Читать книгу Життя і мета собаки - Брюс Кэмерон - Страница 9

У житті я ще не відчував нічого приємнішого, ніж прохолодний чистий струмінь рідини, який вивів мене з важкого сну без сновидінь. Жінка стояла наді мною з пляшкою води й поливала мене – рідина була смачна, аж солодка. Я затремтів від задоволення, коли в мене потекло по спині, й підняв голову, щоб схопити струмінь ротом – так я часто грався під краном у Дворі.

Поряд стояв ще якийсь чоловік – і він, і жінка схвильовано на мене дивилися.

– Ви думаєте, з ним усе буде гаразд? – спитала жінка.

– Схоже, водичка допомагає, – відказав він.

Вони обоє випромінювали таке неприховане захоплення, яке я часто відчував від Сеньйори, коли вона визирала з-за паркана й дивилася на наші забави. Я перевернувся на спину, щоб вода потрапила мені на пузо, й жінка засміялася.

– Яке славне цуценя! – вигукнула жінка. – Не знаєте, що це за порода?

– Схоже на золотистого ретривера, – зауважив чоловік.

– Ой, цуцику! – провуркотіла жінка.

Так, я б міг бути хоч Цуциком, хоч Дружбаном, та хоч ким завгодно. Коли жінка підхопила мене на руки, вона не звернула уваги на мокру пляму, яку я залишив на її блузці. Я почав її цілувати, доки вона не заплющила очі й не засміялася.

– Ти поїдеш додому зі мною, хлопчику. У мене там є дехто, з ким я хочу тебе познайомити.

Ну от, схоже, тепер я став собакою для передніх сидінь! Жінка вела машину й тримала мене на колінах, а я вдячно на неї дивився. Потім мені стало цікаво, що ж тут навколо, і я сповз додолу й став роздивлятися, що в машині всередині. Мене страшенно здивувало, як холодне повітря сильними струменями виходило з двох отворів. Воно так вихолодило мені шерсть, що я аж затремтів і врешті заліз на рівну підлогу з другого боку машини, де було м’яке тепло, як біля Мами, – воно швидко мене заколисало, і я знову заснув.

Я прокинувся, коли машина зупинилася, та сонно поглянув на жінку, яка нахилилася і взяла мене на руки.

– Ой, який же ти хороший! – прошепотіла вона.

Коли вона пригорнула мене до грудей і вийшла з машини, я відчув, що її серце сильно калатає, щось у ній було дуже тривожне. Я позіхнув і струсив із себе рештки сну, швидко присів у траві й зробив свою справу, після чого приготувався зустріти те, що так хвилювало жінку, – хай там що воно таке.

– Ітане! – вигукнула вона. – Іди сюди, я тебе зараз із кимось познайомлю!

Я з цікавістю глянув на неї. Ми стояли перед великим білим будинком, і я замислився, чи за ним є вольєри з будами, а може, великий двір. Однак гавкання чути не було, тож, певне, я тут перший собака.

Найближчі двері в будинку з усього маху відчинилися, і на ґанок вибігла така людина, якої я ще ніколи в житті не бачив. Вона пострибала вниз цементними сходинками й різко зупинилася на траві.

Ми уважно подивилися одне на одного. Я зрозумів, що це людська дитина чоловічої статі. Рот хлопчика розтягся у величезній усмішці, і малий розкинув руки.

– Цуценя-а! – радісно закричав він, і ми побігли один до одного, одразу відчувши взаємну любов. Я все його облизував, а він усе сміявся, ми разом качалися по траві.

Напевне, я ще ніколи не замислювався над тим, що на світі існують хлопчики людського роду. Коли вже я такого знайшов, то виявив, що це чи не найкраща істота. Від нього пахло землею, цукром і твариною, запах якої був мені незнайомий, а ще на його пальцях я відчув якийсь ледь помітний м’ясний аромат, тому я їх теж облизав.

