Читать книгу Зламані сходи - Борис Крамер - Страница 7

Повечеряв у ресторані «Блакитний силует», заледве прочитавши меню в холодному голубому світлі, що тут панувало всюди. Господарі ресторану шукали свій неповторний почерк і зупинились на фішці зі світлом. Мене переслідувало дивне відчуття: місто моєї юності було чуже й незнайоме. Чверть століття тому, сімнадцятилітнім, я покинув його й полетів у життєві мандри. Зрідка, звичайно, навідувався до мами, згадував друзів-однокласників, як ми бігали отут дворами та відганяли хлопчачі компанії «з того боку». Тоді були молодіжні змагання: укріпитись у своєму мікрорайоні й нікого стороннього не пускати. Район на район, як в американському регбі, – голову вниз, праве плече вперед… Деякі хлопчачі банди завойовували по кілька кварталів і ставали козирними, на них звертали увагу дорослі, яким треба було «порішати питання». Як добре, що мама мене часто затримувала вдома й сухо начитувала ненависні диктанти.

Емськ щедро світив вогнями й поночі здавався чужим. Усе знайоме – і водночас інше. Нові деталі й штрихи – вогні реклами, палахкотливі вивіски, потужніший, ніж завше, шум автостради, говір веселої молоді на терасах кафе й ресторанів – підказували, що я в цьому місті ще не бував. Ніби несподівано отямився, прокинувся й не знаю, де перебуваю. У паралельній реальності?.. Це відчуття поглиблювала зустріч з Іларієм Шаманом, який розповів деталі слідства. Сорок років тому він, упевнений у собі слідчий, фахівець своєї справи, зазнав нищівної поразки. Жовті «Жигулі» пропали, ніби крізь землю провалились. І відтоді його кар’єра покотилась донизу. Що б Шаман не робив, його впевненість розбивалась об поразку з мисливцями. Не міг заспокоїтись і визнати, що безсилий, нема жодної нитки, за яку можна потягнути. Усе міркував до безсоння й дзвону в голові, перебирав версії й варіанти. Схуд, як загнаний хорт, що втратив слід. Поразка труїла його й не давала змоги вільно дихати. І наскоки полковника Сахна тільки добивали, змушували все частіше зазирати в чарку. Не було везіння, талану, то вже й не повернеться. Розчарований Іларій, попрацювавши дільничним, згодом пішов на пенсію й зайнявся колекціонуванням холодної зброї.

Удома сусідка тітка Марина чекала біля дверного вічка, бо як тільки дзенькнув ключами, одразу виринула за спиною.

– Юрчику!.. Ти, мабуть, голодний, – вигукнула. – Я спекла налисників. Скуштуй!..

Тітка Марина завжди була членом нашої сім’ї. Син Костян десь валяється на нарах, а Семьйон Семьйонович обманув, утік на той світ.

– Я не голодний, тітко Марино, – відповів, не обертаючись.

– Тобі сили зараз треба, – повчально сказала сусідка.

– Що ви маєте на увазі?..

Я нарешті відімкнув замок і озирнувся.

– Не кожен день маму хоронять, – мовила тітка Марина, і сльоза капнула в тарілку.

– Ви пам’ятаєте якісь обставини того, як мій тато пропав? – запитав я її без переходу.

– О!.. О!.. Та коли то було! – сусідка зачудовано сперла руку з тарілкою на поручні сходів, ніби готувалась до довгої розмови. – Твоя мама чекала його в суботу ввечері. Потім чекала в неділю на вечір… Думала, добре полюється, залишились на вихідні. А як уже в понеділок він не приїхав, то… Тут міліція почала ходити. Випитувала, коли поїхали, куди поїхали, з ким поїхали… І мене запитували. Чи не мав твій тато ворогів. А я що знаю? Нічого не знаю… Якось твоя мама мене пригостила горобцем, якого він підстрелив. Чирок називається… Ну, я тобі скажу! Мало зуби не поламала. Кістки та шкіра… Тверде м’ясо, наче дублене… Ой, Юрію, не повертайся назад. Минуле нехай собі йде. А ти живи…

– А когось із родичів… його друзів… знаєте?

