Читать книгу Зламані сходи - Борис Крамер - Страница 6

Капітан Іларій Шаман чекав мене в «Сторожовій вежі» й знічев’я розглядав круглу залу навколо гвинтових сходів. Бармен поклав перед ним каву та келих із віскі. Старий вагався, міркуючи, з чого почати. Кондиціонер ганяв йому рідкий чубчик на тім’ї. Лице було сіре й невиразне, ніби кілька разів випрана й не пропрасована марля. Таке лице промайне – не запам’ятаєш. Зустрів би його вдруге, то й не впізнав би. І тільки живі очі, з прижмуром, чіпкі, допитливі, блискучі, видавали в ньому старого детектива. Бармен відірвався від своїх склянок, які механічно перетирав, і, не питаючи згоди, поклав переді мною чашку кави. Бізнес є бізнес, заклад не може існувати без прибутку…

– Люблю посидіти в такій залі сам, – буркнув капітан і блиснув розумними очима. – Тихо, як після свята… Це ти мені дзвонив?

Іларій Шаман розповів, що та давня справа засіла йому в душу німим докором. У кожного справжнього слідчого є така історія, над якою він міркуватиме до скону віку й відчуватиме присмак поразки. А він не звик до поразок, і це його довго гнітило. Пропали троє чоловіків. Спершу здавалось, що швидко розслідує їхнє зникнення. Це ж не голка в сіні, а троє здорових, активних мужиків. У цивілізованому краї жили, де діяли радянський закон і соціалістичний порядок. Опитав родичів, усіх можливих свідків. Компанія збиралась цілий тиждень, тільки й розмовляли про поїздку. На Білому гніздились хмари качок. Один постріл – і десяток на воді тріпоче. Туди їздили постріляти звідусіль. Просто якась мисливська Мекка це Біле озеро. Про нього є гарна легенда. Двоє закоханих – Любка і Яким – утекли від батьків, які заборонили їм побратися. А батько Якима був злим і впертим. Він послав за дівчиною й сином погоню. Дівчину мали вбити, а сина привести додому. Закохані обнялись посеред поляни й чекали на погибель. І раптом земля під ними розійшлася й на поверхню вдарила вода. Залила півлісу й утворила величезне озеро з білим і чистим піском. Той пісок завжди сяє серед зелені, ніби золотий…

Поїхали «Жигулями» Дмитра Вербицького. Начальник АТС був запеклий мисливець. Балакучий і веселун, усе йому легко давалось. У свої неповні сорок років мав машину, квартиру, дружину й двох дітей. Дружина працювала касиркою в магазині. «Жигулі» Вербицького дратували заздрісників, бо він приварив блискучу вихлопну трубу з нержавіючої сталі, простий сигнал поміняв на музикальний. Жовті «Жигулі» Дмитра впізнавали на кожній стоянці, на всіх зібраннях. При цьому начальник АТС умів зберігати дистанцію з підлеглими й не поводився запанібрата. Така собі легка молодіжна зухвалість, бравада, що проглядали крізь намагання бути солідним. Не було в його поведінці нічого підозрілого.

Другий учасник поїздки Северин Нечитайло теж не викликав ніяких підозр. Роботяга, який не вилазив з люків телефонних мереж. Самотній. Дружина з дочкою задовго до трагедії покинули його, переїхали на Уманщину. Набридло їй пияцтво Нечитайла. У Северина, кажуть, хоч руки й трусились, проте мітко цілили в дичину, чоловік точно вловлював момент, коли натиснути на спусковий гачок. Кілька разів його приводили в медвитверезник за те, що буянив сп’яну. Але Дмитро з роботи його не звільняв, хоча, за негласними приписами, це слід було зробити. Кабельник – рідкісна професія. Молодого навчити цього діла – кілька років знадобиться. Та й не кожен молодий полізе в підземелля, у бруд і задуху, перебирати телефонні пари й паяти свинець. Тому Вербицький вичитував Северина й вкотре ставив йому на вид, знімав премії й доплати. Але, як відомо, горбатого могила виправить…

При цих словах Іларій Шаман допив другу порцію віскі й задумливо поглянув на бар. Я замовив ще. Він дрібно прицмокував і ганяв рідину за щокою.

