Читать книгу Рибалки - Чiґозі Обіома - Страница 5

Батько був орлом.

Могутнім птахом, який улаштував своє гніздо вище за решту собі подібних і ширяв у повітрі, наглядаючи за своїми молодими орлятами, як король наглядає за троном. Наш будинок – бунгало на три спальні, яке він придбав того року, коли народився Ікенна, – був його високим гніздовищем; місцем, де він владарював зі стиснутим кулаком. Саме тому згодом усі думали, що коли б він не поїхав з Акуре, наша домівка не стала б такою вразливою, і ті напасті, що випали на нашу долю, ніколи б не сталися.

Батько був незвичайною людиною. Коли всі підхопили псалми про контроль за народжуваністю, він – єдина дитина в родині, де мати понад усе хотіла йому братів і сестер, – мріяв про будинок, повний дітей, мріяв про цілий клан нащадків зі своєї плоті. Ця мрія стала приводом для численних кепкувань у кусючій економічній ситуації в Нігерії 1990-х років, але він відмахувався від образ так, ніби то були просто комарі. Батько накреслив ескіз нашого майбутнього – мапу мрій. Ікенна мав стати лікарем, але пізніше, потому як Ікенна з раннього віку почав виказувати захоплення літаками, а також узявши до уваги той факт, що в Енуґу, Макурді й Онічі були авіаційні школи, в яких Ікенна міг би навчатися, батько змінив лікаря на пілота. Боджа мав стати юристом, а Обембе – родинним лікарем. Попри те, що я хотів бути ветеринаром, лісником чи доглядачем тварин у зоопарку – та взагалі будь-де, аби там були тварини, – батько вирішив, що я стану професором. Девід, наш молодший брат, якому ледве виповнилося три роки, коли батько переїхав до Йоли, мав стати інженером. Лише для Нкем, нашої однорічної сестри, батько не мав готового вибору кар’єри. Він казав, що для жінок вирішувати такі речі немає потреби.

Ми від самого початку знали, що рибальства в батьковому списку не було й близько, але в той час про це не думали. Турбуватися ми почали від того вечора, коли мати пригрозила розповісти батькові про нашу риболовлю, розпаливши наш страх перед гнівом тата. Їй здавалося, що нас до цього підбили злі духи, яких треба вигнати ударами батога. Вона знала, що ми радше волітимемо, аби сонце впало на землю й спопелило її разом із нами, аніж відчуємо силу батькового прочухана на шкірі своїх сідниць. Як вона сказала, ми забули, що наш батько не та людина, яка взує чужого черевика, якщо власний намокне, – він радше ходитиме по землі босоніж.

Коли наступного дня, у суботу, вона пішла до крамниці з Девідом і Нкем, ми зробили все, аби знищити всі докази нашого промислу. Боджа поквапливо приховав свої вудки й одну запасну під іржавенькими листами покрівлі – залишками з 1974 року, коли звели наш будинок, – що стояли під парканом коло материних грядок із помідорами. Ікенна знищив свої вудки й викинув уламки до смітника за огорожею.

Тієї суботи нас навідав батько, і це сталося точно через п’ять днів після того, як нас упіймали за риболовлею біля річки. Напередодні його відвідин ми з Обембе вибагливо молилися, бо я сказав, що Бог міг би й торкнутися батькового серця, аби той утримався від шмагання. Ми разом стали на підлогу навколішки й завели:

– Господи Боже, якщо ти любиш нас так, як кажеш, – Ікенну, Боджу, Бена й мене, – почав Обембе, – то не дай батькові приїхати нас навідати знову. Нехай залишається в Йолі, просимо тебе, Господи. Будь ласка, почуй нас: знаєш, як сильно він нас шмагатиме? Ти це розумієш? От послухай, у нього є батоги з волячої шкіри, kobokos, які він купив у м’ясника, – ото вже вони болючі! Слухай, Господи, якщо ти дозволиш йому повернутися й відшмагати нас, то ми більше не ходитимемо до недільної школи і ніколи більше не співатимемо й не плескатимемо в долоні у церкві! Амінь.

– Амінь, – повторив я за ним.

