Читать книгу Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати (збірник) - Чак Поланік - Страница 8

Можете мене привітати. У нас із дружиною щойно народилися близнюки, і з ними, здається, все гаразд. По десять пальців на руках. По десять пальців на ногах. Дві маленькі дівчинки. Але ж ви самі знаєте, як воно… Я все чекаю, що станеться якесь лихо, бо саме так буває, коли щастя забагато. Я все дожидаю, що прокинуся від цього казкового сну.

Розумієте, ще до того, як я одружився, в мене була подружка – товстуха. Ми обоє були товстунами, тож легко знаходили спільну мову. Ота подружка, вона постійно випробовувала нові дієти, аби схуднути, типу, не їсти нічого, окрім ананасів і оцту або ж зеленої водорості з якогось пакетика, і вона наполягала, аби ми багато ходили пішки, аж потім почала скидати фунти, її стегна танули на очах, і не було у світі людини, щасливішої за неї.

І вже тоді я знав, що щось піде не так. Самі знаєте, як воно, – коли ти когось любиш, то тобі буде добре, якщо їй буде добре, але я знав, що подружка мене кине, бо тепер вона потрапляла в поле зору чоловіків з кар’єрами й страховими полісами. Я пригадую, що вона й до того була гарненькою й дотепною, але тільки коли вона так схудла, то стало очевидно, що в неї малися невичерпні запаси самоконтролю й самодисципліни – геть поза межами моїх можливостей. Від своїх друзів я також не дочекався підтримки, бо вони все кружляли навколо нас і чекали, поки ми розійдемося, аби запросити її на побачення, але потім з’ясувалося, що справа була не в ананасах чи самодисципліні, бо вона дізналася, що в неї рак. Проте перед смертю вона встигла схуднути до того ласого, курва-дошка, другого розміру[68].

Ось звідки я знаю, що щастя схоже на бомбу уповільненої дії. А зі своєю дружиною я зустрівся лише тому, що взагалі не збирався ні з ким зустрічатися, ніколи й нізащо, і тому був сів на поїзд «Емтрек» до Сіетла. Того року в Сіетлі проводився фестиваль «Лоллапалуза», тож я спакував намет, загорнув у спальник свій бульбулятор, аби не розбити, бо ж збирався привести цілі вихідні, таборуючи просто неба, наче Ґрізлі Адамс[69], і таким чином опинився у вагоні-ресторані «Емтрека». Самі знаєте, як воно, – інколи хочеться на кілька днів покинути всіх своїх друзів і тверезе життя заразом. Тож заходжу я у вагон-ресторан, а там – пара хижих і пронизливих зелених очей, які дивляться просто на мене. Я ж не страховидло якесь. Я ж не прикутий до ліжка гладун із реаліті-шоу, який цілий день жере смажених курей з відерець, але я розумію, чому деякі хлопці хотіли б працювати в жіночих тюрмах або концентраційних таборах, де вони могли б зустрічатися з гарненькими засудженими й не вислуховувати, як ті крихітки постійно ниють, типу, «Вдягни сорочку!» або «Скільки можна пітніти?». Але тут, у цьому поїзді, зі мною їхала богиня у коротенькій футболці «Рейдіогед»[70], з-під якої визирав голий живіт, її джинси сповзли аж до того місця, де виднівся кущик, а на кожному пальці було кільце з Мікі Маусом або Голлі Гоббі[71]. Вона прикладалася до пива своїм гарненьким ротиком і поглядала на мене з перспективи коричневої пляшки – справжній «Міллер», а не якась там приватно-броварна сеча в зеленій тарі.