До вечора я знав хлопчика не лише на запах, а ще й на вигляд, голос і жести. Волосся в нього було темне, як у Боббі, але коротше, а очі набагато світліші. Хлопчик якось так химерно розвертав голову до мене, наче більше хотів мене чути, ніж бачити, а коли він зі мною говорив, то в його голосі так і бриніла радість.

Більшу частину того часу я набирався його запаху, облизував йому обличчя та легенько покусував хлопчика за пальці.

– Можна, ми його собі лишимо, мамо? Можна? – вигукувала маленька людина, щасливо сміючись.

Жінка присіла поруч і погладила мене по голові.

– Ну, ти ж знаєш свого тата, Ітане. Він, напевне, захоче почути, що ти про нього дбатимеш…

– Я буду! Буду дбати!

– І що ти будеш його годувати, гуляти з ним…

– Щодня! І гуляти буду, і годувати, і чистити, і водичку давати…

– І треба буде прибирати, як він десь накакає у дворі.

На це хлопчик не відповів нічого.

– Я купила корму для цуценят у крамниці, даймо йому поїсти. Ти просто не повіриш, що було: я бігала на заправку за водою, бідолаха мало не вмер від теплового удару, – розповідала жінка.

– Хочеш пообідати? Га? Пообідати? – спитав хлопчик.

Мені така пропозиція сподобалася.

На мій великий подив, хлопчик узяв мене на руки й заніс до будинку! Я взагалі ніколи в житті нічого подібного не уявляв.

Схоже, тут мені мало бути чудово.

Де-не-де в підлогу в’ївся той самий запах тварини, який я помітив ще на хлопчику, а в інших місцях підлога була тверда й слизька. Я аж ковзався, йдучи за хлопчиком по дому. Коли маленький чоловік брав мене на руки, між нами переливався такий потік любові, що в мене аж у животі нило, неначе їсти хотілося.

Я лежав на підлозі з хлопчиком, боровся з ним за якусь ганчірку, аж тут будинок ледь затремтів, і я почув уже знайомий мені звук – грюкнули двері машини.

– Тато приїхав, – сказала жінка, яку звали Мама, хлопчикові, якого звали Ітан.

Ітан підвівся й став обличчям до дверей, а Мама зупинилася біля нього. Я схопив свою ганчірку й переможно нею потрусив, але це було не так цікаво, як коли хлопчик тримав її за інший кінець.

Відчинилися двері.

– Привіт, татку! – закричав хлопчик.

Чоловік увійшов до кімнати й дивився то на жінку, то на хлопчика.

– Ну, а це що таке? – спитав він.

– Тату, мама знайшла це цуценя… – сказав Ітан.

– Він сидів замкнений у машині, ледь не помер від теплового удару, – розповіла Мама.

– Можна, ми його залишимо, татку? Це найкращий собака на світі!

Я вирішив скористатися моментом і стрибнув на черевики хлопчика, схопив зубами шнурівки.

– Ну… Я навіть не знаю. Зараз не найкращий час, – сказав батько. – Ти знаєш, скільки клопоту з цуценятами? Тобі, Ітане, ще тільки вісім років, а собака – це велика відповідальність.

Я смикнув за шнурки, вони піддалися та повиснули з його черевиків. Я спробував їх кудись занести, але вони так і залишилися на його ногах – мене аж назад відкинуло, і я впав униз головою. Я загарчав, знову кинувся на шнурівки, схопив їх і щосили став шарпати.

– Я про нього дбатиму: і гуляти буду, і годувати, і купати його! – казав хлопчик. – Він найкращий собака на світі, татку. Він уже вихований, у хаті не шкодить!

Приборкавши його черевики, я вирішив, що час зробити маленьку перерву, тому присів і вдовольнив одразу й велику, й малу потребу.

Оце так реакція була тоді!

Невдовзі ми з хлопчиком уже сиділи на м’якій підлозі. Мама казала: «Джордж?», тоді Ітан гукав: «Джордж? До мене, Джордже! Привіт, Джордже!» Тато казав: «Скіппі?», а Ітан питав: «Скіппі? Може, ти в нас Скіппі? Скіппі, до мене!»