Коли батько приїхав опівдні того дня, погудівши клаксоном під ворітьми, як він часто робив, заїжджаючи до двору серед радісного галасу, ми з братами не вийшли його привітати. Ікенна запропонував, щоб ми залишилися у кімнатах і вдали, що поснули, тому що могли б роздратувати батька ще більше, якби вийшли його зустрічати «просто так, ніби нічого не сталося». Тож ми зібралися в кімнаті Ікенни, уважно прислухаючись до батькових рухів і чекаючи миті, коли мати почне свою доповідь, а вже вона була гарною оповідачкою. Щоразу, коли батько повертався, вона сідала біля нього на великій канапі у вітальні і детально змальовувала, як жила родина за його відсутності, – включаючи такі категорії, як виниклі родинні потреби й те, як їх було задоволено, у кого вона що позичала, наші успіхи у школі, церкві. Окремо вона доводила до його відома випадки непокори, які вважала неприпустимими і які, на її думку, заслуговували на його покарання.

Я пам’ятаю, як вона колись два вечори поспіль годувала його розповіддю про те, як одна жінка з нашої пастви народила дитину, повідомивши навіть про її вагу. Вона розповідала про диякона, котрий випадково перднув, стоячи на подіумі в церкві минулої неділі, і описала, як мікрофони посилили той ганебний звук. Мені особливо сподобалося, як вона переповіла випадок, коли в нашому районі лінчували злодія – як натовп збив того втеклого крадія на землю градом каміння, і як вони дістали десь автомобільну покришку й приладнали йому на шию. Вона підкреслила загадковість миттєвої появи в натовпі бензину і те, що злодій не встиг і кашлянути, як уже горів. Так само уважно, як і батько, я слухав, як вона описувала вогонь, що огорнув злодія, і те, як особливо яскраві його пасма здійнялися на найволохатіших ділянках його тіла – особливо на лобковій – і як повільно воно поглинуло його. Мати описувала калейдоскоп вогню, що оповив злодія сяйвом від язиків полум’я, і його зойк такими живими фарбами, що картина охопленої вогнем людини так і закарбувалася в моїй пам’яті. Ікенна інколи казав, що якби мати здобула освіту, то стала б чудовим істориком. Він мав рацію, бо мати рідко коли пропускала будь-яку деталь того, що сталося за батькової відсутності. Вона розповідала йому про кожну подію.

Отож спочатку вони говорили про поточні питання: про батькову роботу і його думку щодо знецінення найри за «цього гнилого устрою під владою теперішньої адміністрації». Хоч ми з братами завжди хотіли мати такий словниковий запас, який мав батько, були часи, коли ми його зневажали, і часи, коли той лексикон здавався просто необхідним, як у випадках, коли він говорив про політику, про яку не можна було балакати мовою іґбо через відсутність потрібних слів. Серед таких понять була й «аміністація», як мені тоді чулося це слово. Центральний Банк котився до прірви, і головною темою озвучених того дня батькових роздумів було можливе наближення смертної години Ннамді Азіківе, першого президента Нігерії, якого батько любив і вважав наставником. Зік, як його називали, лежав у шпиталі в Енуґу. Батько говорив песимістично. Він побивався через негідний стан закладів охорони здоров’я в нашій країні. Він кляв диктатора Абачу і бідкався через маргіналізацію народу іґбо в Нігерії. Решту часу, поки вечеря не була готова, він нарікав на британців, котрі породили чудовисько, утворивши Нігерію як єдину країну. Коли ми почали їсти, мати взяла диригентську паличку у свої руки. Чи знав батько, що усі вихователі в дитсадку, до якого пішла Нкем, її полюбили? Коли він спитав: «Ezi okwu – Он як?» – вона переповіла йому хронологію досягнень маленької Нкем. «А як тут Оба, король Акуре?» – поцікавився батько, тож вона розповіла йому геть усе про сварку Оби з військовим губернатором штату, столицею якого було місто Акуре. Мати продовжувала говорити, аж раптом, коли ми того вже не чекали, сказала:

– Діме, я хочу тобі дещо розповісти.

– Я уважно слухаю, – відповів батько.

– Діме, твої сини Ікенна, Боджа, Обембе й Бенджамін утнули найгіршу, абсолютно й невимовно погану річ.

– Що вони зробили? – спитав батько, різко клацнувши столовим сріблом значно гучніше, ніж до того.

– Ох, гаразд, Діме. Ти знаєш матір Іябо, жінку Юсуфа, ту, що торгує арахісом…

– Так, так, я її знаю, переходь хутшіч до того, що вони зробили, подруго моя! – вигукнув він. Батько часто називав когось «друже мій» чи «подруго моя», коли та людина його дратувала.

