Читать книгу Життя і мета собаки - Брюс Кэмерон - Страница 7

Мені здавалося, що тільки-но я збагну, як треба жити, – все відразу зміниться. Коли ми бігали за Мамою, я навчився боятися людей, порпатися в їхньому смітті, миритися зі Швидким, щоб він був у доброму, як для нього, гуморі. І тут прийшли люди, взяли нас у Двір – і все змінилося.

У Дворі я швидко звик до життя в зграї, навчився любити Сеньйору, Карлоса і Боббі – і щойно мої забави з Коко стали набувати іншого, складнішого характеру, нас повезли до милої жінки в прохолодну будівлю, й те сильне бажання, яке я раніше відчував, повністю щезло. Більшу частину дня я кусав Коко чи вона мене, проте вже без того незвичайного потягу, який час від часу мене охоплював.

Між двома світами – зовнішнім і Двором – стояла та хвіртка, яку колись відчинила Мати. Я так часто думав про той вечір, коли вона втекла, що не раз відчував у своєму роті присмак металевої ручки. Мати показала мені, як вийти на свободу, якщо я захочу. Одначе я був інакшим собакою, ніж вона. Я полюбив Двір. Мені подобалося, що я належу Сеньйорі. Я став Тобі.

Мати, навпаки, не хотіла бути в зграї, тому, мабуть, її відсутності ніхто й не помітив. Сеньйора їй навіть імені не дала. Швидкий і Сестра дуже часто ходили нюхати той закуток за шпалами, де раніше лежала Мати, однак ніяк не показували, що переймаються її втратою. Життя тривало, як і раніше.

І тут, щойно місце кожного з нас усталилося, коли я почав їсти з дорослої миски, Карлос носив нам кісточки, а Сеньйора приходила, щоб поцілувати й пригостити, з’явився новий пес.

Його звали Спайк.

Ми почули, як відчинилися двері машини Боббі, й усі разом загавкали, хоча стояла така спека, що дехто з наших лежав на череві в тіні й навіть не підвівся з місця. Відчинилася хвіртка, й увійшов Боббі, який вів на кінчику палиці великого, мускулястого пса.

Коли на тебе біжить уся зграя – це страшно, але новий собака навіть не поворухнувся. Він був такий темний і кремезний, як Ротті, й такого зросту, як Головний. Більша частина його хвоста десь загубилася, але той короткий оцупок, який залишився, не ворушився. Пес міцно стояв, рівно розподіливши вагу тіла між чотирма лапами. З його грудей викотилося тихе гарчання.

– Тихо, Спайку. Все нормально, – сказав Боббі.

Зі слів Боббі я зрозумів, що собаку звати Спайк, і вирішив: нехай спочатку його оглянуть всі інші, а потім уже я.

Головний пес, як завжди, був десь позаду, але тепер він вийшов з прохолодної тіні біля водопою і побіг зустрічати новоприбулого. Боббі зняв із шиї Спайка петлю.

– Спокійно, – сказав йому Боббі.

Тривога чоловіка передалася всій зграї, і я відчув, як у мене на спині хутро стає сторч, хоча й не зовсім розумів чому. Головний і Спайк, напружені, вивчали один одного, жоден не відступав. Зграя оточила їх щільним колом. На морді Спайка було безліч шрамів – сіруватих краплеподібних заглибин і виступів на чорному тлі.

Те, як Спайк сприймав нас, налаштовувало всіх проти нього. Це мене злякало, хоча все пройшло як слід: Спайк дозволив Головному псові покласти голову йому на спину. Новоприбулий анітрохи не пригнувся до землі, натомість він підійшов до паркана, уважно його обнюхав і задер лапу. Пси негайно зробили те саме на тому ж місці вслід за Головним.

Раптом над хвірткою з’явилася голова Сеньйори, і моя тривога почасти зникла. Дехто зі зграї вискочив із кола й побіг до неї, поставивши лапи на паркан так, щоб вона могла погладити кожного по голові.

– Бачите? Усе буде добре, – сказала Сеньйора.

– Таких псів вирощують для боїв, сеньйоро. Він не такий, як усі інші, мем.

