Читать книгу Подорож собаки - Брюс Кэмерон - Страница 2

Хоча світло в льосі було дуже тьмяне, стіни й кутки рясніли густими вогкими запахами. На дерев’яних полицях стояли запліснявілі пляшки, а картонна коробка, розм’якла по боках, була повна одягу, що зберігав дивовижну суміш запахів багатьох дітей, які мешкали на Фермі за всі ці роки. Я глибоко вдихнув, пригадавши, як бігав крізь літню траву й пірнав у товщу зимового снігу.

Однак, попри чарівні запахи, тут не було нічого, що хотілося б з’їсти.

За деякий час я почув легко розпізнаваний звук – під’їхала машина Ганни. Клацнувши, горішні двері відчинилися.

– Дружку! До мене негайно! – гримнула на мене Ґлорія.

Я поквапився до сходів, але спіткнувся в темряві, і біль, гострий і глибокий, пронизав мою задню ліву лапу. Я зупинився, дивлячись знизу вгору на Ґлорію, яка стояла в рамці світла відчинених дверей. Хотів почути від неї, що все гаразд, чим би не був той щойно відчутий біль.

– Я сказала: до мене! – промовила вона гучніше.

Я трохи заскиглив, ступивши на першу сходинку, але знав, що мушу робити так, як вона каже. Переніс вагу з хворої лапи, і це начебто допомогло.

– То ти йдеш? – Ґлорія зробила два кроки вниз і потяглася до мене.

Я не надто прагнув відчути її руку на своєму хутрі й знав, що вона чомусь злиться на мене, тож спробував ухилитися.

– Агов? – гукнула Ганна, і її голос луною рознісся нагорі.

Я пришвидшив хід, і лапі стало трохи легше. Ґлорія обернулася, і ми разом увійшли на кухню.

– Ґлоріє? – промовила Ганна. Вона опустила паперові пакети, коли я підійшов до неї, махаючи хвостом. – Де Клеріті?

– Я нарешті вклала її поспати.

– Що ти робила в льосі?

– Я… я шукала вино.

– Справді? Там, унизу? – Ганна опустила руку, і я обнюхав її, відчуваючи запах чогось солодкого. Я так радів, що жінка вдома.

– Ну, я гадала, це винний льох.

– А. Ні, думаю, у нас є трохи в шафці під тостером.

Ганна подивилася на мене, і я махнув хвостом.

– Дружку? Ти кульгаєш?

Я сів. Ганна відступила на кілька кроків і покликала мене. Я підійшов до неї.

– Тобі не здається, що він кульгає? – спитала Ганна.

– Звідки мені знати? – відгукнулася Ґлорія. – Я тямлю в дітях, а не в собаках.

– Дружку? Ти поранив лапу?

Я замахав хвостом, щиро задоволений її увагою. Ганна нахилилася й поцілувала мене між очей, а я лизнув її у відповідь. Вона підійшла до кухонної поверхні.

– Ой, ти не захотіла коржиків? – спитала.

– Мені не можна коржиків, – зневажливо відгукнулася Ґлорія.

Я ще ніколи не чув, щоб слово «коржики» промовляли з такою неприязню.

Ганна нічого не відповіла, але я чув її легке зітхання, коли вона почала викладати речі, принесені додому в пакетах. Іноді жінка привозила кісточку, але я за запахом чув, що сьогодні Ганні не вдалося її знайти. І все ж я пильно стежив за нею на випадок, якщо помилився.

– І я не хочу, щоб Клеріті їх їла, – за хвилину додала Ґлорія. – Вона вже й без того гладка.

Ганна розсміялася, а тоді замовкла.

– Ти це серйозно?

– Авжеж, серйозно.

За мить Ганна знов обернулася до пакетів із харчами.

– Гаразд, Ґлоріє, – тихо промовила вона.

