Читать книгу Паризький архітектор - Чарльз Белфор - Страница 5

Кімната закружляла перед очима, і Люсьєн трохи втратив орієнтацію, тому мало не впав. Йому довелося сісти на підлогу й стримуватися, щоб не знудило.

– Що за день! – пробурмотів він.

Зазвичай Люсьєн був ладен на все, щоб отримати роботу. Колись він навіть кохався з дуже гладкою дружиною одного виноторгівця, Гатьє, аби вона переконала чоловіка, що ніхто краще за Люсьєна не впорається з проектом нового магазина на рю Вано. Архітектурний проект і справді виявився настільки вдалим, що, врешті, нічого не довелося змінювати.

Але сьогоднішня пропозиція була геть іншою справою. Та й чи варто ризикувати через дванадцять тисяч франків і комісійні? Мертвому гроші не потрібні. Насправді Люсьєна непокоїло не те, що він може померти, а те, що перед смертю його катуватимуть. Він знав із гідних довіри джерел, що німці катують усіх, хто не хоче з ними співробітничати. На них чекають дні моторошних страждань перед смертю або, якщо гестапо зглянеться, що було рідкістю, – відправка до табору.

Парижани швидко зрозуміли, що німецькі солдати не всі однакові. Їх можна було поділити на три групи.

Представники найбільшої групи, вермахту, – солдати регулярної армії – брали участь у боях і ставилися до французів із певною повагою.

Друга – це група вояків СС, спеціального армійського підрозділу нацистської партії, які теж брали участь у боях, а також в операціях із виявлення євреїв.

Останньою і найстрашнішою групою були солдати гестапо, секретної поліції, котрі катували, вбивали й калічили не лише євреїв, але й будь-кого, хай навіть німця, якщо той виступає проти рейху. Жорстокість гестапівців, подейкували, перевершувала всі мислимі межі.

Люди боялися навіть вимовляти слово «гестапо». Парижани зазвичай говорили: «Вони заарештували його».

Штаб-квартира гестапо містилася в будинку номер 11 по рю Соссе, одразу за рогом від Єлисейських полів, де колись була резиденція президента Франції. Всі мешканці Парижа знали це місце і боялися його.

Дарма, що він потребував грошей і прагнув отримати нове замовлення, ризик був усе ж величезним. Люсьєн ніколи не намагався нікого ввести в оману, удаючи з себе героя. Він пам'ятав, як у 1939 році його, офіцера запасу, відрядили на вісім місяців на лінію Мажино – бетонну фортецю, котра, як гарантував французький уряд, захистить Францію від німецького вторгнення.

Оскільки після капітуляції Польщі у Франції не було жодного бою, він просто байдикував на позиції й читав журнали з архітектури, що надсилала йому дружина, і подумки малював проекти. А один із офіцерів, університетський професор, у вільний час писав книгу з історії давніх етрусків.

Аж ось настало 10 травня 1940 року, й німці почали завоювання Франції, та замість того, щоб атакувати «неприступну» лінію Мажино, вони обминули її і вдерлися на територію країни з півночі, через Арденський ліс.

Між тим, Люсьєн сидів у бункері на лінії Мажино, і в нього не було шансу побачити ворога зблизька.

У глибині душі він був радий, тому що його лякала війна з німцями, які здавалися вищими істотами. Вони з небаченою легкістю захоплювали все на своєму шляху – поляків, бельгійців, данців, плюс витіснили британців у Дюнкерк.

Після того як 22 червня було підписано перемир'я, Люсьєна можна було вважати офіційно переможеним і завойованим, однак він і решта офіцерів не хотіли потрапити в табір для військовополонених у Німеччині.

Дядько Альберт, рідний брат матері Люсьєна, під час Першої світової війни провів чотири роки в німецькому таборі для військовополонених і, повернувшись до Франції, провів решту життя, дуже дивно поводячись. Наприклад, він любив переслідувати, як собака, білок у лісі.

Люсьєн, як і багато інших вояків французької армії, просто зняв форму, знищив військове посвідчення й поринув у цивільне життя з підробними документами. А на той час, коли наприкінці червня вермахт дістався до гарнізону лінії Мажино, Люсьєн уже повернувся до дружини в Париж.

Те, що він побачив, було слабкою тінню великого міста. Хоча британці оголосили Париж відкритим і таким чином урятували від бомбардувань, понад мільйон людей із тримільйонного населення міста виїхали.

