Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 8

Стежечка вийшла незабаром знову на битий шлях. Була вже дев’ята година. Олівер відійшов миль із п’ять від міста, але, боячись, щоб його, бува, не наздогнали й не зловили, біг навзаводи, а на людніших місцях крався попідтинню. Натомившись, він сів нарешті спочити при дорозі край верстового стовпа й уперше замислився над тим, куди йому податись і що робити.

На камені було написано великими літерами, що звідси до Лондона ще сімдесят миль. «Лондон» – це слово дало новий напрям Оліверовим думкам. Лондон! Лондон – це величезне неосяжне місто. Ніхто, ніхто, навіть сам містер Бембль, ніколи не знайде його там. Олівер згадав, як один богаділець казав, що кожен хлопчина зі смальцем у голові в Лондоні не пропаде і що у великому місті можна заробити так, як сільським мугирям і вві сні не снилось. Лондон – найкраще місце для безпритульного хлопчика, якому хоч з мосту та в воду, якщо ніхто не змилосердиться на нього. Від цих думок Олівер скочив на ноги й знову подався далі. Він довго йшов і як побачив, що наблизився за цей час до Лондона лише на чотири милі, тоді тільки збагнув, скільки йому треба ще чимчикувати. Він пішов помаліше, пригноблений цією сумною думкою, і почав міркувати, як би йому дістатися туди. У клункові його лежали шматок черствого хліба, стара сорочина й дві пари шкарпеток, а в кишені бовталося пені – подарунок Соуерберрі після одного особливо пожиточного похорону.

«Чиста сорочка, дві пари залатаних шкарпеток і одне пені – дуже хороші речі, але з ним далеко не заїдеш. Взимку шістдесят п’ять миль не абищо», – міркував Олівер. Люди взагалі дуже виразно й гостро вбачають різні труднощі на своєму життьовому шляху, але, як їм зарадити, ніяк не знають; отже, пометикувавши і так і сяк і нічого, зрештою, не надумавши, Олівер пересунув клуночок на друге плече й почимчикував собі далі.

Цього дня він пройшов двадцять миль і не мав в роті нічого, крім свого черствого хліба та води, яку він випрошував у котеджах при дорозі. Коли стемніло, він звернув зі шляху на луг, зарився в копицю сіна й вирішив пролежати там до самого ранку. Рвачкий вітер гуляв по голому полю; Оліверові було холодно й хотілося їсти; почував він себе таким самотнім, таким самотнім, як іще ніколи, і спочатку йому було дуже моторошно. Але довга дорога і втома перемогли, і він незабаром заснув, забувши всі свої турботи. Перед світом він зовсім задубів і так зголоднів, що мусив купити собі на своє пені хліба в найближчому селі. Він позбивав собі ноги, а коліна йому тремтіли з надутоми. Після другої ночі під голим холодним небом Оліверові стало ще гірше; над ранок він вже насилу волочив ноги і сів спочити край крутого підгір’я. Чекаючи на диліжанс, що саме наближався до гори, він простяг руку до пасажирів, та мало хто звернув на нього увагу, але потім хтось гукнув йому, щоб він не жебрав, а як хоче, то заробив гроші й побіг під гору навипередки з кіньми за півпені. Бідний Олівер зі шкури ліз, щоб бігти врівень із диліжансом, але надутома й підтоптані ноги не пускали, і він відставав. Побачивши це, пасажири поховали свої шеляги назад у кишені й вилаяли Олівера ледачим щеням і нікчемою; і диліжанс із гуркотом покотився геть, залишивши по собі лише хмару пороху.

По деяких селах висіли великі плакати, що під загрозою в’язниці застерігали від жебрування в межах цієї околиці. Це дуже налякало Олівера, й він старанно обминав такі села. По інших містах, де таких плакатів не було, він ставав під барканами заїздів і мовчки похмуро вдивлявся в очі перехожих: цей маневр кінчався переважно тим, що господиня наказувала якомусь із батраків прогнати цього чудного хлопця, що напевне виглядає, як би щось поцупити. Коли Олівер підходив з довгою рукою до садиби якогось фермера, його майже завжди наганяли собаками, а коли він тикався до якоїсь крамниці, то мову зараз звертали на те, що треба покликати парафіального сторожа, від чого в Олівера, звичайно, душа холола і він швидше тікав. Якби не один добрий сторож при заставі та одна добросердна старенька пані, Оліверове поневіряння було б скінчилося так само, як і поневіряння його матері, тобто він незабаром звалився б мертвий на дорозі його королівської величності. Але сторож підгодував його хлібом і сиром, а старенька пані, онук якої мандрував тепер босоніж десь у якійсь далекій частині земної кулі після розбиття корабля, – зглянулася на бідного сироту й дала йому все, що могла відірвати від себе, з такими добрими, ласкавими словами і з такими теплими сльозами співчуття, що вони врізалися в Оліверову дущу глибше, ніж усі пережиті жалі.

