Читать книгу Пластик - Артем Чех - Страница 8

Олександр Миколайович Культурний ішов під руку з Леонідом Григоровичем Ніколаєвським уздовж вимощеної гранітними плитами алеї, по обидва боки якої були висаджені охайні кущі ялиць. Іти такою алеєю було навдивовижу приємно. Естетичне задоволення так і сочилося з усіх старечих пор двох професорів. Позаду дрібцювала Валентина Гафтівна Патлань. Вона теж насолоджувалась, однак й насолода була ледь помітною, та мабуть-таки, сумнівною: нести попереду свої неосяжні груди. Зрідка поглядаючи на професорів, Валя намагалася розчинитися в їхній тихій розмові, однак до неї долітали лише окремі фрази, з яких уторопати хоч щось було майже нереально.

А професори спілкувалися про якісь свої, іноді чужі, іноді взагалі відсторонені речі, такі як навчальний план або нові видання соціологічної літератури, можливо, навіть про студентські гуртожитки та події, що відбуваються за стінами тих гуртожитків. Коли зміст прогулянки був визнаний безпредметним, Культурний з Ніколаєвським безапеляційно вирішили направитись назад, тобто до свого університетського корпусу. Розмова набула дещо напруженого характеру.

– Мені здається, що влаштувати нашу грандіозну задумку варто на свята, а саме четвертого числа, а в нас, як ви самі бачите, залишилось менше тижня. Час летить, неначе світло крізь лінзи окулярів, тим самим звужуючи промені наших можливостей. Тому пропоную до діла взятись організовано і, бажано, сьогодні. Як ви на це, Леоніде Григоровичу?

Григорович непомітно поморщився. Йому відверто не подобалась ідея влаштовувати щось грандіозне організовано і, бажано, сьогодні, адже нещадне сонце випарювало з нього всю вологу, аж до сухого залишку старечих лінощів та недолікованих серцево-судинних хвороб. Але опиратися та запевняти Культурного в тому, що ідея у надто короткий час влаштовувати таке дійство йому не подобається, сил і бажання було ще менше. Більше того, йому взагалі перестала подобатися ідея влаштувати будь-яку акцію, адже від неї неприємно відгонило буржуазно-імперським спіднім з вульгарною облямівкою.

Як не дивно, завжди імпульсивний Ніколаєвський спасував, віддавши роль першої скрипки желатиновому та повільному Олександрові Миколайовичу.

– Мені? – насупився Ніколаєвський. – Як мені це все? Ну, що я можу сказати… – Він намагався якось делікатно натякнути, що тиждень – це малувато і не виключено, що всі їхні потрачені сили можуть піти намарне, що все, як часто буває в цій державі, зазнає фіаско в неочікуваніший момент, але сказати все це прямо йому не вистачило мужності, тому він майже лаконічно пробубнів: – Давайте спробуємо, – і, з тонкою фальцетиною в голосі, додав: – Пташечко моя.

До розпашілих, неначе свіжі баварські сардельки, професорів підбігла Валя і запропонувала зганяти в гальюн, щоб придбати для шановних по склянці лимонаду.

– Хороша ідея, – заявив Культурний.

– Так, Валюшо, будь ласкава…

І Валюша, обпікаючи грудьми простір, кинулася до найближчої крамнички «Води – Соки».

У «Води – Соки» господарював миролюбний та безмірно дотепний єврей Валерій Марков, якого мало хто любив. Насправді, Марков сам мало кого любив, – він уже давно мріяв переладнати свою крамничку у фотоательє, але сили волі, характеру й ощадливості йому катастрофічно не вистачало, тому він робив багато аматорських знімків відвідувачів своєї крамнички, й вивішував їх (не відвідувачів, звичайно) на стінах. Дехто не бажав, щоб його світлини висіли на стінах «Води – Соки», і викупав їх у Маркова за невелику платню, дехто погрожував побиттям, якщо Валєра не зніме їхнє фото, дехто бив одразу.

Колись Валєра зробив серію фотографій «ню» Валі Патлань. Він вправно заретушував деякі й прищики та синці, підрихтував й вирлоокість, деякі знімки виготовив сепією, на зразок дореволюційних листівок, а тому Валя було вдячна Валєрі за його неоціненну роботу. Свої фотографії Валя надсилала до деяких чоловічих журналів, однак редактори щоразу відмовляли нещасній, посилаючись на і без того велику базу оголених методисток. Валя з цього не робила трагедії і сміливо виставляла свої фото у мережі, попередньо переробивши своє обличчя на комп'ютерні пікселі до невпізнання.

