Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 14

Після раптового викрику містера Броунлоу Олівер незабаром опритомнів; але й місіс Бедвін, і старий джентльмен старанно уникали в дальшій розмові будь-яких натяків на портрет і взагалі на все, що могло б навести його думку на його минуле й майбутнє; вони жартували, сміялися і взагалі переходили з однієї легкої, безжурної теми на другу, аби тільки не хвилювати його.

Олівер іще не настільки вбився в силу, щоб снідати за загальним столом, але другого ранку, тільки-но переступивши поріг кімнати місіс Бедвін, він прикипів жадібним поглядом до стіни, де напередодні висів портрет, з надією побачити знову обличчя чарівної жінки. Та надія його не здійснилась: портрет десь ізник.

– Так, так, його вже нема, – пояснила місіс Бедвін, помітивши його напружений погляд.

– Я це бачу, пані; а чому його забрали? – спитав Олівер.

– Так звелів містер Броунлоу, серденько; він думає, що портрет тебе даремно схвилював і може пошкодити твоєму здоров’ю, – відповіла бабуся.

– О, ні, о, ні, він мене зовсім не схвилював, пані! – скрикнув Олівер. – Мені було так приємно дивитися на нього, мені здається, що я його просто полюбив.

– Гаразд, гаразд, – добродушно заспокоїла старенька. – Ти ось тільки якомога швидше одужуй, моє серденько, і тоді ми його знову повісимо – даю тобі слово. Ну, а тепер поговоримо про щось інше.

Це було все, що Олівер довідався від неї. Старенька пані була така добра і так піклувалася про нього за його хвороби, що Оліверові не хотілося журити її, і він, щиро намагаючись не думати більше про портрет, почав уважно слухати її нескінченні оповідання про її добру й милу красуню дочку, що жила на селі разом зі своїм добрим і милим красенем чоловіком, про її доброго, доброго сина, що служив за клерка в одній комерційній конторі у Вест-Індії й надсилав акуратно чотири рази на рік додому такі ласкаві та шанобливі листи, що від самої згадки про них на очі їй виступали сльози. Набалакавшись досхочу про своїх любих діток і про свого любого чоловіка, що помер – пом’яни його душу, Господе милосердний! – лише двадцять шість років тому, бабуся незчулася, як час чаювати нахопився. Після чаю вона почала вчити Олівера грати в дурника; Олівер вивчився цієї штуки в одну мить, і вони програли дуже серйозно і з великим зацікавленням аж до самого вечора, а тоді, напившись трохи теплої води з вином і заївши її рум’яною грінкою, хворий поклався спати у своє м’якеньке ліжко.

Щасливі це були дні! Олівер потроху одужував, а навколо нього все було таке чисте, спокійне, статечне, і всі були добрі й привітні, і після вічних свар та гармидеру, в яких точилося поки що все його життя, він почував себе мов у Бога за пазухою.

Скоро він змігся стати на ноги, містер Броунлоу купив йому новеньке вбрання, нові черевики й нову шапочку, а зі старою одежею дозволив йому зробити що завгодно; отже, він попрохав добродушну покоївку (що ставилась до нього дуже ласкаво, коли він був хворий) продати всі ці речі якому-небудь тандитникові, а гроші взяти собі. Покоївка не примусила себе припрошувати, і, коли Олівер побачив з вікна вітальні, як тандитник загорнув у свій клунок його речі і подався з ними за ворота, він аж підскочив з радощів, що нарешті позбувся свого лахміття і ніколи, ніколи більше в світі його не вдягне на себе. Сказати на правду, це була не одежа, а лахміття, та й все життя своє Олівер іншої не носив, і подарунок містера Броунлоу був його першим справжнім убранням.

Одного вечора, приблизно за тиждень після події з портретом, Олівер сидів у кімнаті місіс Бедвін і вів з нею милу розмову, коли це містер Броунлоу надіслав сказати, що бажає його бачити і, якщо йому не тяжко, просить його на часинку до свого кабінету.