Я не мав жодної надії, що вона мені допоможе, але треба було кудись рухатись, шукати. Іноді відповіді лежать перед нами, а ми, сліпі й бездумні, не бачимо їх.

– Чекай, – замислилась тітка Марина й таки всунула мені тарілку. – У мене є одна знатуха… Клавка-бухгалтерша. Ми з нею разом у ЖЕКу працювали. То вона дружила з жінкою цього… Як його? Що багато пив. У підземних люках совався…

– Кабельника Северина Нечитайла, – підказав їй.

– От!.. Северина. Зараз піду подзвоню до неї. Може, що розкаже.

Вона повернулась у свою квартиру, а я зайшов до себе. Налисники тицьнув при вході на тумбочку, де в акуратної мами стояло чисте взуття. Знову сам, і знову охоплюють дивні відчуття страху й незахищеності. Ніби залишився один на цілому світі, і ніхто мені не прийде на допомогу, коли вона знадобиться. Мами нема, Ія втекла, забрала сина, тато ще в дитинстві пропав. Чого мене всі покидають? Що зі мною не так?..

Я сів і втупився в годинник, який зупинила дбайлива сусідка.

Тиша й самотність аж дзвеніли, лякаючи пусткою. Тато колись розказував мамі, що пережив клінічну смерть. Вони проводили телефони в новому заводському приміщенні. І тата, як наймолодшого, поставили пробивати діри в стінах. Тоді ж не було такої техніки, як зараз. Гупав шлямбуром, аж пилюка сипалась в очі. А під штукатуркою був силовий кабель. Спалахнули іскри, тата вдарило, і він упав на підлогу. Злякані колеги помацали його пульс. Убило струмом!.. Зачинили кімнату й втекли, не знаючи, як повідомити начальству про трагедію. А тато отямився й бачить, що залишився сам, ледь живий, у темному приміщенні. Відчай і безсилля охопили його. Так і просидів кілька годин у самоті, без допомоги, скрутившись на підлозі в кутку, поки нарешті злякані монтери подолали страх і повернулись. Тоді він плюнув на все й полетів до мами в Емськ. Людина мусить мати близького, який ніколи не зрадить.

Сусідка зайшла у квартиру без дзвінка. У руці тримала папірець.

– Ось… Телефон тієї жінки. Нечитайло Світлана Давидівна. Вона живе в Христинівці.

Я кволо махнув рукою, щоб залишила. Матиму настрій, то зателефоную.

Коли тітка Марина вийшла, я одразу ж і набрав, не втримався. Дружина Нечитайла довго не могла зрозуміти, хто дзвонить і чого хоче. Аж відтак до неї дійшло й вона розчаровано зітхнула. Нема їй що мені сказати. За два місяці до події залишила чоловіка самого й поїхала з дочкою до батьків. Не розлучилась, навіть на аліменти не встигла подати. Що сталося з чоловіком, не знає. Приїжджав до неї капітан міліції, розпитував, чіплявся, ніби вона в чомусь винна. Так і повернувся ні з чим…

Я заснув на дивані, не роздягаючись. Годинник перед тим запустив. І він мене приколисав рівномірним цоканням.

Зранку розбудив мобільник. Він мигав оком і втікав по підлозі, наче живий. Придивився крізь дрімоту – годинник показував шосту.

– Слухаю!

Я нарешті дотягнувся до втікача.

– Синку! Не розбудив? – почувся знайомий голос Іларія Шамана.

Оце буду йому казати, що спав одягнений на дивані.

– Слухаю! – повторив уже впевненіше.

– Переглянув свої записи, – по-діловому, ніби давно вже не спить, доповів слідчий. – Дещо уточнив… Дещо перевірив… Можеш записувати?

– Зараз!

Я перебіг у мамину кімнату, сів за її стіл, знайшов аркуш.

– Диктуйте!

