Читать книгу Зламані сходи - Борис Крамер - Страница 5

Поховав маму в Києві. Міста прив’язують людей до себе могилами рідних та близьких. Емськ нас нічим не тримав, тільки таємницею татового зникнення.

Коли вмирають найближчі, з’являється відчуття пустки. Серце не вірить у нову реальність, мечеться в пошуках рідного обличчя. Пам’ять норовливо стріпується і втікає в теплі спогади. Нова реальність, як будинок із наскрізь відчиненими вікнами й дверима, з різкими протягами, відбирає тепло й суворо виштовхує у вир життя. Не залишайся надовго, бо скорботний будинок зачинить вікна й двері, не випустить. Якщо ти не можеш цього змінити, то йди далі, живи, не окутуй себе горем. Мати не хотіла, щоб я страждав…

Сусідка тітка Марина постаріла й схудла. Вона дивним чином поєднувала в собі чистьоху й нечупару. Завжди вимите й доглянуте помешкання та стара заношена нічна сорочка, в якій могла проходити цілий день і вискочити до сусідів у наопашки накинутому халаті. Сиділа сама в квартирі, на пенсії. Скаржилась на чоловіка. Семьйон Семьйонович її обманув. Обіцяв, що ніколи не покине. А взяв і покинув. Грав у своє доміно та й так похилився при всіх набік, ніби заснув. Люди до нього: «Семьйон Семьйонович!» А він ані словечка. Покинув тітку Марину, обманув…

Неспокійна сусідка першим ділом подзвонила в школу й повідомила, що нема вже їхньої найкращої вчительки, померла. Син у Києві поховав. І як то тепер бути? Похорону нема, а вшанувати Настасію Андріївну треба. Директор школи Густав Волошин розпорядився виставити траурний портрет мами при вході. І сам прийшов із купкою колег. Я не знав, як їх приймати. Мовчки тупцював посеред давно чужої для мене вітальні й тужливо гадав, коли це все закінчиться. Потиски рук, поплескування по плечу, обійми, тиха сльоза. Багатьох учителів я знав. І вони всі мені співчутливо шептали, що гарна мама в мене була. А мати десь наче перебувала тут, у квартирі, за стіною, тільки не виходила до своїх товаришів. Замість неї мусив відповідати я…

День відвідувань нарешті закінчився і я залишився сам. Квартира ніби стала меншою. Гнітило непереборне відчуття, що мама десь поряд, тільки не виходить. Ось її сукні, блузи й піджаки. Вона одягалась у школу строго, без кольорових надмірностей. Туфлі при вході, м’які домашні тапочки. У ванні – зубна щітка, аерозолі, парфуми й гребінець. У ньому заплуталось кілька сивих волосин. На робочому столі – зелена лампа, вкрита в’язаним мереживом, кілька підручників, дві-три ручки. Під склом – розклад уроків. Здавалось, вона згадала, що той розклад неждано помінявся, і вибігла, поспішаючи. У кутку стола, під полицею з книгами, портрет тата. Тато для мене тільки тим портретом і обмежувався. Я його не пам’ятав. Мені було два роки, коли він поїхав на своє полювання. З портрета дивився на мене ще геть юнак. М’які чорняві вуса ще не загрубіли, а погляд карих очей бачив за об’єктивом маму, бо світився теплом і любов’ю. Ніби передавав вітання здалеку. Вітання, що не згасало ось уже сорок років. Тато був тоді майже вдвічі молодший від мене. Йому виповнилось двадцять чотири. І прожив він із мамою тільки три роки. Щасливі роки, але дуже короткі.

«Сорок років! Цілих сорок років! Як же його знайду?..»

За цей час стільки подій прогуркотіло у світі! Яких потрібно зусиль, щоб розібрати притиснені часом завали над однією-єдиною людською таємницею?