Історія Маркова й Валі на цьому не завершилась. Якось вони прожили один з одним близко місяця. Валя, щоправда, згадувала це з прикрістю й болем у голосі. Вона казала, що Валєра безпробудно пив і пускав до них у ліжко інших жінок. Валєра стверджував, що жінок він не пускав, а ту блядь він і в розрахунок не бере. Ще він щиросердно хизувався спільним життям із Валею, адже вона мала найоб'ємніший бюст в усій окрузі, а можливо, і в усьому районі. Відлякували мужчин від Валі лише сильно вирячені очі, тому вона заприсяглася, що віддасться тільки тому мужчині, який полюбить у ній не тільки й груди, але й очі. Через місяць вона пошкодувала про це, адже таких мужчин так і не з'явилось. Тому вона вела безладне статеве життя і навіть не намагалася це приховати. Приховувати доводилось лише один зв'язок, але про нього пізніше.

Вилучити з мережі світлини й змусив ректорат. Як-ніяк вона, Валя, методист кафедри суспільних наук.

– Вы же, в самом-то деле, не блядь какая-то, – критично зауважив їй ректор Третього університету Василь Гнатович Монах.

Його батьками були непохитні славісти з Петербурга.

– Як вам останнім часом наша Валентина Гафтівна? – запитав Культурний.

– Патєшна пташечка. Расцвела! Ви знаєте, коли вона до нас прийшла, я спочатку думав, що ця жидовочка – підла особистість, що вона, як би це точніше… гніда, розумієте? Однак придивившись, я зробив інший логічний висновок зі своїх міркувань. Ніяка вона не жидовочка і, хочу сказати, далеко піде. У ній гармонійно поєднані такі якості, як працелюбство, беззастережна відданість, навіть покірність, якщо хочете…

– Я теж так думаю, – перебив Леоніда Григоровича Культурний, – але… здається мені, все це не є головним. Груди!

– Що? – Ніколаєвському здалося, що він щось не те почув, а якщо і те, то що це було?

– Ви все правильно почули, безцінний мій, я мав на увазі саме п груди. Цими грудьми можна пробити собі шлях на гору. Шкода, звичайно, що личком підгуляла: пробачте, личко, кажу, гм-гм, як би… так би… не вийшло трішки…

Ніколаєвський не вірив власним вухам.

– Та повірте вже. Я старий збочений професор, мені, якщо хочете, вже так осточортіли ці програми навчальних планів, анкети опитуваних культурологів та кафедральні міжусобиці, що я від нудьги ладен з'їсти власні ноги. Зрозумійте, жінки мене ніколи не цікавили, я завжди був у якомусь підвішеному стані, доля кидала мене від однієї дисертації до іншої, у мене були захисти, академічні відрядження, викладання на кафедрах, виклики до ГБ, я стукав… та не дивіться так на мене – і ви стукали. Стукали ж?

– Стукав, – потупив очі Ніколаєвський.

– От бачите, це все прикриття, ці всі професорські штучки, виховання молоді! Я їх розумію – молодих, сильних, напористих, я розумію їхню відданість своїм поривам, своїм прагненням до цілей. А я старий – я знаю, як нудьгують студенти на моїх парах, як їм важко даються мої вистраждані монотонні лекції, і я не прагну змінюватися, мої цілі ясні, немов небо над полями Сіверщини, пробачте: підім'яти під себе якомога більше душ, їхню свідомість, пустити й накатаними коліями консерваторської залізниці, щоб вони стали такими, як я, щоб читали мої книжки з культурології та мистецтвознавства. Й один з найголовніших моїх обов'язків – утоптувати в затхле, нафталінове багно радикальні ідеї, висмоктувати потужним пилососом свіже дихання науки. Я старий заздрісний професор і все зроблю, щоб таким залишитися, інакше наступить хаос, а це для навчального процесу – катастрофа. І не дарма я заговорив про Валюшчині груди. Хочеться перед обличчям смерті скуштувати плоди наївної покірності та глянути смерті в очі й сказати: ти бачиш, падла, чим я займаюся? Ну, бери мене, давай…

– Олександре Миколайовичу, але ж ви!.. – застогнав Ніколаєвський.

– Ну, ну… Я з вами зараз відвертий настільки, наскільки ніколи не був відвертим навіть зі своїм сумлінням. Я знаю, ви вірний друг і ви мене зрозумієте, як ніхто інший. І в мене до вас одне прохання. Посприяйте мені в моїх старечих прагненнях. Так, як мужчина я вже ні на що не здатний, але ми з Валютою змогли б просто полежати голенькі під ковдрочкою…

– Ви помиляєтесь, пташечко, – важко, з видихом глянув Леонід Григорович на Культурного, – я не сваха, я професор, я…

– Та годі! Може, і вам щось перепаде.

– Ну, – очі Ніколаєвського заіскрились, – у такому разі я згоден. Тільки давайте це відкладемо на осінь. Чи відложимо? Відкладемо чи відложимо? – розчинився Ніколаєвський у самому собі. – Відкладемо! Відложимо! Ця спека зводить мене з розуму. На осінь.