– Так… Сахно Леонід Яремович. Ну, ти пам’ятаєш, полковник… Живий, тільки важко хворий. Йому без року вісімдесят. Зараз лежить у лікарні, палата інтенсивної терапії. Можеш навідати старого. Зважай, коло нього крутиться син. Теж Леонід. Значить, Леонід Леонідович… Нарваний і сварливий. Він у нас тут… як прокладка. Між владою й бізнесом. Чи простіше сказати – між владою й бандитами. Бачиш, як вийшло? Тато з бандитами боровся, а син їх підгортає… Далі. Вербицька Наталія Миколаївна, дружина пропалого начальника АТС. Цій на рочок чи два більше, ніж мені, а бігає, немов коза. Заробила італійську пенсію, тепер гуляє по місту в білих штанях, ніби двадцятирічна. То така жінка, що не сумує. Двоє її діток повиростали й десь за Емськом. Не знаю де, не зміг уточнити. Та й що вони тобі скажуть? Були малі, трохи старші від тебе… Ще далі. Оті сторож і майстер зі столярного цеху повмирали. А звідти, як відомо, нема зв’язку… Зате живий головний лікар диспансеру. Полежай Ярослав Гнатович. Мешкає в селі Красне, вулиця Котляревського, 8. Оце й усе!..

– Так… А Нефьодов? – згадав я ще одне прізвище.

– За моїми даними… Нефьодов виїхав у Росію й віддав там кінці.

– Ще Збруєв… Мент. Лейтенант, який розслідував після вас, – поправився я.

– Збруєв Михайло Олегович, – кашлянув Шаман. – Цього шукай сам. Він якесь… Сіті… очолює в Києві. Не хочу навіть чути про нього!

– Я вже потроху знаходжу ваші сліди, – сказав йому із задоволенням. – Ви їздили в Христинівку до жінки кабельника…

– Слідів багато, а толку мало, – буркнув Іларій. – Заплутався в тих слідах… Я на зв’язку. Коли що – дзвони!

– Ви теж, – мовив у телефон, який вже замовк.

Тепер мушу поспілкуватися з цими людьми, щоб упевнитись, що капітан нічого не пропустив. З’явилась бадьорість, яка так мені була потрібна. Якщо вже взявся йти, то треба подолати цей шлях до кінця.

Каву випив у кав’ярні «Street Coffee», що відкрилась недалечко. Вирішив спершу навідати в лікарні полковника. Він тоді був вирішальною фігурою в розслідуванні. Відсторонив капітана й призначив лейтенанта Збруєва. Напевно мав свої мотиви, про які Шаман може недоговорювати. Лікарня була за автострадою, на тому боці. Тож я прикинув, як туди дістатися, і пішов пішки. Заскочив у магазинчик і купив старому солодкої водички та сухого печива. В Емськ прилетів літаком, не раз пошкодував, що не маю авто. Але в мене є план – проїхати маршрутом мисливців усі вісімдесят дев’ять кілометрів. Завтра візьму автомобіль напрокат і поїду.

Після кількамісячних страждань матері я ненавиджу лікарняний дух і відгомін болю, який тут аж волає з кожного закутка. Білі халати мені ще довго будуть ввижатися.

На диво, палату інтенсивної терапії знайшов одразу, без провідників. Медсестра в реєстратурі тільки непевно повела пальцем із манікюром: туди, на третій поверх, скраю.

На лікарняному ліжку лежав дідусь – маленький, жвавий, із круглими очима, зовсім не схожий на полковника. Ми іноді людину не бачимо, а тільки форму, бо у формі всі стають суворими й дистанційованими. Форма скрізь править. А зняти форму – то вже й не пізнати чоловіка. Дідусь водив перед собою книжкою – то віддаляв її, то наближав. Намагався читати крізь товсті окуляри. На вигляд мав менше років, ніж заявив капітан Шаман. Слідчий міг позаздрити здоров’ю полковника Сахна. А інтенсивна терапія, мабуть, йому потрібна для профілактики. Планова, так би мовити, госпіталізація.

– Леоніде Яремовичу, можна до вас?

