Читать книгу Подорож собаки - Брюс Кэмерон - Страница 6

Дейзі, велика сором’язлива собака, вийшла зі своєї схованки за столиком для пікніка й стояла, обнюхуючи мене, доки я гавкала. Вона відчувала мій смуток, але, вочевидь, не розуміла його.

Увійти в дім не вдалося. Я підійшла до стіни дому, але дерев’яні ворота були міцно зачинені, а ручка – далеко за межами досяжності моїх маленьких зубів. Я гавкала знов і знов. Цей двір, де так чудово було бавитися, тепер здавався мені в’язницею. Я підбігла до Барні, і ми торкнулися носами, але повільний змах його хвоста нічим мені не допоміг. Я була в розпачі. Що відбувалося? Як таке можливо?

– Моллі?

Я обернулася. Переді мною була Клеріті. Вона впала на коліна, і я підбігла до неї й кинулася в обійми, лижучи її обличчя, радіючи, що неправильно зрозуміла – на мить подумала, що вона збирається покинути мене!

Позаду неї стояли Дженніфер і Трент.

– Вона мене обрала, що ж я можу вдіяти? Моллі обрала мене, – повторювала Клеріті.

Я щаслива бути Моллі, щаслива бути з Клеріті і йти з нею до машини. Трент підігнав авто, і вона сіла на заднє сидіння зі мною та Роккі. Брат привітав мене, наче ми кілька днів поспіль не бачилися, і ми почали вовтузитися з Клеріті на задньому сидінні.

– То що ж скаже твоя мати? – спитав Трент.

Роккі схопив зубами довге пасмо волосся Клеріті й, розставивши лапи, тягнув на себе з гарчанням, наче гадав, що те відірветься. Клеріті залилася сміхом. Я стрибнула на Роккі, щоб змусити його припинити.

– Сі Джей? Серйозно.

Ми з Роккі, борсаючись, повзали по Клеріті. Вона намагалася сісти рівно.

– Господи, не знаю.

– Вона дозволить тобі залишити її?

– Ну, а що мені було робити? Ти ж бачив, що сталося. Наче нам із Моллі призначено бути разом. Це доля. Карма.

– Навряд чи ти зможеш переховувати собаку в домі, – сказав Трент.

Клеріті глянула вниз. Вона здалася засмученою, тож я поклала лапи їй на груди й спробувала лизнути в обличчя. З досвіду знала, що поцілунок собаки здатен підбадьорити майже кожного.

– Сі Джей? Ти серйозно вважаєш, що можеш ховати собаку в домі? – спитав Трент.

– Я могла б сховати в домі зграю вовків, якби хотіла. Вона ніколи нікуди не дивиться, окрім як у дзеркало.

– Гаразд, авжеж. Тож наступні десять років ти збираєшся переховувати собаку, і якимось чином твоя мати цього не з’ясує.

– Знаєш що, Тренте? Часом ми робимо щось непрактичне, але все одно робимо, бо це правильно.

– Авжеж, це має сенс.

– Нащо ти так? Завжди тобі треба посперечатися.

На мить обоє замовкли.

– Вибач, – нарешті сказав Трент. – Я просто турбуюся про тебе.

– Усе вийде, обіцяю.

– Гаразд.

– Але, гм, проїдь, будь ласка, повз наш двір, добре? Не заїжджай туди.

Машина зупинилася. Клеріті взяла Роккі й пересадила його вперед. Ми з братом перезирнулися. Роккі помахав хвостом, відвівши вуха назад. Я відчувала, що це прощання, що тепер ми будемо нарізно. Це було нормально: наші долі завжди вирішують люди, а Клеріті вирішила, що я їй потрібна, і це справді було так. Піти з нею – це те, чого хотів би Ітан. Недобре тільки, що Роккі був собакою на передньому сидінні, а я – ні. Щоправда, Клеріті відчинила двері, і ми разом вийшли, тож далі їхати автівкою все одно не довелося.

Машина рушила.

– Гаразд, – сказала Клеріті дещо стривожено. – Подивимось, як тихо ти вмієш поводитися.