– Ти будеш хорошим собакою, Спайку! – гукнула йому Сеньйора. Я ревниво поглянув на новенького, а той, коли почув своє ім’я, навіть вухом не повів, наче воно нічого не означало для нього.

Я хотів, щоб вона сказала: «Тобі! Хороший пес, Тобі!»

Натомість вона сказала:

– Немає поганих собак, Боббі, бувають погані люди. Собаці просто потрібна любов.

– Іноді в собаки всередині просто щось зламане, сеньйоро, і немає цьому ради.

Сеньора з відсутнім виразом опустила голову й почухала Коко за вушками. Я щосили сунув ніс під пальці Сеньйори, але вона, здається, навіть не помітила мене.

Пізніше Коко сиділа переді мною з гумовою кісточкою і старанно її гризла. Я не зважав: мені досі було прикро, що мене, улюбленця Сеньйори, так зневажили. Коко перевернулася на спину та гралася з кісточкою лапами: підіймала її, кусала, тримала її так легенько, що я розумів, що можу перехопити забавку, – і я стрибнув! Коко відкотилася вбік, і я погнався за нею, розсердившись, що вона грає в цю гру навпаки.

Я так зосередився на тому, щоб відібрати в Коко цю дурну кісточку (яку мав би носити я, а не вона), що не помітив, як усе почалося. Я побачив лише, що той самий бій, який, як усі розуміли, мав відбутися, уже розпочався.

Зазвичай бійка з Головним довго не триває – собака з нижчим статусом приймає покарання за те, що порушив порядок. Проте ця жахлива сутичка, гучна, близька й люта, здається, не мала кінця.

Два пси зчепилися, відірвавши передні лапи від землі. Кожен намагався стати вищим, їхні зуби зблискували на сонці. Нічого страшнішого, ніж їхнє завивання під час бійки, я в житті не чув.

Головний пес спробував, як зазвичай, схопити суперника за загривок: так можна показати свою владу, не завдаючи великої шкоди, але Спайк звивався й прицільно клацав зубами, а потім вхопив Головного за морду. Через це новоприбулий отримав рвану рану під одним оком, але разом із тим – перевагу над своїм суперником. Спайк почав нахиляти голову Головного до землі.

Зграя не робила нічого – ніхто нічого й не міг зробити: всі тільки хекали й стривожено бігали колами. Раптом хвіртка різко прочинилася й у неї вскочив Боббі, він тягнув за собою довгий шланг. На обох псів полетів струмінь води.

– Гей! Стоп, закінчуйте! Гей! – кричав він.

Головний пес слухняно відпустив суперника, а Спайк, немов не почув наказу людини, не розтискав зубів.

– Спайк! – крикнув Боббі. Він розвернув шланг і спрямував струмінь просто йому в морду – в повітря полетіла кров. Урешті Спайк відпустив, струсив з голови воду й подивився на Боббі. Подивився, як убивця. Чоловік позадкував, тримаючи шланг перед собою.

– Що там таке? Це новий? El combatiente? [1] – гукнув Карлос, вбігаючи у Двір.

– Sі. Este perro sera el problema [2], – відповів Боббі.

Сеньйора теж прибігла в Двір. Після того, як люди довго радилися, вони покликали Головного й намастили йому рани чимось із різким хімічним запахом – я зразу згадав милу жінку в прохолодній кімнаті. Головний звивався, зализував рани, хекав, прищулював вуха, а Карлос щось прикладав до дрібних подряпин на його морді.

Я ніколи не думав, що Спайк дозволить, щоб із ним зробили те саме. Проте він стояв і не заперечував, коли йому обробляли рану за вухом. Здається, він звик до цього, неначе цей запах був для нього чимось, що завжди з’являється після бійки.

Наступні кілька днів усі провели в душевних переживаннях. Ніхто, особливо пси, не розумів, на якому світі ми перебуваємо.

Спайк, звичайно, тепер був головним – він це нам показував, коли сходився з кожним у Дворі ніс до носа. Головний пес робив те саме, але по-іншому. Для Спайка найдрібніше порушення було підставою для покарання – здебільшого швидкого болісного укусу. Коли гра ставала дуже вже бурхливою і заходила занадто далеко на територію Головного пса, той завжди стримано попереджав: суворо дивився, можливо, гарчав. Спайк цілий день походжав Двором і кусав нас то за щось, то просто так. Якась у ньому була чорна сила, наче щось дивне й лихе шукало вихід.