Я бездумно стояв перед книжковими полицями й згадував, як мати вчила мене формувати власну бібліотеку. «Ось на цій полиці склади десять книжок, які тобі найбільше сподобались. Це буде твій золотий запас». – «А якщо згодом мені сподобається інша книжка?» – запитав я. – «У тому й сенс! – усміхнулась. – Тоді ти міняєш одну з десяти на нову. Стару ставиш сюди, донизу, а нову – у десятку. І так усе життя. Побачиш, яка в тебе гарна бібліотека вийде!» Я справді захопився маминою грою з книжками. Робінзон Крузо в мене змінився Джонатаном Свіфтом. Потім мандрували з полиці на полицю Гекльберрі Фінн і Дон-Кіхот, доктор Самюель Фергюсон і доктор Кейвор. Я літав у космос разом із Голом Клементом та Артуром Ч. Кларком, закохувався з Сомерсетом Моемом, Франсуазою Саган і Джейн Остін. Товсті книжки бентежать читачів. Перечитував по кілька разів маленькі романи Енн Ватемаа. Його «Яйця по-китайськи», «Реквієм для губної гармонії» переміщались у мене з полиці на полицю. Я не міг їм знайти місце, бо не осягав. Проте після школи вони остаточно закріпились у золотій десятці.

Іноді книги з нами живуть, іноді вмирають, як люди, коли про них забувають і довго не відвідують. Книги на моїх полицях жили, бо тут чулася невидима присутність мами.

Може, це вона сама почала переставляти на моїх полицях прочитане? Бо яким дивним чином тут опинився Достоєвський, якого я не люблю за надмірне знущання з людини?..

Раптом подумки зауважив, що в київській квартирі в мене обмаль книг. Там бідно після втечі дружини з сином. Усе залишилось у минулому, ніби в паралельній реальності. І синові Ігорку я не розповів про мамин метод. Чому? Утратив віру?.. Почерствів?.. Потонув у буднях?.. Програв азарт на перегонах Еда Хезерлі?..

На антресолях у коридорі я знайшов безліч непотребу, що накопичувався й заповнював собою тісний простір. Електрочайник, що давно згорів. Кілька банок зі сливовим варенням, про які забули. Рулон невикористаних шпалер, який мама відклала про запас. Кілька мисливських журналів зі злиплими сторінками. Мої тенісні ракетки. Чашка з відбитою ручкою й написом: «У день весілля випий повну чашу до дна». Мама випила й сховала її подалі від очей.

І ось нарешті татова коробка, куди мама склала його речі. Два порожні патрони від берданки. Татові її по знайомству продав начальник Дмитро Вербицький, коли агітував прилучитися до мисливства. Від гільз досі тхнуло стріляним порохом. Позолочений наручний годинник «Cornavin» із червоною зіркою посередині. Стрілки зупинились о восьмій двадцять одна. Секундна стрілка взагалі відпала й прилипла до цифри 6. Корпус годинника подекуди подряпаний, бо позолота була тонка. Тато не взяв його з собою, щоб не загубити, бо дуже дорожив ним – мамин подарунок. Дві обручки, виточені з бронзи. Потьмянілі, сірі й непривабливі. Вони вирішили одружитись несподівано. Тато приїхав в Емськ, чим дуже маму здивував. То була осінь, справжня золота осінь. Небо було синє, ніби намальоване ультрамарином. Жовті клени шуміли у високості та під ногами, коли вони прогулювались у Другому парку. Емськ для них обох тоді був невідомим містом, бо мама лише кілька місяців, як переїхала. Тому й дивувались, чому люди називали гарний парк, із діаметральними доріжками та озерцем посередині, Другим. Виявляється, колись був Перший, але влада його вирубала й на тому місці замостила площу, поставила пам’ятник і збудувала поштамт із АТС, куди пізніше влаштувався на роботу тато. А Другий парк – то був маєток якогось пана, за яким давно час зашумів. Будівлю розібрали, цегла на ній була така, що ще кілька століть простоїть, у фундамент насипали щебеню та піску, зверху заасфальтували. І відкрили на тому підвищенні дитячий майданчик із гойдалками-човнами. Тато гойдав маму, тріпочучи від щастя. Мама відчула, що в неї виросли крила. З того човника вони перебігли в кафе, що називалось «Сторожова вежа». По гвинтовій драбині піднялись догори, і в безлюдній круглій залі чарівник у білім фартуху націдив їм з італійської кавоварки «Omnia» неповторної кави, від якої їм світ закружляв, наче в танці. Унизу, щоб не впасти, тато став на одне коліно, подав мамі жовтий кленовий листок і освідчився в коханні. Весілля зіграли за місяць. А обручок не купили. Тоді золоті обручки були дефіцитом, хоч ЗАГС видавав молодятам спеціальні довідки, щоб магазини продавали без черги. Так і з’явились бронзові.