– Осінь? Ні, мій любчику. Ніяких відкладемо. Зараз. Я не дотягну до осені… Бачте, я і це дійство підігнав якраз до Свята Демократії, хоча міг почекати до вересня, до дня міста. Після нашої з вами акції підійдемо до цього питання впритул. Я на вас розраховую, – і Культурний поцілував Ніколаєвського в губи.

Прибігла Валя.

З двома стаканчиками газованої рідини і майже бутафорським бюстом вона водночас мала безглуздий і чарівний вигляд.

– Дякую, – висловив свою вдячність Культурний.

Ніколаєвський загадково промовчав.

– Не сумуйте, Леоніде Григоровичу, все буде добре, зараз повернемося на кафедру, зробимо десяток дзвінків, домовимося про все і, повірте мені, нічого страшного не станеться. Ну, ну, не плачте, жалюгідне ж видовище, що люди подумають, Валя?

– Та нічого я не подумаю. Плачте, плачте скільки завгодно, Леоніде Григоровичу, тут усі свої, – усміхнулася Валя і злизала діамантову сльозу професора.

– Ну, як хочете, – занервував Олександр Миколайович. – Я бачу, що вас щось гнітить, щось покусює вашу жопку. Що вас так непокоїть, друже?

– Ні-ні, пташечко моя білокрила, – опам'ятався Ніколаєвський, – все добре. Це я плачу від щастя.

– Ну, дай бог, дай бог, – прокоментував Культурний. – А я вже грішним ділом подумав, що вас наші задумки обтяжують, а це, виявляється, сльози щастя. Ну, дай бог, дай бог, – повторив він.

– Ну що, стариганьчики, ходімо? – проявила свою активність Валя.

– Р-р-р-р-р, – хтиво заричав Культурний на Валю, – звичайно, – погодився він і продовжив: – Отже, у нас є невеличкі фінансові проблеми, які, я думаю, ми зможемо вдовольнити з допомогою нашого люб'язного ректора Василя Гнатовича. Він людина розуміюча, це і в його інтересах. Організаційні питання владнаємо з кафедрою. У нас є апарат…

– Телефонний? – не зрозумів Леонід Григорович.

– Ну, і телефонний, і, так би мовити, адміністративний, навіть політичний, якщо можна нашу діяльність вважати політикою. Дивіться, у нас є люди, у нас є бажання, у нас будуть гроші, у нас, он, подивіться, Валюша яка чудова є.

– Я з вами повністю погоджуюся і готовий підписатися під будь-яким вашим словом, але мене непокоять терміни. Чи встигнемо?

– Якщо прикладемо максимум зусиль, то все ми встигнемо.

Ніколаєвський застогнав.

– Вам погано?

– Спека, – виправдався Леонід Григорович. – Спека…

– Спека наступить тоді, мій пухнастий, коли доведеться просити у мера дозвіл на проведення нашої акції. Ви ж знаєте, як він ставиться до вас і до вашого сина.

– Ох, знаю, – відповів Ніколаєвський і його обличчя потонуло в трясовині душевних мук.

На кафедрі навколо лампи кружляли мухи, під стелею від задушливої безвиході відклеювалися шпалери. Безперестанно дзвонив телефон.

Культурний підбіг до апарата і зняв слухавку.

– Алєу! – прохрипів він. – Так. Так. Так. Справді? Так. Ну, тоді якщо ви хочете зі мною поговорити. Я, власне, сам збирався до нього, але, думаю, краще до вас. Ні, нічого надзвичайного, все рухається гармонійно, згідно з планом… Так, і вам. До побачення.

Останню фразу він вимовив у короткогудочну недосяжність.

– Власова, – пошепки промовив він.

Усі з розумінням закивали, пускаючи в бік Культурного співчутливі погляди.

Галина Власова була проректором Третього університету і, здається, найінтелігентнішою людиною з усього професорсько-викладацького складу. її незмінно вугільно-чорне волосся під каре та холодний гестапівський погляд змушували схилятися перед п стоїчною та врівноваженою фігурою найзавзятішого хама. Одним поглядом Власова зрушувала гори й випалювала вологі ліси. Це була жінка гранітного, непохитного характеру, міцної волі та снобістської чемності. Фактично, вона вершила долю університету та долі її підопічних. Ректор був – конституційний монарх.

– Викликають, – ще тихіше промовив Культурний.

Погляди набули відтінку приреченості. Це Олександру Миколайовичу не сподобалося, і він, подумки відмахнувшись, попрямував до виходу.

– А ви, Леоніде Григоровичу, – дзвоніть. Цирки, зоопарки, аматорські об'єднання, фольклор. Не забудьте про спілку національних гомосексуалістів.

У Ніколаєвського закололо в серці.

На поміч прийшла Валя.

– Останнім зателефоную я. У мене там є знайомі.

Кілька непритомних мух, завившись у повітрі приреченим серпантином, впало на подертий лінолеум.