Люсьєн і його дружина Селеста вирішили залишитися, вірячи, що зустріч із німцями обіцяє менше небезпеки, ніж невідомість переїзду, і це рішення виявилося правильним: через мільйони французів, які тікали на південь, на дорогах утворилися затори, й багато людей зникли безвісти або померли, не витримавши тяжкого шляху. Ця масова втеча й капітуляція перед німецькими фашистами принизили Францію перед усім світом.

Люсьєн ненавидів німців усім серцем за те, що вони зробили з його країною. В день капітуляції він плакав. Та єдине, що мало для нього значення в ті дні, було те, що він і його дружина живі.

Ні, Люсьєн не був героєм і, певно, не був благодійником, одним із тих хлопців, хто захищає пригноблених. Благодійником був Мане, і то був його вибір. Ризикувати життям, щоб урятувати єврея? Батько Люсьєна розреготався б в обличчя.

Люсьєн, який виріс у Парижі, був усе своє життя оточений євреями, принаймні, побічно. Він чув, що в місті мешкає, нібито, близько двохсот тисяч євреїв, хоча ніколи не зустрічав жодного єврея в Спеціальній школі архітектури, де навчався.

Він ніколи не чув про євреїв-архітекторів. Люсьєн завжди вважав, що євреї – талановиті торгівці, тому вони займаються бізнесом і обирають такі професії, як юриспруденція і медицина, де можна заробити купу грошей. А архітектурою, як він швидко зрозумів, не варто займатися, якщо ти хочеш забагатіти.

Та Люсьєн відчував, що Мане має слушність в одному. З євреями чинять несправедливо. Німці позбавили їх навіть найнеобхіднішого – відключили телефони й конфіскували велосипеди. Це стосувалось не лише євреїв-іммігрантів із Польщі, Угорщини та Росії, що оселялися в основному в східних округах Парижа, але й тих, хто народився у Франції й не був схожим на «справжнього» єврея.

Від подібного поводження потерпали лікарі, адвокати й професори університетів – не важливо, наскільки людина була відомою та шанованою. Нобелівський лауреат Анрі Бергсон помер від пневмонії, на яку захворів, стоячи в черзі в муніципалітеті, щоб зареєструвати себе євреєм.

Але те, що відбувалося з євреями, було справою політики, і Люсьєн не зміг би вплинути на ситуацію, навіть якби був упевненим, що все це є несправедливим.

Для людей розумних – а Люсьєн уважав євреїв доволі розумною нацією – вони поводилися досить безглуздо. Від 1933 року у французьких газетах з'являлися репортажі про те, як у Німеччині нацисти поводяться з євреями. А що, хіба вони сподівалися, що тут німці поводитимуться з ними інакше?

Деякі родини перетнули Піренеї й дісталися Іспанії й Португалії, інші ще раніше переїхали до Швейцарії. Вони були розумні й одразу зрозуміли, що на них чекає, тому врятували собі життя.

Ті євреї, хто залишився, були приречені. Від осені 1940 року вже ніхто з них не міг залишити країну. В окупованій Франції їм навіть заборонялося перетинати демаркаційну лінію. Євреї намагалися тікати з міст, щоб уникнути арешту й депортації.

Люсьєн гадав, що тисячі з них переховуються в селах, цілими сім'ями, з дітьми і старими. Євреї, які звикли до заможного життя, зараз вимушені були ховатися в хлівах і коморах, щодня намагаючись вижити й маючи хіба що черствий кусень хліба на день. Порівняно з коморою схованка Мане здаватиметься палацом.

Люсьєн підвівся й почав походжати квартирою.

Звісно, це просто самогубство – брати участь у всьому цьому безумстві.

Проте, якщо все зробити доладно, можливо, євреїв ніхто й не знайде, а отже, ніхто не дізнається про його участь і, що найголовніше, він зможе заробити цілу купу грошей і солідні комісійні.

Крім того, Мане дуже проникливий і успішний. Він не ризикуватиме, не прорахувавши все до дрібниць. Старий обміркує все до останньої деталі.

Але тут Люсьєн раптом уявив, як би він сидів, прив'язаний до стільця в кабінеті на рю Соссе, 11, із кривавим місивом замість обличчя. Видіння було таким страхітливим, що молодий чоловік уже ладен був піти, аж раптом подумав, що трохи винахідливості – і в цій квартирі легко можна сховати людину. Він уже взявся за ручку дверей і все ж таки кинув останній погляд на порожні апартаменти.

Люсьєн трусонув головою, відганяючи лихі думки, і прочинив вхідні двері на кілька сантиметрів, щоб перевірити, чи не стоїть хтось за ними, а потім неквапливо вийшов у коридор.

