Читать книгу Пригоди Олівера Твіста - Чарлз Діккенс - Страница 7

Ной гнався чимдужче до притулку, ні на мить не зупиняючись і не озираючись навколо. Тільки вже біля самих воріт він відсапнувся, набрався духу, видушив з себе так-сяк кілька сліз і постукав у хвіртку; тут він скорчив таку скривджену й нужденну міну, що навіть воротар богадільний (а він бував у бувальцях і бачив на своєму віку переважно скривджені та нужденні обличчя) аж остовпів.

– Що з тобою, хлопче? – скрикнув він.

– Містере Бембль! Містере Бембль! – закричав Ной з добре вдаваним жахом і так голосно й розпачливо, що Бембль одразу почув його і вискочив на його лемент, як ошпарений, зі своєї хати, забувши навіть надягнути свого трикутного капелюха. (Цей цікавий факт треба відзначити, бо він свідчить про те, що під впливом якогось могутнього імпульсу навіть парафіальні сторожі здатні втрачати владу над собою й забувати власну гідність).

– О, містере Бембль, – скрикнув Ной, – Олівер, сер, Олівер…

– Що? Що? – перебив містер Бембль, і його холодні очі радісно заблищали. – Олівер утік? Ну, кажи, Ною, невже він справді утік?

– Ні, ні, сер, він не втік, але він вчинив злочин, – відповів Ной. – Він хотів убити мене, сер, а потім кинувся вбивати Шарлотту, а потім хазяйку… О! як боляче! Який жах, сер! – Тут Ной почав звиватися й корчитися, наче в’юн, даючи цим розуміти містерові Бемблеві, що скажений напад Олівера тяжко пошкодив якийсь його внутрішній орган і він нестерпуче страждає.

Побачивши, що несподівана новина справила на містера Бембля велике враження, Ной вирішив підлити масла в огонь і ще голосніше зарепетував.

На той час пан у білому жилеті вийшов на подвір’я; Ной побачив його і, збагнувши, що дуже корисно звернути на себе його увагу і викликати цим ще дужче обурення проти Олівера, – зарепетував, зовсім як нерізане порося, і являв тепер собою щось дійсно трагічне. Він дуже швидко досяг свого: на третьому кроці пан сердито обернувся й спитав, чого це щеня так верещить і чому Бембль не заткне йому пельки.

– Це бідне хлоп’я з дитячого захистку, – пояснив містер Бембль, – його покалічив і мало-мало не забив… Олівер Твіст.

– Сто чортів! – скрикнув пан у білому жилеті, круто зупиняючись. – Я це знав! З першої ж хвилини у мене з’явилось якесь передчуття, що цей дикун дограється до шибениці.

– Виявляється, що він зробив замах і на їхню дівчину служницю, – провадив містер Бембль із землисто блідим обличчям.

– І на господиню, – вставив Клейполь.

– І на господаря, чи так, Ною? – додав містер Бембль.

– Ні, господаря вдома не було, а то він був би і його забив, – відказав Ной, – він нахвалявся…

– Так він нахвалявся забити господаря, мій хлопчику? – перепитав пан у білому жилеті.

– Так, сер, – відповів Ной. – І прошу, сер, місіс питає, чи не міг би містер Бембль зайти до нас на часинку й відшмагати його, бо господаря вдома нема.

– Звісно, звісно, дитино, – мовив пан у білому жилеті, ласкаво всміхнувшись і поплескавши Ноя по голові, що була на три дюйми вище за його власну. – Ти добрий хлопчик, дуже добрий хлопчик. Ось тобі пені. А ви, Бемблю, ідіть негайно до Соуерберрі з ціпком, і вже самі побачите, що там робити. Глядіть, не панькайтесь там з ним.

– Ні, ні, сер, – відповів сторож, начіпляючи на свій ціпок батога, що його вживав для екзекуцій.

– І Соуерберрі скажіть, щоб він теж різок не жалкував. Без синців і батогів з цього шибеника не буде пуття, – прорік пан у білім жилеті.

– Не турбуйтесь, сер, я вже знатиму, як там раду дати, – відповів сторож.

Капелюх уже знову гордо сидів на своєму почесному місці, ціпка було направлено, і містер Бембль з Ноєм подалися підтюпцем до трунаревої майстерні.

Тут стан речей тим часом не змінився. Соуерберрі досі не повертався додому, а Олівер з неослабною силою грюкав так само у двері.

Місіс Соуерберрі наговорила Бемблеві таких жахливих речей про Оліверові злочинства, що той поклав за безпечніше вдатися з ним спершу в пересправи.

Тому він спочатку постукав у двері, а потім, притулившись губами до дірочки в замку, з притиском промовив:

– Олівере!