Тьмяне фото двох хлопчиків у коротеньких штанцях на шлейках. Менший – дядько Борис, вищий – тато. Хлопчики злякано дивляться у фотоапарат, ніби їх мають за щось покарати. Біляві, вигорілі на сонці чубчики, босі ноги. Чого мама не залишила цю фотографію в сімейному альбомі? Може, тому, що тато одного разу сказав, що не любить цього знімка. Вони тоді були в бабусі Варвари, десь на південному Поділлі, у гостях. І тут хтось скомандував: «Біжіть до річки в садок! Там фотограф вас сфотографує!» Тато біг і вступив у коров’ячий слід. Так і став до знімка. Потім, коли бачив, щоразу згадував – хотів ногу витерти…

На самому споді коробки лежала бобіна з магнітофонною стрічкою. Я зачудовано дістав її, змотав розкручений кінець і заінтриговано подумав: «Що на ній записано? Чого мама її зберегла?» Цей викопний раритет нікому нині не потрібний. Молодь навіть не зможе сказати, що це за предмет. Таких магнітофонів уже в побуті нема. Давно замінили цифрові ґаджети. Якби й хотів прослухати, то не вдасться.

Я сидів розгублений посеред вітальні над перебраною коробкою речей і гадав, з чого почати пошук. Надії було мало, але мама так просила. Перша думка, найпростіша: тато просто змився з сім’ї, утік кудись на південне Поділля до родичів. Але це так само було неймовірно, як і те, що з ним утекли два напарники – начальник АТС і кабельник. Індивідуальні причини зникнення тата слід відкинути одразу. Необхідно скласти план пошуку, хоч і нехіть бере. Як можна знайти людину через сорок років?..

Йосип Дребот навчив мене правил журналістських розслідувань. Тож я забив у свій план кілька початкових пунктів. Перший. Познайомитись із колом родичів учасників мисливської вилазки Дмитра Вербицького та Северина Нечитайла. Може, щось пам’ятають. Може, хоч скажуть, до кого, куди, у яке місце поїхали. Озеро Біле довге й велике, лісове, там береги без під’їздів, тільки кілька грузьких доріг виводять до нього. Хтось мусив їх приймати, зустрічати, бо вони вперше туди подались. Другий пункт. Чим закінчилось кримінальне розслідування, адже воно було відкрите? Мама розказувала, що приходила міліція, опитувала її й сусідів. Чи залишилось щось зі старих радянських архівів? Може, спалили, як непотріб, та й забули. Хто вів розслідування? Чи живий нині?.. Третє. А що третє?.. Третє випливатиме з перших двох. Я вирішив, що план із двох пунктів – це тільки начерк для заспокоєння совісті. А далі імпровізуватиму по ходу п’єси.

Магнітофонна бобіна знову потрапила на очі.

Я зітхнув і підійшов до домашнього телефону. Там лежав списаний-переписаний пошарпаний довідник. Знайшов номер однокласника Вітька Копиленка. Вітько завжди був мій Санчо Панса, тягався зі мною у всіх пригодах. Ми дружили десять років шкільного життя, і ніякі прикрощі та хлопчачі сварки не могли нас роз’єднати більше, ніж на кілька днів. У Вітька була одна прекрасна риса – він не поспішав, на відміну від мене, говорити. Подумає, посопе, позволікає, а потім, може, щось і скаже. Бо якби він так само, як і я, запалювався, то нашій дружбі давно б настав фініш. Щоправда, як на нинішній стан, про дружбу не варто казати, бо востаннє ми зустрічались років п’ятнадцять тому, коли Вітько приїжджав у Київ. Я його повів на іподром, з барського плеча підказав, на якого коня поставити. Ми ті виграні гроші одразу ж і прогуляли в гуркітливому кабаре на Червоноармійській…

– Привіт, друзяко! Пізнаєш?..

