Читать книгу Паризький архітектор - Чарльз Белфор - Страница 4

Люсьєн глянув на годинника і прочинив масивні дерев'яні двері будинку номер 28 по рю Галілі. До призначеного часу залишалась одна хвилина, і він відчув задоволення від власної пунктуальності. Хто б іще зміг пройти через усе місто, стати свідком убивства німцями єврея, змити кров застреленої людини з власного піджака і прийти вчасно? Все це зміцнило його віру в те, що треба завжди планувати додаткові п'ятнадцять хвилин, щоб дістатися до місця зустрічі з клієнтом.

На його неймовірно дорогому годиннику від Картьє, що подарували батьки після церемонії вручення університетського диплома, була рівно друга година – час, що відповідав німецькому часу.

Перше, що зробили німці, – це перевели час у Франції на часовий пояс рейху. За французьким часом зараз була б перша година дня. Незважаючи на те що від початку окупації минуло вже два роки, цей акт насильства над часом усе ще дратував Люсьєна, навіть більше, ніж свастика чи потворні написи покажчиків готичним шрифтом.

Чоловік зробив крок усередину і, на своє задоволення, опинився в прохолодному темному холі. Він любив ці багатоквартирні будинки, що були створені бароном Османом[1], який ущент зруйнував у 1850-ті середньовічний Париж, щоб потім відбудувати місто наново. Люсьєн захоплювався стрімкими кам'яними стінами й потужними горизонтальними лініями, що утворювалися рядами вікон і металевими балконами. Він сам мешкав у схожому будинку на рю Каїр.

Від 1931 року Люсьєн облишив застосовувати у своїх розробках історичні та класичні елементи, щоб стати чистим модерністом в архітектурі, охопивши естетику баухауза – стилю, що був створений німецьким архітектором Вальтером Гропіусом, піонером сучасної архітектури та дизайну (той випадок, коли тевтонський смак вочевидь переважив галльський).

Однак Люсьєн продовжував захоплюватися цими великими багатоквартирними будинками, яким пощастило вціліти завдяки протекції Наполеона III. Він почав любити ці будинки ще дужче, коли перед війною відвідав свого брата, який жив у Нью-Йорку. Тамтешні житлові споруди здавалися справжнім непотребом порівняно з аналогічними в Парижі.

Люсьєн підійшов до кімнати консьєржа, ліворуч від входу. Скляні двері були відчинені, а за столом, який укривала яскраво-жовта квітчаста скатертина, сиділа огрядна стара й попихкувала цигаркою.

Люсьєн кашлянув.

– Вам в апартамент 3Б, ліфт не працює, – сказала вона, не ворухнувши жодним м'язом обличчя і продовжуючи дивитися кудись у простір.

Молодик зійшов гарно вигнутими сходами на третій поверх, і його серце закалатало, але не тому, що він був у поганій фізичній формі, а через сильне хвилювання. Чи справді у Мане є замовлення для нього, чи це знову виявиться марнуванням часу? Якщо йому насправді хочуть запропонувати роботу, то чи нададуть йому можливість продемонструвати весь свій талант?

Люсьєн знав, що таланту йому вистачить на двох. Про це йому розповіли двоє відомих архітекторів, на яких він працював у Парижі після закінчення школи. Кілька років він набував досвіду і зміцнював віру в свої здібності, а потім розпочав свою власну справу.

Завоювати довіру замовника завжди важко, і це вдвічі важче, коли ти – модерніст, а архітектура в стилі модерн щойно почала входити в моду. Більшості клієнтів усе ще хотілося чогось традиційного. І все ж заробітків Люсьєна вистачало на пристойне існування.

Але так само, як актор потребує зіркової ролі, щоб опинитися в зеніті слави, так і архітектору потрібен проект, що зробить його відомим. Люсьєну ж, у його тридцять п'ять, поки не пощастило отримати таке замовлення.

