Читать книгу Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун - Страница 7

Не так давно директор великої державної початкової школи і президент шкільної батьківсько-вчительської організації запросили мене розповісти батькам учнів про зв’язок між духовною стійкістю і наявністю власних правил. Я саме збирала інформацію про гармонійне виховання і шкільну освіту, отож дуже зраділа пропозиції. Я не уявляла, в яку халепу потрапила.

Щойно увійшовши до актового залу, я відчула дивну атмосферу. Батьки виглядали схвильованими. Я спробувала розпитати директорку, але вона лише стенула плечима і пішла геть. Президент батьківсько-вчительської організації також не міг сказати нічого суттєвого. Я списала все на власні нерви і спробувала про це забути.

Я ще сиділа в першому ряду, коли директорка почала представляти мене. Для мене це завжди дуже незручна мить. Хтось перераховує мої досягнення, а я намагаюся приховати нудоту і бажання втекти. Що ж, так мене ще не відрекомендовували ніколи в житті.

Директорка сказала щось на штиб: «Вам може не сподобатися те, що ви почуєте сьогодні, але нам потрібно прислухатися заради наших дітей. Доктор Браун тут, щоб змінити нашу школу і наше життя! Вона змінить нас, подобається це нам чи ні!»

Вона виголошувала це гучним агресивним голосом, і через те виглядала роздратованою. Мені здалося, що я боєць, якого представляють перед поєдинком на «Рестлманії»[3]. Бракувало лише музичного супроводу і світлових ефектів.

Озираючись назад, я розумію, що мені потрібно було вийти на сцену і сказати: «Мені дуже незручно. Я радію запрошенню, але я тут не для того, щоб когось змінювати. Я також не хочу, аби ви думали, ніби я намагаюся змінити вашу школу за одну годину. Що відбувається?»

Але я цього не зробила. Я лише почала говорити у своїй манері: «Я дослідниця, але я також мати, яка стикається з проблемами у вихованні…» Гаразд, жереб було кинуто. Ці батьки не сприймали моїх слів. Натомість я відчувала, що люди з рядів неприязно витріщаються на мене.

Один чоловік, котрий сидів навпроти мене, схрестив руки на грудях і так зціпив зуби, що на його шиї набубнявіли вени. Що три-чотири хвилини він совався на стільці, закочував очі і зітхав голосніше, ніж мені будь-коли доводилося чути. Так голосно, що складно навіть назвати це зітханням. Це скидалося радше на голосне гмикання. І звучало воно так страшно, що люди, які сиділи поруч, лякалися. Незрозуміло чому, вони все ще не сприймали мене, але саме цей чоловік зробив вечір нестерпним для нас усіх.

Як досвідчений викладач і керівник я знаю, як поводитися у подібних ситуаціях, і зазвичай роблю це завиграшки. Коли хтось зриває лекцію, у вас два виходи: ігнорувати цю людину або оголосити перерву і з’ясувати з нею стосунки віч-на-віч. Але дивна поведінка чоловіка вибила мене з колії, і я зробила найгірше з можливого – спробувала його вразити.

Я почала говорити голосніше і натхненніше. Цитувала страхітливу статистику, здатну налякати навіть найсміливіших батьків. Я зрадила свої принципи, маніпулюючи сентенціями на кшталт: «Слухайтесь мене, інакше ваші діти вилетять зі школи, подорожуватимуть автостопом, вживатимуть наркотики і бігатимуть вулицями з ножем».

Жодної реакції. Жодної.

Ніхто навіть не кивнув головою, не всміхнувся злегка і не виявив згоди якось по-іншому. Я лише налякала до смерті двісті п’ятдесят уже й без того роздратованих батьків. Це була катастрофа. Спроби співпрацювати або завоювати когось на штиб того чоловіка – це завжди помилка, тому що це означає продати свої принципи заради схвалення. Ви перестаєте вірити у свою цінність і починаєте плазувати перед іншими. І, Боже мій, саме це я робила.

Завершивши виступати, я схопила свої речі і помчала до автомобіля. Виїжджаючи з паркувального майданчика, я відчувала, що моє обличчя палахкотить. Я почувала себе нікчемною, і моє серце стугоніло. Хоч і намагалася не прокручувати в голові свою божевільну промову, але не могла припинити думати про неї. На мене насувалася буря сорому.

Коли мене зусібіч хльоскають вітри сорому, я втрачаю здатність аналізувати або згадувати щось позитивне. І відразу почала себе картати: «Боже, я така нікчема. Чому ж я так вчинила?»

Найвагоміший результат роботи, яку я провела (дослідження і праці над собою), – це те, що тепер я вмію розпізнавати сором. По-перше, мені знайомі його фізичні симптоми – сухість у роті, ефект сповільнення часу, тунельне звуження поля зору, розпашіле обличчя, посилене серцебиття. Я знаю, що постійне прокручування болісної історії в голові – це застережливий знак.

Я також знаю, що, коли це трапляється, найкращий вихід здається абсолютно нелогічним: набратися сміливості та відкритися! Ми повинні визнавати свої помилки й ділитися ними з тими, хто заслужив про них чути, з кимось, на кого можна покластися, очікуючи співчутливого відгуку. Нам потрібні сміливість, співчуття і довіра. Що швидше, то краще.

Сором не любить, коли ви розповідаєте іншим, що сталося. Він ненавидить, коли його обгортають словами, він не виживає, коли ним діляться. Сором обожнює таємність. Найнебезпечніша поведінка після ганебного досвіду – приховати або поховати на дні душі свою історію. Коли ми приховуємо те, що трапилося, сором метастазує. Пригадую, як я сказала вголос: «Мені потрібно з кимось порозмовляти НЕГАЙНО. Сміливіше, Брене!»

