Читать книгу Омріяне життя. Як досягти бажаного в сім'ї та на роботі - Барбара Шер - Страница 2

Коли у свій перший тиждень в коледжі я подивилася каталог курсів, що пропонували до вивчення, і розплакалася, мені слід було зрозуміти, що я не звичайна студентка.

Я була в компанії дівчат-першокурсниць. Ми приїхали з одного міста після закінчення середньої школи і тепер сиділи за столом у темному барі на Телеґраф-авеню, якраз навпроти знаменитих воріт Сатер-Ґейт – входу до кампусу Каліфорнійського університету в Берклі. Нас було п’ять дівчат. Усім виповнилося по вісімнадцять, і всі намагалися мати крутий вигляд, адже перед нами на столі стояв легально куплений кухоль пива. За іншими столиками розташувалися студенти старших курсів, які здавалися впевненими в собі (нам це погано вдавалося). Однак усі були поглинуті однією справою: ми гортали сторінки брошури з розкладом занять, намагаючись швидко обрати найкращі курси й записатися, перш ніж набір на них буде завершений.

Ви запитаєте, які курси вважали найкращими? Ті, що не починалися вранці, де викладачі були поблажливішими чи на які записалися ваші друзі. Усе ретельно обмірковували.

Мої чотири подруги скупчилися поряд, зосереджено вивчаючи розклад занять і намагаючись скоординувати свій вибір, аби мати можливість допомагати одна одній протягом першого семестру нашого перебування на цій новій планеті. Як і всі, кому пощастило стати студентами Каліфорнійського університету, ми були досить розумними; та, як з’ясувалося пізніше, мої подруги знали, як організовувати навчання, а я чомусь цього так і не засвоїла.

Тож вони реалістичніше уявляли, скільки часу вимагатиме підготовка до занять із кожного обраного предмета. На відміну від мене, вони були особисто знайомі з тими, хто колись навчався у коледжі – іноді то були старші брати чи навіть батьки, – і знали з надійних джерел, що навчатися там значно важче, ніж у школі.

Поки мої приятельки ретельно вивчали «Розклад занять» – невеличке видання, у якому на газетному папері крихітним шрифтом була надрукована інформація про сотні курсів, що викладали в коледжі, – я читала іншу брошуру, де більшим шрифтом і популярною мовою описували зміст усіх тих курсів. У книжці доступною англійською висвітлювали теми для обговорень і надавали перелік літератури, яку треба буде прочитати.

Нічого подібного я раніше не бачила й навіть уявити не могла. Я гортала сторінки, роззявивши рота від здивування.

Мої друзі були надто зайняті розмовою, щоб одразу це помітити.

– Ти не можеш відвідувати історію у вівторок о 10-й, Мері Лі! – зауважила одна з них. – О 10-й у тебе соціологія.

– А заняття насправді починаються о восьмій ранку?

– І чому ти не вивчала у школі тригонометрію? Я попереджала тебе, що було б легше.

– Чому всі ми обов’язково повинні обирати базову англійську? Дурніших за нас тут немає?

Усі розсміялися й повернулися до мене, щоб долучити до обговорення. Та я ніби опинилася в іншому світі. Не відриваючи очей від книжки, я посипала запитаннями.

– Що таке «уважне прочитання»? – поцікавилась я. – Що це? Йдеться про уважне прочитання російської літератури! Що це означає?

– Не турбуйся, ти не мусиш записуватися на той курс. Ти ж ходитимеш на базову англійську для початківців із Сарою? Коли тобі зручніше – у вівторок чи четвер?

– Боже мій! – шепотіла я, шалено гортаючи сторінки. – Тут є курс «Історія західної музики»! Там виконують музику чи говорять про неї? Як відбувається навчання? А треба знати нотну грамоту, щоб записатися на цей курс? Ой, погляньте, «Стародавні торговельні шляхи центральної Азії»! Дивіться! «Золоті персики Самарканда!» Де розташований Самарканд? Хочу такий персик! Чи то про якусь картину? Історична геологія? Історична геологія?! Лише послухайте: «Гімалаї піднялися з дна древнього моря Тетіс, тож тепер приблизно на висоті 6 миль над рівнем моря можна знайти скам’янілі залишки морських мушель віком 20 000 000 років»! Я зараз знепритомнію. О Боже!

Я опинилася у всесвіті знань. Ніколи раніше зі мною такого не траплялося; я була не готова до зустрічі з цим каталогом. Я не читала про таке в жодному романі, ніхто ніколи про це не розповідав. Мені перехопило подих.

– Це твоя Школа вільних мистецтв[1], – хихотнула одна зі студенток-старшокурсниць, що сиділа за сусіднім столиком, і, розважливо хитаючи головою, знову занурилась у свою книжку.