Не чекаючи згоди, увійшов, поклав перед старим дарунки, які нічого не значили.

– Мені порекомендували вас як досвідченого спеціаліста, – продовжував тараторити я.

Полковник залишив між сторінками закладку, закрив книжку й зняв окуляри. Поза читанням він добре бачив і без них. На його обличчі промайнуло вдоволення, бо його давно не відзначали як досвідченого спеціаліста. Проте не вимовив і слова. Замість слів у ньому говорив старий гарт – уважно дивився й чекав, що далі скажу. Йому нема куди квапитись на лікарняному ліжку.

– Пам’ятаєте справу про мисливців, які пропали?

– Хто це вас сюди пустив? – замість відповіді запитав полковник Сахно.

– Один наш спільний знайомий порекомендував звернутись до вас, – я пробивався до нього крізь несподівану насторогу, що промайнула в його очах.

– Який спільний знайомий? – полковник звично допитував і дізнавався більше, ніж я.

– Капітан Іларій Шаман, – вирішив послатися на слідчого. – Він стверджує, що…

– Що він може стверджувати? – обурливо вигукнув дідусь. – Пропив розум і вилетів із міліції!.. Я його сам звільнив!

– Знаю. Він розповідав… Я не про те хотів вас запитати, – мене почала дратувати наша розмова, що не могла підійти до суті. – Власне… Я син Петра Холоденка, третього, наймолодшого учасника тієї… таємничої поїздки. І хочу дізнатись про долю батька.

– Ти, може, журналіст? Писака?.. – не повірив мені полковник. – Десь розкопав стару справу й вирішив погратись у слідчого?

– Журналіст. Фрілансер, – погодився я й показав йому паспорт. – Але це тут ні до чого… Мене справді цікавить доля батька. Ви мені допоможете?

– Хіба тобі п’яний Шаман нічого не розказав? – знову перейшов до допиту загартований Сахно.

– Розказав… Що міг, розказав. Але він бачить тільки зі своєї дзвіниці. Мені потрібні різні погляди на ту давню трагедію.

– Ото те, що він тобі розповів, якщо язик йому не плутав… Те і я знаю, – знову взяв книжку полковник. – Немає тієї справи. Знищили її ще за старої влади… А мене відправили у відставку.

– Гаразд, немає справи. Але є ви. І ви можете мені хоч що-небудь розказати…

– Ти бачиш, де я лежу? У палаті інтенсивної терапії, – не піддався на моє прохання полковник. – У мене діагностували хворобу Паркінсона. Це така штука, що починає трясти й відбирає пам’ять… Хочеш моєї смерті? Нічого я з того періоду, будь він проклятий, не пам’ятаю. Відрізав, забув!.. Книжки он читаю, чужим життям живу.

– Ви чогось мене зустріли, як ворога…

– Я тебе зустрів нормально, – похвалив себе полковник. – Як ворога тебе зараз зустріне мій син Льоня. Він ось-ось зайде…

За цими словами в палату рвучко ввійшов літній уже чоловік із таким само рішучим і твердим поглядом. На мить зупинився, розглядаючи мене. Видно спершу подумав, що то лікар коло його батька. Але я на лікаря був зовсім не схожий. Тож син запитав полковника:

– Тату, хто це?

– Хіба я знаю? – старий натягнув окуляри для читання й сховав задоволену посмішку. – Випадково зайшов. Помилився… Печивом хотів мене пригостити.

– Я зайшов до вашого батька, щоб дізнатися…

Та Леонід мене вже не слухав, відчинив двері й показав на вихід. Він увесь напружився, ніби готувався до бійки. Голову вниз, праве плече вперед… Емськ усіх навчив атакувати.

– Ідіть звідси! Щоб я вас тут більше не бачив! Бо зараз охорону покличу…

Я вийшов, розгублений. Розмова зірвалась. Чи то я в тому винен, що не так почав, не так глянув, чи полковник Сахно навмисне випровадив мене з палати? Здавалося б, що тут такого?.. Прийшов син розпитати про батька, який дуже давно пропав на полюванні. Чого злитись? Чого уникати мене? Хіба я не маю права знати правду?..

