуліганами, ще тими піратами (так їх називав мій старий), постійно сиділи в міському кафе-барі «Нострадамус», і я, чесно кажучи, намагався обходити їх десятою дорогою. Ні, вони мене не чіпали, вони взагалі рідко помічали моє існування, але, як кажуть, береженого Бог береже. Іншою групою були професорські синки. Особливо вирізнявся Сардінов, син декана Першого університету. У Сардіна, як усі його звали, була густа шевелюра білого карельского волосся і засмагле міцне тіло. Звичайно, що в нього були закохані всі дівчата міста. Ну, майже всі. Він був сильний, спритний, мав вольовий характер, проте був дещо тупенький. Його ж батько мав достатньо грошей і збирався віддати Сардіна до престижного столичного університету, хоча, наскільки мені відомо, Сардін хотів стати військовим. Не сумніваюся, що у військовій формі він був би ще більшим красенем. Однак навряд чи він уступить до військової академії, бо у його старого, Сергія Донатовича, характер більш ніж владний, і Сардін відверто побоюється свого батька, хоча і намагається це приховати.

Сардіну було шістнадцять, і він уже мріяв про абсолютну, неподільну владу. Досягти своєї цілі Сардіну допомагав синок професора Третього університету Ваня Ніколаєвський. І річ у цій повісті піде скоріш про Ваню, ніж про Сардіна. Звичайно, що він не буде головним персонажем, але те, що персонажем він буде – це точно. Свого часу Ваня перехворів важкою онкологічною хворобою, і тепер голова його була схожа на голову видатного молдавського діяча революційного руху Григорія Котовського. Або на голову сучасного поета Горобчука. Що кому ближче. Ваня мені імпонував більше за всіх, але його належність до вищого класу (в масштабах нашого міста, звичайно) не давала змоги нам здружитися, адже мій батько був білетером, він з ранку до вечора сидів у своїй задушливій кабінці і не мав хоча б найменшої поваги. Він був найбільшим невдахою в місті та мав найменшу заробітну плату, а в нашому місті престиж завжди стояв у перших рядах усіх можливих чеснот.

Я ж був його сином. Здавалося, найсамотнішою істотою в місті.