Школа вільних мистецтв. І хай навіть я не розуміла значення всієї фрази, кожне з цих слів бриніло для мене як насолода. Багато років по тому в одній букіністичній крамниці я знову натрапила на цю назву в книжках, присвячених піднесенню освіти в Середні віки. Я дізналася, що, коли Європа виринула з мороку Темних століть, діти тих самих варварів, які підкорили Рим і ледве не знищили писемність (у більшості своїй – монахи, воїни, сенатори й навіть імператори), закохалися в навчання. Просто шалено закохалися в навчання! Вони прагнули прочитати ті нечисленні книжки, що збереглися, й проводили все своє життя, намагаючись по цитатах із пізніших робіт зібрати докупи втрачені давньогрецькі та давньоримські шедеври.

Я розуміла їх. Я була впевнена в цьому. Якби я знала як, я б доклала всіх зусиль, аби стати таким монахом і мати змогу благоговійно переписувати манускрипти, як це робили колись вони, сприймаючи своє заняття за особливу форму молитви. Я одразу вирішила, що відтоді переписуватиму від руки кожну книжку, яка мені сподобається.

На щастя, я забула про свою обіцянку. Від початку навчання в університеті я робила стільки дивовижних відкриттів, що кожне прийняте напередодні рішення замінялося наступним, і я так і не переписала жодної книжки, хоча до вподоби мені було чимало.

Але першого дня, вивчаючи каталог занять, я була так само зворушена словами про Школу вільних мистецтв, як і варвар, якому страшенно кортіло переступити поріг середньовічної бібліотеки.

Подруги зверталися до мене, а я не могла зосередитися на розмові.

Я підвела голову й поглянула на них; по щоках текли сльози. Дівчата були вражені й уже почали каятися.

– Ти тільки не плач! Що сталося?

Однак я не стримувала сліз.

– Не знаю, – схлипнула я. – Я така щаслива, що опинилася тут.

Мої приятельки здавалися спантеличеними. Одна з них поклала руку мені за плече.

– Ти дуже дивна, Барбаро, – мовила вона доброзичливо. – Ти не можеш записатися на жоден із тих курсів; ти маєш почати з того самого, що й ми. А зараз перейдімо до справи: не можна завалити навчання, навіть не розпочавши його.

Кожна з дівчат усе ретельно обміркувала й записалася на п’ять-шість курсів. Я записалася на десять. Я завалила п’ять із них і ледь спромоглася здати решту. В університеті насправді було значно важче, ніж у середній школі, і, чесно кажучи, я не могла збагнути, навіщо взагалі влаштовувати іспити. Достатньо було просто збагнути, про яку купу дивовижних речей тут можна дізнатися.

Минуло кілька років, і я заспокоїлася, опанувавши встановлений порядок. Але час від часу, коли хтось із професорів починав розповідати щось справді неочікуване, що ставало для мене відкриттям і що я й за мільйон років ніколи не могла б з’ясувати самотужки, іноді на очі знову наверталися сльози, бо я усвідомлювала себе причетною до світу, де люди обожнювали процес навчання.

В одній книгарні, кілька місяців після події, що сталася в барі Берклі, я знайшла та купила невеличкий плакат із середньовічною гравюрою, вирізьбленою на дереві; там був зображений чоловік, що стоїть на верхньому щаблі драбини, приставленої до дерева, під дуже низьким навісним покриттям замість стелі. Просунувши голову крізь розірвану в покритті діру, він захоплено дивиться на всіяне зірками нічне небо. Я досі зберігаю той плакат. І я досі відвідую лекції в найближчому до мене університеті, щойно в мене з’являється така можливість. Із яких предметів, запитаєте ви? Неважливо; головне, аби добрий викладач. Мене цікавить усе.

То що дала мені моя чудова університетська освіта? Як упродовж наступних років я скористалася набутими знаннями на практиці? Ніяк. Я просто обожнювала вчитися й хотіла робити це надалі.

Я ніколи не працювала за освітою і взагалі ніколи не мала жодної практичної вигоди від того, що любила. Я не писала про те, чого навчилася, і не викладала засвоєні дисципліни. Я жодної копійки на цьому не заробила. Моя родина вважала мене божевільною, а втім, хай там як, гадаю, вони пишалися мною.