Такі хлопці, як я, знають сувору правду життя. Жодна краля не стане на тебе так витріщатися, якщо ти не Джон Белуші[72] чи Джон Кенді[73], тож я одразу збагнув, що краще мені сконфузитися й відвести погляд. Єдина причина, з якої така дівчина може до мене заговорити, це аби повідомити, що я – жирна й огидна свинота, яка заважає їй милуватися океаном. Знай своє місце, так я завжди кажу. Не намагайся стрибнути вище голови, й ніколи не розчаруєшся. Я протискуюсь повз неї й роздивляюся її, не підводячи очей. Я зацінюю, принюхуюсь до неї, а вона пахне, як десерт, як пиріг, як гарбузовий пиріг, посипаний тими червоно-коричневими спеціями. Далі – ще краще, бо пляшка пива в її роті повертається за мною, коли я проходжу до бару й замовляю собі випити, а ми ж нібито не останні хлопець із дівчиною в цілому світі. Кілька людей попивають за пластиковими столиками, і, судячи з кольорів їхніх краваток і дредів, вони також їдуть на «Лоллапалузу». Я проходжу вагоном і сідаю за столик, якомога далі від неї, але ця краля невідривно стежить за мною. Самі знаєте, як воно, коли хтось на тебе дивиться, а ти й кроку не можеш зробити, аби не перечепитися, особливо в поїзді, що рухається. Я роблю ковток, коли поїзд завертає за ріг, і проливаю пиво на свою смугасту ковбойську сорочку. Я вдаю, що дивлюся дерева, які пропливають за вікном, але краєм ока, наче спецагент, спостерігаю за її відображенням на склі, а вона й досі дивиться на мене. Єдиний раз, коли ця краля відводить очі, це коли підходить до шинквасу, дає бармену гроші й він дає її пляшку пива, а тоді її відображення починає збільшуватися й збільшуватися, поки не стає завбільшки з людину, краля зупиняється біля мого столика й каже «привіт» і щось іще.

– Що? – перепитую я.

Вона показує на мою ковбойську сорочку, на оту пивну пляму, й каже:

– Мені подобаються твої ґудзики… Блискучі.

Я втягую підборіддя й дивлюся на перламутрові застібки. То не ґудзики, а застібки, але я не хочу споганити таку мить. І одразу, з найпершого погляду, я помічаю, що вона інколи засовує пальці до рота… гаразд, вона часто засовує пальці до рота й говорить із придихом, наче маленька дівчинка, а ще вживає дитячі слова, наприклад «па-скеті» замість «спагеті» й «лісіцьок» замість «рушничок», але ж це перше правило сексуальності для таких краль, як вона.

Вона мені підморгує й облизує губи кінчиком язика, і вони блищать від вологи, а тоді краля каже:

– Я Брітні Спірс.

Вона така пустунка. Звісно, вона трохи налигалася. Стала недієздатною. Тепер ми вже п’ємо текілу з отих маленьких пляшечок і навіть не пам’ятаємо, що їдемо на якомусь там поїзді. Ні, вона не Брітні Спірс, але така сама ласа. І вона явно погладжує мій качан, але все відбувається якось природно. Я просто поглянув на неї й зрозумів усе, що треба було зрозуміти.

У мене немає іншого вибору – я мушу тягнути час, фліртувати й купляти випивку. Вона питає, куди я їду, а я кажу, що на «Лоллапалузу». Вона водить пальчиками по моїй сорочці, вони стрибають із застібки на застібку, від поясу й до горла, а потім спускаються назад, і я сподіваюся, що вона відчуває, як швидко б’ється моє серце.

І вона постійно заграє до мене, стріляє з боку в бік своїми зеленими очима чи поглядає на мене з-під довгих тремтливих вій. Мабуть, вона випила набагато більше, ніж я, бо весь час забуває закінчити речення, інколи показує на щось там за вікном і кричить «Собака!», а тоді вона помічає машину, яка стоїть на залізничному переїзді, й верещить «Жук-капшук!»[74], і б’є мене в плече кулаком, повним перснів з Мікі Маусом і Привіт-кицькою[75], а я потайки сподіваюся, що той синець залишиться на мені до кінця життя. Ми приїжджаємо на «Лоллапалузу» й напинаємо мій намет, і Бріт така п’яна, що навіть коли прокидається наступного ранку, то й тоді не тверезіє. І скільки б дурі я не курив, усе одно в мене не виходить за нею угнатися. Може, це через те, що Бріт така худа, але ж вона ловить свій хміль годинами, навіть коли не п’є, наче випадає на одну хвилю від моїх вторяків. Уся наша «Лоллапалуза» скидається на чудову класичну мелодраму, типу тих, на які ви дрочите за гроші в Інтернеті, але все це відбувається зі мною й насправді. Ми зустрічаємось півроку, святкуємо разом Різдво, Бріт перевозить свої речі до мене на квартиру, а я все чекаю, що одного ранку вона прокинеться тверезою, але якось не щастить.