– Ehen, ця жінка продавала арахіс тому старому священику з Небесної Церкви, що коло Омі-Али, аж коли на стежці, що веде до річки, з’явилися хлопці. Вона їх одразу впізнала, гукала до них, але вони й не озирнулися. Жінка сказала священикові, що знає їх, а він розповів, що ці хлопці вже багато днів рибалять на річці і що він їх кілька разів намагався попередити, та вони й слухати не хотіли. А знаєш, що є найтрагічнішим? – мати плеснула долонями, щоб підготувати його до нещадної відповіді на це питання. – Мати Іябо впізнала у тих хлопцях твоїх синів: Ікенну, Боджу, Обембе і Бенджаміна.

Настала хвилина тиші, під час якої погляд батька блукав кімнатою і зупинявся на різних предметах: на підлозі, на стелі, на завісці – на будь-чому, немов просячи їх бути свідками того, про яку негідну поведінку йому щойно розповіли. Поки тривала тиша, я також роздивлявся навколо. Я переводив погляд від футболки Боджі, що висіла біля дверей, на шафу, а звідти – на календар на стіні. Ми називали його календарем М.К.О., бо на ньому ми четверо стояли з М.К.О. Абіолою, колишнім кандидатом у президенти. Я помітив дохлого таргана – можливо, убитого в гніві – його голова тепер була розмазана по вичовганому жовтому килимку. Це нагадало мені про ті зусилля, яких ми доклали, щоб знайти ігрову приставку, яку батько заховав від нас і яка б утримала нас від риболовлі. Якось у пошуках приставки ми обшукали кімнату батьків, поки мати з малечею кудись пішла, але її ніде не було – ані в батьковій шафі, ані в жодному з незліченних комодиків. Тоді ми взяли батькову стару металеву скриню, ту, про яку він казав, що її придбала для нього наша бабуся, коли він уперше поїхав із села до Лаґоса 1966 року. Ікенна був певен, що приставка лежала там. Ми перенесли залізну скриню, що була важка, наче труна, до кімнати Ікенни й Боджі. Тоді Боджа ретельно перепробував усі ключі, що в нас були, аж поки кришка зі скрипом не підстрибнула вгору. Поки вони несли скриню, з неї виліз тарган, видерся на іржаву кришку й полетів собі геть. Коли Ікенна відкинув кришку, кімнату заповнили темно-червоні комахи. Ми й оком не встигли змигнути, як один тарган уже опинився на жалюзі, інший повз головою донизу дверцятами шафи, а ще один заповзав у кросівок до Обембе. Ми з братами з криками тупотіли по тисячах тарганів майже тридцять хвилин, намагаючись наздогнати їх, а вони розбігалися навсібіч. Тоді ми винесли скриню геть. А після того, як ми замели кімнату від тарганів, Обембе приліг на ліжку, і я побачив у нього на підошвах розтовчені шматки тарганів: відокремлений зад, розтовчену сплющену голову з вилізлими очима, шматки відірваних крил, що позалазили аж у проміжки між його пальцями, і жовту речовину, що вичавилася з грудей комах. Один лежав під його лівою ногою, розплющений до товщини паперу, з розчепіреними крилами.

Мої думки, подібні до монетки, що обертається, застигли, коли батько неочікувано спокійним голосом сказав:

– Отож, Адаку, ти сидиш тут і по всій правді кажеш мені, що мої хлопці – Ікенна, Боджанонімеокпу, Обембе й Бенджамін – і були тими, кого бачили на річці? Саме на тій небезпечній річці, де встановлено комендантську годину, і на якій, як відомо, зникали навіть дорослі?

– Так і є, Діме, вона бачила саме твоїх синів, – відповіла вона англійською, бо батько раптом перейшов на неї і наголосив кожен склад у слові «зникали» особливим тоном.

– Сили небесні! – кілька разів швидко повторив батько, викрикуючи так, що склади розділилися, і два слова звучали як «Сили-не-бесні», нагадуючи звуки, коли хтось біжить металевою поверхнею.

– Що це з ним? – спитав Обембе, наблизившись до самісінької межі плачу.

– Та закрий свого рота, – тихо гаркнув Ікенна. – Хіба я не казав вам кинути рибалити? Але ви всі вирішили послухатися Соломона. Ось вам результат.

Батько спитав:

– То ти справді хочеш сказати, що вона бачила моїх хлопців? – одночасно з Ікенною, і ми почули, як мати відповіла: «Так».