– У мене собача кров, – завважив мій скептичний погляд і всміхнувся. – Без міцного не можу…

Третім учасником поїздки був мій батько, Петро Холоденко, молодий працівник, який уперше вирушив на полювання. Про нього відомо, що він переїхав із Миколаєва, де теж працював на заводі телефоністом. Дмитро Вербицький продав йому стару берданку. Про Петра Холоденка всі казали, що він дуже закоханий у дружину Настю, яка працювала вчителькою. І не хотів їхати, наче відчував щось. Та проти начальства не попреш. Начальство вирішило залучити його до своєї компанії.

Виїхали в п’ятницю пополудню, приблизно о шістнадцятій годині.

І зникли.

Іларій склав орієнтовний маршрут поїздки. До озера вісімдесят дев’ять кілометрів. Туди одна дорога – через поля й ліси. Не густозаселений район. Одразу за Емськом село Ярове. Там далі – ще одне, уже в самому Чорному лісі. Красне називається. Як і ліс – то Краснянський, то Чорний. Люди часто плутають, як називати. По дорозі ще є столярний цех, що пиляв і досі пиляє колоди. Трохи вбік, кілометрів за п’ять – Краснянський психоневрологічний диспансер, у який звідусіль звозили ненормальних. Диспансер досі функціонує, хоч відчутно занепав. І найголовніше – кінцева точка маршруту. Краснянське лісництво, де мисливців чекав лісничий Тимофій Духович. Він стверджував, що компанія до нього не доїхала. Хоч виглядав мисливців і відкрив шлагбаум. На жаль, за кілька років лісничий помер, тому частина таємниці зникла безслідно. Іларій коло нього крутився днями й ночами. Випитував, зіставляв, винюхував, але нічого не добився. Тимофій клявся, що чоловіки не доїхали. Сам здивований і ходив на пошуки. Дмитро Вербицький його давній знайомий, тож не міг заблудитись. Передзвонив за день перед поїздкою, повідомив, що прибуде з компанією, зустрічай.

Капітан обійшов, облазив увесь зарослий кущами й очеретами, нерідко непрохідний берег озера Білого в пошуках слідів. Зустрічався з мисливцями, підсідав до вогнища, розпитував, навіть ночував. Ні, ніхто не бачив, не помічав «Жигулів» із блискучою вихлопною трубою. Не полінувався опитати жителів ближнього Ярового й дальнього Красного. Але й там не бачили жовтої машини, ніде коло сільмагу не ставала, нічого чоловіки не купували, ні з ким не розмовляли. Хоча в Красному один суб’єкт, якому нема віри, бо брехун і крадій курей, похопився було, що чув незвичний сигнал з дороги, – але це тільки один-єдиний непевний штришок, не підтверджений більше ніким.

З усіх цих обставин випливає кілька версій. По-перше, чоловіки могли між собою пересваритись. А що в кожного в руках була зброя, то могла розв’язатись бійня. Один, котрий вижив, сховав трупи й авто, а сам подався навтьоки. Версія довгий час існувала як робоча. Та капітан Шаман не знайшов і натяку на те, що між чоловіками могла спалахнути чорна блискавка. Ні побутові, ні робочі моменти не показували, що між ними міг тліти потенційний конфлікт. Начальник АТС не з дурного десятка, ерудований, досвідчений керівник. Не взяв би з собою напарника, на якого не можна покластись. А водночас бійня, стрілянина на дорозі не могла не залишити бодай найменшого сліду. Постріли почули б грибники, проїжджі. То тільки здається, що в порожньому лісі нікого нема. А під кожним кущем може сидіти зайчик, що вміє говорити. Десь мусили бути загублені гільзи, залишитись плями крові. Маленька війна завжди зоставляє великі докази. Нічого цього не знайдено.

Версія друга, теж робоча. По дорозі могла статися аварія, конфлікт з іншою машиною. Чужинці перемогли й замели сліди вбивства. Але це також зі сфери фантастики. Хлопці з Емська були озброєні до зубів. Не в кожній зустрічній машині знайдеться така команда, що переможе мисливців. Конфлікт на дорозі викликав величезні сумніви міліційних критиків, хоч теж був перевірений старанним Іларієм. Так само, як і можливий конфлікт з іншою мисливською компанією на березі озера. Там теж міг пролунати трагічний постріл, невлучний, що зачепив людину. Але маленька війна, якби така була, і тут не минула б без наслідків. У ту пору мисливцями були «засіяні» всі береги Білого. Хтось би неодмінно почув перестрілку.

– А як щодо утоплення? – нагадав я старому слідчому ще одну версію, спостерігаючи, як міліють його келих і чашка з кавою.

