Читать книгу Життя і мета собаки - Брюс Кэмерон - Страница 5

Хай куди нас везли, але в мене було передчуття, що там будуть інші собаки. Клітку, в якій ми сиділи, просто переповнювали запахи інших псів: їхньої сечі, посліду, навіть крові, хутра і слини. Мама сиділа, забившись у куток, виставивши вперед кігті, щоб не ковзати по підлозі. Ми зі Швидким гасали кліткою, опустивши носи, та шукали запахи то одного, то іншого собаки. Брат намагався помітити кутки клітки, але щоразу, коли він опинявся на трьох лапах, машина підскакувала і він падав. Один раз Швидкий гепнувся просто на Маму, за що вона його легко вкусила. Я зневажливо глянув на брата. Ну хіба ти не бачиш – їй же сумно!

Урешті, втомившись винюхувати собак, яких тут уже й близько нема, я притиснувся мордою до ґрат і набрав повні груди повітря. Це мені нагадало той час, коли я встромив писка у вологий смітник – наше головне джерело їжі. У ньому були тисячі незнайомих ароматів, і всі з такою силою пахнули, що я раз за разом чхав.

Швидкий вмостився з другого боку клітки й ліг, не приєднуючись до мене, бо цю забаву ж не він придумав. Він сердито на мене зиркав щоразу, коли я чхав, наче хотів сказати, щоб надалі я просив у нього на це дозвіл. І повсякчас, як цей холодний погляд зустрічався з моїм, я озирався на Маму, яка й надалі, наскільки я розумів, залишалася головною, хоча була тепер дуже налякана.

Коли машина зупинилася, підійшла жінка і звернулася до нас, притискаючи долоні до країв клітки, щоб ми їх лизнули. Мама навіть не поворухнулася, а Швидкий, зачарований так само, як і я, стояв поряд і махав хвостом.

– Які ви славні. Їсти хочете, малі? Голодні?

Нас зупинили біля довгої пласкої будівлі, з-під шин стирчала пустельна трава.

– Гей, Боббі! – крикнув один із чоловіків.

Відповідь на цей вигук була дивовижна. З-за будинку почувся такий гучний і багатоголосий гавкіт, що я навіть не міг уявити, скільки ж там було собак. Швидкий підскочив і сперся передніми лапами на стінку клітки, наче від того він зміг би більше побачити.

Галас продовжувався, а тим часом з-за будинку вийшов ще один чоловік. Він був бурий і обвітрений, злегка накульгував. Інші двоє чоловіків дивно всміхалися, коли дивилися на нього. Побачивши нас, кульгавий зупинився й опустив руки.

– О ні, сеньйоро! Годі вже собак. У нас їх і так забагато, – з його голосу було зрозуміло, що він жалкує і навіть змирився, в ньому не було жодної злості.

Жінка розвернулася й підійшла до нього.

– У нас двоє цуценят і їхня мати. Їм, може, місяців зо три. Ще одне з них утекло, а інше – померло.

– О ні!

– Мати їхня дика, бідолаха. Їй дуже страшно.

– Ну, ви ж знаєте, що вам казали останнього разу. У нас забагато собак, нам так ліцензію не дадуть!

– І нехай.

– Але ж, сеньйоро, у нас місця немає.

– Ну, Боббі, ви ж знаєте, що це неправда. А нам що, так і залишити їх, хай живуть, як дикі? Це ж собаки, Боббі, маленькі цуценята! Бачите?

Жінка знову розвернулася до клітки, а я помахав їй хвостом, показуючи, що хоча й не розумію жодного слова, зате уважно слухаю.

– То що, Боббі, ще трьох берете? – спитав один із тих двох чоловіків, що стояли й усміхалися.

– Скоро взагалі вам не буде чим платити – всі гроші на собачий харч підуть! – відказав Боббі, а ті двоє тільки вишкірилися й знизали плечима.

– Карлосе, я хочу, щоб ти взяв свіжий гамбургер і повернувся туди, до струмка. Може, вдасться знайти й третє, – сказала жінка.

Чоловік кивнув і засміявся, коли побачив вираз морди Боббі. Я зрозумів, що жінка серед цих людей головна, тому знову лизнув їй руку, щоб сподобатися найдужче.

– Ой, який ти хороший, хороший песик, – сказала вона мені. Я застрибав і так замахав хвостом, що вдарив ним Швидкого по морді. Брат роздратовано замружився.