Ох і стомливо це було.

Пізніше, коли ми гралися на задньому дворі, хлопчик називав мене Бейлі.

– До мене, Бейлі! Бейлі, до мене! – кричав він і плескав себе по колінах.

Коли я підбігав до нього, він кидався тікати – ми так і бігали двором по колу. Наскільки я зрозумів, це було продовження тієї забавки, в яку ми грали в хаті, тож я був готовий відповідати на «Хорнета», «Айка» чи «Батча», але, схоже, цього разу «Бейлі» вже до мене прилипло.

Після наступного прийому їжі хлопчик узяв мене в дім.

– Бейлі, я хочу тебе познайомити з котом Димком.

Міцно тулячи мене до грудей, Ітан розвернувся так, що я побачив: посеред підлоги сидів сіро-бурий звір, який зробив великі очі, коли помітив мене. Ось він, той запах, що я вчув! Тварина була більша за мене, у неї були маленькі вушка, за які, напевне, весело її покусати. Я став вириватися, щоб погратися з новим товаришем, але Ітан мене не відпускав.

– Димку, це Бейлі, – сказав Ітан.

Урешті хлопчик поставив мене на підлогу, і я побіг поцілувати кота, але той підняв губи, оголив ряд доволі лютих зубів, засичав на мене, вигнув спину й задер свого пухнастого хвоста прямовисно вгору. Я зупинився й замислився. Невже він не хоче погратися? З-під хвоста в нього йшов страшенно приємний мускусний запах. Я спробував обережно підійти й по-дружньому понюхати зад Димка, але той сердито засичав і підняв лапу з висунутими кігтями.

– Ну, Димку, будь хорошим котиком. Будь хорошим!

Кіт гнівно подивився на Ітана.

Я спробував говорити так само підбадьорливо, як хлопчик, і дуже дружньо дзявкнув, але Димок залишився неприступним. Він навіть замахнувся на мій ніс, коли я спробував лизнути його морду.

Ну, гаразд, я гратимуся з Ітаном, коли він захоче, але маю важливіші справи, ніж думати про якогось блохастого кота. Протягом наступних днів я освоював своє місце в цій сім’ї.

Хлопчик жив у маленькій кімнаті, де було повно чудових іграшок, а Мама й Тато – там, де взагалі не було жодних цяцьок. В одній із кімнат стояла посудина, з якої можна пити, якщо на неї вилізти, але там теж не було іграшок, якщо, звичайно, не брати до уваги білий папір на стіні, який можна смикати, і він тягнутиметься суцільною стрічкою. Помешкання для сну були нагорі: туди можна було дістатися сходами, на які я сам видертися не міг, незважаючи на свої чималі лапи. Усю їжу ховали в одній частині будинку.

Щоразу, як я вирішував присісти й справити потребу, в домі зчинялася колотнеча: мене хапали в оберемок, бігом виносили за двері, саджали на траву й дивилися на мене, очікуючи, поки я отямлюся після переляку й зможу доробити свою справу. За останнє мене дуже хвалили – я аж замислився, чи це не головна моя справа в цій сім’ї. Тільки хвалили мене якось непослідовно, бо, коли мені давали рвати якісь папірці та я присідав на них у своїх справах, мене називали молодцем і хорошим собакою (але не з радістю, а з полегшенням). Коли ми всі були в домі, та я робив абсолютно те саме, то люди засмучувалися.

«Ні!» – кричали Мама або Ітан, коли я мочився на підлогу. «Молодчина!» – виспівували вони, коли я справляв свою потребу на траві. «Ну, так добре», – казали вони, коли я мочився на папірець. Я ніяк не міг зрозуміти, що це з ними.