– Спаси й захисти нас, Боже! Помий швиденько руки, Оліверчику, стривай, ось я тебе розчешу, голуб’яточко моє! Ой, боженьку! Якби знаття, що він тебе покличе, я б тобі комірця чистенького надягла, обмила б, обчистила, ти б у мене був як огірочок! – заметушилася місіс Бедвін.

Олівер слухняно виконав усі схвильовані накази старенької, і, хоч як вона ремствувала на те, що не встигла навіть зафалдувати рюша на його сорочечці, хлопчик, минаючи всі хиби свого туалету, був дуже гарненький, тендітний, і місіс Бедвін, пильно оглянувши його з голови до п’ят, мусила-таки визнати нарешті, що він і без рюша чудесно виглядає.

Підбадьорений цією похвалою, Олівер тихенько постукав у двері кабінету. З дозволу містера Броунлоу він відхилив двері й опинився у невеличкій, переповненій книгами кімнаті, що виходила у гарнесенький садочок. Перед вікном стояв стіл, за яким у м’якому кріслі з книжкою в руці сидів містер Броунлоу. Побачивши Олівера, він відклав книжку й покликав його сісти побіч себе.

Олівер слухняно сів, мовчки дивуючись, як це деякі люди потрапляють перечитувати таку силу книжок, написаних, мабуть, для того, щоб зробити світ мудрішим (але треба сказати, що ця думка дивувала, дивує й завжди дивуватиме багатьох людей, значно досвідченіших за малого Олівера).

– А що, багато тут хороших книжечок, дитино? – мовив містер Броунлоу, слідкуючи за тим, з якою цікавістю оглядає Олівер полиці, що сягали аж по саму стелю.

– Так, дуже багато, сер, я ще ніколи не бачив такої сили.

– Якщо будеш слухняним, то їх усі перечитаєш, – ласкаво провадив дідусь, – а це тобі більше сподобається, ніж розглядати їх зверху, – а втім, не раз у раз, бо є багато книжок, у яких палітурки й корінці багато кращі за їхній зміст.

– Це десь, либонь, у он тих важких томів? – показав Олівер на тиснені золотом грубезні фоліянти на поличці.

– Е ні, не завжди так, – усміхнувся старий пан, провівши рукою по Оліверовій голівці. – Є багато книжок таких самих важких, але значно менших на око. А чи хотів би ти стати розумним-розумним і писати, як виростеш, книжки?

– Ні, сер, я волів би їх читати, – одказав Олівер.

– Що? Ти не хочеш бути письменником? – здивувався містер Броунлоу.

Олівер на хвилю замислився, а потім сказав, що все-таки, на його думку, краще бути книгарем; дідусь зареготався від щирого серця і скрикнув, що Олівер сказав крилате слово; це дуже стішило хлопчика, хоча він не зрозумів, яке саме було це слово.

– Гаразд, гаразд, не турбуйся, – заспокоїв його, трохи відійшовши, містер Броунлоу. – Ми тебе до письменництва не будемо навертати; краще навчимо якогось доброго ремества – хоча б цеглу робити.

– Красно дякую, сер, – серйозно відповів хлопчик.

Старий джентльмен знову засміявся з його поважної міни й сказав щось про його дивовижний інстинкт, але, не добравши гаразд, у чому саме річ, Олівер не звернув на ці слова особливої уваги.

– А тепер, мій хлопчику, слухай уважно те, що я тобі говоритиму, – почав містер Броунлоу ще ласкавішим (якщо це взагалі було можливо), але набагато серйознішим тоном, якого Олівер від нього ще ніколи не чував. – Я говоритиму з тобою просто й прямо, бо гадаю, що ти годен мене зрозуміти не згірше за дорослу людину.

– Ні, ні, тільки не кажіть, що ви мене хочете відіслати звідси, сер, благаю вас! – скрикнув Олівер збентежений цим серйозним початком. – Не виганяйте мене на вулицю! Візьміть мене за служника, тільки дозвольте за лишитися тут! Не відсилайте мене назад у те пекло. Згляньтеся на бідного хлопця, сер!

– Люба дитино, – мовив старий пан, зворушений його палким благанням, – не бійся, я тебе не залишу на волю Божу, поки ти мене сам до цього не примусиш.

– О, ніколи, ніколи, сер!