– Пустіть мене! – відгукнувся з льоху хлопчик.

– Чи пізнаєш ти, чий це голос, Олівере?

– Так, пізнаю.

– А чи страшно тобі? Чи тремтиш ти в цю мить, сер?

– Ні, – гордо кинув Олівер.

Ця неприродня, нечувана відповідь, якої містер Бембль ніяк не сподівався, збила його з пантелику. Він відскочив від дверей, випростав свій стан і в німому подиві обвів поглядом усіх присутніх.

– О, містере Бембль, він напевне збожеволів, – простогнала місіс Соуерберрі, – жоден тямущий хлопець не наважився б так з вами розмовляти.

– Це не божевілля, моя пані, – відповів містер Бембль після кількох хвилин глибокої задуми, – це м’ясо!

– Що? – скрикнула місіс Соуерберрі.

– М’ясо, моя пані, м’ясо, – повторив Бембль з притиском. – Ви перегодували його м’ясом. Ви штучно збудили в ньому бунтарський дух, що цілком не личить особі в його становищі. Місіс Соуерберрі, це вам підтвердять і члени Ради, а вони глибокі філософи-практики і добре розуміються на цьому. Нащо жебракам дух? Що вони з нього втнуть? Досить того, що ми підтримуємо життя їх тіла. Якби ви годували хлопця кашкою, моя пані, цього ніколи не трапилося б.

– Боже! Боже! – сплеснула руками місіс Соуерберрі, побожно підносячи очі до кухонної стелі. – Ось що значить бути милосердним.

Милосердя місіс Соуерберрі полягало в тому, що вона щедро наділяла Олівера найгіршими недоїдками та недогризками, на які ніхто не поласував би, і тому треба було, дійсно, великої саможертовності й природньої лагоди вдачі, щоб схилитися так покірно перед тяжким безпідставним докором містера Бембля.

– О, – промовив містер Бембль, коли шановна леді знову спустила очі додолу. – Єдине, чим тепер можна зарадити лихові, – це залишити хлопця в льосі на два-три дні, доки його прикрутить голод; потім його можна буде випустити, але протягом всієї його науки його треба буде тримати на самій каші. В нього небезпечна жилава натура, місіс Соуерберрі, з живущого він насіння: ось і лікар, і доглядачка казали мені, що матка його натерпілася стільки злигоднів, заким дочвалала до нас, що на її місці кожна порядна жінка була б померла на кілька тижнів раніше, а вона ще борсалася.

Розмова за дверима долітала невиразно до Олівера, але досить було його настороженому вухові почути якийсь натяк на покійну матір, як він затупотів і закалатав у двері з такою силою, що заглушив усі інші звуки. Тим часом надійшов Соуерберрі. Щоб викликати його обурення, жінки наговорили йому такого страхіття про Олівера, що він дійсно завзявся на хлопця, злісно шарпонув двері й немилосердно витяг його з льоху за комір.

Від нещодавньої розправи одежа на Оліверові обвисла лахміттям, обличчя було геть чисто подряпане й розквашене, чуприна збилася клоччям на лобі; проте гнівний рум’янець не збіг іще з його лиця, і, коли його витягли з льоху, він зміряв Ноя завзятим поглядом і не зморгнув.

– Фу ти ну ти, який красень! – сказав Соуерберрі, струсонувши Олівера за плечі, й боляче ляснув його по щоці.

– Він лаяв мою матір, – відповів Олівер.

– Ну, то що з того, невдячна паскудо? – визвірилася на нього місіс Соуерберрі. – Твоя мати заробила на те, що він сказав; навіть на ще гірше.

– Ні, не заробила.

– Ні, заробила! – гукнула місіс Соуерберрі.

– Брехня! – спалахнув Олівер.

Місіс Соуерберрі залилась сльозами.

Що було робити містерові Соуерберрі? Цей потік сліз вирішив усе. Хай би він зрадив себе і на одну мить завагався покарати Олівера якнайсуворіш, то кожен досвідчений читач зрозуміє, що одразу він був би став (як це завжди буває в подружніх сварках) несвітським грубіяном, негідником, потворою, карикатурою на чоловіка і т. д., і т. д. і взагалі був би дістав іще силу інших приємних епітетів, занадто численних, щоб вони умістилися у межах цього розділу. Але треба сказати, що Соуерберрі ставився до Олівера (наскільки сягали його далебі необмежені влада й міць) досить прихильно, може, тому, що був у ньому матеріально зацікавлений, а може, й тому, що місіс Соуерберрі зненавиділа його з першого погляду. Але в цьому разі буйний потік сліз його дружини не дозволяв гаяти часу, тому він відшмагав Олівера так, що навіть місіс Соуерберрі залишилася задоволена й потреба в додатковій допомозі Бемблевого ціпка, властиво кажучи, майже відпала. На решту дня Олівера знову замкнули до темного льоху, де він міг розкошувати досхочу на хлібі й воді (в його розпорядженні був цілий водогін).