– Перевірили, – запевнив капітан, блиснувши на мене абсолютно тверезими очима. – Приїжджали водолази з Летичівського водосховища. Тиждень пірнали в різних місцях, нічого не знайшли. Ну от скажи, хіба можуть утонути безслідно троє дорослих чоловіків? Усі човни на місці. Вони, до твого відома, у той час були на обліку. Кожен крок тоді фіксували, кожен пчих і кашель. Не те, що тепер. Туберкульозників розвелось, дихнути боїшся… Хоча мені вже байдуже. У мене печінка ґуд бай волає. Оце об’явився ти, то й подумав: треба закінчити не завершену справу. Щоб не залишати боргів.

– А як щодо того, що таки провалились? – я перебирав варіанти, нехай найбезглуздіші. – Там же є покинуті хутори. Їхали машиною, провалились у криницю…

– Теж перевірили. Військові з собаками облазили кожен закут. Нічого не знайшли…

– І що?.. Більше ніяких версій не виникало? – я розчаровано випрямився, поглянув на бар, чи не замовити ще кави.

– Виникало. Аякже!.. НЛО їх украло, – усміхнувся капітан Шаман. – Невпізнаний летючий об’єкт… Тоді, знаєш, теж проскакували такі розмови.

– А в столярному цеху розпитували?

Іларій був і там. Не полінувався навідатись і до психів. На час гіпотетичного проїзду повз цех мисливської компанії підприємство вже не працювало. Закінчилась зміна. Того дня, у п’ятницю, після роботи до пізнього вересневого вечора залишились майстер і сторож. Шаман уже не пам’ятає їхніх прізвищ, але може підняти свої записи. Майстер оформляв папери на готову продукцію, а сторож тільки-но приїхав на велосипеді з Красного. Там шість кілометрів від села до цеху. Дорога фактично порожня. То якби жовті «Жигулі» їхали, вони б неодмінно обігнали велосипедиста. Цього не сталося. Жодне авто впродовж усієї поїздки сторожа не наздогнало. Майстер теж нічого цікавого не сказав. Він думав, що капітан заявився в цех із перевіркою.

За п’ять кілометрів – роздоріжжя. Праворуч – до лісництва й далі до озера. Ліворуч – до Краснянського психоневрологічного диспансеру. Слідчий навідався й туди. Висока кам’яна огорожа з колючим дротом угорі, громіздка металева брама, що розкривається повільно, з гуркотом, вартові в будці, ніби військовий об’єкт охороняють. Іларій психів не любив. Від них можна чого хоч чекати. Тут, власне, і тримали тих, котрі скоїли тяжкі злочини, але неосудні за висновком медичної комісії. Капітана там зустріли насторожено. Начальник охорони, теж капітан, Нефьодов посидів із ним на лавці під огорожею, покурив, поговорив. У лікарні все заґратовано, замкнуто, перегороджено на секції й бокси, розписано по хвилинах, зарегламентовано так, що звідти пташка не вирветься. Капітан Нефьодов любив порядок на роботі. Ось тільки чоботи в нього були забруднені, нашвидку витерті. Минуло три дні, відколи зникли мисливці, тож Іларій звернув увагу, але не напружився. Може, служака обходив зовні свою територію та й забруднився. А тепер ті брудні чоботи йому час від часу зринають у пам’яті й непокоять, але чим – незрозуміло. Ну зачалапав десь, подумаєш. Осінь усе-таки, накрапали дощі. Не було жодних підстав підозрювати Нефьодова в чомусь протизаконному. А всередину не пустили. Потрібен був дозвіл спеціального відділу КДБ. На такий дозвіл слід було подати вагомі аргументи й підстави. Начальник міліції полковник Сахно на несміливу пропозицію Шамана відвідати диспансер покрутив пальцем біля скроні. «Ти шукай мисливців, а не в дурку залазь!» – гаркнув у відповідь.