І знову думки Люсьєна повернулися до комісійних, розмір яких просто зобов'язаний спокутувати ризик. Отримати замовлення на проектування такого великого об'єкту було неймовірним везінням, і до війни Люсьєну б ніколи так не пощастило.

Один Бог знає, як йому потрібні гроші, адже в нього не було замовлень від самого початку окупації. Кошти давно вичерпалися, а грошей, що їх заробила Селеста, теж не вистачить надовго.

Якщо він повернеться у квартиру і ще раз усе ретельно огляне, то нічого страшного не станеться. Люсьєн повернувся до апартаментів і почав ходити кімнатами.

Спочатку молодий чоловік виключив усі місця для схованок, які були очевидними, як-от простір за книжковими полицями – кліше американських детективів, або ніші за задньою стінкою шафи. Ніби об'єктив кінокамери, його очі охоплювали кожний квадратний метр кімнат, ураховуючи всі деталі.

Водночас він інтуїтивно аналізував конструкцію простору за будь-якою поверхнею, неначе просвічував рентгенівським променем. Люсьєн не знав, великим чи маленьким буде «гість» Мане, тому, коли обирав місце для схованки за гарною обшивкою уздовж стін, орієнтувався на людину середньої комплекції.

Якщо широкі панелі зняти, то за ними буде достатньо простору, щоб там помістилася досить огрядна людина. А що, коли це надто очевидне місце для схованки?

Напевно, так воно і є. Треба думати ще. А якщо людина зайде за висувну панель, пропхнеться далі, вздовж стіни і сховається в іншому куточку? А раптом німці відсунуть панель убік і побачать за нею порожнину?

На жаль, коли Люсьєн досліджував простір за панелями, він зрозумів, що людині там не сховатися.

Потім Люсьєн звернув увагу на незвично широкі плінтуси, розташовані уздовж підлоги. Скориставшись рулеткою, яку він завжди носив із собою, Люсьєн з'ясував, що плінтус був майже сорок сантиметрів завширшки. Можливо, його треба підвісити, як кришку на поштовій скриньці, щоб людина могла підняти її й на череві ковзнути всередину?

Гарна думка, тільки треба, щоб стіна була досить широкою. Та й німці ніколи не здогадаються подивитись униз.

Люсьєн рухався квартирою далі. Стіна в коридорі була вигнутою в центрі, а в утвореній ніші на постаменті заввишки десь із метр стояла бронзова статуя Меркурія. Статую з масивним дерев'яним постаментом можна буде трохи підняти, а потім, коли людина сховається всередині, поставити знову на місце.

Але це важко здійснити. Навіть якщо статую прикріпити до постамента, а постамент зміцнити, то конструкція стане заважкою. Люсьєн узяв статую в руки, щоб оцінити її вагу. Кілограмів із п'ятдесят буде. Чи вистачить сил гостю Мане відкрити й закрити таку важку схованку?

Люсьєн пройшовся кімнатою, щоб поглянути на нішу під іншим кутом. Закурюючи, він притулився до однієї з дуже високих дерев'яних доричних колон, що оздоблювали перехід із салона до обідньої зали.

Архітектор подивився вгору, потім униз і помітив, що її різьблений ствол було зроблено із суцільної деревини каштану. Якщо цю колону поставити на високий п'єдестал, подумав він, то всередині можна було б легко сховатися. Люсьєн звернув увагу, що колона була досить широкою, і виміряв її діаметр – майже п'ятдесят шість сантиметрів.

І тут його поглинула хвиля ейфорії. Примірявшись плечами, він зрозумів, що колона і справді достатньо широка для того, щоб усередині вмістилася людина звичайної комплекції, навіть якщо враховувати товщину стінки колони.

Від хвилювання голова пішла обертом. Він знав, що ці дві колони, які не були несучим елементом і виконували тільки декоративну функцію, мали бути порожніми всередині. Усміхаючись, він постукав по поверхні колони; тут можна вирізати вузькі двері на шарнірах, замаскувавши вертикальні з'єднання канелюрами[4].

Жодних горизонтальних з'єднань не має бути, тому нижній край дверей доведеться зробити на одному рівні з основою колони. Верхній край проходитиме вздовж лінії верхньої капітелі. Оскільки колона була заввишки майже чотири метри, то й двері мають бути такими самими, якщо він використовуватиме безшумні шарніри.

Колись Люсьєн проектував уже подібні двері заввишки три метри, але на стандартних шарнірах. Якщо майстри Мане такі вже гарні, як про них говорять, то все має вийти якнайкраще.

Він зробив це! Таке блискуче, елегантне й оригінальне рішення.

Він зможе обдурити цих бісових нацистських виродків.