Читать книгу Подорож собаки - Брюс Кэмерон - Страница 5

Я прокинувся змерзлим і голодним. Ми з братом тулилися один до одного, намагаючись зігрітися, і коли я заворушився, він розплющив очі. Похитуючись, ми вибралися з коробки, справили потребу й кілька разів торкнулися один одного, сповіщаючи про те, що було цілком очевидно. Наша мати, брати й сестри зникли.

Мій брат почав скиглити.

Невдовзі жінка на ім’я Дженніфер увійшла глянути на нас. Ми дивилися знизу вгору на неї, таку високу.

– Бідолашні маленькі цуцики, скучили за мамою, еге ж?

Звук її голосу начебто заспокоїв мого брата. Він підвівся на задні лапи, упершись передніми в стінку коробки, і потягнувся, намагаючись дістати до неї своєю маленькою мордочкою. Вона з усмішкою нахилилася.

– Усе гаразд, маленький. Усе буде добре, обіцяю тобі.

Коли вона пішла, мій брат знову почав скиглити. Я намагався залучити його позмагатися в боротьбі, але він був не на жарт засмучений. Я знав, що все гаразд, бо з нами жінка, яка подбає про нас і скоро приведе нашу матір назад, щоб ми могли поїсти, але брат був наляканий, голодний і явно не міг думати ні про що інше.

Невдовзі Дженніфер повернулася.

– Гаразд, пора вами зайнятися. Хочеш піти першим? Добре, – сказала вона, узяла мого брата й понесла його геть.

Я лишився сам у коробці, ліг, намагаючись не думати про ниючий біль у порожньому животі. Тепер, коли брата забрала Дженніфер, не зважати на голод стало легше. Я гадав, чи не маю наглянути за братом, але відкинув цю думку. Собаки не піклуються про собак – це люди про них піклуються. Доки з нами Дженніфер, усе буде гаразд.

Я заснув і не прокидався, доки не відчув, як Дженніфер підіймає мене в повітря. Вона дивилася мені в очі.

– Що ж, усе пройшло не так добре, як я очікувала, – сказала вона. – Сподіваймося, що з тобою буде швидше.

Я помахав своїм куцим хвостом.

Ми з Дженніфер піднялися нагору. Жодних ознак мого брата не було, хоч я відчував його запах у повітрі. Жінка сіла на свою канапу й перевернула мене на спину, продовжуючи тримати у своїх руках.

– Добре, тепер добре, – сказала Дженніфер. – Тихо й спокійно.

Вона нахилилась, узяла щось, якусь дивної форми річ, і повільно опустила її на мою морду. Що вона робила? Я злегка здригнувся.

– Зараз ти маєш лежати спокійно, цуцику. Усе пройде добре, якщо не битимешся, – сказала Дженніфер.

Її голос заспокоював, але я досі не знав, що відбувається. Але тоді відчув смачний запах теплого молока – з тієї штуки, що вона тримала, точилася їжа. Кінчик був м’який, і коли жінка тицьнула ним мені в губи, я схопив його й почав ссати, за що був винагороджений теплим солодким молоком.

Певним чином це було як годуватися від матері, ось тільки тепер я лежав на спині, а штука в моєму роті була дуже великою. Молоко теж було геть іншим на смак, солодшим і легшим, але я не скаржився. Я смоктав, і чудова тепла рідина стирала біль у животі.

Коли я наситився, то зробився сонним. Дженніфер обійняла мене й погладила по спині, і я злегка відригнув. Потім вона віднесла мене через коридор на м’яке ліжко, де спали великий собака зі здоровенними вухами і, уткнувшись в нього мордочкою, мій брат.

– Ось іще одне, Барні, – прошепотіла Дженніфер.

Великий собака застогнав, але замахав хвостом і не ворухнувся, коли я прилаштувався біля нього. Хоч він був чоловічої статі, його черево виявилося теплим і зручним, як у матері.

Брат писнув, вітаючи мене, і одразу ж знову заснув.

Відтоді й завжди Дженніфер годувала нас у себе на колінах кілька разів на день. Я звик до цих годувань і того, як жінка розмовляла, пригортаючи мене. Легко було полюбити таку, як Дженніфер.

Брат нервувався, коли мене годували раніше за нього. Певно, Дженніфер вирішила, що буде більш розважливо, якщо я їстиму другим, ніж увесь час слухати те скиглення.

Гадаю, я знав це завжди, але одного дня, коли присів і понюхав свою сечу, до мене остаточно дійшло, що ми не брати, а брат і сестра. Я був жіночої статі! Незрозуміло, як таке можливо.

Недовгий час мене цікавило, що сталося з нашою матір’ю та іншими цуценятами, але здавалося, що я вже не можу їх пригадати. Тепер ми жили тут – мій брат і я, – родина з двох цуценят і лінивого собаки на ім’я Барні. Це теж було незрозуміло.