Увечері місіс Соуерберрі, пом’янувши попереду під дверима кілька разів недобрим словом покійну Оліверову матір, зазирнула до льоху й наказала хлопцеві йти спати на звичайне місце, і він пішов, а слідом за ним неслися регіт і грубі дотепи Шарлотти та Ноя.

Лише зоставшись на самоті в тиші похмурої трунарні, віддався Олівер тим почуттям, що мусили неминуче повстати в його ще зовсім дитячій душі після пережитої кривди й образи останнього дня. Він кепкував зі своїх гнобителів, він стерпів не зморгнувши біль і побої, у його серці зростала й ширилася гордість, що не попустила б вирватися з його грудей останньому зойкові – хай би вони його живцем на вогні смажили. Але тепер, коли навкруги не було нікого, хто б міг чути й бачити його, він упав навколішки на підлогу й, затуливши лице руками, заридав такими слізьми, якими – дай Боже – ніколи не плакати дитині.

Довго стояв так Олівер, мов занімів. Свічка вже зовсім розтопилася в ліхтареві, коли він підвівся на ноги. Обережно озирнувшись на всі боки й наставивши вухо, він тихенько відімкнув двері й виглянув надвір.

Стояла холодна темна ніч. Хлопчикові здалося, що зорі мерехтять далеко вище над землею, ніж звичайно; було тихо, не дмухав вітер, а темні тіні, що падали на землю від дерев, видавали мерцями – такі німі й нерухомі були вони.

Олівер знову обережно зачинив двері і, користуючись з останніх відлисків свічки, зв’язав у хустину своє убоге добро й сів на ослоні дожидати дня.

Тільки-но засіріло надворі й перші бліді тіні світанку несміливо пробилися крізь щілинки віконниць у майстерню, Олівер підвівся й визирнув на вулицю – на мить завмер, вагаючись, на порозі, а потім хутко причинив за собою двері.

Він глянув ліворуч, праворуч і не знав, у який бік тікати. Але потім згадав, що навантажені бендюги звертали завжди вгору, як їхали за місто, і пішов цією саме дорогою; незабаром він натрапив на стежку, що йшла навскоси через поле і, як він знав, виходила потім знову на шлях. Він пам’ятав, як він уперше йшов нею, коли містер Бембль забрав його з «ферми». Стежечка проходила повз знайомий котедж, Оліверове серце швидко застукало в грудях, коли він це збагнув; він навіть хотів був повертатися назад, але пройшов уже занадто багато й не так швидко встиг би повернутися додому, та до того ж було ще дуже рано: навряд чи хто-небудь перестріне його. І він пішов.

А ось і знайома ферма. Все тихо, нікого не видко. Олівер зупинився й зазирнув у садок. Якийсь маленький хлопчик полов траву на грядках; він глянув угору, і Олівер пізнав бліде личко свого колишнього товариша. Він дуже втішився, вгледівши його на прощання, бо, хоча хлопча було значно молодше за нього, вони колись дуже добре товаришували і їм було що згадати: скільки разів їх били, морили голодом і садовили до карцера разом!

– Тс-с, Дік! – прошепотів Олівер, коли хлопчик підбіг до хвіртки й протянув йому назустріч через штахети свої рученята. – Чи вже хто-небудь встав?

– Ніхто, всі сплять, крім мене.

– Нікому не кажи, що ти мене бачив, Діку, – провадив Олівер, – я тікаю. Вони знущаються з мене, Діку, і я йду шукати долі далеко-далеко, світ за очі. А як ти зблід…

– Я чув, як лікар їм казав, що я вмираю, – відповіло хлоп’ятко, блідо всміхаючись. – Я такий радий, такий радий, що побачив тебе, Оліверчику, тільки не стій тут довго.

– Ні, ні, не буду, я тільки хотів попрощатися з тобою, – відповів той. – Ми ще побачимось, я знаю, що побачимось! Ти вичуняєш і будеш здоровий і щасливий!

– Так, тільки вже як умру, – зітхнуло хлоп’ятко, – мабуть, лікар казав правду, Оліверчику, бо мені так часто сняться різні люди, яких я ніколи не бачу вдень. Поцілуй мене, – попрохало воно, злазячи на низеньку хвіртку й обвиваючи рученятами Оліверову шию. – Прощавай, Оліверчику!