Одного разу він підійшов дуже близько до об'єкта свого бажання, коли став фіналістом конкурсу проектів будинку нової публічної бібліотеки, та його обійшов Анрі Деверо, у котрого свояк його дядька був заступником міністра культури. Виявляється, самих здібностей недостатньо. Потрібні ще й правильні зв'язки, як-от у Деверо, і тоді – успіх.

Люсьєн дивився на свої черевики, слухав, як вони порипують, коли він підіймався мармуровими східцями розкішних сходів. Це були спеціальні черевики для зустрічей із клієнтами, єдина гарна пара взуття, що лишилася в нього. Трохи підтоптані, вони все ще мали непоганий і навіть модний вигляд, та й підошва досі зберегла форму.

Шкіра зараз була в дефіциті, тому французи, коли підошва у взуття зношувалася, замінювали її дерев'яною або картонною. Але пресований картон погано витримував зимову сирість і сльоту й негайно розлазився.

Люсьєн радів, що в нього збереглася пара шкіряних черевиків. Він ненавидів клацання дерев'яних підошов на вулицях Парижа, воно нагадувало йому стукіт селянських сабо.

Молодий чоловік здригнувся від несподіванки, коли, майже піднявшись на третій поверх, підвів очі й виявив навпроти обличчя пару дуже дорогих темно-коричневих туфель.

Погляд Люсьєна поволі поповз угору, стрілками ідеально відпрасованих штанів, дорогим піджаком, до обличчя їхнього власника, Огюста Мане.

– Месьє Бернар, щиро радий зустрічі з вами.

Не встиг Люсьєн піднятися на останню сходинку, а Мане вже простягував йому руку.

Люсьєн узявся за перила і став поруч із дуже високим, худорлявим сивочолим чоловіком років сімдесяти, вилиці якого, здавалося, були вирізьблені з каменю. Мане височів над Люсьєном, і складалося враження, що на зріст він навіть вищий, ніж сам генерал де Голль.

– Моє шанування, месьє.

– Месьє Гастон просто марить офісним будинком, що ви йому звели, тому я також забажав його побачити. Чудова робота.

Рукостискання літнього чоловіка було міцним і впевненим – саме таким, якого чекаєш від людини, що заробила собі мільйони.

Чудовий старт, подумав Люсьєн, йому одразу сподобався цей літній, аристократичний на вигляд бізнесмен. Він пригадав, як у 1937 році звів будинок на рю Серван для Шарля Гастона, власника страхової компанії, – чотири поверхи з вапняку, зі скляними спіральними сходами всередині. Люсьєн уважав, що це було найкращим із того, що він будь-коли проектував.

– Месьє Гастон був дуже добрим, порадивши вам звернутися до мене. Чим можу допомогти?

Найчастіше, перед тим як перейти до справи, Люсьєн уважав за краще трохи побесідувати з майбутнім замовником. Та зараз він дуже нервував і хотів зрозуміти, чи насправді він отримає замовлення.

Мане увійшов у відчинені двері квартири 3Б, і Люсьєн пішов за ним. Навіть спина месьє Мане викликала повагу: рівна постава, дорогий, бездоганно пошитий костюм – такий, що німецький майор обов'язково побажав би дізнатися ім'я кравця.

– Ну, месьє Бернар, дозвольте розповісти вам суть справи. Деякий час у цій квартирі житиме мій друг, і я хочу внести в планування деякі зміни, щоб йому було комфортно, – сказав Мане, коли вони повільно йшли через передпокій.

Люсьєн не міг уявити, чого хоче цей літній чоловік. Порожня квартира була чудовою, з високими стелями й великими вікнами, з різьбленими дерев'яними панелями й величезними колонами, які облямовували широкі дверні прорізи в основні кімнати, з розкішними, оздобленими зеленкуватим мармуром камінами і паркетною підлогою. Всі ванні кімнати й кухня були оснащені за останнім словом техніки, з порцеляновими раковинами та ваннами з хромованими змішувачами.