Коли пси, здобуваючи собі вищий титул у зграї, викликали один одного на поєдинок, Спайк теж опинявся там і аж занадто часто долучався до них. Здається, він просто не міг втриматися від бійки. Це було непотрібно, це заважало. Напруга зростала аж так, що між нами виникали дрібні сварки через питання, які вже давно були вирішені. Наприклад, чиє місце біля корита під час годівлі чи чия черга полежати в спеку в тій частині двору, де з крана текла прохолодна вода.

Коли ми з Коко гралися гумовою кісточкою і вона намагалася тихцем її відібрати, підбігав Спайк і з гарчанням вимагав, щоб я поклав іграшку біля його лап. Іноді він заносив нашу забавку до свого кутка (через це ми припиняли гратися, доки я не знаходив іншу розвагу), іноді – зневажливо нюхав іграшку й залишав її в багнюці.

Коли Карлос приносив свій мішок зі справжніми кістками, Спайк навіть не вставав зі свого місця, щоб подивитися, чи перепаде щось і йому.

Він чекав, доки у дворі не залишиться людей, а потім просто брав ту кістку, яку хотів. Деяких собак Спайк не займав – Ротті, Головного і, як не дивно, Швидкого, а от щоразу, коли мені вдавалося запустити зуби в ласу кісточку, – я мусив змиритися з тим, що її згризе Спайк.

Таким став новий порядок. Нам, можливо, непросто було розібратися в його правилах, але ми точно знали, хто їх встановлює, і навіть змирилися, тож я здивувався, коли Швидкий вирішив позмагатися зі Спайком.

Трапилося це, звичайно, через Сестру. У силу дивного збігу обставин, ми всі троє – я, Сестра та Швидкий – стояли коло паркана й роздивлялися комашку, що приповзла з того боку. Воля та спокій, які я відчував поруч із рідними, були для мене дуже приємними. Вони так полегшували душу, особливо після останніх нервових днів, що я поводився так, ніби зроду не бачив нічого цікавішого за цього маленького чорного жучка, який здіймав мікроскопічні чорні лапки, наче збирався битися з нами трьома одразу.

Захоплені цим, ми не помітили Спайка, доки він не опинився зовсім поряд. Він тихо, з блискавичною швидкістю стрибнув на Сестру ззаду – і вона злякано заскавчала.

Я одразу припав до землі – ми ж не зробили нічого поганого! – а от Швидкий цього не стерпів і кинувся на Спайка, зблискуючи зубами. Сестра стрілою помчала геть, а я, сповнений такого гніву, якого досі ніколи не відчував, разом зі Швидким долучився до бою. Ми з братом гарчали й кусали кривдника.

Я спробував підскочити й схопити Спайка за спину, але він розвернувся. Коли я відскочив, його щелепи зімкнулися на моїй передній лапі, і я зойкнув.

Невдовзі Спайк притиснув Швидкого до землі, але я не звертав на брата жодної уваги. Моя лапа страшенно боліла, і я зі скавчанням пошкандибав геть. До мене підбігла Коко, почала мене схвильовано облизувати, але я не зважав і біг просто до хвіртки.

Саме так, як я й очікував, Боббі відчинив хвіртку і прибіг зі шлангом. Бійка скінчилася, Швидкого відпустили, Сестра сховалася за купою шпал, а увагу Боббі привернула моя лапа.

Чоловік присів на землю:

– Хороший собака, Тобі. Усе добре, хлопче, – сказав він мені.

Я кволо змахнув хвостом. Коли Боббі торкнувся моєї лапи, біль пронизав мене аж до плеча. Я лизнув чоловіка в морду, пояснюючи, що я зрозумів, що це було ненавмисне.

Сеньйора повезла нас до милої жінки в прохолодну кімнату. Боббі притримав мене, коли вона ткнула в мене ту саму голку, яка пахла хімією, – раптово біль відступив і більше мене не турбував.