– Я теж гадаю так і сподіваюся, що цього ніколи не буде, – провадив старий джентльмен, – мене дуже часто розчаровували й дурили ті, кому я допомагав, проте я тобі чомусь вірю, і твоя доля, сам не знаю чому, мене дуже болить. Усі рідні й любі мені люди зійшли давно вже в могилу, і, хоч з ними поховані щастя і радість мого життя, я не зробив зі свого серця німої труни й не замкнув його сьома замками від кращих почуттів; ні – тяжкий біль лише загартував і очистив його.

Містер Броунлоу говорив стиха й більше до себе самого, ніж до хлопчика; потім замовк і замислився, а Олівер сидів біля нього, затамувавши дух, не ворухнувшись.

– Так, так, – мовив нарешті трохи веселіше старенький, – це все я кажу тобі лише тому, що в тебе молоде серце; коли ти знатимеш, скільки горя й розчарування зазнав я на своєму віку, ти, може, будеш чулішим і не завдаси мені нового жалю. Ти кажеш, що ти безрідний сирота й не маєш нікого в світі; так, усі мої довідки про тебе це підтверджують. Отже, розкажи мені все про своє життя: звідки ти родом, хто тебе виховав і як ти опинився в товаристві тих двох халамидників. Скажи мені все по правді, і тоді ти матимеш вірного друга до самої моєї смерті.

Сльози душили Олівера, і кілька хвилин він не міг спромогтися на слово; нарешті трохи заспокоївшись, він почав оповідати, як йому велося на «фермі» і як містер Бембль забрав його до Притулку, – коли це знадвору почувся нетерплячий короткий стук і покоївка сповістила, що то містер Грімвіг.

– А до мене він іде? – спитав містер Броунлоу.

– О, так, сер. Вони спитали, чи печено у нас сьогодні солодкі булочки, а коли я похвалилася, що так, то вони сказали, що залишаться пити чай.

Містер Броунлоу всміхнувся і пояснив Оліверові, що містер Грімвіг – його старий приятель і, хоч маніри в нього трохи шорсткі, він по суті дуже достойна й добра людина.

– Може, мені краще вийти, сер? – спитав Олівер.

– Ні, ні, залишайся, – відповів містер Броунлоу.

У цю хвилину двері відчинилися і на порозі з’явився, спираючись на грубезну палку, трохи кривий на ногу гладкий старий пан у синьому сурдуті, жилеті, нанкових штанях, гетрах і ширококрисому білому капелюсі з зеленою лямівкою. Дрібненько зафалдоване жабо визирало з-за його жилета, на якому теліпався довжелезний крицевий ланцюжок з ключем замість годинника.

Кінчики його білої краватки були зав’язані бантом завбільшки з помаранч. У нього було дуже рухливе обличчя, і якісь чудернацькі неймовірні гримаси щохвилі перекошували його на всі лади. Говорячи, він мав звичку звішувати голову набік і скоса тим часом поглядати в протилежний бік, у такі хвилини він страшенно скидався на папугу. Саме в цій своїй улюбленій позі він і застиг на порозі кабінету з шматочком помаранчевої лушпайки у випростаній руці.

– Гляньте-но, гляньте-но сюди, чи бачите! – сердито пробубонів він. – Чи не сміх, чи не глум – досить мені переступити чужий поріг – і обов’язково перед самим моїм носом на сходах мусить валятися оце аптечне сміття. Через помаранчеву лушпайку закривів я на одну ногу – знаю, знаю, помаранчева лушпайка вкоротить мені віку! Так воно й буде, сер: помаранчева лушпайка зведе мене в могилу – щоб я свою голову з’їв, коли це не так!

Містер Грімвіг мав звичку зміцнювати цією милою обіцянкою майже кожне своє твердження, але звичка ця була досить кумедна, бо, навіть коли припустити, що з часом наукова техніка дозволить джентльменам їсти для власної втіхи свої власні голови, – голова містера Грімвіга була така величезна, що найбільший прожера в світі навряд чи здолав би умняти її за одним разом.

– Щоб я свою голову з’їв, – мовив удруге містер Грімвіг, стукаючи ціпком об підлогу. – Свят, свят, а це ще що? – скам’янів він, вгледівши Олівера, й відступив назад.