За паризькими стандартами, квартира була великою, принаймні, вдвічі більшою за площею, ніж звичайна.

Мане зупинився й обернувся до Люсьєна.

– Мені сказали, що архітектори дивляться на простір інакше, ніж звичайні люди. Пересічна людина бачить кімнату такою, яка вона є, а архітектор одразу інстинктивно починає думати, як змінити її простір на краще. Це справді так?

– Абсолютно, – відповів Люсьєн із гордістю. – Будь-яка людина вважатиме стару квартиру дуже непривабливою, та архітектор, у своїй уяві, перетворить цей простір на щось дуже модне.

Люсьєн розхвилювався. Можливо, Мане хоче найняти його, щоб перебудувати квартиру згори донизу?

– Ти ба! Скажіть, месьє Бернар, вам подобається, коли вам кидають виклик? Подобається розв'язувати складні завдання?

– Звісно. Мене завжди захоплював пошук розв'язання будь-якої архітектурної проблеми, – сказав Люсьєн, – і чим складніше завдання, тим краще.

Він сподівався, що говорить саме те, чого чекає від нього Мане, і якби Мане забажав, щоб він збудував тут Тріумфальну арку, він би відповів, що немає жодних проблем.

За умов воєнного часу відмовлятися від роботи не можна. Будь-який дурень знає це.

– От і добре. – Мане пройшов через салон і по-батьківськи поклав руку на плече Люсьєну. – Гадаю, настав час розповісти вам більше про цей проект, але спочатку треба обговорити ваш гонорар. Гадаю, дванадцяти тисяч франків вистачить.

– Двісті франків – це дуже щедра платня, месьє.

– Ні, я сказав дванадцять тисяч.

Запанувала тиша. Цифри заповнили мозок Люсьєна, неначе якийсь учитель методично записував їх у класі на дошці – спочатку одиницю, потім двійку, потім три нулі. Ще раз подумки перевіривши число, молодий чоловік промовив:

– Месьє, це… це навіть більше ніж щедро… Це просто безглуздо!

– Зовсім ні, якщо від цієї суми залежить ваше життя.

Люсьєн подумав було, що це кумедний коментарій, із якого треба посміятися, тому видушив із глибини черева короткий вигук, який дратував його дружину, але завжди захоплював коханку.

На обличчі Люсьєна не відбивалося жодних емоцій.

– Перед тим як я розповім вам про всі тонкощі проекту, дозвольте поставити вам дуже особисте питання, – промовив Мане.

– Уважно вас слухаю, месьє.

– Як ви ставитеся до євреїв?

Запитання спантеличило Люсьєна. Якого дідька, які євреї? Та перш ніж відповісти, що євреї – це визискувачі та злодії, архітектор глибоко вдихнув. Він не хотів сказати нічого такого, що образить Мане, і, зрештою, втратити роботу.

– Вони – такі ж самі людські істоти, як і будь-хто з нас, – тихо промовив він.

Люсьєн ріс в антисемітській родині. Слову «єврей» завжди передувало слово «виродок». Його дідусь і батько завжди були впевнені, що капітан Альфред Дрейфус, єврейський офіцер у штаб-квартирі французької армії в 1890-ті, був зрадником, незважаючи на беззаперечні докази того, що німцям продавав секрети офіцер на ім'я Естерхазі.

Дідусь Люсьєна присягався, що євреї винні у принизливій поразці Франції у Франко-прусській війні 1870 року, хоча не міг навести жодних доказів на користь своїх звинувачень. Чи то ненавидів він євреїв за те, що зрадили країну, чи за те, що вбили Христа, чи за їхні вдалі оборудки – неважливо. Багато французів були антисемітами. Так завжди було, думав Люсьєн.

Молодий чоловік поглянув в очі Мане і зрадів, що залишив свої думки при собі. Він побачив в очах Мане щирість, і це занепокоїло його.