Я сонно лежав на столі, жінка посмикувала мене за лапу, а я слухав її голос – вона розмовляла з Боббі та Сеньйорою. Я чув хвилювання, попереджувальні нотки, але мені було геть байдуже, поки Сеньйора гладила мене по шерсті, а Боббі, нахилившись, тримав мене. Коли Сеньйора зітхнула, почувши, як мила жінка з прохолодної кімнати каже: «Непоправне ушкодження», я навіть голову не підняв. Я просто хотів лежати на цьому столі довіку – чи хоча б до обіду.

Коли я повернувся у Двір, на мені знову був цей дурний комір, і я помітив, що до моєї пораненої лапи прилипло щось тверде й важке. Я хотів зірвати цю штуку зубами, але комір не лише виглядав безглуздо, він ще й не давав мені можливості дістати до лап! Я міг тепер ходити тільки на трьох лапах. Це, здається, забавляло Спайка, бо він час від часу підходив, штовхав мене грудьми й валив на землю. «Ну гаразд, гаразд, Спайку! Все одно більш потворного собаки, ніж ти, я в житті не бачив!»

Лапа завжди боліла. Коли я засинав, приходила Коко й клала на мене голову. Двічі на день навідувався Боббі та пригощав мене чим-небудь смачненьким. Я вдавав, ніби не помічав, що в шматок м’яса загорнуте щось гірке (хоча, бувало, я його не ковтав, а чекав і згодом тихцем випльовував), то було щось біле й кругле завбільшки з горошину.

Я й далі був у дурному комірі, коли прийшли оті люди. Ми почули, як на під’їзній доріжці хряснуло кілька дверей, і, як завжди, розгавкалися. Багато хто замовк, коли почув крик Сеньйори: «Ні! Ні! Ви не можете забрати моїх собак!»

У її голосі було таке горе, яке важко було не розпізнати, й ми з Коко тривожно тицяли носами одне в одного. Що ж це відбувається?

Відчинилася хвіртка, й у Двір обережно зайшло кілька людей, які тримали в руках уже знайомі нам палиці з петлями. Дехто тримав перед собою бляшані балончики, наче очікував нападу.

Ну що ж, хай там яка це гра, а більшість із нас хотіли забави. Коко підійшла до людей однією з перших, її спіймали і потягли за хвіртку – вона не опиралася. Більшість зграї пішла за нею й охоче стала в чергу, хоча дехто не поспішав – Сестра, Швидкий, Спайк, Головний пес і я, бо мені не хотілося кульгати до них. Хочуть гратися, то нехай зі Спайком граються.

Сестра побігла понад парканом, немов очікувала, що десь у ньому з’явиться дірка. Швидкий спочатку кинувся за нею, а потім злякано зупинився й просто дивився на її панічний безладний біг. До Сестри підскочили двоє чоловіків і спіймали її мотузкою. Швидкий відразу здався, бо хотів бути поряд із Сестрою, а Головний із гідністю вийшов наперед, коли його покликали.

А от Спайк чинив опір, дико гарчав і кидався на петлі й людей. Чоловіки кричали, й один із них спрямував тонкий струмінь рідини з балончика собаці в морду – запах обпік мені ніс аж на іншому кутку Двору. Спайк припинив боротьбу й упав на землю, накривши голову лапами. Його потягли геть, а тоді люди пішли до мене.

– Хороший собачка. Лапа болить, так? – спитав один із чоловіків. Я нерішуче помахав хвостом і нахилив голову, щоб було легше накинути мені на шию петлю (через мій дурний пластиковий комірець це було не так і просто).

Коли я опинився по той бік паркана, я засмутився: Сеньйора плакала, Карлос і Боббі тримали її за руки, але вона виривалася. Її смуток передався мені, тому я потягнувся до неї в петлі, бажаючи підійти та заспокоїти.

Один із тих чоловіків дав Сеньйорі якийсь папірець, а вона кинула його на землю.

– Навіщо ви це робите?! Ми ж нікому не шкодимо! – кричав Боббі. Його гнів був помітний, і від цього стало страшно.

– Забагато тварин. Погані умови, – сказав чоловік із папірцем. Він теж випромінював гнів. Я помітив, що він у темному одязі й на грудях у нього блищить метал. Усі були дуже напружені.