Кілька днів по тому Ґлорія сиділа на передньому подвір’ї на сонці, підтягнувши коліна до грудей. Між пальцями ніг у неї були маленькі пухові кульки, і вона торкалася пальців крихітною паличкою, укритою хімікатом, від якого сльозилися очі. Кожен палець ставав темнішим, коли вона з ним закінчувала.

Запах був настільки різкий, що перебивав дивний присмак у мене в роті при тому, що той сильнішав із кожним днем.

Клеріті щойно гралася з іграшкою, але зіп’ялася на ноги й почимчикувала геть. Я подивився на Ґлорію, яка, звузивши очі, дивилася на свої пальці, а з її рота стирчав кінчик язика.

– Клеріті, не заблукай, – відсутнім тоном промовила Ґлорія.

За ті кілька днів, що Клеріті провела на Фермі, вона перейшла від хиткої ходи, з якої постійно падала рачки, до навички майже бігом зриватися з місця. Вона цілеспрямовано простувала до стайні, а я йшов слідом, гадаючи, що маю робити.

У стайні був кінь на ім’я Трой. Ітан за життя іноді їздив верхи на Трої, що я не дуже схвалював, адже коні ненадійні, на відміну від собак. Якось у юності Ітан упав із коня – ніхто ніколи не падав із собаки. Ганна на Трої не їздила.

Ми увійшли до стайні – Клеріті і я – і почули, як зафиркав при нашій появі Трой. У повітрі стояв запах сіна й жеребця. Клеріті понесло просто до стійла, де перебував Трой. Кінь різко смикнув головою вгору-вниз і знову фиркнув. Клеріті опинилася біля ґрат і стиснула їх своїми крихітними рученятами.

– Коник, – захоплено промовила вона. Її маленькі коліна так і підстрибували від радощів.

Я відчував, як зростає напруження Троя. Кінь не надто мене жалував, і з досвіду попередніх відвідин я знав, що моя присутність у стайні його нервує. Клеріті просунула руку крізь ґрати й спробувала погладити Троя, але той відсахнувся.

Я підійшов до Клеріті й торкнувся її носа своїм, даючи їй знати, що як хоче когось погладити, то кращого за собаку немає. Її широко розплющені очі сяяли, рот був відкритий, і вона збуджено дихала, не зводячи очей із Троя.

Ланцюг тримав ворота зачиненими, та коли Клеріті притулилася до ґрат, нещільно замкнені ворота прочинилися, і я вже знав, що буде далі, перш ніж вона встигла це зробити. З радісним виском вона чкурнула вбік, уздовж воріт до отвору, а тоді протиснулася крізь нього.

Просто до стайні Троя.

Той уже походжав узад-уперед, мотаючи головою й фиркаючи. Його очі були широко розплющені, і він усе дужче й дужче бив копитами об землю. Я носом відчував його хвилювання, воно проступало на поверхні його шкіри, як піт.

– Коник, – промовила Клеріті.

Я просунув голову в отвір і щосили наліг, намагаючись протиснутися крізь нього. Зробивши це, знову відчув біль у задній лапі, але не звернув уваги й зосередився на тому, щоб пролізти в отвір плечима, потім стегнами. Важко дихаючи, я пробрався до стайні, тимчасом як Клеріті подибала вперед, піднявши руки до Троя, який тупцяв і фиркав. Я бачив, що зараз він розтопче дитину.

Я боявся коня. Він був великий і дужий, і я знав, що, якщо він вдарить мене своїм копитом, стане боляче. Інстинкти підказували мені відступити, забиратися звідси, але Клеріті була в небезпеці, і я мусив щось зробити, зробити негайно.

Проковтнувши свій страх, я загавкав на коня з усієї люті, на яку був здатний. Напружив губи, демонструючи ікла, і кинувся вперед, опинившись між Клеріті й Троєм. Трой хрипко заіржав, і його передні копита стрімко відірвалися від землі. Я позадкував, не припиняючи гавкати, штовхаючи Клеріті в куток своїми стегнами. Трой іще несамовитіше загарцював, його копита вибивали землю просто перед моїм носом, а я продовжував гарчати й клацати на нього зубами.