– Ви, мабуть, звернули увагу, що, починаючи від травня, всі євреї від шестирічного віку мають носити жовту зірку Давида, – сказав Мане.

– Так, месьє.

Люсьєн знав, що євреям наказано прикріпити до одягу жовту повстяну зірку. Він не вважав це чимсь надзвичайним, хоча багато хто з парижан відчував себе зневаженим. На знак протесту деякі неєвреї почали прикріплювати до одягу жовті зірки, жовті квіти або жовті хустки. Він навіть чув, що одна жінка прикріпила жовту зірку до свого собаки.

– Шістнадцятого липня, – вів далі Мане, – в Парижі зігнали майже тринадцять тисяч євреїв і відправили до Дрансі, причому дев'ять тисяч із них були жінками й дітьми.

Люсьєн знав про Дрансі. Це був недобудований квартал житлових будинків біля аеропорту Ле Бурже, який проектував його друг, архітектор Моріс Папон. Рік тому до цього кварталу почали звозити затриманих з усього паризького регіону, хоча там не було ані води, ані електрики і жодних санітарних умов для утримання людей. Папон розповідав, що ув'язнених із Дрансі силоміць перевозили поїздами кудись на схід.

– Сотні людей укоротили собі віку, аби їх не вивозили. Матері з немовлятами на руках викидалися з вікон. Ви знали про це, месьє?

Люсьєн помітив, як ця тема хвилює Мане, й хотів перевести бесіду в інше русло – до проекту й дванадцяти тисяч франків.

– Це трагедія, месьє. То які зміни ви хочете внести до планування?

Та Мане продовжував, ніби не чуючи Люсьєна.

– Дуже погано, що підприємства, які належали євреям, конфісковано, а банківські рахунки заморожено, та зараз їм заборонили відвідувати ресторани, кафе, театри, кінотеатри й парки. І це стосується не лише євреїв-імігрантів, але і євреїв французького походження, чиї предки воювали за Францію, і тепер із ними поводяться подібним чином. І найгіршим є те, – вів далі Мане, – що більшість арештів проводять Віші[2] та французька поліція, а не німці.

Люсьєн знав про це. Німці використовували французів проти самих французів. Коли посеред ночі лунав стукіт у двері будинку парижанина, зазвичай це були жандарми, що їх відрядило гестапо.

– Усі парижани потерпають від гестапо, месьє, – почав Люсьєн. – Навіть неєвреїв заарештовують щодня. Ось, наприклад, дорогою на зустріч із вами. – Він замовк на середині речення, раптом згадавши, що вбитий був євреєм.

Молодий чоловік побачив, що Мане пильно дивиться на нього, і від цього погляду відчув дискомфорт, тому опустив очі долу й почав роздивлятися чудовий паркет і черевики клієнта.

– Месьє Бернар, Гастон знайомий із вами вже давно. Він говорить, що ви – людина чесна і гідна. Людина, яка любить свою країну й дотримує слова, – сказав Мане.

Тепер Люсьєн заплутався остаточно. Про що, чорт забирай, ідеться? Гастон знайомий із ним тільки на професійному рівні, не більше, і вони не друзі, та й не може той знати, яким є Люсьєн насправді. А що, коли він убивця чи гей, і Гастон ніколи б не підозрював про це?

Мане підійшов до величезного вікна, що виходило на рю Галілі, і кілька хвилин роздивлявся будинок на протилежному боці вулиці. Нарешті, обернувся і глянув в очі Люсьєну, котрий здивувався, побачивши сумовитий вираз, що застиг на обличчі Мане.

– Месьє Бернар, зміна в плануванні полягає у створенні схованки, де житиме єврей, на якого полює гестапо. Я б хотів облаштувати в квартирі таке місце, де він може сховатися в тому разі, якщо його почнуть шукати тут, і щоб це місце не змогли виявити навіть гестапівці. Для вашої власної безпеки я не назву імені цього чоловіка, та скажу, що рейх хоче заарештувати його, щоб з'ясувати місцезнаходження його багатства, котре, скажу вам, є досить значним.