Шаман шукав, але щодень зневірювався. Ніби невидима сила вирвала серед дороги жовте авто, і воно безслідно зникло. Жодних натяків на обставини злочину, ані найменших речових доказів, фактів, мотивів, за які можна було ухопитись. Полковник Сахно лютував і погрожував розжалувати у званні та вигнати з роботи. Кричав, що таких дубів, як Іларій, до слідства на гарматний постріл підпускати не можна. Пропив увесь мозок і нюх, не може розкрити елементарного діла. Іларій мовчав, бо не мав що відповісти. Не в пияцтві суть, а в тупику, з якого не було виходу. Зрештою, полковник його відсторонив від справи й передав слідство молодому лейтенанту Михайлові Збруєву. Збруєв теж нічого не добився й років за два кинув справу в архів як безнадійну, до кращих часів. Зате почав рости в кар’єрі. До часу, коли прийшов до влади Горбачов, став майором і заступником полковника Сахна. Але тоді ж полковника відправили на пенсію, а Збруєв сам звільнився з міліції. Подався в бізнес. Зараз керує великим будівельним холдингом у Києві.

То були нелегкі часи. На Іларія насідав не тільки полковник Сахно, а й партійне начальство. Загадкове зникнення мисливців розбурхало людей, вони перешіптувались і нарікали на владу, яка не може розібратися. Шаман своїми розпитуваннями тільки доливав олії у вогонь. На межі розвалу СРСР запалали вогнища на задніх дворах міліції, КДБ, партійних органів. Палили все, що під руку потрапить. Справа мисливців також згоріла…

– Ви припускали, що мисливці змінили маршрут і не поїхали на озеро Біле? – я тамував у собі розчарування й усе ще шукав, як оживити давню справу.

Капітан Шаман узяв на сусідньому стільчику теку, дістав звідти карту й розкрив її на столі. Я звівся, щоб краще бачити, куди веде грубий ніготь слідчого.

– Ось цей шлях – від Емська до Білого. Я його сходив, можна сказати, пішки. Усі вісімдесят дев’ять кілометрів… А тепер дивись, куди тут ще можна було звернути. З погляду мисливців…

Ніготь посунувся по карті в протилежний бік. Кілометрів за п’ятнадцять від міста був рибний заказник. Туди теж їздили полювати. Але винятково начальство. Заказник під охороною, з білетами, пропусками й перегородженими, замкненими проїздами. Іларій і цей варіант припустив. Походив там, порозпитував, чим дуже розгнівав полковника Сахна, якому тут же зателефонували. Але ніякий гнів не утримав би слідчого від подальших пошуків, якби він знайшов бодай найменшу зачіпку. Начальство – начальством, а уражений гонор важливіший. Не було в заказнику тих мисливців. Не з’являлись вони там…

– Навіщо ти ворушиш цю давню справу? – запитав мене слідчий і склав карту.

– Вам яку відповідь дати? Ту, що одразу прийшла на язик, чи ту, яка заготовлена?

Я був невдоволений і дратівливий. Шаман розповів про свою поразку й навіяв мені почуття безнадії. Минуло сорок років, відколи тата нема. Ціла епоха. Виросло нове покоління. Хто сьогодні пам’ятає про той далекий час? Багато свідків повмирало. А ще більше так і не були знайдені.

– Не відповідай. Усе зрозуміло, – зиркнув на мене прижмуреними очима Іларій. – Пережите не знімеш, як пальто. І не повісиш у шафі. Поклик крові… О, як би я хотів тобі допомогти!

Я попросив його, щоб познаходив телефони всіх родичів начальника АТС Вербицького й кабельника Нечитайла. Хочу з ними поговорити. Може, щось згадають таке, що мене зацікавить, про що не здогадувались тоді, по свіжих слідах. А тепер по-іншому подивились.

– Правильно. Я теж над цим думав, – похвалив мене капітан. – Чоловіки пропали ще в Емську. Тільки не в буквальному розумінні. У фігуральному… І потягли за собою в дорогу якусь… велетенську проблему. Біду, що їх знищила.

Версія цікава, потребує перевірки. Я попросив розшукати інформацію про того Нефьодова, який не пустив слідчого в диспансер, і про головного лікаря. Далі в список потрапили полковник Сахно, лейтенант Збруєв і майстер та сторож зі столярного цеху. Пообіцяв, що оплачу його послуги. Він скривився, ніби я запропонував щось недоречне.

– Чи, може, звернутись у поліцію? – запитав я, роздумуючи, як діяти далі.

– Сучасні поліцейські… члена в матні… не можуть спіймати, не те що вбивцю, – скептично оцінив своїх наступників капітан.

Ми попрощались, потиснувши руки. Іларій сказав, що завжди буде радий мені допомогти, бо відчуває невиплачений борг. Він залишився в «Сторожовій вежі», а я вийшов надвір, до гойдалок-човників, які тихо поскрипували в небагатолюдному парку.