– Дружку? Дружку! – Я чув, як за стінами стайні відчайдушно гукає Ганна. Відчував, як позаду маленькі рученята Клеріті занурюються в моє хутро, щоб я не збив її з ніг. Кінь міг ударити, але я мав намір і далі стояти між ним і дитиною. Повз моє вухо просвистіло копито, і я вчепився в нього зубами.

А тоді увірвалася Ганна.

– Трою!

Вона відв’язала ланцюг, розчахнула ворота, і кінь кинувся крізь великі подвійні двері на широке подвір’я.

Зараз я відчував у Ганниному голосі страх і гнів. Вона нахилилася й схопила Клеріті на руки.

– О люба, ти в порядку, ти в порядку, – промовила вона.

Клеріті заплескала в долоньки, усміхаючись.

– Коник! – щасливо вигукнула вона.

Інша рука Ганни опустилася й торкнулася мене, і я з полегшенням зрозумів, що ніякої біди не сталося.

– Так, великий коник, саме так, серденько! Але ти не маєш тут бути.

Коли ми знову вийшли надвір, до нас наблизилася Ґлорія, якось дивно ступаючи, наче в неї ноги боліли.

– Що сталося? – спитала вона.

– Клеріті залізла в стайню до Троя. Вона могла… це було жахливо.

– О, ні! Клеріті, це було дуже погано! – Ґлорія простягла руки й схопила Клеріті, притиснувши дитину до грудей. – О, ти ніколи, ніколи більше не повинна так лякати маму, зрозуміло?

Ганна склала руки на грудях.

– Не дуже зрозуміло, як вона потрапила туди без твого відома.

– Мабуть, пішла за собакою.

– Бачу.

Ганна досі гнівалася на мене, і я трохи опустив голову, мимоволі відчувши провину.

– Візьмете її? – спитала Ґлорія, тримаючи Клеріті у витягнутих руках.

Біль у моєму стегні нікуди після того не зник – він був не настільки сильний, щоб кульгати, але тупий і неминущий. З лапою, однак, нічого не трапилося – нічого, що треба було зализувати.

За обідом я полюбляв сидіти під столом і підбирати все, що падало на підлогу. Коли довкола була купа дітей, я зазвичай розраховував на кілька шматочків, але на цей час тут була лише Клеріті, і, як я вже казав, її їжа була огидна на смак – хоч, звісно, якщо падала, я з’їдав її все одно. Кілька вечорів після випадку з конем я лежав під столом, коли помітив, що Ганна має трохи знервований та схвильований вигляд. Я сів і тицьнувся в неї носом, та коли вона погладила мене, це було якось відсторонено.

– Той лікар мені не телефонував? Білл? – спитала Ґлорія.

– Ні, я ж казала – я б тобі повідомила.

– Не знаю, навіщо чоловіки так роблять. Питають номер телефону, а потім не телефонують.

– Ґлоріє. Я… я міркувала про дещо.

– Що?

– Ну. По-перше, я хочу, аби ти знала, що, хоча ви з Генрі більше не… більше не разом і ніколи не були одружені, ти мати моєї онучки, і я завжди вважатиму тебе членом родини, і тут тобі завжди будуть раді.

– Дякую, – сказала Ґлорія. – Я відчуваю так само.

– І мені шкода, що робота Генрі тримає його за океаном. Він розповів мені, що досі шукає посаду тут, аби більше часу проводити з Клеріті.

Почувши її ім’я, я подивився на маленькі ніжки Клеріті – єдину її частину, яку бачив з-під столу. Вона хвицала ними, як завжди, коли мусила їсти свій бридкий обід. Коли Ґлорія годувала її, Клеріті совалася й крутилася на стільці.

– Водночас я знаю, що ти сподіваєшся повернутися до своєї співочої кар’єри, – продовжувала Ганна.

– Ну, так, у цьому народження дитини не надто допомогло. Я досі не позбулася набраної тоді ваги.

– Ось чому я подумала: що, як Клеріті залишиться тут?