Рано-вранці на сьомий день своєї втечі з рідного краю Олівер пришкандибав до невеличкого міста Барнет. Віконниці на вікнах були ще позамикувані, вулиця була порожня; ніхто ще не брався до денної роботи – всі спали. Сонце саме вставало у всій своїй величній красі. Запорошений, обдертий, зі скривавленими, побитими ногами, сів Олівер на сходах край чужого порогу; в золотому, радісному промінні він почував себе ще самотнішим і безпораднішим, ніж звичайно. А там потроху почали відчиняти віконниці, відхиляти фіранки, з’явилися люди на вулицях. Дехто з перехожих зупинявся на хвилю, а то й обертався на Олівера, але нікому не спало на думку допомогти йому й поцікавитися, як він сюди дістався. Попрохати милостини Олівер не наважувався і мовчки сидів.

Він просидів так чимало часу на сходах; мовчки дивувався, скільки в цьому місті шинків (у Барнеті що не дім, то шинок або корчма), дивився байдужим оком на карети, що проїздили повз, і думав, як усе дивно на світі створено: ось ця карета може жартома проїхати за кілька годин увесь той надмірно тяжкий шлях, що на нього він витратив аж цілий тиждень; багато ще передумав Олівер, коли раптом почув на собі чужий погляд і побачив, що якийсь хлопець, який кілька хвиль тому був пройшов повз, зупинився й дуже уважно стежить за ним з протилежного пішоходу. Спочатку Олівер не звернув на нього особливої уваги, але хлопець стояв так довго на одному місці й так пильно дивився на нього, що Олівер підніс голову і зміряв його найпильнішим поглядом. Тоді незнайомий перейшов вулицю і наблизився до Олівера.

– Жовторотий, чого розпустив кислиці? – гукнув він.

Він був, мабуть, трохи старший за Олівера, але був якийсь кумедний. Такого хлопця Олівер іще, здається, ніколи на своєму віку не бачив. Це було кирпате, низьколобе, неймовірно замурзане й обшарпане звичайнісіньке хлоп’я, але з поставою й манерами цілком дорослої людини. Воно було присадкувате, трохи кривоноге, трохи замале на свої роки і мало маленькі, гострі, препогані очі. Капелюх стирчав у нього на голові, мов на тичку, щохвилини загрожуючи злетіти додолу і, мабуть, був би й злітав, якби хлопець час від часу не стріпував кумедно головою, від чого капелюх знову опинявся на старому місці. На хлопчикові був сурдут з батьківського плеча мало не до самих п’ят; закавраші рукавів були закочені аж по лікті – очевидячки для того, щоб зручніше було закладати руки в кишені пасатих штанів, звідки він їх не виймав. Загалом це був найкумедніший у світі маленький чванько чотири фути шість дюймів заввишки (разом із закаблуками своїх чобіт).

– Ану, жовторотий, чому розпустив кислиці? – спитав удруге незнайомий.

– Я здорожився і хочу їсти, – відповів Олівер, і сльози навернулися йому на очі. – Я стільки йшов пішки безперестанку – аж цілісінький тиждень.

– Цілісінький тиждень навтікача від дзьоба? – жваво спитав молодий джентльмен і, помітивши Оліверів здивований погляд, додав: – Та ти, фертику, здається, не знаєш, що таке дзьоб?

Олівер покірно відповів, що, наскільки він знає, дзьобом зветься пташиний рот.

– Ой-ой! Яке зелене! – засміявся панич. – Дзьоб – це суддя, за його наказом підносишся вгору, а вниз не спускаєшся. А чи був ти коли-небудь на млині?

– На якому млині?