Зазвичай Тато не звертав на мене уваги, хоча я й відчував, що йому приємно, коли я вранці встаю та снідаю разом з усіма. Він дивився на мене спокійно й доброзичливо, але не з таким шаленим, кипучим захопленням, як Ітан. Я відчував, що таким чином Мама й Тато проявлять любов до хлопчика. Бувало, Тато сидів увечері за столом із Ітаном, і вони розмовляли тихо, зосереджено, а в повітрі плавав різкий, ядучий запах. Тато дозволяв мені лежати на його ногах, бо до ніг хлопчика я ніяк не міг би дістати.

– Дивись, Бейлі, ми зробили літак! – сказав хлопчик після одних таких посиденьок, виставивши перед собою якусь іграшку. Від хімічного запаху очі в мене засльозилися, тож я не взяв її. Хлопчик побіг по будинку, тримаючи в руках забавку та видаючи дивні звуки, а я мчав навздогін. Пізніше Ітан поставив цю річ на полицю, де були іграшки зі схожим хімічним запахом, але слабшим, і там вона й стояла. Згодом хлопчик і Тато знову робили забавку.

– А це ракета, Бейлі! – казав мені Ітан і показував іграшку в формі палички. Я витягнув до неї ніс. – Ми її на Місяць колись запустимо, щоб і там люди жили. Хочеш стати собакою-космонавтом?

Я почув слово «собака», зрозумів, що в мене щось питають, і помахав хвостом. «Так, – подумав я. – Я з радістю допоможу посуд помити…»

Допомагав я так: хлопчик ставив тарілку з їжею на підлогу, а я її вилизував. Це була моя важлива справа, але тільки тоді, коли Мами не було поблизу.

Щоправда, здебільшого моє завдання полягало в тому, щоб гратися з Ітаном. У мене була коробка з м’якою подушкою, куди хлопчик вкладав мене ввечері. Із часом я зрозумів, що в цій коробці мені треба бути, доки не прийдуть Мама з Татом і не скажуть: «Добраніч!», а потім Ітан пустить мене до себе в ліжко, і там я вже спатиму. Якщо вночі я занудьгую, то завжди можу трохи покусати хлопчика.

Моя територія була за будинком, але за кілька днів мені показали цілий новий світ – «район». Ітан на всій швидкості вибігав із парадних дверей, я за ним. Ми зустрічали інших хлопчиків і дівчаток, вони мене обіймали, боролися зі мною, давали мені в зуби іграшки, кидали їх…

– Це мій собака Бейлі, – гордо казав Ітан, підіймаючи мене. Коли я чув своє ім’я, то звивався в його руках.

– Глянь, Челсі, – казав він, коли передавав мене до рук дівчинки свого розміру. – Золотистий ретривер. Моя мама його врятувала: він умирав у машині від перегрівання! Як виросте, їздитимемо з ним до дідуся на ферму, разом ходитимемо на полювання!

Челсі пригортала мене до грудей і дивилася мені в очі. Волосся в неї було довге й світлішої масті, ніж у мене, а пахло від неї квітами, шоколадом і якимсь іншим собакою.

– Який ти славний, який ти милий, Бейлі, я тебе люблю! – промовляла вона до мене.

Мені подобалася Челсі. Щоразу, коли вона мене зустрічала, то опускалася на коліна й давала мені посмикати себе за біляве волосся. Собачий запах на її одязі походив від волохатої, біло-бурої Зефірки – вона була старша за мене, але все одно ще не доросла. Коли Челсі випускала свою собачку з двору, ми годинами боролися із Зефіркою, і, бувало, Ітан долучався до нас. Ми гралися, гралися і гралися.

Коли я жив у Дворі, Сеньйора мене любила, але тепер я розумів, що то була загальна любов до всіх собак у зграї. Жінка називала мене Тобі, але ніколи не промовляла моє ім’я так, як Ітан, – пошепки, на вушко вночі: «Бейлі, Бейлі, Бейлі!» Хлопчик любив саме мене, ми були один для одного центром світу.

Життя у Дворі навчило мене тікати за хвіртку – це привело мене просто до Ітана. Любов до нього, життя з ним було сенсом і метою мого існування. Ми прокидалися й засинали разом.

Ну а потім, звичайно, все змінилося.