Читать книгу Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун - Страница 5

Щиросердним я називаю підхід до життя з точки зору власної цінності. Жити так – означає виховувати в собі сміливість, співчуття і розвивати стосунки з іншими людьми, щоб прокидатися зранку і думати: «Неважливо, що зроблено, а що ні, я самодостатня людина». І лягати в ліжко вночі з думкою: «Так, я недосконала і вразлива людина, інколи мені лячно, але це не перешкоджає мені бути також сміливою і гідною кохання та душевної близькості».

Подорож

Щиросердне життя – це не одноразове рішення. Це процес. Насправді я вірю, що ця подорож триває все життя. Моя мета – розповісти про розмаїття шляхів, що провадять до душевної злагоди, а також поділитися тим, чого я навчилася в багатьох людей, що намагаються жити й кохати всім серцем.

Перш ніж вирушити в будь-яку подорож, зокрема і в цю, важливо поговорити про те, що варто взяти із собою. Що потрібно для того, аби жити, уміючи цінувати й любити себе? Як змиритися з власною недосконалістю? Як розвинути потрібні якості і позбутися тих, що не дозволяють нам крокувати вперед? Відповіді на всі ці питання – сміливість, співчуття і встановлення зв’язків з іншими людьми – ось те знаряддя, яке допоможе нам у мандрівці.

Якщо ви думаєте зараз: «Авжеж, щоб перемогти перфекціонізм, потрібно лише бути супергероєм», – я вас розумію. Сміливість, співчуття і гармонійні стосунки з людьми здаються недосяжними ідеалами. Але насправді, якщо практикуватися в них щодня, вони стануть неймовірними дарами у нашому житті. І гарна новина в тому, що саме наші слабкості – це те, що спонукає прагнути цих дивовижних якостей. Саме тому, що ми, люди, такі прекрасні у своїй недосконалості, набуваємо досвіду, щодня практикуючись у самовдосконаленні. Таким чином, сміливість, співчуття і гармонійні стосунки стають дарами – дарами недосконалості.

Ось про що ви прочитаєте далі. У першому розділі я поясню, що я довідалася про сміливість, співчуття і гармонійні стосунки, і чому вони є досконалим знаряддям для усвідомлення власної унікальності.

Довідавшись, якими інструментами ми послуговуватимемося в нашій подорожі, у наступному розділі ми перейдемо до суті справи: кохання, відданості й розуміння власної цінності. Я відповім на деякі найскладніші питання зі своєї професійної діяльності: що таке кохання? чи можна любити когось і зраджувати? чому наша постійна потреба бути такими, як усі, перешкоджає справжній душевній близькості? чи можемо ми любити інших людей, як-от наших партнерів і дітей, більше, ніж любимо себе? як ми розуміємо власну цінність і чому так часто намагаємося переконати в її існуванні інших, замість того, щоб самим просто повірити в неї?

Ми стикаємося з перешкодами у кожній мандрівці, і подорож до щиросердного життя не виняток. У наступному розділі ми дослідимо найбільші перешкоди (які я виявила) до того, аби почати жити й любити всім серцем, і знайдемо ефективні стратегії їхнього подолання і формування життєвої стійкості.

Після цього ми дослідимо десять дороговказів до щиросердного життя, щоденне слідування за якими вкаже напрям нашої подорожі. Кожному дороговказові відведено окремий розділ, і ці розділи проілюстровані історіями, визначеннями, цитатами й ідеями, що допоможуть зробити вільний і натхненний вибір щодо того, як саме нам жити і кохати.

Визначальні моменти

Ця книга сповнена концептуальних понять, як-от кохання, єдність і автентичність. Мені здається, що критично важливо дати визначення цим тонким поняттям, якими жбурляють щодня, але рідко пояснюють. Я вважаю, що хороше визначення повинно бути доступним і ужитковим. Я намагалася давати визначення так, аби це допомогло нам розібратися з термінами і дослідити їхні складові. Коли ми замислюємося над позитивними словами і докопуємося до їхньої суті – вчинків і досвіду, які є фундаментом щиросердного життя, то бачимо, як люди розуміють ті концепції, які скеровують їхні вчинки, переконання й емоції.