– На якому? Та на тому малому млині, що може крутитися в Камінному Жбані й завжди краще меле проти вітру, а за вітром не меле, бо тоді чортма робітників, – пояснив досить незрозуміло молодий джентльмен. – Еге, стривай, у тебе, я бачу, живіт присох, треба тебе чимсь наперти. У мене самого тепер у кишені вітер гуде – тільки щиглик та сорока. Та дарма – вже якось-то буде. Ну, ну, мерщій вставай, і ходімо – гайда!

Хлопець допоміг Оліверові підвестись і купив йому в сусідній крамниці шмат шинки й буханець хліба, а щоб шинка, бува, не запорошилась, він вигадав дуже хитру штуку: видер із паляниці мнякуш, а шинку засунув усередину і з буханцем під пахвою повів Олівера до найближчого заїзду. Вони отаборилися в якійсь задній темній кімнаті; незабаром на столі з’явився жбан з пивом, і з дозволу таємничого юнака Олівер накинувся на їжу і почав її уминати, а той тим часом дуже пильно стежив за ним.

– Тьопаєш до Лондона? – спитав він, коли Олівер скінчив снідання.

– Еге.

– Маєш кнатирю?

– Ні.

– Гроші?

– Ні.

Хлопець свиснув і заклав руки в кишені, наскільки це дозволяли йому довгі рукави.

– А ти живеш у Лондоні? – спитав Олівер.

– Мг, коли буваю вдома, – відповів хлопець. – Тобі, мабуть, треба десь притулитись на ніч – ге?

– ІЦе б пак, – відповів Олівер, – відколи я вийшов у дорогу, мені весь час доводилось спати під голим небом.

– Не журися, синку, – заспокоїв його новий приятель. – Мені теж треба бути нині ввечері в Лондоні; я там знаю одного старого джентльмена – перший сорт! – він тебе напевно візьме до себе задурно, якщо тобі дасть рекомендацію хто-небудь з його добрих знайомих. А чи ми з ним не знайомі?! Та куди! Звичайно ні! Зроду-віку не бачились!

Панич усміхнувся, даючи зрозуміти, що останні слова – тонка іронія, й хильнув до дна пиво.

Хіба міг відмовитися Олівер від такої вабливої пропозиції, як притулок на ніч? Але мало того, новий знайомий ще обіцяв, що старий пан його негайно дуже добре влаштує.

Між хлопцями поточилася щира, жвава розмова, з якої Олівер довідався, що його приятеля звуть Джеком Давкінсом і що він особливий мазунчик і улюбленець того самого старого пана.

Дивлячись на нього, не можна було сказати, щоб улюбленці старого користувалися особливими життьовими вигодами. Джек, між іншим, сам признався, що в тісному товариському колі його звуть Пронозою, та він дійсно був, здається, страшенним гонивітром і гульвісою. Олівер збагнув, що, либонь, старий доброчинець махнув на нього рукою, бо вмовляти його, видно, все одно, що горохом об стіну сипати! Олівер вирішив завоювати будь-що-будь приязнь старого пана, а коли виявиться, що Пронозі не буде впину (чого він був цілком певен), то взагалі відмовитись від знайомства з ним.

Джек Давкінс чомусь рішуче не згоджувався увіходити до Лондона завидна, і тому хлопці лише об одинадцятій годині ночі підійшли до Айлінгтонської застави. Від Енжеля вони звернули на Сент-Джонів шлях, потім у вузенький заулок, що підходив до самого Уельського театру, далі вийшли на Ексмавс-стрит, а звідти на Коппіс-роу; пройшли повз Притулок для бідних і через славетний майдан, що звався колись Хоклей-ін-ді-Хол, а звідти видряпалися на Великий Сеффрон-Гілл. Тут Проноза прискорив кроки й звелів Оліверові «взяти ноги на плечі». Олівер мусів не опускати очей зі свого проводаря, щоб не згубити його в темряві, проте він встиг кинути кілька разів оком навкруг себе. Бруднішої та паскуднішої місцевості він іще ніколи на своєму віку не бачив.

Вулиця, якою вони йшли, була вузька й загиджена, грязюка стояла по коліна, а повітря просякло смородом. Тут було багато крамничок, але вони були порожні: єдиним крамом у них були, здається, самі лише діти; дарма що було вже дуже пізно, вони снували, мов неприкаяні, від дверей до дверей, і зсередини крамниць долинали їх крики й вереск. Серед загальних злиднів, здавалося, цвіли повним цвітом самі лише шинки; крізь їхні розчинені двері чулася лайка п’яних ірландців-чорноробів, що сварилися й стукали кулаками по столах.