Здається, якось у зв’язку з цим у мене таки виникло певне почуття провини. Тобто деякі з моїх поезій свідчили про певний талант і мене вважали перспективною, проте, як то кажуть, я «не знайшла цьому застосування». Відтоді я переконалася, що необов’язково шукати вигоду в тому, що тобі до душі, і не завжди практично бути практичною. Тепер, ставши дорослою, я усвідомлюю, що все те чарівне дилетантство винагороджується не менше за будь-який ступінь у медичній або технічній галузі, бо кожен день, коли я беру книжку, вмикаю науковий телеканал, намагаюся без жодної вагомої причини прочитати карту Азії, змушує мене пам’ятати, що життя – захоплива річ і його дивам немає кінця.

Сподіваюся, що в деканаті моє захоплення навчанням вважали гідним похвали, однак минуло кілька семестрів, і мене зрештою попросили обрати спеціалізацію й припинити спроби відвідувати всі курси, описані в каталозі.

– Ти ніколи не закінчиш університет, якщо й надалі все так триватиме, – попередили вони.

Та з якого дива комусь хотілося б його закінчувати? Лише для того, щоб повернутися у світ, де ніхто не може сказати нічого, про що я сама не могла б дізнатися? Мене цілком і повністю тішила перспектива продовжувати так і надалі, а мої навчальні навички потрохи поліпшувалися. Мої батьки надто не скаржилися, бо за все платила я сама. У ті часи навчання майже нічого не вартувало. Житло я знімала задешево. Моя зарплатня за дві обідніх години щоденної роботи в місцевій бургерній легко покривала всі витрати, а завдяки їжі, яку бос дозволяв офіціантам з’їдати і брати із собою на додачу до долара за годину роботи, мені вдавалося зберігати приємну округлість форм. Усе влаштувалося якнайкраще.

Урешті-решт я обрала собі профільний предмет. Власне, я обрала два предмети. Спочатку то була математика, адже вона здавалась мені найпрекраснішою, найпрекраснішою наукою на землі, яку взагалі могла опанувати людина. Та я зрозуміла, що вивчити її неймовірно важко, і мені ніяк не вдавалося намацати стежку до всієї тієї невимовної дивовижі, яку, на моє переконання, вона в собі приховувала.

Тож я поступилася й обрала легший профіль – антропологію (з неї я вже отримала кілька найвищих балів) – і, дещо розчарована, зосередилася (як усі інші) на тестах і успішному завершенні курсу.

Упродовж багатьох років, коли друзі чи співкурсники цікавилися, чому я відвідую лекції, я ніяк не могла їм це пояснити. Почувши їхнє запитання, я почувалася захопленою зненацька і трохи присоромленою. Панувала думка, що такі, як я, «вічні студенти», були лінивими та інфантильними, нездатними по-справжньому віддатися навчанню та важко працювати, як дорослі й серйозні люди. На той час я зрозуміла, що маю навчитися спеціальності, яка могла б зрештою стати корисною. Та одна лише думка про те, що доведеться звузити коло своїх інтересів і поховати себе в одній галузі знань, була невимовно гнітючою. Серйозно я ніколи це не розглядала.

А потім настали шістдесяті, і всі трохи розслабилися. Я подорослішала й більше нікому нічого не пояснювала. Я відвідувала заняття, які приносили мені задоволення. Я помітила, що серед слухачів були інші дорослі студенти. Гадаю, вони теж не припиняли насолоджуватися лекціями найкращих професорів.

Багато років по тому в моєму житті настав зовсім інший етап. Я і далі читала книжки, за першої-ліпшої можливості заглядала на заняття, та тепер була мамою-одиначкою, яка мала піднімати дітей. Мені потрібна була робота. Про магістратуру не могло бути й мови – зокрема, через брак часу і грошей, – тож я знайшла роботу, на яку можна було сподіватися наприкінці шістдесятих років, маючи ступінь бакалавра. Я працювала над реалізацією муніципальних програм із допомоги бідним, наркоманам і колишнім в’язням, і мені це надзвичайно подобалося. Урешті-решт я побудувала кар’єру, спираючись на свою природну здатність знаходити спільну мову з людьми, на досвід роботи у барах моїх батьків і чимале везіння. Я стала письменницею і, як це почали називати пізніше, лайф-коучем.

Навчаючи людей будувати щасливе життя, я час від часу помічала клієнтів, які нагадували мене саму в перший день навчання в університеті. Коло їхніх інтересів було надто широким і різноманітним, і вони не могли обрати один напрям. У них ніколи не виникало бажання припинити пробувати щось нове, чогось учитися; утім, вони не прагнули конкретної мети. Часто дуже розумні й талановиті в багатьох сферах, вони обожнювали розмовляти на будь-яку тему, якою наразі опікувалися. Надзвичайно енергійні, в основному щасливі люди. Їх турбувало одне: в їхньому житті була та сама проблема, що і в мене під час навчання: вони ніяк не могли визначитися зі спеціальністю.