– Сили небесні! – вигукнув батько ще голосніше.

– Вони всі в хаті, – сказала мати, – спитай їх і дізнаєшся сам. Як подумаю, що вони справді купили рибальське знаряддя, гачки, вудилища й грузила на кишенькові гроші, що ти їм давав, то стає ще гіркіше.

Матір виразно акцентувала слова «на кишенькові гроші, що ти їм давав», і це глибоко вжалило батька. Він, певно, почав звиватися, як проколотий черв’як.

– І довго вони цим займалися? – спитав він. Мати, прагнучи відмежуватися від провини, трохи повагалася, і тоді батько рикнув: – Хіба я говорю до глухонімої?

– Три тижні, – визнала вона переможеним голосом.

– Сили небесні! Три тижні, Адаку. З тобою під одним дахом?

Однак то була брехня. Ми сказали матері, що все тривало три тижні, бо сподівалися, що це зменшить нашу провину. Але навіть цієї неточної інформації було досить, щоб розпалити батьків гнів.

– Ікенно! – заревів він. – Іке-енно!

Ікенна, який увесь цей час, відколи мати почала свою розповідь, сидів на підлозі, підскочив на рівні. Спочатку він кинувся до дверей, тоді зупинився, ступив назад і взявся рукою за сідницю. Він одягнув ще одні шорти, щоби бодай трохи зменшити вплив того, що на неї чекало, хоча він, як і решта з нас, розумів, що батько, скоріш за все, битиме по голій шкірі.

Він підняв голову й крикнув:

– Сер!

– Зараз же йди сюди!

Ікенна, обличчя якого було всипане веснянками, схожими на бубони, пішов уперед, зупинився перед невидимим бар’єром, що раптом виник на його шляху, а тоді вибіг з кімнати.

– Вийдіть усі сюди, перш ніж я дорахую до трьох! – гукнув батько. – Бігом!

Ми відразу сипонули з кімнати й стали тлом позаду Ікенни.

– Я так розумію, ви чули, що розповіла мені ваша мати, – сказав батько, і на його лобі проступили довгі смуги вен. – Це правда?

– Це правда, сер, – відповів Ікенна.

– Тож… це правда? – сказав батько, і його очі миттєво прикипіли до опущеного лиця Ікенни.

Розлючений, він не став чекати відповіді, а одразу ж пішов до своєї кімнати. Мої очі впали на Девіда, який сидів на одному з диванів з пакунком печива в руці й готувався дивитись, як нас відшмагають, а тим часом батько повернувся з двома батогами, один закинувши на плече, а інший міцно стиснувши в руці. Він витяг на середину кімнати невеличкого столика, за яким зазвичай їв. Мати, яка щойно прибрала з нього тарілки й протерла ганчіркою, застебнула раппу на грудях і стала вичікувати миті, коли батькове покарання зайде надто далеко.

– Кожен із вас простягнеться скатертю на цьому столі, – сказав батько. – Кожен отримає свого прочухана по голій шкірі, так, як ви прийшли у цей грішний світ. Я впріваю й мордуюся, щоб відправити вас до школи, щоб ви отримали західну освіту, як цивілізовані люди, а натомість ви захотіли стати рибалками. Ри-бал-ка-ми! – він кілька разів вигукнув це слово, наче для нього воно звучало прокляттям, і, повторивши його надцять разів, він наказав Ікенні витягнутися на столі.

Покарання було суворим. Батько змусив нас рахувати отримані удари. Ікенна і Боджа, простягнувшись на столі зі скатаними донизу шортами, налічили відповідно двадцять і п’ятнадцять, тоді як ми з Обембе нарахували по вісім ударів кожен. Мати намагалася втрутитися, але її відштовхнуло суворе батькове попередження, що як вона заважатиме, то теж отримає своє разом із нами. Зважаючи на те, як сильно розсердився, він міг говорити це цілком серйозно. Батька не зворушили ані наші крики, писки й верески, ані материні благання, і він продовжував нас шмагати, втовкмачуючи нам, як він працює, щоб заробити для нас гроші, і люто випльовуючи слово «рибалки», а тоді повернувся до своєї кімнати, закинувши батоги на плече й залишивши нас триматися ззаду за штани й рюмсати.

