Читать книгу Пластик - Артем Чех - Страница 7

4

Оглавление

Надвечір на мого батька завжди накочувалася хвиля планомірного безумства. Я це зрозумів, коли мені було сім років. Прийшов він додому десь о восьмій, абсолютно тверезий, але з маніакальним блиском в очах. Спочатку випив усю воду з акваріума, попередньо переселивши рибок до чайника, потім надів старий пробковий капелюх і став на голову.

– Хіба так зручно? – запитав я.

Але відповіді я не почув.

– Так же ж не зручно! – вже констатував я.

Але батько, здавалося, принципово ігнорував юну й прекрасну особу. Себто мене.

На голові він стояв до ранку, від чого його серце ледь не зупинилося назавжди, а мені таки довелося викликати «швидку». Карету довго не відправляли, та і не дивно. Якби я почув дитячий голос, який сповіщає мене про те, що його батько всю ніч стояв на голові і тепер йому так погано, що він намагається почесати череп ізсередини, я б, імовірно, при доброму гуморі поклав слухавку, одначе «швидка» приїхала, сестра виміряла старому тиск, зробила два уколи і сказала, що щось тут не так. Я їй намагався пояснити, що справді, щось не так, що батько простояв на голові он скільки часу, але молода сестра з жовтяничними очима замкнула мене у батьковій кімнаті і сказала, що я ще малий, щоб щось тут говорити, тим більше, я говорю щось зовсім не те.

– Як це не те! – намагався докричатися я через щілину між дверима й підлогою. – Мій батько з глузду з'їхав.

Вона, хай їй буде добре, не повірила і все повторювала: «Щось тут не так, щось тут точно не так».

Я не витримав і закричав:

– Усе не так! Тьотю, випусти.

Під вечір мене випустив старий, який, здається, сам зрозумів, що щось тут однозначно не так, і взагалі, якого чорта мій малий замкнений у моїй кімнаті…

Після того батько весь час поводив себе досить дивно. Більше того, він не вважав свої вчинки чимось надзвичайно чудернацьким, а навпаки, ставився до них із глибоко буденним спокоєм, так, ніби він прийшов і сів слухати радіо або вечеряти, – однак вечеря вечерею, а стригти нашій кішці кігті, класти їх на підвіконня і поливати ті кігті столовим вином – зовсім інша річ. Я знаю, це схоже на погану вигадку, від якої хочеться сховати очі – такою фальшивою вона здається, – але запевняю вас, саме так і було!

Цього разу батько прийшов весь мокрий і на моє питання, чому він у такому вигляді, відповів, що життя, синку, коротке, і не варто втрачати ані секунди, і що в цьому житті варто спробувати все.

– І що ж ти спробував? – поцікавився я.

– Що спробував? – якось недовірливо глянув він. – Життя на смак спробував, ось що.

Після цього він пішов до своєї кімнати. Він стояв перед дзеркалом і старанно розчісував своє сиве волосся алюмінієвим гребенем, пристрасно рухав бровами, кривлявся, посміхався невідомо кому, після чого влігся на ліжко, де зазвичай мешкали клопи. Іноді батько заходив до них переночувати.

– Тобі потрібна жінка, – сказав я.

– Що ти кажеш? – недочув старий із кімнати.

– Нічого, – відповів я. – Кажу, що ти схуд.

– А, ну це так, є трохи.

«Ще образиться», – подумав я.

Я любив батька, у нас були дивовижна взаємоповага та не менш дивовижне взаєморозуміння. Часом він приносив мені гостинці, і навіть коли мені вже було чотирнадцять, старий все одно не міг утриматись, щоб дорогою не зайти до Якова Мойсейовича Цвібака, власника карамельної крамнички, і не купити мені жменю «рачків». Мені завжди було приємно щось отримувати від батька, тому що я бачив неабияку радість на його обличчі, коли він мені щось давав, чи то були якісь карамельки, чи шматочок празького тістечка, чи якась нова книжка, чи просто чесна батькова любов.

Його щирі очі завжди усміхалися, і коли я його не соромився, то був готовий годинами дивитись у ті очі – шкода, звичайно, що більше двох хвилин дивитися в них мені не доводилось.

Іноді я писав вірші. Мені важко було втриматися, щоб не показати їх батькові, і я не втримувався і показував. Читати їх я стидався, тому моєму старому доводилося довго водити очима по аркушу. Він з очевидним роздратуванням розбирав мій почерк, деколи посміювався, а іноді проникливо дивився мені між очей, і мене розбирала нетерплячка: мені конче треба було знати, які слова змусили старого глянути на мене, а які – посміхнутись, і скільки я не просив його сказати, що саме спонукало його на ту чи іншу реакцію, він відвертався і казав, що це мене не обходить.

– Але ж як це – не обходить? – кричав я. – Це ж я написав, це мої вірші!