На День подяки ми їдемо вечеряти до моєї мами, і тут мені треба дещо пояснити. Не те щоби Бріт перебірлива в їжі, але худа вона саме через те, що харчується тільки цукіні, яке розрізали навпіл уздовж й вийняли м’якуш, зробили з нього мініатюрну довбанку ірокезів і покарбували її зовні ножем, аби було схоже на індіанський клинопис, а ще посадили в неї ціле плем’я сміливців, вирізаних із морквин і з зеленим горошком замість голів, і вони вишукуються й веслують у своєму каное по тарілці, залитій товстим шаром шоколадного сиропу, і ви не повірите, але в більшості ресторанів такого не готують. Тому зазвичай Бріт доводиться робити каное самотужки, і на це в неї йде півдня, а тоді вона ще годину грається ним на килимі у вітальні, ось чому вона й фунта ваги набрати не може. А моя мама, ну, вона просто рада, що я знов із кимсь зустрічаюся.

І немає такої трави в світі, немає такого дуру, який би подарував мені той самий кайф, який я ловлю, коли йду по вулиці й тримаю за руку супермодель із хижим і пронизливим поглядом, як у моєї Бріт. Повз нас проїжджають хлопці на своїх «феррарі-тестароссах», хлопці з квадратними пресами й стероїдними грудаками, і вперше у своєму житті я маю над ними перевагу. Я йду по вулиці з Брітні, із тим трофеєм, який прагнуть здобути всі чоловіки.

І кайф мені наламує тільки те, що до неї принюхується кожен другий ромео, намагається увійти з нею у візуальний контакт й усміхається своєю найкращою усмішкою в стилі зубної пасти «Пепсодент». Наприклад, їдемо ми одного разу в автобусі, і тут гурт ромео зупиняється саме біля того місця, де сидимо ми з Бріт, у хвості автобуса. Бріт любить сидіти біля проходу, прямо над задніми колесами, аби першою стусонути мене, якщо з’явиться «фольксваген», і тоді один ромео, великий такий, підходить і стає так, аби його пах був на рівні її очей, а коли автобус наїжджає на якусь вибоїну, чи що, він починає тертися стегном об плече Бріт, поки вона піднімає на нього очі й, не виймаючи з рота пальців, каже:

– Привіт, здорованю.

Отака в мене Бріт – дружня й товариська. Вона підморгує тому ромео, а потім манить його до себе мокрими пальцями, а він озирається, аби переконатися, що всі суперники стануть свідками того, як йому пощастить, і тоді ромео присідає, його очі зупиняють на рівні очей Бріт, а на обличчі розповзається постільна посмішка. Мабуть, Бріт хоче, аби я приревнував, тому вона заговорює з тим ромео, дивиться на нього своїми приголомшливими зеленими очима й каже:

– Хочеш, покажу фокус?

Усі інші ромео оживають, нашорошуються й стежать за тим, що відбувається далі, а Бріт дістає з рота пальці, ковзає ними під ширіньку й починає терти собі промежину під тканиною обтислих штанів, і в задній частині автобуса стає дуже тихо, бо всі дивляться, як її пальці борюкаються під застібкою варених джинсів. І я бачу, як усі ромео глитають, їх борлаки підстрибують угору й вниз, переганяючи надлишок слини, а очі вилізають з орбіт хтивими стояками.

З тою самою швидкістю, з якою вона навішує мені стусанів від жука-капшука, Брітні висмикує якусь штуку зі штанів і кричить:

– Фокус-покус!

Вона розмахує нею й верещить:

– Ляльковий театр!

З її руки звисає якась штука на маленькій ниточці, наче пакетик чаю, тільки більший. Вона нагадує булочку для хот-догу, вимазану кетчупом, і Бріт смикає її на маленькій ниточці й кричить:

– Ляльковий театр! Фокус-покус!