Мабуть, бувають часи, коли єдина справа собаки – це чекати й дивитися, що буде далі, які рішення приймуть люди, чи змінять усе, чи зроблять іще більш звичайним. Тоді всі зусилля ми з братом витрачали на те, щоб смикати Барні за м’які обвислі вуха.

Дженніфер звала мого брата Роккі, а мене – Моллі. Мірою того, як ми зростали, Барні все менше хотів возитися з нами, стаючи нетерплячим до того, як ми жували різні частини його тіла. Однак усе було добре, позаяк із нами в будинку оселилася велика сіра собака на ім’я Софі. Та полюбляла бігати заднім подвір’ям, де лише починала пробиватися трава під теплим весняним сонцем. Вона була дуже прудка, і ми з Роккі навіть не сподівалися наздогнати її, але Софі хотіла, щоб ми за нею ганялися, а коли ми здавалися, кидалася до нас і схилялася, намагаючись знову залучити до гри. А ще був огрядний собака на ім’я Містер Черчилль, трохи подібний до Барні за розміром, ось тільки важчий і з дуже короткими вухами. Містер Черчилль сопів і перевалювався на ходу – повна протилежність Софі. Не впевнена, що він навіть умів бігати. А поївши, дуже неприємно пахнув.

Будинок Дженніфер з усіма собаками був, мабуть, найдивовижнішим з усіх місць, які можна собі уявити. Звісно, іноді я тужила за Фермою, але жити в Дженніфер було наче мешкати цілодобово в собачому парку.

За кілька днів прийшла якась жінка відвідати Софі і, йдучи, забрала її із собою.

– Це дивовижно – те, що ви робите. Гадаю, якби я спробувала створити притулок для собак, то, зрештою, прихистила б їх усіх, – сказала та жінка.

У Софі почнеться нове життя з новою людиною – збагнула я й пораділа за неї, хоча Роккі здавався цілковито спантеличеним через те, що відбувалося.

– Це називається «опікунська помилка», – розсміялася Дженніфер. – Це так у мене опинився Барні. Він був першим, кого я прихистила. Однак я збагнула, що якщо я себе не опаную, то візьму ще кількох собак – і все, і решті вже не зможу допомогти.

Одного дня до будинку Дженніфер прийшли якісь люди погратися з нами – чоловік із жінкою й двоє дівчат.

– Ми точно хочемо хлопчика, – заявив чоловік.

Дівчата були в тому чарівному віці, коли не вміли бігати швидше за цуценя й завжди хихотіли. Вони брали нас на руки й цілували, а тоді поставили на підлогу й почали гратися.

– Ще раз: ви казали, пудель і хто? – перепитав чоловік.

– Цього ніхто не знає, – відповіла Дженніфер. – Спанієль? Тер’єр?

Я знала, що відбувається: вони прийшли забрати Роккі або мене із собою додому. Я гадала: навіщо нам покидати це місце – якщо хтось і мав піти, то це містер Черчилль, який здебільшого просто стояв, видаючи запахи, або, коли Роккі вдавалося роздражнити його, ганявся за нами й збивав із ніг своїми грудьми. Але я також знала, що люди головні – вони вирішують долі собак, і мені доведеться піти туди, куди мене відішлють.

Наприкінці, однак, ми з Роккі лишилися. Я відчувала полегшення, що не втратила брата, і раділа, що не доведеться прощатися з іншими собаками, але не розуміла, чому люди приходять зі мною гратися, а потім не хочуть брати мене із собою.

Та одного дня я зрозуміла.

Ми з Роккі були на задньому подвір’ї разом із новенькою коричневою собакою на ім’я Дейзі. Та була дуже сором’язливою з Дженніфер – не йшла, коли її кликали, і щоразу, як Дженніфер нахилялася погладити її, Дейзі виверталася з-під її руки. Новенька була дуже худа й мала світло-карі очі. Однак вона гралася зі мною та Роккі і, хоча була значно більшою, дозволяла повалити її, коли ми боролися.

Я почула, як гупнули дверцята машини, а потім, за кілька хвилин, сітчасті двері в задній частині будинку відчинилися. Ми з Роккі почимчикували туди на розвідку, коли у двір увійшла Дженніфер, а з нею – хлопець і дівчина. Дейзі тим часом забилася за столик для пікніка, де почувалась у безпеці.

– О Боже, вони такі гарнюні! – розсміялася дівчина, яка була десь того ж віку, що й Ітан, коли почав водити машину. Вона впала на коліна й широко розкинула руки. Ми з Роккі слухняно підбігли до неї. Дівчина схопила нас в оберемок, і саме тоді я зробила приголомшливе відкриття.

Це була Клеріті.

Ошаленіла, я видерлася їй на коліна, цілувала й вдихала запах її шкіри. Я плигала й крутилася від радощів. Клеріті!

Ніколи раніше мені не спадало на думку, що вона може прийти шукати мене, знатиме, що я народжуся знову, і знайде мене. Але люди водять машини й вирішують, коли собакам їсти й де їм жити, і, вочевидь, це теж було в їхніх силах: вони вміли знаходити своїх собак, коли ті були їм потрібні.

