Читать книгу Паризький архітектор - Чарльз Белфор - Страница 6

До зустрічі з Мане ще дві години, а Люсьєн уже випив четвертий келих підробленого червоного вина.

Ейфорія від можливості обдурити бошів[5] уже минула, і повернулась упевненість, що його обов'язково вб'ють гестапівці за допомогу євреям. Щось обов'язково піде не так.

Він знав, що парижани щодня виказували євреїв нацистам. А раптом хтось повідомить гестапо про єврейського друга Мане, і схованка в колоні не спрацює?

Єврей викаже Мане, а Мане викаже Люсьєна. Він просто збожеволів, погодившись допомогти.

Перед тим як залишити апартаменти на рю Галілі Люсьєн намалював на клаптику паперу всі деталі колони, потім перевернув аркуш і на зворотному боці заходився малювати будівлю фабрики в Шавілі, західному передмісті Парижа.

Він уявив собі зубчастий дах, крізь який проходило світло, скляні стіни зі сталевим каркасом із кроком в один метр. За кожні десять метрів він додавав цегляну стіну. Вхід – вигнута цегляна стіна – приведе до дверного прорізу, що буде глибоко схований. Можливо, всю споруду слід зробити бетонною, з потужними арками всередині.

Він усміхнувся і схематично зобразив арки, потім домалював біля кожної опору, щоб збільшити опір іззовні. Він перепробував чотири різні види арок, поки не зупинився на тому, що сподобався йому найбільше.

У 30-ті роки Люсьєн відвідав у Німеччині фабрику «Фагус», яку спроектував Вальтер Гропіус, і був засліплений її стриманим, без жодних надлишків дизайном. Відтоді Люсьєн завжди хотів спроектувати фабричний комплекс.

Хоча його мрія здійснилася в найбільш чудернацький спосіб, та це була можливість, якої він шукав. Можливість довести, що у нього справді є талант спроектувати велику важливу споруду.

Люсьєн спустошив келих і подивився на безлюдну рю Кеплер. Коли він повернувся до Парижа, то зазнав колосального шоку від вигляду сюрреалістичного спустошення. Бульвар Сен-Жермен, рю Ріволі, площа Згоди – все було пустельним.

Перед війною навіть на рю Кеплер у вечірні години вирував бурхливий потік пішоходів. Люсьєну подобалося неквапом пити вино або каву, роздивлятися перехожих, вишукувати цікаві обличчя й, особливо, спостерігати за гарними жінками. Та зараз Люсьєн дивився за вікно й не бачив на вулиці практично ні душі, й це його засмучувало. Боші висмоктали з його улюбленого Парижа все чудове вуличне життя.

У Люсьєна раніше не було можливості повоювати з німцями. Ненавидячи їх до глибини душі, він усе ж таки розумів, що навряд чи зможе відзначитися хоробрістю в бою – зброя його неймовірно лякала.

Французи шанували честь і служіння своїй країні, та Люсьєн уважав подібні переконання вантажем патріотичного кінського гною.

Але від моменту повернення до Парижа всередині в нього зміцнювалося відчуття, що він – боягуз. Це відчуття ще підкріплював той факт, що зараз у Парижі було так багато жінок і так мало чоловіків – тих, хто зміг уникнути смерті або полону під час окупації. І Люсьєн був серед них.

Його сусідка, мадам Деор, утратила на війні сина – той намагався зупинити німецький панцирник, але пряме влучення снаряду розірвало бідолаху на шматки. Уже минуло півроку від дня смерті хлопця, а Люсьєн усе ще чув крізь товсті стіни квартири нестримний плач нещасної жінки. В глибині душі він соромився того, що не приносить користі своїй країні. Іноді навіть відчував провину за те, що досі живий.

Люсьєн знав, що в нього не вистачить мужності приєднатися до Опору. Крім того, він не вірив в успіх цього руху, який створили фанатики-комуністи, вчинивши дурний, безглуздий саботаж і кинувши виклик німцям, які за це розстріляли безліч полонених.