Постояв біля скляних дверей, наслухаючи, як бубонять батько й син, і подався донизу. У полковника хвороба Паркінсона, яка трясе й відбирає пам’ять. Тільки от здалось мені, що в нього хвороба хитрощів. Дурна, непояснима. Старий упертюх вирішив, що його вже нічого не цікавить, крім чужого життя з книг.

Та давня таємнича справа, схоже, його так дістала, що не хоче й згадувати.

Вербицька призначила мені побачення в парку, у «Сторожовій вежі». Їй туди близько від будинку, де проживає.

Тіні високих дерев хитались у травах. По алеях прогулювались мамочки з візочками, пролітали на велосипедах хлопчаки. Два солдати гойдали на човниках дівчат. Їм та цивільна справа так подобалась, що вони поскидали картузи. Дівчата розвіювали платтями й сміялись.

Бармен зустрів мене як давнього приятеля. Він, напевно, думає, що я хворий на геронтофобію – призначаю побачення старим, а потім їх убиваю в темному закутку. Хлопець з інтересом поглядав на наше з Вербицькою побачення й готував каву. У «Сторожовій вежі» заведено подавати каву без замовлення. Бармен поставив перед нами чашки й відійшов, хмикаючи. Вербицька була дивною жінкою. За інформацією Шамана, їй не менше сімдесяти п’яти. Та це була неправда. На вигляд їй було п’ятдесят, а може, і менше. Струнку фігуру підкреслювали білі штани з джинсової тканини, тісна блузка обтягувала груди. На лиці – зовсім небагато косметики, тільки окремі мазки, щоб приховати стару шкіру та непрохані зморшки. Жінка оптимістично поглядала на мене як на майбутнього партнера. Ще цього мені бракувало!..

– Пані Наталіє! Мене звати Юрій Холоденко, – вирішив я утвердити діловий тон у нашому спілкуванні. – Вам прізвище Холоденко про що-небудь говорить?

– Холоденко? – повела бровою жінка з італійською пенсією. – А має говорити?

– Колись давно ваш чоловік Дмитро Вербицький пропав на полюванні разом із моїм батьком Петром Холоденком, – нагадав я.

Жінка посмутніла, ковтнула кави, дістала із сумки люстерко й уважно оглянула себе. Було видно, що все це вона зробила мимовільно, під впливом спогадів. Те зникнення чоловіка, якого вона кохала, зруйнувало її життя. Як різкий удар блискавки серед ясного дня. Вона казала Дімі, щоб не захоплювався мисливством. Скільки є всіляких чоловічих занять – але ж ні, обов’язково треба тримати вдома зброю. А діти малі, можуть ухопити й наробити біди. Але біда прийшла не з того боку. Чоловік поїхав і не повернувся. Якби був сам поїхав, то могла б подумати, що прилип до іншої. У Діми проскакувало таке в характері – позирав на чужих жінок. Візьме попід руку, а вона вже й розтала. Наталія відчувала, що він здатен на зраду. Але впіймати не могла. Однак, поїхало їх троє. І не могли всі троє втекти з сімей. Це не вкладалось у голову. Наталія рік або й два прокидалась серед ночі й до ранку наслухала, чи не повертається Діма. Кожен шерхіт її будив. Міліція нікого не знайшла й нічого не повідомила. Згодом справу закрили як безнадійну. Вона працювала в магазині, поки той не збанкрутував, виростила сама дітей, а на початку 90-х виїхала на заробітки в Італію. Тепер повернулась і нудьгує в Емську.

– Пані Наталіє, може, пам’ятаєте якісь деталі, дрібнички з того часу, що могли б пролити світло?

З мене був поганий слідчий, бо я не знав, що її запитати через сорок років після події. Які деталі, які дрібнички, коли все змело хвилею часу? Тут не пам’ятаєш, що вчора їв, а це сорок років – ціла епоха, злам віків, розкол держав, рух людей і народів. Пропажа трьох чоловіків давно забулась, як неістотний епізод.

