Читать книгу Saint Porno. Історія про кіно і тіло - Богдан Логвиненко - Страница 6

Я почала подорожувати автостопом. У мене постійно йшли паралельно два стани – в одному я обіцяла собі ніколи не робити певних речей, в іншому – відразу ж порушувала свої обіцянки. «Я ніколи не поїду стопом у машині, де більше, ніж один чоловік!» – сказала я собі й одразу ж порушила. «Я ніколи не поїду вночі», – сказала і порушила. «Я ніколи не поїду взимку», – порушила. Отже, якось автостопом уночі взимку я їхала з трьома азербайджанцями на якійсь роздовбаній «Ладі». Ми заїхали в кафе у Херсонській області, і там дівчинка обслуговувала нас у кращих традиціях совєцького обслуговування. «На, отъебись!» – це традиційне радянське, що, здається, не перекладається жодною іншою мовою світу. В умовах, коли конкуренції не існує, коли є одна пошта, одна ятка з фруктами, один гастроном, одне кафе, один хлібний ларьок, продавцям, офіціантам, поштаркам – їм глибоко пофіг, вони володіють ситуацією, ти їх клієнт у будь-якому разі, якщо тобі треба надіслати листа – тобі до них, голуби вже не літають, конкуренції немає, тобі до них, точно до них, а в них завдяки цьому – абсолютна повнота влади над тобою. Захочуть – не надішлють твого листа. Захочуть – просто виженуть тебе з поштового відділення. Ти можеш жалітися і писати на них скарги, на пошту, на гастроном, на оце-от кафе, от тільки завтра ти знову прийдеш до цієї ж офіціантки, у це ж саме місце, бо іншого тут просто немає. Я дивилася то на неї, то на азербайджанців, що все одно лишали їй чайові, все одно намагалися з нею потоваришувати, все одно залишалися задоволені мерзенним сервісом, бо кращого не бачили. Дивилась на усе це і думала – чорт, але я ж можу стати значно кращою офіціанткою! Мені тоді найбільше чогось хотілося такого. Приземленого, простого. Працювати з людьми і робити це краще, ніж інші, таким чином трохи змінюючи світ навколо.

Десь тоді ми з тобою познайомились. Я взагалі не пам’ятаю, як це сталося. В мене саме почався зовсім новий етап у житті – я таки влаштувалась на роботу офіціанткою. Це було якоюсь кнопкою соціальності для мене. Я входила у роль, коли треба було, відігравала її і вмикала назад свого інтроверта. Ти ходив весь час по закладу і щось організовував. У тебе була важлива посада, і мені здавалося, що ми маємо тебе помічати і вітатися, а ти нас усіх – не обов’язково. Пригадую, спочатку працювати було важко – весь час були якісь події, концерти, багато людей. Не було часу підвести очі. Щойно ти пішов – люди потроху зникали, роботи ставало все менше.

Десь тоді у мене почалося активне вільне сексуальне життя. Я не заводила жодних тривалих стосунків, не мала жодних планів на майбутнє чи мрій і жила буденними потребами. Часто сама подорожувала.

Автостоп і секс у мене завжди йшли паралельно – жодної взаємопов’язаної ситуації не було. За весь час моїх тривалих подорожей я втрапила лише в одну лиху історію, з якої відносно легко виплуталась. Це було в Криму. Я сіла до двох дуже стрьомних чуваків. Дагестанець і росіянин. Чорний джип. Дагестанець – красивий і молодий – виявився агресивним. Сказав, що займається єдиноборствами. Росіянин – маленький прищавий підліток – сидів і хіхікав з усього, що відбувалося. Разом вони були схожими на гей-пару. Я тоді ж подумала, що сама винна, вони одразу здались мені якимись неприємними, але хотілося кудись уже їхати, зрушити з мертвої точки, на якій простояла довго, тож я подумала: «Пронесе». Ще й як пронесло. Вони дуже злісно зі мною розмовляли, багато разів пропонували їхати з ними в готель і розважитись, а потім різко звернули з дороги в поле. У мене були заблоковані двері, але не вікно. Я відчинила його і вистрибнула, але не встигла схопити рюкзак. Він залишився в машині. Це була найстрашніша ситуація, яка коли-небудь зі мною ставалась.

Я настільки перелякалась, що навіть не запам’ятала номер їх машини, знала тільки колір і марку. Ну й те, що це дагестанець і росіянин. Але таких машин у Криму не знаходять, сказали мені. Мені нічого не було шкода з того, що було в тому рюкзаку, крім щоденника. Щоденники – це моя магічна сила. Це папір, який я витрачаю на себе. Мій лабораторний журнал – чи бортовий. Я відчуваю, що проживаю якесь одне життя обабіч свого іншого. Те життя, що йде збоку – записує те, що відбувається з іншим, основним.