Але коли йдеться про співчуття і товариські стосунки, виникає заковика: ми не можемо звернутися до будь-кого. Це не так просто. У мене чимало хороших друзів, але серед них лише кілька, які співчувають, коли мене поглинає морок сорому.

Якщо ми ділимося своєю ганьбою з невідповідною людиною, вона може стати ще одним уламком, затягнутим у буревій сорому. У такій ситуації нам потрібні надійні люди – хтось, хто подібний до дерева з міцним корінням. І ми точно повинні уникати людей, серед яких:

1. Подруга, котра вислухає вашу розповідь і зрозуміє, як вам було соромно. Вона скрушно зітхне і підтвердить, що вам дісталося на горіхи. Запанує ніякова тиша. А потім вам доведеться її заспокоювати.

2. Друг, який відповідає співчутливо («Мені так тебе шкода»), замість того, щоб співпереживати («Я зрозумів, співчуваю, зі мною теж таке траплялося»). Хочете побачити смертоносний циклон сорому, ляпніть щось на штиб: «Ох, бідолашка». Або ж неймовірно пасивно-агресивне: «Бог тобі на поміч».

3. Друг, який вважає вас утіленням усіх чеснот. Він не може допомогти, бо надто розчарований вашою недосконалістю. Ви підвели його.

4. Друг, який так боїться слабкостей, що починає картати вас: «Як ти могла дозволити цьому статися? Про що ти тільки думала?» Або шукає винного: «Хто він такий? Ми надеремо йому дупу!»

5. Друг, який понад усе хоче вірити в краще, і через власний дискомфорт відмовляється визнавати, що ви насправді могли поводитися божевільно і робити жахливі вчинки: «Ти перебільшуєш. Це не було аж так погано. Ти надзвичайна. Ти досконала. Усі тебе люблять».

6. Друг, який плутає довіру в стосунках з нагодою перевершити вас: «Це дурниця! Послухай, що одного разу сталося зі мною».

Звісно, всі ми буваємо «такими друзями», особливо, якщо хтось розповідає нам про ситуацію, опинившись у якій, ми б самі пекли раків від сорому. Ми лише люди, недосконалі та вразливі. Важко співчувати, якщо ми самі не впевнені у власній самодостатності, або коли нам бракує почуття гідності.

Коли нам потрібне співчуття, ми шукаємо когось, хто твердо стоїть на ногах, хто може виявити гнучкість, і, найважливіше, нам потрібна людина, яка цінує нас за наші сильні сторони і душевне сум’яття. Ми мусимо вшанувати свою душевну боротьбу, поділившись нею з кимось, хто заробив право почути про неї. Шукаючи співчуття, ми шукаємо підтримки потрібної людини в потрібний час у потрібній справі.

Я зателефонувала своїй сестрі. Уперше після свого духовного пробудження у 2007 році, опинившись у вирі сорому, я звернулася за підтримкою до однієї зі своїх сестер та брата. Я на чотири роки старша за свого брата і на вісім років старша за сестер (вони близнючки). До 2007 року я грала роль старшої, ідеальної (тобто суворої, зверхньої і критичної) сестри.

Ешлі повелася неймовірно. Вона вислухала мене і виявила співчутливу підтримку. Їй не забракло сміливості, аби побороти власну невпевненість і сум’яття, тому вона була здатна зрозуміти, що я відчувала. Вона говорила зі мною щиро і співчутливо: «О, Господи! Це так важко. Я теж відчувала те саме. Ненавиджу це відчуття!» Можливо, це не те, що хотів би почути хтось інший, але це саме те, що потрібно було мені.

Хоч як мене штормило, вона встояла на ногах і не піддалася моєму настрою. Також вона не була суворою, не засуджувала і не звинувачувала мене. Не намагалася привести мене до тями або підбадьорити; вона просто слухала і виявила достатньо сміливості, аби розповісти мені про власні слабкості.

Я відчувала себе абсолютно беззахисною і водночас розуміла, що мене беззастережно люблять і приймають такою, яка я є (це для мене і є ознакою співчуття). Повірте у те, що я кажу: сором і страх не терплять, коли такий потужний зв’язок виникає між людьми. Саме тому сміливість, співчуття і душевна близькість з іншими – це знаряддя, потрібні нам у подорожі до щиросердного життя. Навіть більше, моя готовність дозволити небайдужій для мене людині дізнатися про мою недосконалість сприяла зміцненню наших стосунків, які тривають і досі, – ось чому я називаю сміливість, співчуття і душевну близькість дарами недосконалості. Наважившись бути недосконалими і справжніми, ми отримуємо ці дари.

Невеличка післямова до цієї історії: приблизно через тиждень після того недолугого виступу перед батьками я дізналася, що в школі виникла серйозна проблема: батьки цілий день перебували у закладі і втручалися в організацію навчального процесу. Не повідомивши мене, директор і голова батьківсько-вчительської організації зобов’язали всіх батьків відвідати мою лекцію. Вони сказали їм, що я приїжджаю, щоб розповісти, чому потрібно припинити ширяти над своїми дітьми. Іншими словами, я мала стати найманцем, що зупинить батьків, котрі надто опікуються своїми дітьми. Недобре. Можливо, я не прихильниця батьківського втручання в навчальний процес, але я також не найманий убивця. Іронія в тому, що я й гадки не мала про проблему, отож жодним словом не згадала про неї.

Пам’ятаючи цю історію, пильніше розгляньмо кожне з понять щиросердності і те, як вони взаємодіють між собою.