Наприклад, коли учасники дослідження розмовляли про концепцію кохання, я намагалася визначати це поняття так, як розуміли його саме вони. Інколи для цього доводилося винаходити нові визначення (як я зробила з «коханням» і багатьма іншими словами). Переглядаючи вже видану літературу, я знаходила визначення, що вловлювали дух переживань учасників. Хороший приклад – поняття «гра». Гра – це невід’ємна складова життя у злагоді з собою, і, вивчаючи цю тему, я відкрила для себе дивовижне дослідження доктора Стюарта Брауна[2]. Отож замість того, щоб формулювати нове визначення, я посилаюся на його працю, оскільки вона віддзеркалює результати мого дослідження.

Я розумію, що визначення розпалюють контроверсійні суперечки і незгоду, але мене це не турбує. Я за те, щоб радше дискутувати про значення слів, які важливі для нас, аніж не обговорювати їх узагалі. Нам потрібно знайти спільну мову, яка допоможе досягнути усвідомлення й розуміння, необхідних для щиросердного життя у злагоді з собою та світом.

АКТивація

На початку 2008 року, коли я лише починала вести блог, я написала про те, як зламалася моя кнопка «активації». Ви ж знаєте про кнопку «активації», еге ж? Це кнопка, на яку ви покладаєте надію, коли надто виснажені, аби вкотре прокинутися посеред ночі, витримати ще один переліт, ще раз кудись зателефонувати або, як завжди, комусь догодити / випнутися зі шкіри / довести власну неперевершеність, тоді як вам насправді хочеться визвіритися на когось або заховатися під ковдрою.

Кнопка «активації» – це таємний стимулятор до діяльності, коли ми виснажені і перевантажені, а нам ще стільки треба зробити і в нас надто мало часу, щоб подбати про себе.

У блозі я пояснила, чому вирішила не ремонтувати свою кнопку «активації». Я пообіцяла собі: щоразу, коли відчуватиму себе емоційно, фізично або духовно вичерпаною, намагатимусь трохи сповільнити темп, замість того, щоб вдаватися до своїх старих прийомів – спонукати себе, наказувати собі і терпіти без нарікань.

Якийсь час у мене це виходило, хоча не вистачало моєї кнопки. Мені бракувало підтримки, до якої можна було вдатися, коли я відчувала виснаження і духовний занепад. Тож я занурилася у своє дослідження, шукаючи способу підштовхнути себе вперед, але разом з тим щоби цей спосіб краще узгоджувався з принципами щиросердного життя. Можливо, є якийсь кращий метод, аніж зціплювати зуби і терпіти.

І ось що я виявила: чоловіки та жінки, які живуть усім серцем, насправді також АКТивують себе. Лише роблять це по-іншому. Коли вони вичерпані і перевантажені, то:

Аналізують свої думки і вчинки у молитві, медитації або просто обмірковуючи свої наміри;

Керуються натхненним бажанням чинити по-новому та по-іншому;

Творять і діють.

Зробивши це відкриття, я також АКТивую себе по-іншому, і результати просто дивовижні. Наведу приклад того, що сталося, коли я заблукала в Інтернет-тумані. Замість того, щоб працювати, я заколисувала себе, бездумно граючи в ігри у Facebook і копирсаючись у Мережі. Це не було ані відпочинком, ані продуктивним проведенням часу – це була просто величезна чорна діра, яка засмоктувала мій час та енергію.

Я випробувала свою нову АКТиваційну кнопку і сказала собі: «Якщо тобі потрібно підзарядитися, а блукання в Інтернеті тебе розважає і розслабляє, тоді роби це. Якщо ні, знайди інший спосіб відпочити. Знайди те, що радше надихає, а не висмоктує душу. А потім (останнє, але не менш важливе!) встань і зроби це!» Я закрила ноутбук, виголосила коротку молитву, щоб нагадати собі про важливість бути поблажливою до себе, і переглянула фільм, який отримала поштою ще місяць тому та навіть не розпакувала. Це було саме те, що потрібно.

Це не був старий метод активації – пересилювати себе. Я не змушувала себе братися до праці або робити щось корисне. Замість цього я усвідомлено, цілеспрямовано й обмірковано робила щось заради відновлення.