І він якось так замислювався, підіймав догори очі, потім дивився на мене, потім знову догори, потім чухав живіт і розносив мене, неначе досвідчений філолог-літературознавець розносить підозрілого, закомплексованого молодого поета.

Я ображався і казав, що я ще не вмію, на що батько блискавично реагував:

– Воно і видно, що не вмієш.

– Критикувати мої вірші – це те саме, що критикувати зовнішність чужої дитини. Тут треба проявляти делікатність, – видавав я звідкись вичитану фразу.

Батько важко зітхав, бурчав щось типу «в жопі я бачив твою делікатність» і зникав у тихому напівмороку своєї тихої напівмрячної кімнати.


У той спітнілий, задушливий вечір, коли стомлене червоне сонце сідало за сосновий ліс, що розкинувся за сусідніми будинками, а дітвора з захватом бігала вздовж безкінечної галереї аптек, я сидів біля замащених багатолітнім брудом вікон за столом і читав. Коли з'явився мій старий, я вирішив піти прогулятися, щоб зайвий раз не бути свідком чудернацьких проявів його неповторної особистості, але тільки-но я взявся взувати кеди, як він став посеред коридору і, випрямляючи свою помірну шию, сказав:

– Якщо все життя проведеш серед книжок, тоді побачиш, що з тебе виросте.

– А що? – не зрозумів я.

– Як що? Монстр! Справжній монстр, який так і не бачив у цьому житті нічого справжнього. Монстр, жадібний до реальних відчуттів, гострих відчуттів, якщо хочеш…

– Не хочу.

– Тоді частіше вилазь надвір і менше читай.

– Я ж саме й збираюсь надвір.

– Мало збираєшся.

– Нормально збираюся!

– Ну добре, просто я тебе попередив. І ще: які плани на свята?

– Ніяких, – знизив я плечима. – Буду вдома сидіти, – простогнав я: взуттєва ложка застрягла між п'яткою й задником кеда.

– Тоді допоможеш мені в одній нехитрій справі.

– Сподіваюсь, що твоя нехитра справа не змусить мене виходити з будинку, – вистрелив я, збираючись виходити з будинку.

– Ага, думаєш моя нехитра справа полягає у твоєму читанні?

– Ну, я не знаю…

– Я знаю, – похитав головою старий. – Директор «Миру», Валєра Попов, відчиняє другу касу, і мені треба знайти людину, яка б допомогла мені продавати квитки на сеанси.

– Може не я, може хтось інший? А?

– Хто інший?

– Ну, не знаю, у тебе ж є знайомі, у цей день усе місто не працює, крім тебе. Чому б тобі не звернутися до твоїх друзів-євреїв?

Батько почорнів і став схожим на дикого гуцула.

– До кого?

– Ну, не знаю, до Сінявського або Терца – вони ж начебто твої друзі, а я, сам знаєш, терпіти не можу це свято…

– Ти мені допоможеш? – батько наче й не чув моїх пропозицій.

– Боря Парамонов? – з надією простогнав я.

– Ти мені допоможеш чи мені розірватись?

– Допоможу, – сказав я і відчув, як неприємно залоскотало в ногах. Я терпіти не міг масових свят, завжди уникав пляжів та парків культури, де збирається п'яна молодь та інші неосвічені міщанські дупи.

– Допоможу, – ще раз відказав я, й попрямував до виходу.

Якби я тоді тільки знав, що свою обіцянку так і не виконаю…

Мокрий та очужілий батько, обмотавши голову погризеним мишами дротом, сів у позу лотоса й зник у серпанку своєї перемоги над егоїстичним сином. Принаймні це він міг робити, і, заставши його у такому вигляді, я б, очевидно, не кашляв делікатно в кулачок, а сприйняв би все як належне.


Але за сидінням у позі лотоса мені старого застукати не довелось, і не тому, що я вирішив не бачити цього з якихось своїх мотивів – Господи, які взагалі можуть бути мотиви у бідняків, крім наживи? – а тому, що я, вискочивши на вулицю, яку майже поглинула соковита темрява, вирішив податися не куди-небудь, а саме до лісу. І це не тільки через любов до природи, хоча це – в першу чергу, а ще й через те, що там-то я неодмінно знайду собі заняття, відповідне своїм нахилам та енергії, що фонтанує через усі мої чоловічі дірки. Наприклад, напісяю до ховрашкової нірки або підпалю мурашник. Візьмусь до розв'язання суто сублімаційних питань своєї сексуальної жаги.

Тоді мене поїдало статеве дозрівання, яке було в зеніті свого розквіту, і не дивно, що мене збуджували такі речі, як підпал мурашника. Я був недобрим хлопчиком, часто навіть жорстоким. Усяка нечисть так і лізла через прищі, відлюдькуватість та стан постійного сексуального збудження, адже збуджувало мене тоді все живе й неживе. Навіть пісок на пляжі завдав мені прямого удару нижче пояса.

Півночі я таки провів у лісі. Було затишно і прохолодно…

Пластик

Подняться наверх