Люсьєн подивився на приблизний план проекту фабрики. В цілому, Мане пропонував йому дуже вигідну угоду – якщо не згадувати про можливість потрапити в полон, катування і смерть від рук гестапо. Одна схованка, яку було придумано менш ніж за годину, в обмін на дванадцять тисяч франків, за які можна купити багато чого на чорному ринку. Плюс комісійні у вигляді проекту фабрики.

Люсьєн перевернув аркуш паперу, глянув на схему схованки й широко усміхнувся. До нього знову повернулося хвилювання й передчуття творчої праці, яке охопило його ще в квартирі Мане. Він відчув величезне задоволення, коли зрозумів, що схованка в колоні спрацює. Можливо, те, що він збирається зробити, буде його помстою німцям. Він не ризикуватиме своїм життям, стріляючи в них, та він ризикне у свій власний спосіб. Та й чи ризикував він, просто знайшовши розв'язання поставленого завдання? Скільки б гестапівці не обшукували апартаменти, вони ніколи не виявлять схованки. Він уявив їхні обличчя і страшенно зрадів.

Брати участь у всьому цьому було самогубством. Та щось у душі підказувало Люсьєну, що допомогти Мане треба.

* * *

– Ви той, кого євреї називають «менш», месьє Бернар, – сказав Мане, смакуючи червоне вино. Люсьєн озирнувся, переконавшись, що за столиком більше нікого не буде.

– Що означає це слово? – спитав Люсьєн. Воно звучало як образа й було дуже схожим на єврейське слово «шмук»[6].

– Я вірю вам, та воно означає «справжня людина», тобто людина, яка не боїться вчиняти правильно.

– Перед тим як я вчиню правильно, маю поставити декілька умов.

– Продовжуйте, – сказав Мане.

– Я не знаю нічого. Я маю на увазі, нічого такого. про вашого бісового єврея, – сказав Люсьєн, озираючись на всі боки й перевіряючи, чи не чує хтось їхньої розмови.

– Чудово вас розумію.

– А як же робітники, котрі будуватимуть схованку? Звідки вам знати, що вони не обмовляться?

– Ці люди працюють на мене більше двадцяти років. Я довіряю їм, і ви теж можете.

– А сусіди не зацікавляться, що відбувається, чому там такий гамір? Адже депортувати можуть усіх, якщо в будинку знайдуть єврея. А якщо вони почнуть щось підозрювати, повідомлять у гестапо?

– Безперечно, ризик існує, та, якщо знадобиться, консьєржу добре заплатять за мовчання. Усі сусіди вдень на роботі, крім того, ваша знахідка є просто геніальною тому, що вона така проста і її втілення не заподіє багато шуму.

– А як же власник будинку? Що, коли він дізнається?

– Власник будинку – я, – відповів Мане.

Після цих слів Люсьєн остаточно заспокоївся і сперся на спинку стільця. Тепер можна було перейти до обговорення фінансового боку питання.

– Ви казали про дванадцять тисяч франків, – нагадав він.

Мане вийняв із портфеля товсту книгу в твердій палітурці, поклав її на стіл і посунув до Люсьєна.

– Ви любите читати, месьє Бернар? Це новела американського письменника Хемінгуея, дуже цікава річ, – сказав він із усмішкою.

Люсьєн ніколи не читав нічого, крім журналів з архітектури. Та він ходив у кіно й бачив усі американські фільми, що було знято за видатними літературними творами, тому міг удавати, що читає книги.

– О, Хемінгуей.

Люсьєн пригадав, що у «Прощавай, зброє», що був знятий у 1932 році, головну роль виконував Гері Купер. Дуже гарний був фільм.

Він поволі взяв книгу, поглянув на обкладинку й почав гортати сторінки. І раптом завмер, побачивши між аркушами банкноту.

– Справді, здається, дуже цікаво. Прочитаю її перед сном.

– Не сумніваюся, вам сподобається, – запевнив архітектора Мане.

– До речі, чи я правильно зрозумів – вам треба звести ще одну будівлю фабрики для виконання нового замовлення? – спитав Люсьєн, не випускаючи книгу з рук.

– Так, правильно. Чому б вам не прийти післязавтра до мене в офіс і не обговорити проект – скажімо, близько другої години? Я підготую перелік вимог. І візьміть ключі від апартаментів, адже вам треба буде повернутись туди, щоб зробити необхідні вимірювання для креслень.