Кожен розділ-дороговказ містить підрозділ про АКТивацію, аби допомогти нам почати розмірковувати, надихнутися можливістю вибору і почати діяти. Я поділюся з вами своїми АКТивізаційними стратегіями і заохочуватиму вас створювати власні. Ці нові стратегії набагато ефективніші, ніж старе «примушування себе».

Який внесок я сподіваюся зробити

Ця книга наповнена такими важливими поняттями, як співчуття до себе, прийняття себе і вдячність. Я не перша висловлююся на ці теми, та я, напевно, не найрозумніший учений і навіть не найталановитіший письменник. Однак я першою спробую пояснити, як ці якості, окремо або разом, сприяють щиросердному життю у злагоді з собою та світом. І, що навіть важливіше, я точно перша, хто взявся за вивчення цих тем з погляду ученого, який упродовж багатьох років досліджував сором і страх.

Не можу сказати, скільки разів я хотіла залишити своє дослідження сорому. Надзвичайно важко присвячувати свою професійну діяльність вивченню предмета, який викликає в людей відразу. Кілька разів я буквально піднімала руки вгору і говорила: «Я здаюся. Це надто складно. Існує стільки крутих тем для дослідження. З мене досить!» Я не обирала сором і страх як теми для дослідження; це дослідження само обрало мене.

Тепер я розумію чому. Це була тема, яку я мусила опрацювати – професійно й особисто, – аби підготуватися до дослідження щиросердності. Ми можемо розмовляти про сміливість, кохання і співчуття, аж поки не звучатимемо, як збірка текстів для вітальних листівок, але доки ми не запрагнемо чесно поговорити про перешкоди, які заважають нам зробити ці якості частиною щоденного життя, ми ніколи не змінимося. Ніколи.

Сміливість – це звучить чудово. Але ми повинні говорити про те, чого нам коштує позбутися залежності від думки інших, і як це лякає більшість із нас. Співчуття – це те, чого ми всі жадаємо. Але чи готові ми прийняти те, що встановлення особистих кордонів і вміння говорити «ні» – це невід’ємні складові співчуття? Чи готові ми сказати «ні», навіть якщо когось це розчарує? Душевна близькість із людьми – необхідна складова щиросердного життя. Але насамперед ми повинні навчитися прийняти самих себе. Чому ж це так важко?

Перш ніж почати писати, я завжди запитую себе: «Чому варто написати цю книгу? Який внесок я сподіваюся зробити?» За іронією долі, я вважаю, що найважливіший внесок, який я можу зробити у безперервні дискусії про кохання, душевну близькість і цінність особистості, випливає з мого досвіду дослідниці сорому.

Я взялася за це дослідження, добре розуміючи, як сором сковує нас, а наші потаємні страхи змушують почуватися наляканими і нікчемними. І це дозволило мені не тільки запропонувати певні ідеї, але й поділитися стратегіями, здатними змінити наше життя. Якщо ви хочете дізнатися, чому ми всі так боїмося, що інші відкриють і побачать нашу справжню сутність, то повинні зрозуміти силу сорому і страху. Якщо ми не зуміємо протистояти страху «Ніколи не стати таким, як потрібно» і не боятися запитання «Ким ти себе взагалі вважаєш?», то не зможемо крокувати вперед.

У миті відчаю і поразок у минулому, коли я застрягала в дослідженнях сорому, я би дуже хотіла знати те, що знаю зараз. Якби ж я могла повернутися в той час і прошепотіти собі на вухо, то сказала б тоді те, що скажу вам зараз, перед початком нашої подорожі:

«Визнання свого досвіду може бути непростим, але незрівнянно легшим, аніж провести все життя, втікаючи від минулого. Прийняти власні вразливі місця – це ризиковано, але це не так небезпечно, як відмовитися від кохання, душевної близькості і радості – досвіду, який робить нас найуразливішими. Лише тоді, коли ми достатньо відважні, аби досліджувати темряву, ми виявимо нездоланну силу світла».

2

Stuart Brown with Christopher Vaughan, Play: How It Shapes the Brain, Opens the Imagination, and Invigorates the Soul (New York: Penguin Group, 2009).