Вона опустила мене на землю, і ми підійшли до будинку. Кілька собак помітили кущі попереду, але то були старі запахи – ніщо не вказувало на присутність поблизу інших собак. Клеріті взяла мене на руки й швиденько занесла всередину, трохи вгору сходами, далі коридором і в спальню.

– Клеріті? Це ти? – гукнула жінка з будинку.

– Я вдома! – відгукнулася Клеріті.

Вона застрибнула на ліжко разом зі мною й почала гратися. Потім завмерла: з коридору почулися кроки.

– Моллі! Тш-ш-ш! – сказала дівчина, натягнула покривало на ноги, піднявши коліна, і заштовхала мене під цей навіс.

Я обнюхувала її ноги, коли почула, як відчиняються двері.

– Та-да! – проспівала жінка. Я впізнала цей голос: то була Ґлорія, мати Клеріті.

– Ти купила шубу? – сердито промовила Клеріті.

– Подобається? – відповіла Ґлорія. – Це лисиця!

– Шубу? Як ти могла?

Я вирішила, що це гра, за умовами якої треба знаходити вихід з-під покривал, і почала пробиратися до голови Клеріті, але її рука пірнула під ковдру й штовхнула мене донизу.

– Ну, це ж не те, щоб я когось убила. Вона була вже мертва, коли я купувала шубу. І не хвилюйся: я впевнена, що цей звір був, як ти кажеш, на вільному вигулі.

– Маєш на увазі: доки його не впіймали. Господи, Ґлоріє. Ти ж знаєш, як я через це почуваюся.

– Якщо так сильно цим переймаєшся, то не треба її носити.

– Наче я б носила! Про що ти думала?

– Гаразд, мені шкода, але вона потрібна мені в поїздці: Аспен – єдине місце, де ще можна носити хутро, не почуваючись винною. Ну, і, може, Франція.

– Аспен? Коли ти їдеш до Аспена?

Рука Клеріті притиснула мене до місця.

– У середу. Тож, гадаю, завтра нам треба піти по крамницях, лише нам удвох.

– Завтра понеділок. Мені треба до школи, – сказала Клеріті.

– Ну, школа. Це звичайний день.

Ноги Клеріті висунулися з-під ковдр, які м’яко лежали поверх моєї голови.

– Хочу йогурт, – сказала Клеріті.

Я визирнула з-під ковдр, але було надто пізно – Клеріті вже йшла.

– Ненавиджу, як ти носиш ці шорти, – казала Ґлорія, коли Клеріті зачиняла двері, – у них твої стегна такі огрядні.

Залишившись одна в ліжку, я швидко зметикувала, що підлога далеко, далеко поза досяжністю моїх маленьких лап. Підвиваючи від розчарування, я блукала по м’яких ковдрах, глибоко вдихаючи запах м’якої подушки. На ліжку валялося кілька іграшок, і я трохи пожувала їх.

Потім двері відчинилися. Повернулася Клеріті. Я замахала хвостом, лизнула її в обличчя, коли вона нахилилася до мене, і відчула в її подиху солодкий молочний запах. Чи є щось більш радісне, ніж лизати обличчя дівчини, доки та не захихотить?

Коли Клеріті виносила мене надвір, то сховала глибоко під сорочку, щоб я не мерзла. Вона похвалила мене за те, що я «присіла» у дворі, і погодувала маленькими шматочками холодного солоного м’яса. Смак був такий сильний, що обпік мені язика.

– Завтра принесу тобі трохи їжі для цуценят, Моллі, обіцяю-обіцяю-обіцяю. Хочеш іще шинки?

Тієї ночі я спала в оберемку рук Клеріті. Вона гладила мене долонею, шепочучи:

– Я люблю тебе, Моллі. Люблю тебе.

Поринувши в сон, я ще відчувала дотик її руки. Денні справи настільки виснажили мене, що за ніч я не прокинулася жодного разу. Клеріті встала, коли сонце тільки-но сходило, одяглася й винесла мене зробити мої справи з дивною осторогою, говорячи ледь чутним шепотом. Мій маленький міхур ледь не луснув. Потім вона віднесла мене сходами вниз, у підвал.