А тоді вона ляпає цією штукою по щоці ромео, який і досі сидить перед нею навпочіпки. Бріт женеться за ним, верещить і розмазує по його шкіряній куртці червоні плями. Інші ромео намагаються не зустрічатися з нею очима, вони вперто роздивляються свої черевики або поглядають у вікна, але вона смикає за ту маленьку ниточку, ляпає їх по головах, вимазує червоною рідиною й весь час вищить:

– Ляльковий театр! Фокус-покус!

Вона сміється – аха-ха-ха-ха – й кричить:

– Ляльковий театр! Фокус-покус!

В автобусі день-дзень-дзеленькає дзвоник, який відзначає наступну зупинку, і сотня пасажирів виходить біля магазину «Севен-ілевен», вони штовхаються й вивалюються з автобуса, наче їм усім терміново закортіло купити сльорпі[76] та перевести в готівку мега-виграшні квитки лотереї «Павербол».

– Люди, все гаразд! – кричу я їм навздогін.

– Вона акціоністка! – волаю я з вікна автобуса й махаю їм руками.

– Вона нічого такого не мала на увазі! Це лише черговий протест проти статевої дискримінації! – верещу я.

– Вона мислить поза рамками! – волаю я, навіть коли автобус від’їжджає, а в ньому – лише ми двоє.

– Та вона просто дурня клеїть! – волаю я, коли Бріт проходить між рядами сидінь і починає поганяти водія своїм чайним пакетиком.

Одного вечора я приходжу додому з роботи, а гола Бріт стоїть боком перед дзеркалом у ванній кімнаті й тримає обома руками живіт – відтоді як ми зустрілися в поїзді, вона трохи погладшала, але нічого серйозного, тиждень на ананасах і оцті легко все виправить. А тоді Брітні бере мене за руку, розводить пальці, притискає їх до свого живота й каже:

– Відчуваєш? Здається, я з’їла дитинку.

Вона дивиться на мене своїми звабливими зеленими очима, наче цуценятко, і я питаю в неї, чи не хоче вона піти зі мною в лікарню й владнати цю справу, і вона киває головою, що згодна. Тоді ми чекаємо, коли в мене випаде вихідний, і йдемо в лікарню, і, як завжди, хідник перед будівлею перекривають учителі недільної школи. Вони тримають сміттєві пакети, повні якогось непотребу, типу відірваних і поламаних рук і голів від пластикових ляльок, і всі вони перемішані з кетчупом, тож моя Бріт не вагається ані секунди. Вона опускає руку в один зі сміттєвих пакетів, дістає звідти ногу й облизує її начисто, наче картоплю-фрі. Ось яка крута моя красуня-дівчина. Я розгортаю журнал «Нейшенал джеографік», поки медсестра питає в Бріт, чи вона їла щось сьогодні, і Бріт відповідає, що вчора з’їла ціле каное, повне вояк племені ірокезів, але ні, сьогодні вона ще нічого не їла. І не встигаю я дочитати оту статтю про стародавніх єгипетських мумій, коли лунає крик і в коридор вибігає Брітні – босоніж і в одноразовому паперовому халатику, наче відбулося щось жахливе або наче вона ніколи раніше не робила абортів, бо вона біжить босоніж аж до самої моєї квартири, і, щоб вона припинила тремтіти й блювати, я пропоную їй вийти за мене заміж.

Очевидно, що мої друзі просто подуріли від ревнощів, тому й учинили мені холостяцьку вечірку, і коли Брітні йде в туалет – уся така похнюплена, бо кухар не схотів вирізати для неї бойове каное, то мої так-звані «друзі» дивляться на мене й кажуть:

– Чувак, вона, звісно, суперсексі, краща за всіх, але нам здається, що вона не під кайфом… Ти ж іще не встиг з нею одружитися, еге ж?