– Тебе не впізнаєш, – ствердно засопів у вухо Вітько. – Чув, чув. Твоя мама… Співчуваю…

– Треба пересіктись. Кажи, де?..

– Чого довго гадати? – хихонув однокласник. – У ресторані!..

Ресторан «Самограй» відкрили на пошті. У зв’язку зі збитковістю її обскубли з усіх боків. На місці вікон прорубали двері для кількох магазинів, навіть прокуратуру помістили на другий поверх. І для ресторану місце знайшлося.

Побачив Вітька ще від входу – огрядний, із пивним черевцем, він сунув, як бульдозер, ледве лавіруючи поміж столами. На майці через усі груди напис «Streetball», хоча, судячи з фігури, він був такий далекий від спорту, як я від розуміння, навіщо з ним зустрічаюсь.

– Кава, віскі, содова? – на американський манер запитав друга.

– І пожерти також! – не підтримав мій швидкий варіант Копиленко.

Щось у ньому змінилось. Я за ним спостерігав, поки ми їли, пили й вели легку балачку, усіляко уникаючи згадок про маму. Вітько весело розповідав, що зібрав бригаду будівельників і виконує замовлення багатіїв, та не тільки в Емську, а й по всій країні й за кордоном. Його бригада славиться ретельністю й високим рівнем виконання. Відповідно, має гарні заробітки, не бідує. Це взагалі-то дивний збіг, що застав його вдома, бо він приїхав на день народження дочки, подарував їй і зятеві путівку на Балі. На завтра Вітько готується летіти в Лодзь, де залишив своїх хлопців. Я нарешті визначився з тим, що непокоїло: друг більше розмовляв, аніж я. Він був упевнений у собі, енергійний, цілеспрямований. Саме те, чого мені бракувало. Санчо Панса пропав, з’явився бульдозер, що пре напролом.

– Друже, підкажи, де я міг би прослухати оцю плівку? – м’яко перебив його нескінченні тиради.

– Гм… – збився з думки Вітько й узяв бобіну, пооглядав її. – Де ти це чудо техніки розкопав?

– Несуттєво, – уникнув я деталей. – Хочу послухати, що на ній записано.

– Таку штуку можна прокрутити, – задумався на хвилю друг, – на тому боці. У Середи! Він тримає крамничку антикваріату…

На тому боці – це значить за автострадою. Наш Емськ розрізали, ніби яблуко, шумливою магістраллю, що бігла в один край до Львова, а в інший – до Кишинева. Хтось так мудро спланував, прокладаючи трасу. З одного боку залишилась влада, поліція, пам’ятник із поштою та кілька банків і шкіл, а з другого – вокзал, аеропорт, театр, бібліотека й заводські труби. Висотки, щоправда, як зуби дракона, почали рости з обох боків. Що вже не робили – розв’язки, з’їзди, мостові й підземні переходи, а розрізане яблуко стулити докупи не змогли. І люди почали перепитувати: «Ти з того боку?»

Ми пішли «на той бік». Крамничка антикваріату розташувалась у двоповерховому будинку, який ще пам’ятав часи польських магнатів. Старий будинок глядів сумними вікнами на шумливу автомагістраль і дрімав у сонячному мареві. Дзвінок над головою калатнув, коли ми зайшли, але до нас ніхто не визирнув. Я зачув запах розплавленої каніфолі, що линув із прочинених дверей у стіні, завішаній різноманітними годинниками. Це була таки справді антикварна крамничка, лише тісненька. У ній не було вільного місця. Навіть на підлозі біля різьблених шаф, буфетів, бюро, крісел, пуфів, скринь, тумб стояли без порядку розставлені гасові лампи, газетниці, мідні ваги й бронзові кавомолки, свічники й небачені телефони, глеки й вишукані гачки для ключів. Вітько вдарив долонею по дзвінку на прилавку.

До нас вискочив лисий чоловік із борідкою та окулярами на лобі – він щось паяв у майстерні й, мабуть, присвічував собі лампою, бо мружився й придивлявся до захожих. Його вправні пальці поскакали по прилавку, ніби перевіряли, чи вся дрібнота на місці. Власник очевидно тримав крамничку не так для бізнесу, як із пристрасті.

– Що бажаєте? – запитав увічливо.