У темних, покручених сусідніх заулках купами ліпилися брудні облуплені халупи; п’яні жінки й чоловіки барложилися тут у бруді й смороді, а з дверей час від часу висовувались здоровезні лобуряки, що, очевидячки, відряджалися в якісь дуже підозрілі експедиції.

Видряпавшись на самий шпиль пагорбка, Олівер почав уже міркувати, чи не краще було б взагалі втекти кудись звідсіля, коли це Давкінс зупинився перед якимсь будинком, штовхнув ногою двері й потягнув Олівера за собою в темний вузький коридор, а потім тихо свиснув і обережно зачинив їх за собою.

– Хто там? – почувся знизу якийсь голос у відповідь на Джеків посвист.

– Козирний туз! – пролунала відповідь.

Це було, очевидячки, якесь гасло, що все гаразд, бо в глибині коридора на стіні блимнуло тьмяне світло свічки й голова якогось чоловіка визирнула з-за обламаних билець кухенних сходів.

– Вас тут двійко, – мовив чоловік, підносячи над головою свічку й затуляючись рукою від світла. – А це хто такий?

– Новий товариш, – одказав Джек, підштовхуючи Олівера наперед.

– Звідки він?

– З Гренландії. Феджін нагорі?

– Розбирає хустки. Ходіть! – свічка зникла, а за нею й обличчя.

Помацки дряпався Олівер по темних обламаних сходах за новим своїм товаришем, міцно тримаючись за його руку, а той так прудко перескакував через східці, що, очевидячки, добре знав дорогу й бував тут не раз і не два. Нарешті він штурхнув якісь двері; вони опинилися у великій кімнаті. Стіни й стеля її почорніли від сажі й довгих літ. Перед вогнищем, на непокритому сосновому столі, стояли заткнута в пляшку з-під пива свічка, кілька цинових кварт, бухан хліба, масло й миска; у каміні смажилася на пательні ковбаса, а над пательнею схилився з довгою виделкою в руці якийсь старезний зморщений чолов’яга у засмальцьованому байковому лапсердаці з розхрістаним коміром; він був страшенно бридкий і неохайний, а обличчя його геть чисто заросло сплутаним рудим клоччям. Погляд його нервово перебігав з пательні на купу наваленої на підлозі одежі, над якою на мотузці висіла ціла серія шовкових хусточок. Долі були постелені вряд зо три брудних постелі. Навкруг столу сиділо кілька хлопчиків Джекового віку, але всі вони палили довгі глиняні люльки й сьорбали горілку, наче дорослі. Джек прошепотів щось старому на вухо, і вся зграя обступила його, а потім з реготом обернулася до Олівера; старий, не випускаючи з рук виделки, глянув на нього й собі.

– Це мій приятель, Олівер Твіст, – мовив Джек Феджінові.

Старий усміхнувся, низко вклонився Оліверові й, стискаючи його руку, сказав, що сподівається з часом ближче зійтися з ним. Після цього молоді джентльмени з люльками в зубах обступили Олівера й почали міцно стискати йому руки, а особливо ту, в якій він тримав свого клуночка. Один з них попрохав дозволу повісити на кілок його кашкета, другий був настільки ґречний, що запустив свої лапи йому в кишені, щоб здороженому гостеві не спорожняти їх самому перед сном. Ця ґречність була б сягнула, мабуть, іще значно далі, якби старий не огрів виделкою запопадливих юнаків.

– Дуже, дуже радий тебе бачити, Олівере, – мовив він. – Пронозо, зніми-но ковбасу й підсунь Оліверові діжку до вогню. Ага! дивишся на носові хусточки, моя крихітко! Їх тут чимало – ге? Ми їх саме збиралися прати – ось і все, Олівере, ось і все, ха-ха-ха, ха-ха-ха!

Вихованці веселого джентльмена вкрили його останні слова гучним реготом і з галасом взялися до вечері.

Олівер з’їв свою пайку, а старий розбовтав склянку води з джином і наказав йому хильнути одразу все до дна, бо другий джентльмен чекав на свою чергу. Олівер слухняно спорожнив склянку; у голові йому запаморочилося, і він тільки почув, що його, мов пірце, підхопили чиїсь руки й поклали на постіль на підлозі; за хвилю він уже спав глибоким, мертвим сном.