Так кажуть мої ліпші друзі. І, судячи з виразу їхніх облич, вагітність Брітні – не найкраща новина. Самі знаєте, як воно, – завжди хочеться, аби твої друзі й наречена подобалися одне одному, але друзі скреготять зубами, заклопотано позирають на мене з-під зведених на переніссі брів, а тоді кажуть:

– Чувак, а тобі ніколи не спадало на думку, що, може… може, Брітні розумово відстала?

Я кажу, аби вони розслабилися. Вона просто алкоголічка. А ще в мене є дуже велика підозра, що вона сидить на героїні. Окрім того, вона гіперактивна в сексуальному плані, але нічого серйозного, розмова з психіатром легко все виправить. От погляньте на мене, я – товстун. Ніхто не ідеальний. Може, замість весільного прийому нам слід зібрати обидві родини в якомусь конференц-залі й розробити оперативні заходи, а замість медового місяця можна здати Брітні на трьохмісячний курс амбулаторної реабілітації. Ми все подолаємо. Але вона в жодному випадку не відстала. Просто їй потрібна реабілітація.

Очевидно, що вони поливають Брітні брудом лише тому, що насправді несамовито мені заздрять, що ті хтиві ромео зі стояками. Варто мені втратити пильність, і вони одразу накинуться на неї.

– Чувак, тільки не ображайся, але ти трахаєшся з відсталою, – кажуть вони мені. Бачите, як мене всі ненавидять, доводиться терпіти навіть таких лайняних друзів. Вони наполягають, що рівень розвитку Бріт не вищий, ніж у шестирічної дитини. Вони гадають, що роблять мені велику послугу, коли кажуть:

– Чувак, вона не може тебе кохати, бо просто не здатна на це.

Ніби зі мною може одружитися тільки жінка з непоправною травмою головного мозку. Тож я відповідаю їм:

– Вона не може бути відсталою, бо носить рожеві стрінги.

І це напевно кохання, бо кожного разу, коли ми займаємося сексом, я кінчаю так сильно, що в мене живіт болить. І так само я відповів кавалеру своєї мами на День подяки, що ні, Брітні не «високофункціональне ніщо». Скоріш за все, вона просто шльондра, яка страждає на алкоголізм, нюхає клей і ширяється, але ми обов’язково покладемо її на лікування після того, як вона народить. Так, можливо, вона й німфоманка, але найголовніше те, що вона – моя німфоманка, і саме тому всі мої родичі казяться від заздрощів. А я їм кажу:

– Я закоханий у красуню-шльондру, схибнуту на сексі, то чого б вам не порадіти за мене?

Після всього цього галасу на наше весілля прийшло набагато менше людей, ніж очікувалося.

Може, я упереджений, бо закоханий, але Брітні завжди здавалася мені дуже розумною. Самі знаєте, як воно, коли ти цілий рік дивишся з кимсь телевізор і ви жодного разу не посварилися через вибір передачі. Справді, якби ви знали, скільки ми дивимося телевізор щотижня, то назвали б нас щасливою подружньою парою.

А тепер у мене з’явилися дві маленькі дівчинки, які пахнуть, наче пироги на День подяки. І коли вони трохи виростуть, то я розповім їм, що всі люди здаються трохи божевільними, якщо уважно до них придивлятися, а якщо тобі не хочеться так уважно придивлятися, то це не справжнє кохання. А життя все минає й минає. І якщо ти чекатимеш на когось ідеального, то ніколи не знайдеш своє кохання, бо саме сила твого кохання зробить якусь людину ідеальною. І, може, саме я є відсталим у нашій парі, бо й досі прокидаюся посеред ночі від страху, що моє щастя закінчиться, замість просто насолоджуватися ним. Таке щасливе, шалене кохання – воно не буває просто так. І я навіть не очікую, що щастя триватиме до кінця життя, і, мабуть, це зі мною щось не те, якщо я так сильно люблю свою дружину. І зараз я везу свою нову родину додому з лікарні, і моя красуня-дружина сидить поруч, а маленькі дівчата-двійнята пристебнуті на задньому сидінні, а я все переймаюся, що таке велике щастя не може тривати вічно, коли Брітні кричить: «Жук-капшук!» і так сильно б’є мене кулаком у плече, що я мало не врізаюся в стіну ресторану «Дайрі квін».