– Я люблю своїх собак, – ридала Сеньйора. – Будь ласка, не забирайте їх у мене!

Сеньйора не гнівалася, їй було сумно й страшно.

– Негуманні умови, – сказав той чоловік.

Я просто не знав, що й думати. Бачити, як усю зграю виводять із двору, заганяють по одному до кліток у машинах, – від цього просто все плуталося. Більшість із нас прищулили вуха й підібгали хвости. Я опинився біля Ротті. Його густий, важкий гавкіт ніби висів у повітрі.

Коли ми прибули на місце, зрозуміліше не стало. Тут пахло десь так, як у милої жінки в прохолодній кімнаті, тільки було спекотно, а навколо – повно схвильованих і галасливих собак. Я охоче пішов уперед і, на своє розчарування, опинився в одній клітці зі Швидким і Головним. Як на мене, краще було б, якби там була Коко чи хоча б Сестра. Хоч і Швидкий, і Головний були так само налякані, як і я, і дивилися на мене зовсім не вороже.

Гавкіт стояв оглушливий, однак я чітко вирізняв із загального хору люте гарчання Спайка, який кинувся на когось, а потім різкий зойк якогось нещасного собаки. Люди закричали, за кілька хвилин Спайка провели на кінці палиці повз нас, і він зник десь у глибині коридору.

Перед нашою кліткою зупинився якийсь чоловік.

– Що тут сталося? – спитав він.

Інший, той, який щойно вивів Спайка, зупинився й подивився на мене без жодної цікавості.

– Хто його знає…

Від першого чоловіка віяло стурбованістю й сумом, а від другого – нічим, окрім байдужості. Перший відчинив двері й обережно помацав мою лапу, відсунувши морду Швидкого.

– Цей зовсім нікудишній, – промовив він.

Я спробував пояснити йому, що без оцього дурного коміра я значно кращий пес.

– Такого не візьмуть, – сказав перший.

– У нас забагато собак, – мовив другий.

Перший сунув руку в конусоподібну штуку навколо моєї голови й погладив мене по вухах. Хоч мені це й здавалося зрадою Сеньйорі, але я лизнув його руку. Від нього пахло в основному іншими собаками.

– Ну що ж, – сказав перший.

Другий чоловік запустив у клітку руки й допоміг мені спуститися на підлогу. Він накинув на мене петлю й повів у маленьке жарке приміщення. Там у клітці метався Спайк, а двоє інших собак, яких я раніше ніколи не бачив, ходили кімнаткою, старанно обминаючи його.

– Ось тут. Почекай, – мовив перший чоловік біля дверей. Він нахилився й відстібнув від моєї шиї комір, і повітря налетіло на мою морду, неначе поцілувало її. – Вони так цих штук не люблять!

– Нехай, – сказав другий.

Чоловіки вийшли й зачинили двері. Одна з незнайомців була стара-престара сука, яка без особливої цікавості понюхала мій ніс. Спайк гавкав, а другий незнайомець, молодший пес, через це хвилювався.

Я застогнав і важко влігся на підлогу. У мене у вухах засвистіло, і молодий пес заскавчав.

Раптом Спайк гучно бухнувся на підлогу, язик вивалився в нього з рота. Я з цікавістю подивився, що це він придумав. Поруч упала стара, прихиливши голову до клітки зі Спайком, а той, на превеликий мій подив, зовсім не заперечував. Молодий песик заскавчав. Я тупо глянув на нього й заплющив очі. Мене зморила втома – така важка, задушлива, як тоді, коли в дитинстві мої брати й сестра лягали на мене уві сні. Ось про це я й думав, а потім почав сповзати в темний і тихий сон – сон, у якому я був цуценям. Потім я подумав про втечу разом із Мамою, ласку Сеньйори, Коко й Двір.

Несподівано мене охопив такий смуток, який відчувала Сеньйора, коли я бачив її востаннє. Мені закортіло підповзти до неї, облизати її долоні, втішити, розрадити. З усього, що я робив у житті, найважливішим для мене було розсмішити Сеньйору.

Ось це, подумав я, і є та єдина річ, яка надавала сенсу моєму життю.