– Ось він, – показав не мене, як на без’язикого, рішучий Вітько. – Має касету. Хотів би послухати її…

– Ага!.. Ага! – жваво взяв у руки мою знахідку антиквар. – «Свема»… Номер вісімнадцять. Упізнаю. А чи знаєте ви, панове, хто першим і коли здійснив магнітний запис звуку?

І оскільки ми промовчали, то він сам продовжив, вийшовши з-за прилавка.

– Де ж він у мене стоїть? Он там, біля вікна, – показав на магнітофон «Юпітер», оздоблений деревом. – Шановний, будь ласка, подайте його сюди!

Вітько розгріб ногою дріб’язок, що перепиняв шлях, ухопив міцними руками апарат і поклав на середину прилавка.

– Ось так, – любовно погладив антиквар свою коштовність. – Зараз ми його ввімкнемо в розетку, намотаємо плівочку… Дві доріжки. Тут може бути багато записів… Уперше записав звук на стальну дротину данський фізик Поульсен. Ще в 1889 році. Він назвав свій винахід телеграфоном. Пристрій працював із телефоном. Щось подібне до сучасного автовідповідача…

Бобіна закрутилась, «Юпітер» зашипів, ніби на плівці нічого не було. Ми стояли мовчки й чекали – може, те чудо техніки оживе. І воно ожило! Голосний звук раптом увірвався в тісну крамничку, як вітер, що поривом розчинив вікна й двері.

Чистий дзвінкий голос під розливи флейти та перебори гітари співав про дивну юну леді, яка стверджує, що має багато золота, бо золото все, що блищить. І вона купить сходи в небо. Коли приїжджає туди, вона знає, що всі магазини зачинені, але словом може отримати те, по що приїхала. О-о-о, о-о-о, і вона купує сходи до неба!..

– «Лед Зеппелін»! – випалив старий і захитав у такт головою. – Свинцевий дирижабль!.. Група моєї молодості!..

Відверто кажучи, переродження старого мене здивувало. Він заусміхався до нас, ніби зустрів давніх друзів. Я ніколи не цікавився цією групою. Нині за «Дирижаблем» сумують хіба такі невиправні ретрогради, як цей Середа-антиквар. Тато теж, виходить, любив цю мелодію. Мама розказувала, що єдиним статком, який він привіз із робітничого гуртожитку в Миколаєві, був магнітофон «Дніпро». Це на ньому батько часто слухав мелодію про дивну леді, яка бачить на стіні знак, але вона хоче бути впевнена, тому що слова іноді мають два значення. На дереві біля струмка співоча птаха співає, й іноді наші думки навіюють лихі передчуття. О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це дивно!..

– Хлопці, ви знаєте, від чого здох соціалізм? – помолоділими очима без окулярів глянув на нас колекціонер. – Від ось такої магнітної бобіни!.. Сміливці з-за кордону привозили записи, у підпільних студіях розмножували. А далі… А далі… Усі співали разом із Робертом Плантом. Перебирали струни вслід за Джиммі Пейджем. О-о-о, як це дивно!..

Я дивлюся на захід сонця, і на серці туга. І ридає душа, рвучись на волю. Наяву, як уві сні, кільця диму в листі. Голос і очі з давнім болем… О-о-о, як це дивно! О-о-о, як це справді дивно!

Мама продала татів магнітофон за кілька років після того, як він пропав на полюванні. Не могла на нього дивитись і плакала. Кожна татова річ у мами викликала сльози.

Роберт Плант замовк і Джиммі Пейдж полетів на гітарі під небо. Грав за цілий оркестр. Мелодія окутувала серце й наповнювала якоюсь дивною задумою й смутком. Пісня розповідала про кохання, що проривається через віки й відстані, про пристрасті, що стають легендою й проростають крізь час, а душі підіймаються сходами до небес.

І раптом мелодія урвалась. Плівка знову зашипіла, наче хтось стер запис.

Ми розчаровано втупились у бобіну, що крутилась.

– Алло! Луїзо! – озвався з магнітофона несподіваний чоловічий голос. – Як там на сьогодні? На старому місці?..