Саме тоді все почало ставати на свої місця. Я збагнула, що ми не лише відрізняємося від інших своєю поведінкою; ми, мабуть, і створені по-іншому. У пошуках відповіді, що могла б мені допомогти, я почала читати книжки, присвячені видатним історичним постатям – Аристотелю і Гете, да Вінчі і Бенджаміну Франкліну – людям, які чим лише не цікавилися!

Переглядаючи стоси їхніх щоденників і листів, я натрапила на дивну річ: жоден із них не відчував ані найменшої потреби зосереджуватися на чомусь одному – це не становило для них проблеми. Вони спрямовували свою увагу з одного предмета на інший абсолютно вільно й ніколи не почувалися винними, залишаючи якийсь проєкт незавершеним (навіть коли, як Леонардо да Вінчі, вже отримали за нього гроші!). Власне кажучи, жоден із них не зупинився на одній справі; та вони ніколи через це не виправдовувалися й не вибачалися. Як їм це вдавалося? Хто дозволяв їм пхати свій ніс у кожну галузь, що їх цікавила?

Я знайшла єдину відповідь: у їхні часи, здається, не вважалося проблемою робити все на світі. Я не знайшла жодного доказу, щоб хтось говорив Аристотелю, ніби цікавитися багатьма речами погано. Франкліну не доводилося виправдовуватися, бо його не примушували це робити. Гете не почувався винним, пишучи романи й вивчаючи оптику, займаючись усім, що було йому до вподоби, бо ніхто його за це не критикував.

Справжнє одкровення!

Не було жодної можливості відтворити часи й обставини, у яких жили ті люди. Однак мені на думку спала ідея створити вільну спільноту, що надавала би підтримку та згуртовувала однодумців. Тож я дала нам ім’я «сканери», бо замість того, щоб глибоко занурюватися у щось одне, ми сканували довкілля в пошуках безлічі інтересів. Потім, 1994 року, я докладно розповіла про сканерів у своїй книжці «Мрій правильно. Як зрозуміти, чого ти насправді бажаєш, і як цього досягти»[2] та з нетерпінням чекала на її вихід. Я сподівалася, що вона змінить життя людей на краще.

1. Та я не очікувала того, що сталося.

2. Щойно книжка була опублікована, мене почали закидати листами. Спочатку листів було сотні. За десять років їх налічувалося тисячі. Практично в кожному листі одне й те саме: «Я – сканер. Яке полегшення! Я гадала, що маю ваду/намагаюся саботувати власне життя/лінива/поверхова/мені бракує характеру тощо».

3. Люди, які писали мені, були неймовірно вдячні почути позитивний відгук про себе – зазвичай то було вперше. Роками вони не могли зрозуміти, чому настільки відрізняються від усіх своїх знайомих. Надто довго вони були спантеличені, їх охоплював розпач. Дехто відвідував психотерапевтів, сподіваючись на допомогу, але не міг дотримуватися запропонованих програм, аби зрештою обрати свою єдину стежку та ніколи з неї не звертати. Їм було не збагнути, чому вони не здатні відшукати годящу професію. Усе повторювалося знову і знову: кожна цікава справа, за яку вони бралися, незабаром ставала нестерпно нудною. Або ж вони навіть і не намагалися знайти щось одне, бо не могли визначитися з пріоритетами.

Сканери, які не зупинялися на побудові певної кар’єри, потерпали від проблем не менше, бо мали безліч варіантів вибору. Що їм слід робити: писати, подорожувати, займатися мистецтвом, започаткувати бізнес удома? Вони не хотіли обирати щось одне, вони прагнули всього.

Чому їхньої зацікавленості не вистачало на те, щоб завершити розпочату справу? Вони лише знали, що їм не до снаги зробити все як слід, і з часом набували переконання, що мають певну ваду.

Та варто їм було побачити свою характеристику в моїй книжці, усе прояснилося! Ситуація здалася зовсім інакшою. Авторка одного з листів написала: «Я не могла зрозуміти, хто я така, тому завжди думала, що роблю щось неправильно. Щойно я прочитала про сканерів, збагнула, що помилялася!»

Очевидно, я зачепила за живе. Я запропонувала нове слово, яке все пояснювало, і сканери почали усвідомлювати правду: з ними все гаразд. Розуміння того, що їхня поведінка просто інша, – бо вони інші на генетичному рівні, – багато чого пояснювало, тож вони одразу це сприйняли. То був чудовий початок.

Але що далі? Де навчитися жити, залишаючись сканером? Який курс треба пройти, щоб отримати ступінь сканера? Яка кар’єра є для сканера природною? Де віднайти інструкції, що розкажуть, як жити щасливим життям, залишаючись собою?