Тому, мабуть, родина з дівчатками й пішла без нас. Вони шукали своїх собак, а ми з Роккі ними не були.

Я не могла відірватися від Клеріті. Я молотила своїм маленьким хвостом повітря й лизала їй руки, викликаючи в неї сміх. Коли хлопець почав бігати у дворі, Роккі побіг із ним, але я залишилася з Клеріті.

– Що скажеш, Тренте? – гукнула Клеріті.

– Він класний, – відповів хлопець.

– Здається, Моллі ви дуже приглянулися, – сказала Дженніфер Клеріті. – Я зараз повернуся.

Дженніфер увійшла до будинку.

– О, ти така гарненька, – сказала Клеріті, пригладжуючи мої вуха назад. Я цілувала її пальці. – Але мама не дозволить мені тримати собаку. Ми тут через Трента.

Тепер мені було все зрозуміло: моя мета була, як я й припускала, продовжувати наглядати за Клеріті. Цього хотів Ітан. Ось чому я знову була цуценям: я досі мала роботу.

І я наглядатиму. Я наглядатиму за Клеріті й дбатиму про її безпеку. Я буду хорошою собакою.

Підійшов хлопець, несучи на руках Роккі.

– Бачиш його лапи? Він буде більшим за Моллі.

Клеріті встала, і я торкнулася передніми лапами її ніг так високо, як дотягувалася, доки вона не взяла мене на руки. Роккі борсався, намагаючись вивільнитися з рук хлопця, а я сиділа тихо, дивлячись в очі Клеріті.

– Хочу його, – сказав хлопець. – Роккі, хочеш піти до мене жити?

Він м’яко опустив мого брата, який стрибнув на гумову іграшку й затермосив її.

– Це так чудово! – сказала Клеріті. Вона поставила мене на землю, і я пішла за нею по п’ятах туди, де Роккі жував свою іграшку. Коли вона спробувала погладити Роккі, я тицьнула голову їй під руку, і вона розсміялася.

– Ти подобаєшся Моллі, Сі Джей, – сказав хлопець.

Я метнула погляд на хлопця, бо він назвав моє ім’я, але потім знову пригорнулася до Клеріті.

– Знаю. Але Ґлорія – вона з котушок злетить і оскаженіє від злості. Я вже чую її: «Вони лижуться. Вони неохайні». Наче в нас удома все блищить.

– Але хіба ж не буде весело? У нас були б брат і сестра.

Я відчула тужливий сум Клеріті, коли вона взяла мою мордочку в долоні.

– Так, було б весело, – тихо сказала вона. – Ох, Моллі, пробач мені, дівчинко.

З будинку повернулася Дженніфер.

– То як, треба заповнити якісь папери? – спитав хлопець.

– Ні. Я не є членом жодної організації з порятунку тварин абощо. Просто місцева мешканка, яка підбирає бездомних собак і знаходить їм дім, і всі про це знають. Роккі й Моллі тут, бо через них у маленького хлопчика погіршилась астма.

– Ви казали, що безкоштовно в добрі руки, та чи можу я хоч щось сплатити? – спитав хлопець.

– Я приймаю пожертви, якщо хочете.

Хлопець щось простягнув Дженніфер, а тоді нахилився й узяв Роккі на руки.

– Гаразд, Роккі, – сказав він. – Готовий вирушати до нового дому?

– Дайте мені знати, якщо виникнуть питання, – сказала Дженніфер.

Я вичікувально дивилася на Клеріті, але вона не взяла мене.

– О, подивіться лише на неї, – сказала Клеріті. Вона опустилася на коліна й погладила моє хутро. – Вона наче знає, що я йду без неї.

– Ходімо, Сі Джей.

Ми всі разом підійшли до задніх дверей. Дженніфер відчинила їх, і хлопець вийшов, продовжуючи тримати Роккі на руках, а за ним Клеріті, та коли я спробувала піти за нею, Дженніфер перегородила мені шлях ногою.

– Ні, Моллі, – сказала вона, зачиняючи двері з дротяною сіткою, так що я зосталася покинута на задньому дворі.

Що?

Я сіла й не зводила очей із Клеріті, яка дивилася на мене крізь дротяну сітку. Я не розуміла.

Коли вони всі розвернулися, я дзявкнула, розчарована, що в мене такий тоненький голос. Я плакала, скавчала, ставала лапами на сітку й дряпала її, намагаючись кігтями прокласти собі шлях. Невже Клеріті залишає мене? Ні, не може бути! Я маю піти з нею!

Клеріті й хлопець із Роккі вийшли через парадні двері будинку, зачинивши їх за собою.

– Усе гаразд, Моллі, – сказала Дженніфер і пішла на кухню.

Клеріті пішла. Роккі пішов.

Я гавкала й гавкала своїм тонким безсилим цуценячим голосом, почуваючись нещасною й самотньою.