Від того, кого звали Карлос, пахло м’ясом із приправами й незнайомим жиром. Він сунув палицю з петлею в клітку й зловив Маму. Ми зі Швидким охоче пішли слідом за ними. Матір повели за будинок до великого паркана. Там стояв просто-таки приголомшливий гавкіт, і в моїй голові проскочила страхітлива думка: «Куди це ми потрапили»?

Від Боббі пахло апельсинами, а ще землею, шкіряним одягом і собаками. Він злегка прочинив ворота, перекривши дорогу.

– Назад! Назад відходьте, назад! Ще далі! – казав він. Гавкіт трохи притих, і, коли Боббі повністю відчинив ворота, а Карлос підштовхнув Маму вперед, стало зовсім тихо.

Я був вражений, коли побачив, хто нас зустрічав. Я навіть не відчув на собі ноги Боббі, який штовхнув і мене у ворота.

Собаки!

Собаки були геть усюди. Кілька було таких великих, як Мама, і навіть більших! Усі вільно бігали у великому дворі, обнесеному дерев’яним парканом. Я побіг до гурту цуценят, які були не набагато старші, ніж я. Вони видалися мені дружніми. Я підбіг до зграї й зупинився, неначе страшенно зацікавився чимось на землі. Усі троє собачат були світлої масті й жіночої статі, тож я красиво помочився на якийсь горбочок, а вже потім підбіг до них і ввічливо понюхав кожну ззаду.

Я був щасливий, що опинився тут, мені хотілося гавкати від радості, але Мамі й Швидкому було не так весело. Власне, Мати бігала туди-сюди понад парканом у пошуках виходу, притискаючи носа до землі. Швидкий підійшов до групи псів і, напружившись усім тілом, стояв із ними, посмикуючи хвостом. Тимчасом собаки по черзі задирали лапу біля стовпчика в паркані.

Один із псів підійшов і став просто перед Швидким, інший обійшов його й люто понюхав ззаду – тут мій бідолашний брат не витримав. Він опустив зад і розвернувся, підібгавши під себе хвоста. І я зовсім не здивувався, коли за кілька секунд він уже лежав на спині і звивався з відчайдушною грайливістю. Отже, він тепер не головний.

Поки все це відбувалося, інший пес, високий і м’язистий, із довгими вислими вухами, абсолютно нерухомо стояв посеред двору й спостерігав, як Мама тривожно бігає по колу біля паркана. Щось мені підказувало, що саме цього собаки треба остерігатися в загороді. Звичайно, коли він вийшов із заціпеніння й попростував до паркана та собак, які оточили Швидкого, пси дали спокій моєму брату й насторожено підвели голови.

Метрів за десять від паркана той самий пес перейшов на швидкий біг і помчав просто до Мами, яка зіщулилась і не ворушилася. Він загородив їй шлях, розставивши лапи й тримаючи хвіст рівно, наче стрілу. Тулячись до паркана, Мама дозволила йому обнюхати себе від хвоста до голови.

Першим моїм бажанням – і, напевне, Швидкий відчував те саме – було побігти на допомогу, але щось мені підказувало, що це було б неправильно. То був Головний собака, ширококостий мастиф із темно-бурою мордою й темними запаленими очима. Мама виявила покору, якої й вимагала ситуація.

Після того як Головний собака уважно обнюхав незнайомку, він пустив на паркан економний струмінь сечі, який Мати старанно обнюхала, й побіг геть. Коли той страшний пес зник, знесилена Мама тихо пробралася за купу шпал.

Тим часом зграя собак прибігла подивитися й на мене. Я пригнувся до землі й лизнув їх усіх, натякаючи, що зі мною в них неприємностей не буде, це лише мій брат – баламут. Я тільки хотів гратися з трьома дівчатками й досліджувати цей двір, де була сила-силенна м’ячиків, гумових кісточок, усіляких запахів і розваг. У коритце постійно стікала чиста вода, яку можна було пити, коли захочеш, а чоловік на ім’я Карлос приходив раз на день, щоб прибирати за нами. Через певні проміжки часу ми всі здіймали гавкіт – без причини, просто для задоволення.

І нас годували! Двічі на день Боббі, Карлос, Сеньйора й інший чоловік заходили всередину зграї, ділили її на групи за віком і насипали цілі мішки ситної їжі у великі тази. Ми заривалися в посудини мордами та їли досхочу! Поблизу стояв Боббі й спостерігав за нами. Якщо йому здавалося, що хтось із собак мало їсть (як правило, це була найменша дівчинка), то він брав її в руки й давав ще жменю корму, відштовхуючи всіх інших.

