Читать книгу Saint Porno. Історія про кіно і тіло - Богдан Логвиненко - Страница 4

Я кілька разів намагалася звідти втекти, мені завжди хотілося бути самостійною і незалежною, я чомусь не боялася. Мені здається, що ми всі від народження вже маємо якісь вади, вже заздалегідь прописані тріщини у наших хромосомах. Але наші вади іноді нам можуть дати більше, ніж переваги, я, наприклад, не боялася, на якомусь глибинному рівні в мене був відсутній якийсь такий звичний для всіх пункт. Усередині мене йшла боротьба між двома Я, з одного боку – я була слухняною дівчинкою, читала багато книжок, у дворі мене майже ніколи не бачили. Мені було нецікаве общинне життя дітей. Я дивилася на них з вікна, і десь глибоко в душі страшенно хотілося до них, але я переборювала в собі це бажання і далі читала книжки. Іншій «я» хотілося іншого життя – відкритого, гармонійного, не з одними лише книжками. Але я не знала, як може виглядати це інше життя. Коли ти замкнений, коли ти замкнений у замкненому маленькому сірому місті, де ніхто нічим, окрім офіційної роботи або навчання, не займається, важко зрозуміти, чого ти хочеш, якої альтернативи. Просто починаєш депресувати, бо не бачиш альтернативи своєму життю. Насправді альтернатива є завжди, завжди. Якби в мене було якесь друге життя, я його, напевно, прожила б так само. Бо я завжди знаходила альтернативу тому, що набридало.

Отже, альтернатива в мені перемогла. Одного разу, в п’ятницю, я сказала батькам, що не піду більше в школу. В п’ятницю – це був не найкращий час для таких офіційних заяв, оскільки в них лишалися два вільні вихідні дні на те, щоб мене переконати у зворотньому. Але мене нічого не спиняло, ми дуже серйозно сварилися. У суботу я вже знайшла роботу і ходила, як рекламний агент, містом і розповсюджувала аудіокасети й аудіозбірки. Це було дуже дивне заняття, бо здебільшого нікому й в біса не треба були ці чортові аудіозбірки, але я робила це з неабияким завзяттям. Перша робота! У нас була величезна команда, кожен старався, дехто перебільшував усе настільки, що навіть уявляв це справою цілого свого життя. Мені здається, що це теж данина часу – приватні фірми, на яких платили смішну зарплату, що були альтернативою державним, де не платили взагалі. Ці невеличкі конторки робили переворот у свідомості багатьох людей. У нас був супервайзер, він мотивував і надихав, слово «супервайзер» з’явилося саме тоді. Ніхто не знав, що саме воно означає, навіть і сам супервайзер. Мене ж надихало ще й те, що це була зовсім інша культура, командна гра, у школі цього страшенно не вистачало.

Тоді в мене були перші серйозні сварки з татом, він був проти, але мама чомусь мене підтримала. Я стала ходити до школи через раз, все більше часу проводячи за розповсюдженням аудіокасет. Скільки мені було? Напевно, років п’ятнадцять. Пам’ятаю, як ми поїхали в Рахів. Чому в Рахів? Ніхто не знав. Дивним чином мене пустили без довідки від батьків у потяг, я була наймолодшою, а тому і найбільше хвилювалася, про це серед наших працівників мало хто знав. Це було взимку, було сніжно і страшенно холодно. В п’ятнадцятиградусний мороз я бігала вулицею і розповсюджувала аудіокасети. Я дивувалася сама собі. Природжений інтроверт, якого страшенно перло це інше життя, ця можливість, яку дали мені аудіокасети.

Не все йшло гладко. Одного дня за мною почав полювати якийсь дорослий чоловік. Ну, спершу я нічого дивного не помітила, ми кілька разів випадково зустрілися на вулиці, ми йшли разом і хвилин п’ятнадцять спілкувалися. Він мав досить добрий вигляд, до тридцяти років, молодий, ніяких підозр у мене не могло виникнути, хоча страшні історії про маніяків, серійних вбивць і, звісно, наркоманів тоді були якраз на піку. Але я не дуже стежила за новинами і була трішки поза цим контекстом. За кілька днів я зрозуміла, що він мене переслідує, чекає на мене просто скрізь. Моєю роботою було ходити вулицями і поширювати касети, а він просто стояв і підглядав за мною, то в одному місці, то в іншому. Спочатку я намагалася цього не помічати, але останнього мого дня в Рахові усе змінилось. Я купувала в кафе якусь булочку з чаєм, коли знову побачила його крізь вікно, він стояв ззовні і дивився на мене, його очі були налиті кров’ю і якоюсь злістю. Він показав жестом, як відрізає голову, а тоді пальцем на мене. Аудіокасети дали мені навички легко заговорювати з незнайомцями. Самій чіплятися і пропонувати щось. І я саме думала заговорити з цим чоловіком і спробувати зрозуміти, чому він за мною ходить. Але цього не сталося. Мене, ту, що не боїться, охопив справжнісінький страх, який подолати було вкрай складно, до того ж, звісно, моя уява тоді все гіперболізувала. Я вирішила, що він за мною полює, розповіла це всім своїм колегам-аудіокасетникам, і ми домовились, що я повернуся до свого міста. Мені взяли квитки, і я поїхала. Мене проводили до самого перону. Ми їхали на таксі, щоб ніхто не міг нас вистежити. У купе було порожньо, і в той момент для мене це було значно гірше, аніж якби там хропіли три амбали. Я їхала зовсім одна. Пам’ятаю, як він тоді мені ввижався, як відчиняє двері, його божевільні очі. Але я якось розуміла, що це параноя і слід її зупинити. Після цього інциденту я мала б зупинитися у емпіричному дослідженні світу, але я обрала зворотній шлях. Точніше прямий – назустріч страху.