– Не знаю, – відповіла жінка, вагаючись. – Мого нема. Десь поїхав… Але я не можу. У мене голова болить…

– Що ти вигадуєш? Яка голова?..

– А ти не знаєш, коли в жінок голова болить? – зі знущанням перепитала незнайомка. – На мене червоні цигани напали… Як тобі ще сказати?

– От не щастить! – зітхнув чоловік і після паузи запропонував: – То хоч так зустріньмося. Вип’ємо кави…

– Зайвий раз ризикувати? Ти забув, ким мій працює? – жінка обірвала розмову й кинула слухавку.

У магнітофоні запікало.

Я натиснув на кнопку «Стоп» і перекрутив стрічку назад. Знову прослухав коротку розмову. Жінка й чоловік, очевидно, коханці, обговорювали побачення, але вона відмовилась через інтимні обставини. У неї чоловік підозріливий і працює тим, кого слід боятися. Хто записав цю телефонну розмову просто посеред гімну кохання? Тато, який так любив цю мелодію? Чи хтось інший, ухопивши першу-ліпшу бобіну, що потрапила до рук?.. Запис зроблено якісно. Не виключено, що на самій телефонній станції. Мама колись розповідала про ті часи та про татову роботу. Щоб улаштуватись на АТС, потрібно було дати підписку про нерозголошення державної таємниці. КДБ контролювало зв’язок, як невичерпне джерело інформації. Начальник великої АТС, наприклад, мусив затверджуватись у Києві, проходити спеціальну перевірку та з десяток співбесід. І то не кожен проривався крізь ті загороди. Дмитро Вербицький прорвався й мусив заплющувати очі на прослуховування та запис телефонних розмов. Держбезпека в дискусії не вступала. Затвердили – мовчи й виконуй…

Ми прогнали плівку від початку до кінця, перемикали доріжки, але більше записів не виявили. Стрічка була порожньою.

Хто зробив цей запис розмови коханців? І чи потрібен він мені для розшуку батька?..

– Обірвали, – із прикрістю мовив посмутнілий антиквар. – Така була… гарна мелодія. Так високо… дирижабль літав. Я задовольнив вашу цікавість?

– Задовольнили, – кивнув я й увімкнув перемотку, щоб забрати бобіну. – Дякую!.. Ви часом не знаєте, чиї це були голоси?

– Дивне питання. Звідки мені знати, що ви принесли?.. Я можу тільки здогадуватись і робити поверхневі висновки. Пісня обривається записом телефонної розмови. Де-небудь цей запис не зробиш. Скажімо, на сходовому майданчику… З такою котушкою. Це стаціонарний запис. Або у квартирі, або… Не знаю. На телефонній станції.

– Пане Середо! А може, ви чули щось про пропажу трьох працівників телефонної станції в далекому сімдесят восьмому році? – я згадав про свій план і почав його виконувати, незважаючи на нетерпіння Вітька, який уже стояв біля дверей крамнички. – Друже, ти можеш іти. Я з люб’язним паном ще поспілкуюсь…

– Як знаєш, – із жалем знизав плечима однокласник. – Я мушу поспішати…

І Вітько втонув у шумі автостради.

– Сідайте, – показав господар на раритетне крісло, що стояло позад мене. – Сідайте, нічого з ним не станеться… Чого ви питаєте про цю давню історію?

– Я син одного з тих, хто пропав. Юрій Холоденко…

– Кави будете? У мене там, – старий кивнув на прочинені двері, – є чудова кавоварка на піску…

– Дякую, але не хотів би вас обтяжувати, – старовинний стілець скрипнув піді мною, я сів. – Може, просто поговоримо?

– І поговоримо, і кави вип’ємо! – охоче погодився господар і сховався в каніфольному сутінку.

За кілька хвилин повернувся й поклав тацю з двома чашками та цукерницею на прилавок. Деякі люди вміють створити затишок у будь-яких обставинах. Антикварна крамничка наповнилась запахом кави й тепла, дідок із посвітлілим лицем зняв окуляри й гостинно запросив пригощатись. Він від самотності нудьгував, а тут ось з’явилась нагода згадати молодість. Пригладив сиву борідку й сів навпроти.

– Даруйте, як вас звати? – запитав я.