– Молодий чоловіче, ви собі уявляєте, про що просите? – допитливо глянула на мене підфарбованими очима Вербицька. – Мені, навпаки, хотілося все забути, щоб не ятрити рану…

Вона надпила кави й задумано поглянула на бармена, який метушився за стійкою й кидав на нас цікаві погляди. На обличчі жінки виразно проступили зморшки – як не ретушуй, а прожитих літ не сховаєш. Вона мучилась, на неї нахлинули спогади. Та все такі, якими не поділишся з незнайомим юнаком. Дмитро відібрав у неї півжиття, адже не мала більше чоловіка, не вийшла заміж, бо ті, що траплялись, не варті й мізинця Діминого.

– Він мене поцілував… Якось не так, як завжди, – сказала винувато, зашарівшись. – Я довго відчувала той присмак… Ніби прощався.

– Може, ваш чоловік мав ворогів? – не здавався я.

– У Діми?.. Вороги?.. – здивовано поглянула на мене. – Не може такого бути! Діма був компанійським чоловіком… Він до всіх сміявся й з усіма дружив. Не могло бути в Діми ворогів!

– Може, він перед поїздкою з кимось посварився? Конфліктував?..

Жінка знову поринула в спогади.

– Не пригадую я такого, – зітхнула зрештою. – На роботі в нього був порядок. Попри те, що мав нелегку посаду… Там… Навколо нього… Крутились усякі люди з кабінетів, на яких нема табличок.

– Спецслужба?..

– Вона… Тоді час був такий, що за кожним стежили. Я навіть думаю, що Діма теж… У них служив.

– У КДБ?..

– А де ж іще?.. Тоді всім заправляло КДБ. Приходив додому й невідь чого причіплявся до борщу. Або до моєї зачіски. Або до дітей…

– Чи зустрічалась у вашому оточенні жінка на ім’я Луїза?

– Луїза? – Вербицька занепокоєно поглянула на мене, ніби я відкрив ім’я невідомої суперниці. – Яка Луїза?..

– Не знаю. Я вас питаю… У мого батька зберігся запис із того часу, де невідомий чоловік призначає побачення жінці на ім’я Луїза. Шкода, що ми не можемо зараз прослухати його. За кілька днів перетворю на цифровий, і ми ще раз зустрінемось.

– У той час записували всіх підряд. Діма казав, що він не знає, де працює. На телефонній станції чи в студії звукозапису, – жінка все-таки була обізнана зі справами чоловіка, хоч і поверхово.

– То як із Луїзою? Пригадуєте що-небудь?..

– Луїза, Луїза… Рідкісне ім’я, – знову надпила кави й вибачливо всміхнулась. – Не можу пригадати нікого. Я так викреслила все… з Дмитрового минулого, що, мабуть, перестаралась. Не пам’ятаю…

– А що ви самі думаєте? Що, на ваш погляд, сталося з чоловіками?

– Що я думаю? – перепитала дещо роздратованим голосом. – Убили їх!.. Безсумнівно, убили… Діма мені довго снився. Мертвий… Сяде коло мого ліжка, увесь сірий такий, повільний, наче мара, і говорить тягучим голосом, що йому страшно самому серед лісу… Я його питаю: «Де ти?» А він мені: «Не знаю. Лежимо з Северином, і ніхто не приходить…»

– З Северином?.. Тільки з Северином? – ухопився я за її слова, як дитина, яку порадували.

– Це ж сон! Просто сон, – гірко всміхнулась жінка, яка не старіла. – До психолога ходила, щоб заспокоїтись… І правда. Поміг. За кілька сеансів перестав сидіти наді мною Діма.

– Ось моя візитівка, – подав їй. – Якщо згадаєте якісь деталі, подзвоніть… Я з’їжджу в Київ, потім повернуся. Ми разом прослухаємо запис про Луїзу.

Вербицька взяла візитівку, прочитала, змахнула нею пилинку зі стола. Потім вдумливо глянула мені у вічі.