Удома, думаєш, були раді тому, що я заробила грошей, стала самостійною, вирішила йти своїм шляхом? Звісно ні. На той момент у мене всі родичі пересварились. Мені було дуже ніяково, бо пересварилися, звісно, через мене. Неможливо було більше залишатися тихою дівчинкою, я вирішила обрати радикальну позицію – йти на відкритий конфлікт. Мама трохи мене захищала, а їй за це закидали, що вона заслала дитину в якийсь бордель за кордоном.

У мене на той момент не було ще жодного хлопця чи навіть думки про якісь стосунки. Не те щоб я була асексуальною, просто інша стать була табуйованою, про це не говорили взагалі, ми навіть ворогували із хлопцями. До того ж мене виховували як порядну дівчинку. Років до шістнадцяти. Тоді я почала зустрічатися з Андрієм. Він був типовим зліпком того часу – патлатий, темноволосий, завжди з гітарою, в «косусі». Ми зблизились на концерті «Арії». «Арія» і різний російський рок про любов і популярну філософію буття – це було хіба єдине, чим можна було захоплюватись у ті часи нашому юному поколінню. Вони були альтернативою тому, що лилося з наших рожевих екранів. Взагалі, ця меланхолійна і романтична музика – те, чого тоді не вистачало нашому шоу-бізнесу. Український рок був якимось або занадто пристарілим, або зовсім дитячим, як Левко Дурко, а російський – уже дорослим, зрілим. Українською піснею, що потрапила у цей гештальт зрілості, стала хіба що «Вона» «Плачу Єремії», яку написав Кость Москалець. Її знали, грали і співали однаково скрізь, цієї пісні не соромились. Брати Гадюкіни були для нас, російськомовних, занадто незрозумілими і несерйозними, Юрко Юрченко – сопливим хлопчиком, Вакарчук тоді ще був зовсім юним, хто залишається? Залишається серйозний і зрілий російський рок. Напевно, зрілий – це найкраще визначення. Тривав період дозрівання, і нам хотілося, аби цей процес закінчився якомога скоріше. Дозріти вже нарешті і відірвати себе від яблуні назавжди – це було нашою найважливішою метою. Справжньою, щирою і зрілою музикою тоді для нас був саме російський рок.

Російські ліричні зірки приїжджали, давали концерти, вони були відомі і впізнавані, їх кліпи крутили і знали. Без української музики ми взагалі були цілком і повністю в російській орбіті. Наша молодість і юність була географічно в українському містечку, але культурно – у російській глибинці, в яку час від часу з культурної столиці, тобто Москви, приїжджали знані виконавці. Ми разом з Андрієм їздили на ці концерти. Йому було лише сімнадцять, він їздив на мотоциклі «Ява». Тоді будь-який спосіб пересування був справжньою розкішшю. В кліпах рокери їздили на байках, і це було нашою спільною щасливою юністю. Нас об’єднувала любов до вітру в обличчя, щоправда, лише коли ми мали гроші на бензин. Нас об’єднувала і любов до романтизму, що давав нам російський рок.

Якось після кількох місяців поцілунків я подумала запросити Андрія додому, коли нікого не було. Але побоялася.

– Добре, що не запросила, – потім сказав він. – Я подумав би, що ти якась шлюха.

Вже значно пізніше я часто зупинялася у них удома. Якось Андрій зі своїми батьками поїхав на цвинтар, а я лишилася у них сама. Я добре пам’ятаю той день. Він залишив ноутбук увімкненим, і я порсалася у його записах і папках. Не пам’ятаю, чи щось шукала, чи хотіла знайти якийсь компромат. Знайшла порновідео зі школяркою. Мене від нього мало не знудило. Я намагалася зрозуміти, нащо це дивляться. Але мені було соромно навіть зізнатися, що я його знайшла, тому я так і не спитала в Андрія, для чого це йому. Такий цнотливий був хлопчик, сам не хотів сексу так довго і казав, що міг би подумати, що я шлюха. А вдома потайки дивився собі порнушку.

Мені хотілося іншого життя, і я шукала його через якісь корисні справи, у яких могла знадобитися. У школі я почувалася непотребом, а в розповсюдженні аудіокасет – незамінною людиною. Експертом із розповсюдження. Школа не так скоро закінчилась. Я не закінчила її з якимись відзнаками, не пішла в інститут, не почала шукати якоїсь престижної посади, щоб «пристроїтись». У мене було дивне життя, самоосвіта і постійна робота над собою.