– Павло Антонович, – охоче відповів. – Дехто нарікає на тодішню владу, що утискала. Я вам скажу так: може, й утискала, кого вважала за потрібне. Бо лукава була. Брехлива. Ну а що зараз?.. Зараз нікого не утискають, і порядку нема. Чи, може, лукавства менше? Брехні?.. Хоча… Це справді два різні світи… На молоді роки гріх нарікати. Люди воліють жити й радіти за будь-яких обставин. Я працював друкарем, газети друкував. Пам’ятаю, метранпаж, білорус, приклеїв догори ногами фотографію. Начальство йому дорікає, тицяє газетою, а він бурмотить: «Ну й що такого? Пташка в речку смотрит…» Він сплутав мови й говорив суржиком. Першого травня, через п’ять днів після вибуху Чорнобиля, ми вийшли на демонстрацію з нагоди дня солідарності трудящих. Ми були солідарні з усіма, тільки самі не знали, що йдемо з транспарантами під радіоактивним дощиком…

– Павле Антоновичу, що ви пам’ятаєте про мисливців, які зникли? – навернув його до мети свого візиту.

– Був такий… ексцес. Загадковий.

Антиквар на хвилю замислився, згадуючи, і скрипнув старовинним кріслом. Дивився на мене з неприхованим інтересом. І було незрозуміло, чи хоче щось повідомити, чи просто поговорити, вдовольнити свою старечу цікавість. Я для нього був несподіваним візитером.

– Казали, що троє мисливців пропали в Краснянському лісі, біля озера Біле. Але в нас знаєте, як?.. Поговорять, подивуються, а потім забувають… Час накриває новими подіями. Найпоширенішою була версія, що втонули.

– Утонули? – здивувався я. – Тато вмів добре плавати.

– Бувають обставини, коли вміння не допомагає, – співчутливо заперечив Павло Середа. – Човен перевернувся, ударився головою об борт… Амуніція намокла, важка. Або заплутались у браконьєрських сітках. Того ж добра вистачало в будь-які часи…

– Ви серйозно?.. Усі троє втопились?

Я не міг сприйняти його версію, бо вона здавалась дуже простою. Приїхали ввечері на озеро, отаборились, переночували. Машину залишили в лісі. Сіли вдосвіта в човен. Туман укутав усіх, нічого не видно. Берега не видно, неба нема. Вирушили в білу тьму… Як же без берега? Як же без неба?.. Хтось оступився, човен перевернувся й накрив їх у холодній воді. Почали борсатись, заплутались у рибацьких сітках. Але тут виникають сумніви. Човна не знайшли. Тіл не виявили. Жодних речей у воді. Жодних слідів на березі. Припустімо, приплив браконьєр, витягнув одне тіло, друге, злякався і втік. Там велика глибина, кажуть, озеро має карстове походження. Дно намулисте, могло втягнути в себе, сховати. Та куди поділась машина? Постояла кілька днів на узліссі, потім випадкові люди знайшли її і вкрали, розібрали на запчастини?.. Захопив злочинець, щоб приховати сліди свого злочину?.. Машина тоді була великим дефіцитом.

У мене одразу виникло кілька питань. Чи шукали їх водолази?.. Чи залишились сліди від авто?.. Від ночівлі?.. Де взяли човен?.. І чи взагалі хтось складав маршрут їхнього можливого пересування? Жодного факту, який би підтверджував цю версію, нема. Є залізний факт: троє чоловіків у п’ятницю, 22 вересня 1978 року, виїхали на полювання й додому не повернулися.

– Раджу вам звернутися до капітана Іларія Шамана. Він тоді вів розслідування, – допив каву і звівся Павло Антонович, тоді взяв із полиці амбарну книгу й почав гортати. – Десь тут був у мене його номер телефону… Він на пенсії. Теж захопився колекціонуванням. Тільки холодною зброєю. А мені тут ці… колючі й різальні… не підходять. Тому в нас не зрослося. Бачив його якось на барахолці. Походжав…

Я подякував і вийшов. А старий меломан услід промугикав: «Сурма покличе тебе в дорогу. Послухай, леді, пісню вітру. Адже, як відомо, на вітерці сходи лежать. О-о-о, як це дивно!..»