– Це малий Олівер Твіст, що про нього ми з вами розмовляли, – відповів містер Броунлоу.

Олівер уклонився.

– Що? Та невже ж це той самий хлопчисько, що лежав у гарячці? – перепитав містер Грімвіг, ще далі відступаючи. – Стривайте, стривайте! Мовчіть! – провадив він, нараз забувши навіть про свою огиду до гарячки, – Так ось хто їв помаранч! Так, так, це він їв і кинув лушпайку на сходи! Я не я, коли це не так, і коли це не так, то я з’їм свою голову – і його на придаток!

– Ні, ні, він помаранчі не їв, – сміючись, заспокоїв гостя містер Броунлоу. – Та ну бо, кладіть капелюха на стіл і погомоніть з моїм маленьким другом.

– Це не жарт, мене це он як болить, сер, – не вгавав джентльмен, скидаючи рукавиці. – На нашій вулиці завжди повно цього сміття, я знаю, його розкидає лікарів хлопець, що живе на розі. Учора ввечері якась молодиця посковзнулася на цій мерзоті і вдарилася об штахети мого садка; я побачив, як вона підвелася й глянула на його чортечий червоний лихтар; «Не йдіть до нього! – гукнув я їй з вікна. – Він душогуб! Він наставляє пастку людям». Так, так, і коли цьому неправда, то я… – І сваркий пан вдарив ціпком об землю. (Його близькі знайомі знали, що цей порух визначає ту саму обіцянку з’їсти свою голову, тільки висловлену іншим робом.)

Потім, не випускаючи з рук ціпка, він сів у крісло і почав розглядати Олівера в лорнет, що висів у нього на грудях на чорній широкій стьожці; почуваючи себе об’єктом спостереження, хлопчик почервонів, як мак, і знову соромливо вклонився.

– Так це той самий хлопець? – мовив нарешті містер Грімвіг.

– Так, той самий, – відказав містер Броунлоу.

– Як ся маєш, хлопчику? – провадив гість.

– Значно краще, сер, красно дякую, – одказав той.

Почуваючи, що його приятель збирається сказати щось в’їдливе й неприємне, містер Броунлоу звелів Оліверові піти до місіс Бедвін і сказати їй, що час вже кликати до чаю; чудна поведінка гостя трохи вразила Олівера, і він був радий вийти з кімнати.

– Правда гарненький хлопчик? – спитав містер Броунлоу.

– Не знаю, – відказав старий буркун.

– Не знаєте?

– Так, не знаю. Як на мене, то всі хлопці однакові. Я знаю тільки два сорти хлопців: борошняний і м’ясовий.

– А до якого з них належить Олівер?

– До борошняного. Один мій приятель має м’ясового синка; всі його звуть гарним, а я кажу – бридкий, жахливий хлопець: голова кругла, сам червонопикий, очі масні, руки, ноги, тулуб – такі цупкі, що синє убран нячко як не лусне; голос лоцманський, а апетит вовчий. Знаю я його – вибрудок!

– Так, так, але ж Олівер Твіст не такий – тому вам нема на що сваритися на нього, – заперечив містер Броунлоу.

– Не такий, але, може, ще гірший.

Гооподар нетерпляче кахикнув; а містерові Грімвігу від цього мов маслом по душі помазали.

– Може, ще гірший, – провадив він. – Звідки взявся цей хлопець? Хто він такий? Який він? У нього була гарячка. Ну, то що ж? Хіба гарячка – властивість тільки самих чесних людей? У поганих, бридких вона теж буває – що на це скажете, ге? Я знав одного чоловіка, повішеного на Ямайці за те, що він убив свого хазяїна. Його шістьома нападами трусила лихоманка, але ж завдяки цьому його не помилували! Пхе! Дурниці!

Направду казати, в глибині душі містер Грімвіг мусив визнати, що Олівер назверх дуже милий і має дуже приємні і чемні манери; але в душі містера Грімвіга жив упертий, невблаганний дух суперечності, а в цю хвилину його ще дужче під’южила нахідка нещасної помаранчевої лушпайки; отже, сказавши собі раз назавжди, що ніхто в світі не сміє причеплювати йому своїх поглядів і що тільки він сам може вирішувати, який хлопець є гарний, а який поганий, містер Грімвіг з першого ж слова вирішив заперечувати своєму приятелеві.

