Читать книгу Омріяне життя. Як досягти бажаного в сім'ї та на роботі - Барбара Шер - Страница 4

Елейн знайшла кілька годин для себе (що траплялося надзвичайно рідко) й була рішуче налаштована зайнятися улюбленою справою. Що саме це буде, вона ще не визначилася, та вибрати буде не важко, бо їй до вподоби так багато всього!

І ось вона стоїть перед великим столом у гаражі, дивлячись на два проєкти, які почала, але так і не закінчила. Зліва від неї два солом’яних кошики з барвистим прядивом, тюбик клею та набір кольорового картону. Жінка передчуває задоволення, і в неї ледве не тече слина. Вона завжди обожнювала рукоділля і багато місяців тому пообіцяла приятельці зробити альбом для вирізок і фотографій. Елейн старанно відводить очі від полиць позаду столу, де поряд із маленькими дерев’яними інструментами лежить пластиковий пакет із глиною. Коли в неї буде більше часу, вона виготовить ту керамічну штукенцію – ця чудова ідея спала їй на думку, коли вона нещодавно переглядала старовинні книжки з ілюстраціями.

Вона знову спрямовує погляд на стіл. Прямо перед нею у паперовому пакеті з магазину лежать чотири книжки з історії Польщі, куплені кілька місяців тому. А ще там диктофон, придбаний, аби записувати телефонні розмови. Жінка хоче взяти інтерв’ю у старших членів родини – всі вони польські іммігранти. Відтоді як вона натрапила на книжки у крамниці, не нагодилося й хвилини, щоб зазирнути в них. Вони лежать у пакеті, ніби десерт, який притримуєш, доки вже покінчиш зі справами й нарешті зможеш розслабитися й отримати насолоду. Проте деякі родичі вже старіють, тож із дзвінками не варто зволікати. Вона питає себе, чи не слід зателефонувати прямо зараз і домовитися з родичами про кілька телефонних розмов, а також з’ясувати, як підключати диктофон. Вона сумує за тітонькою Джессі.

Але справа, на підлозі, у високій вузькій коробці, прихиленій до столу, – тій самій, що надійшла з магазину, – стоїть електропіаніно, яке вона отримала на свій день народження три місяці тому. Вона налаштувала би його за двадцять хвилин, якби в будинку знайшовся вільний куточок. Елейн знає: піаніно треба десь поставити, бо коли кожного разу доведеться розпаковувати й запаковувати його, вона не гратиме взагалі. Та де знайти час вивільнити для нього місце, коли весь будинок захаращений і чекає на прибирання?

Якби замість однієї Елейн було п’ятеро, вони б негайно, вже сьогодні, зробили геть усе. Вона з пристрастю поглядає на чорно-біле фото інструмента на коробці і майже чує музику. Здається, ніби під той акомпанемент ось-ось залунає її голос, і вона уявляє, як її пальці торкаються клавіш. Може, відкрити коробку прямо тут, у гаражі, і трохи пограти перед обідом?

Ні. Елейн згадує, що обіцяла своїй восьмирічній дочці пошити костюм до вечірки, яка буде за кілька тижнів. Їй справді треба ставати до роботи, а інше залишити на потім. Фактично вона вже три дні як розклала все на столі в їдальні, тож родині доводиться їсти з таць перед телевізором. Якось незручно. Вона візьметься за костюм прямо зараз.

Та несподівано вона пригадує ще одну чудову ідею, що спала їй на думку сьогодні, коли після зустрічі з клієнтом вона поверталася в автівці додому, – гарантований підробіток, що майже не потребує вкладень. І в Елейн починає виникати знайоме побоювання, що вона забуде цю ідею так само, як і решту інших (яким кінця-краю немає і які не гірші за цю), коли негайно не візьметься за її реалізацію.

Кожна окрема справа, на яку вона дивиться чи про яку думає, вабить своїми яскравими можливостями та привертає її увагу. Вона взялася б за все відразу. Однак вона ніяк не може визначитися й урешті-решт так нічого й не робить. Краще було б уже поприбиратися чи сходити по продукти. Вона зітхає, виходить на вулицю подихати свіжим повітрям і згадує, що хотіла вирушити сьогодні на пробіжку. Пес, який лежав поряд на підлозі, підводиться та йде слідом, не розуміючи, що її турбує. Вона теж цього не розуміє.

Елейн не має дефіциту уваги. Давним-давно це підтвердив лікар. Та вона й сама знає: занурившись у будь-який проєкт, вона не відвертається на сторонні речі.

То що її зупиняє? Чому вона така нерішуча? Власне кажучи, чому в неї так багато хобі? Чому вона так швидко за все береться, а потім видихається й залишає за собою купу незавершених проєктів? Вона не звинувачує своїх друзів і родичів, коли ті посміхаються з її нових захоплень – вона звикла пропускати їхні глузування повз вуха, – проте її турбує, що вона майже ніколи не бачить кінцевого результату.

Але як можна зробити вибір, маючи таке розмаїття інтересів? Котрий шлях правильний? Що з усього найважливіше? Тут з’являється чергова думка. Вона пригадує, як хотіла вдосконалити свою іспанську, щоб мати можливість трохи вчителювати наступного року, – ці гроші стали би їй у пригоді.

Елейн хитає головою, майже відкидаючи нову ідею і відчуваючи легкий розпач від того, що в її поле зору завжди потраплятиме щось нове й цікаве. Навіть якщо вона ігноруватиме їх усі та твердо зупиниться на тому чи іншому проєкті, нові ідеї мають властивість додавати сумнівів через зроблений вибір.

Більшість її друзів точно знають, що робитимуть зі своїм життям. Чому вона не в змозі просто обрати щось і займатися цим? Зрештою, вона дуже кмітлива; їй не раз говорили, що вона здатна робити що завгодно! Чому вона ніяк не може зрушити з місця?