Повисла довга тиша. Коли Ґлорія заговорила знову, її голос був дуже тихим:

– Що ви маєте на увазі?

– Речел повернеться до міста наступного тижня, а коли почнеться навчальний рік, Сінді буде вільна щодня о четвертій. З нами й усіма її двоюрідними братами й сестрами Клеріті отримала б багато уваги, а ти мала б шанс займатися своїм співом. І, як я вже казала, ти можеш у будь-який час пожити в мене, місця в нас удосталь. Ти мала б скільки завгодно свободи.

– То он воно про що йдеться, – сказала Ґлорія.

– Перепрошую?

– А я гадала: запрошуєте мене сюди, кажете, що я можу жити, скільки хочу… Тепер знаю. Отже, Клеріті житиме з вами? А потім що?

– Не впевнена, що розумію твої натяки, Ґлоріє.

– А потім Генрі подасть у суд на припинення виплати аліментів, і я залишуся ні з чим.

– Що? Ні, це останнє, про що…

– Я знаю: кожен у вашій родині вважає, що я намагаюся хитрістю одружити на собі Генрі, але в мене безліч знайомих чоловіків, у яких справи йдуть пречудово. Мені немає потреби ні з ким хитрувати.

– Ні, Ґлоріє, ніхто такого не казав.

Ґлорія ривком підвелася.

– Я знала. Знала, що слід чекати чогось такого. Усі були такі приязні.

Я відчував, як від неї віє злістю, і переконався, що перебуваю на достатній відстані від її ніг. Раптом стілець Клеріті заходив ходором, і її маленькі ніжки зникли в повітрі.

– Я збираю речі. Ми їдемо.

– Ґлоріє!

Я чув, як занила Клеріті, коли Ґлорія затупотіла сходами нагору. Клеріті рідко плакала – останній випадок, що я міг пригадати, стався, коли вона повзала в саду й зірвала з куща зелений овоч, такий терпкий, що мої очі засльозилися сильніше, ніж від пальців Ґлорії. Хоч я чітко розумів, що цього нікому не слід їсти, Клеріті запхала знахідку до рота й почала жувати. Коли це сталося, на її обличчі проступив справжній подив, і вона заплакала, зовсім як тепер – частково від потрясіння, частково від болю, частково від гніву.

Ганна теж заплакала, коли Ґлорія та Клеріті поїхали. Я намагався втішити її, як міг, поклавши голову їй на коліна. Упевнений, що це допомогло, хоча вона почувалася дуже сумною, коли засинала у своєму ліжку.

Насправді я не зрозумів, що сталося, окрім того, що Ґлорія та Клеріті поїхали, але гадав, що побачу їх обох знову. Люди завжди поверталися на Ферму.

Тієї ночі я спав на ліжку Ганни, як почав робити невдовзі після смерті Ітана. Якийсь час жінка обіймала мене уві сні й іноді в такі миті плакала теж. Я знав чому: вона тужила за Ітаном. Ми всі тужили за Ітаном.

Коли вранці я зістрибнув із Ганниного ліжка, відчуття було, ніби щось у моєму лівому стегні зламано, і я не втримався й дзявкнув від болю.

– Дружку, це ти? Що сталося? Що в тебе з лапою?

Я відчув її страх і лизнув у долоню, перепрошуючи, що засмутив. Але я не зміг поставити ліву задню лапу на підлогу: було надто боляче.

– Ми негайно їдемо до ветеринара, Дружку. Ти одужаєш, – сказала Ганна.

Повільно, обережно ми дійшли до машини. Я плигав на трьох, з усіх сил удаючи, ніби не так уже й боляче, щоб не засмучувати Ганну ще більше. Хоч я був собакою переднього сидіння, вона посадила мене назад, і це добре – легше було заповзти туди, ніж намагатися застрибнути вперед, маючи лише три здорові лапи.

Коли вона завела машину й ми зрушили з місця, я знову відчув той жахливий присмак у роті, гидкий, як завжди.