Містер Броунлоу зізнався, що на жодне зі згаданих запитань він позитивної відповіді дати поки що не може, бо не хотів розпитувати Олівера про минуле, доки той зовсім не одужає, щоб ці спогади, бува, не зашкодили його здоров’ю; містер Грімвіг на це зловісно всміхнувся і з лукавою ухмілкою запитав, чи має звичку економка перераховувати перед сном столове срібло, бо може статися, що одного погожого ранку враз не вистачить якоїсь срібної ложки або виделки. Містер Броунлоу мав дуже палахку вдачу, проте, знаючи властивості свого друга, він стримував себе і тільки сміявся зо всіх його вибриків. За чаєм містер Грімвіг висловив цілковите задоволення з приводу добре випечених булочок і настрій його начебто покращав; розмова поточилася рівно й сумирно без жодних ексцесів, і Олівер, що також сидів за столом, почував себе трохи вільніше у присутності цього сердитого старого пана.

– А коли ж ви збираєтесь послухати повне й правдиве оповідання про життя й пригоди Олівера Твіста, сер? – спитав містер Грімвіг наприкінці чаювання, поглядаючи скоса на Олівера.

– Завтра, – відповів містер Броунлоу, – я волію вислухати його наодинці. Прийдеш до мене, серденько, о десятій ранку.

– Так, сер, – відповів трохи нерішуче Олівер, знову ніяковіючи під пильним поглядом містера Грімвіга.

– Слухайте сюди, – прошепотів той на вухо господареві, – хлопець до вас завтра не прийде, ви чули, як він вагався відповідати вам. Він дурить вас, мій бідний друже.

– Заприсягну, що він не бреше, – палко відповів містер Броунлоу.

– Якщо він не бреше, то щоб я… – і ціпок красномовно стукнув об підлогу.

– А я життям своїм ручусь, що він каже правду! – і містер Броунлоу стукнув кулаком об стіл.

– А я головою ручусь, що він бреше, – стукнув об стіл кулаком містер Грімвіг і собі.

– Побачимо! – скрикнув містер Броунлоу, ледве стримуючи горючий гнів.

– Побачимо, побачимо, – одказав містер Грімвіг із задирливою ухмілкою.

Але зрадлива доля снувала свою тканину: саме на цю хвилю до кімнати увійшла місіс Бедвін з пакушком книг, що їх містер Броунлоу купив того ранку в книгаря, вже відомого читачам цієї повісті; вона поклала пакунок на стіл і обернулася вже до дверей, але містер Броунлоу спинив її.

– Затримайте посланця, мені не все потрібне, дещо я маю повернути.

– Він уже пішов, сер, – відказала місіс Бедвін.

– То заверніть його швидше, – звелів містер Броунлоу, – книгар бідний, а за книжки не заплачено; до того ж кілька примірників я відішлю йому назад.

Посланця кінулися доганяти. Олівер побіг в один бік, покоївка в другий, а місіс Бедвін, стоячи на порозі, голосно гукала на нього, але його вже поминай як звали, і Олівер з покоївкою повернулися з порожніми руками.

– Ах боже мій, який жаль, я так хотів іще сьогодні повернути йому ці книжки! – скрикнув містер Броунлоу.

– Хай їх віднесе Олівер, – з іронічною ухмілкою порадив містер Грімвіг, – він їх звичайно приставить у цілості й схороні.

– Дозвольте, дозвольте віднести їх мені, сер: я духом упораюся з ними, – попрохав Олівер.

Старий пан саме збирався сказати, що Олівер не піде ні в якому разі, але насмішкувате кахикання містера Грімвіга умить змінило його рішенець: Олівер швидко і справно виконає доручення і таким чином раз назавжди покладе край неправдивим підозрам старого.

– Так, ти підеш до книгаря, моє серденько, – сказав містер Броунлоу. – Ось принеси мені з кабінету пакунок книжок, що лежать у мене на столі.