Мама їла з дорослими собаками, і я інколи чув їхнє гарчання. Хоча коли я підводив голову, то бачив лише хвости, якими вони махали. Собаки смакували чимось надзвичайно запашним, але, коли хтось із малих намагався пробратися до них і подивитися, люди втручалися й зупиняли непосиду.

Жінка, Сеньйора, нахилялася й дозволяла нам цілувати її, вона проводила руками по нашій шерсті й сміялася. Вона казала, що мене звати Тобі. Вона це промовляла щоразу, як мене бачила: «Тобі, Тобі. Тобі!»

Я був переконаний: я її улюблений собака, як же інакше? Моя найкраща подруга мала світло-брунатну масть і звалася Коко, вона привіталася зі мною ще в перший день. У Коко були білі лапи, рожевий ніс, шорстка й сторчкувата шерсть. Вона була досить невеличка, тому я легко міг її наздогнати, незважаючи на свої короткі лапи.

Ми з Коко боролися цілими днями, зазвичай у товаристві інших дівчат. Інколи до нас приєднувався Швидкий, який завжди хотів гратися в таку гру, де він був Головним псом. Однак йому доводилося тримати себе в лапах і не поводитися занадто грубо. Коли Швидкий дуже вже розходився, до нас підходив хтось із псів і давав йому прочухана. У такі моменти я завжди вдавав, що бачу свого брата вперше в житті.

Я любив мій світ, мій Двір. Я любив бігати болотом біля корита з водою так, щоб з-під моїх лап летіли бризки грязюки. Я любив, коли ми всі гуртом гавкали, хоча й рідко розумів, чому ми це робимо. Любив бігати за Коко, спати зі зграєю собак і нюхати послід інших. Не раз, набігавшись і награвшись, я просто падав від утоми, очманілий від щастя.

Старші собаки теж гралися – навіть Головний пес, бува, бігав двором із клаптем старого простирадла в зубах, а всі інші ганялися за ним і вдавали, ніби не можуть догнати. Мама, однак, цього не робила – вона, ховаючись, лежала в заглибині за купою шпал. Коли я одного разу зазирнув подивитися, як їй там, вона так загарчала, наче зовсім не впізнала мене.

Якось після вечері собаки сонно валялися у Дворі, а я зненацька помітив, як Мама нишком вийшла зі своєї схованки й стала підкрадатися до воріт. Я тим часом гриз гумову кісточку (в моєму роті весь час свербіло, тому мені постійно й хотілося щось гризти). Коли я побачив Маму, то зупинився і з цікавістю спостерігав, як вона сидить перед ворітьми. Може, хтось іде? Я підвів голову, але подумав, що собаки вже б здійняли гавкіт, якби хтось наближався.

Не один вечір Карлос, Боббі й інші люди сиділи за маленьким столиком, розмовляли, відкривали й передавали один одному пляшку, з якої різко пахло хімією. Проте сьогодні їх не було – у Дворі залишилися лише собаки.

Мама відірвала від землі передні лапи, поклала їх на дошки воріт і зубами вхопилася за металеву ручку. Я був вражений. Ну, чому вона гризе таку тверду штуку, коли тут стільки зручних гумових кісточок? Вона крутила головою ліворуч і праворуч, мабуть, намагалася добре взятися зубами. Я глянув на Швидкого, але він міцно спав.

І тут – дивина – двері клацнули й відчинилися. Моя Мама відчинила ворота! Вона опустила лапи на землю, тілом штовхнула хвіртку й обережно принюхалася до того, що було за парканом.

Тоді вона озирнулася й подивилася на мене, її очі були ясні. Усе було зрозуміло – Мама втікала. Я встав, щоб піти з нею, але Коко, яка лежала поблизу, ліниво підвела голову, глянула на мене, моргнула і знову розтяглася на піску. Якщо я піду, то більше ніколи не побачу Коко. Я розривався між вірністю Матері, яка мене годувала, вчила і дбала про мене, і вірністю зграї, де залишався мій нікудишній брат Швидкий.

Мати не чекала, поки я вирішу. Вона безшумно зникла в сутінках. Насувалася ніч. Якщо я хочу її наздогнати, то мушу поспішити.

Я побіг до відчиненої хвіртки, помчав за Мамою в непередбачуваний світ, який чекав мене за парканом.

Швидкий не побачив, як ми пішли.