– Це мій особливий закуток під сходами, Моллі, – прошепотіла вона. – Я називаю його своїм клубом. Бачиш? Ось тобі подушка, а ось трохи води. Ти маєш сидіти тихо, гаразд? Я не піду по крамницях із Ґлорією, але мені доведеться ненадовго відійти. Та обіцяю, що повернуся, щойно вона піде з будинку. А поки не гавкай. Сиди тихо, Моллі, сиди тихо.

Я обнюхала маленький закуток, такий низький, що Клеріті довелося присісти. Вона простягнула мені ще трохи холодної солонини й погладила так, що я зрозуміла: вона збирається залишити мене. Тож коли дівчина раптом відсторонилася й пересунула коробки, щоб замурувати мене в закутку, я прудко чкурнула назовні.

– Моллі! – прошипіла Клеріті.

Я помахала хвостом, сподіваючись, що вона зрозуміла: я не хочу сидіти в тому маленькому закутку. Думала, що чітко виразила свої почуття, коли ми були в будинку Дженніфер: я хочу бути з Клеріті. Вона підібрала мене й повернула всередину, і цього разу мені не вистачило спритності випередити коробки біля виходу. Що вона робила?

– Будь хорошою, Моллі, – промовила Клеріті з-поза коробок. – Пам’ятай: сиди тихо. Не гавкай.

Я подряпала коробки, але Клеріті не повернулася, і зрештою я облишила спроби. Ненадовго задрімала, а тоді знайшла пластмасову іграшку, щоб трохи пожувати. Але щойно довелося «присісти» в кутку, як маленьке місце під сходами втратило для мене всю принадність. Я дзявкнула, шкодуючи, що не можу сильніше. Навіть у маленькому просторі, де голос луною повертався до мене, він звучав тоненько й жалюгідно. Хай там як, а, розпочавши гавкіт, я вирішила, що буде безглуздо його припиняти.

Я зробила паузу, задерши голову, коли почула, як хтось рухається нагорі. Але ніщо не вказувало на те, що Клеріті чи Ґлорія йдуть рятувати мене, тож я загавкала знову.

А тоді я безпомилково почула скрип дверей, які відчинялися над сходами. Чиїсь кроки наближалися до мене, і, коли вони пролунали просто над головою, я загавкала так гучно, як тільки могла. У підвалі хтось був.

Я гадала, що то Клеріті, але потім почула дещо незвичне: людське виття, щось середнє між плачем і голосінням. Це був жахливий звук, звук болю і, мабуть, страху. Що відбувалося? Я припинила гавкати, трішки злякавшись. Міцний квітково-олійно-мускусний запах заплив до мене з-поза коробок.

Я чула, як над головою відчиняються й зачиняються двері. Почулися кроки, а тоді я відчула, як хтось стоїть на вершечку сходів.

– Ґлоріє? Ти внизу? – це була Клеріті.

Скорботне виття тривало й далі. Я мовчала: жодна людина за все моє життя не видавала таких звуків.

Кроки задріботіли сходами вниз.

– Ґлоріє? – гукнув голос Клеріті.

Почувся гучний скрик: «А-а-а-а!» – і я впізнала Ґлорію.

Клеріті заверещала теж:

– А-а-а-а!

Я заскавчала – що відбувалося?

– Клеріті Джун, ти мене на смерть перелякала! – видихнула Ґлорія.

– Чому ти не відповідала? Що ти робила? – спитала Клеріті.

– Співала! Я була в навушниках! А ти що робиш удома? Що в сумці?

– Я дещо забула. Це, гм, це собача їжа. У нас у школі благодійна роздача продуктів.

– Ти справді вважаєш, що це добрий жест – роздавати собачу їжу?

– Ма-мо. Це не для людей. Це для їхніх собак.

– Тобто ти хочеш сказати, що вони себе прогодувати не можуть, але тримають собак? Куди котиться ця країна?

– Збираєш речі у прання? Я допоможу тобі скласти, – сказала Клеріті. – Віднесімо це нагору.

Вони пішли нагору, знову залишивши мене саму.

Я була дуже, дуже голодна.