Люсьєн був приголомшений.

– Ви ненормальний?! Ви переховуєте євреїв?!

Зазвичай Люсьєн ніколи не дозволяв собі розмовляти із замовником у такому тоні, а надто з дуже багатим, але Мане ступив на заборонену територію. Допомогу євреям німці називали «Judenbegun-stigung»[3].

Неважливо, наскільки він багатий, але Мане могли заарештувати і стратити за те, що він переховує їх. Це було таким злочином, покарання за який не можна було уникнути навіть за дуже великі гроші.

Носити жовту зірку на знак солідарності – це одне, а робити конкретні дії, щоб сховати єврея, на якого полює гестапо, – це вже інше, і більше схоже на безумство. У що ж це він встряв – або, точніше, у що цей виродок Гастон утягнув його? Так, Мане вистачило мужності попросити про позичку ціною в дванадцять тисяч або навіть у дванадцять мільйонів.

– Ви просите мене здійснити суїцид, чи не так?

– Ви вгадали, – відповів Мане, – і я його вже здійснюю.

– Тоді, заради Бога, поясніть, навіщо ви це робите? – вигукнув Люсьєн.

Здавалося, запитання архітектора аж ніяк не збентежило Мане, навпаки, воно викликало усмішку, й було видно, що літній чоловік явно прагне продовжити дискусію.

– Дозвольте мені пояснити, месьє Бернар. Ще в 1940 році, коли розпочався весь цей жах, я зрозумів, що мій обов'язок, як доброго християнина, – подолати власний егоїзм, що приносить мені незручність, коли хтось із моїх співбратів перебуває в небезпеці, – і неважливо, чи народився він французом, а чи ні. Я просто вирішив не бути байдужим до чужого горя.

«Егоїзм, що приносить незручність» у даній ситуації недостатньо характеризував те, що відбувалося», – подумав Люсьєн. А стосовно християнства він був згоден зі своїм батьком: це набір вірувань, що сповнені благими намірами, та абсолютно не придатні в реальному житті.

– Ну що, месьє Бернар, – продовжив Мане, – я плачу вам дванадцять тисяч франків за створення схованки, якої не зможуть виявити навіть під час найретельнішого обшуку. Це – виклик вам як архітектору. У мене є чудові виконавці-майстри, та вони не архітектори – не маючи вашого бачення, не зможуть запропонувати такого розумного розв'язання проблеми, як це зробили б ви. Ось чому я прошу у вас допомоги.

– Месьє, я категорично відмовляюся. Це безумство. Я не зважуся на таке.

– Сподіваюся, ви все ж таки обміркуєте мою пропозицію, месьє Бернар, бо відчуваю, що вона може стати взаємовигідним співробітництвом. Погоджуйтесь. Тільки на один раз.

– Ніколи, месьє! Я ніколи не погоджусь.

– Я розумію, що прийняти таке серйозне рішення, можна сказати, смертельно небезпечне, не можна ось так, притьмом. Подумайте, будь ласка, над моєю пропозицією, та не довго. Чекаю на вашу відповідь сьогодні о шостій вечора в кафе «Дю Монд». Знаю, для проектування вам треба все ретельно оглянути в квартирі, тому зачиніть двері, коли впораєтеся, ось ключі. А зараз, месьє, маю вас залишити.

Люсьєн кивнув, спробував щось промовити, та вирішив, що краще промовчати.

– До речі, завтра о дев'ятій ранку я підписую контракт на виробництво моторів для «Хейнкель Аерокрафт Воркс». Мої підприємства не в змозі виконати таке велике замовлення, тому планую розширити мій завод у Шавілі й шукаю архітектора, – сказав Мане, прямуючи до дверей. – Може, когось порадите?