* * *

Вечір після прочухана був жорстоким. Як і мої брати, я відмовився від вечері, попри голод і принадні аромати смаженої індички та плантанів – рідкісної страви, яку приготувала мати, знаючи, що гордість не дозволить нам вечеряти, і сподіваючись покарати нас ще сильніше. Взагалі, до того дня додо (смажені плантани) не готувалося в нашому домі дуже давно. Мати наклала на нього заборону роком раніше, після того як ми з Обембе поцупили кілька шматків із холодильника, а тоді збрехали, що бачили, як додо поїли пацюки. Мені страшно хотілося вибратися тихенько з кімнати й узяти з кухні одну з чотирьох тарілок, у які мати насипала наші порції страви, але я не смів цього робити, бо боявся, що цим зраджу братів, які замислили голодування на знак протесту. Цей невтамований голод посилив мій біль, тож я плакав до пізньої ночі, аж поки не поринув у сон.

Наступного ранку мати розбудила мене, поплескавши по плечі й сказавши:

– Прокидайся, Бене, прокидайся. Батько хоче тебе бачити, Бене.

Кожна клітина мого тіла горіла вогнем. Здавалося, що на сідницях стало більше плоті. Однак мене втішило, що наше голодування не триватиме увесь наступний день, як я побоювався. Ми ж бо завжди після таких суворих покарань копилили на батьків губи і якийсь час уникали і їх самих, і їжі, щоб відплатити їм і – якщо пощастить – змусити їх вибачитися й замиритися з нами. Але цього разу ми не мали нагоди так вчинити, бо батько сам покликав нас до себе.

Щоб підвестися з ліжка, я спочатку підповз до його краю, а тоді повільно опустив ноги, і вмить мої сідниці пронизало цвяхами болю. Коли я увійшов у вітальню, там і досі було напівтемно. Минулого вечора вимкнулася електрика, і зараз вітальню освітлювала лише гасова лампа, що стояла посеред столу. Боджа, який з’явився в кімнаті останнім, прийшов накульгуючи й кривлячись за кожним рухом. Коли ми всі розсілися по місцях, батько довго на нас дивився, поклавши підборіддя на руки. Мати, яка сиділа обличчям до нас на відстані простягнутої руки від мене, розв’язала з одного боку сповивальну раппу, зв’язану вузлом під пахвою, і підняла бюстгальтер. Її кругла, наповнена молоком цицька одразу зникла в крихітних обіймах Нкем. Немовля пожадливо накрило ротом округлу, темну й пружну пипку, мов тварина, яка накинулася на свою здобич. Батько з цікавістю подивився на пипку, а коли та зникла з очей, зняв окуляри і поклав їх на стіл. Щоразу, як він знімав окуляри, наша з Боджею разюча схожість на нього – темна шкіра й голова у формі квасолини – проступала ясніше. Ікенна й Обембе були загорнуті у материну шкіру кольору термітника.

– Гаразд, слухайте всі, – сказав батько англійською. – Те, що ви зробили, завдало мені болю з кількох причин. По-перше, перед тим, як поїхати, я казав вам не завдавати клопотів матері. А що ви зробили? Познайомили її – і мене – з батьком усіх клопотів.

Він переводив погляд з одного обличчя на інше.

– Слухайте мене, те, що ви зробили, було дійсно погано. Погано. Як діти, які отримують західну освіту, можуть брати участь у такому варварському промислі? – На той момент я ще не знав слова «промисел», але через те, як батько викрикнув його, я зрозумів, що слово це лихе. – І, по-друге, мене і вашу матір жахнули небезпека і ризик, на які ви пішли. Це геть не та школа, до якої я вас послав. Ніде навколо тієї смертоносної річки ви не знайдете корисних книжок. – Далі він говорив зі смертельно серйозним обличчям, піднявши руку в королівському жесті: – Попереджаю вас, друзі мої, – будь-кого, хто принесе до цього будинку зі школи погану оцінку, я відправлю в село працювати на фермі або збирати пальмовий сік на вино – ogbu-akwu.

– Боже борони! – відкинула таку перспективу мати, клацнувши над головою пальцями, щоб відігнати сповнені негативної енергії батькові слова. – Ніхто з моїх дітей туди не потрапить.

Батько сердито глянув на неї.

– Так, Боже борони, – сказав він, передражнюючи материн турботливий голос. – Як Бог може їх уборонити, якщо просто під твоїм носом, Адаку, вони шість тижнів ходили до тієї річки? Шість. Повних. Тижнів. – Він похитав головою, відраховуючи шість тижнів на пальцях. – А тепер слухай, подруго моя, ти мусиш упевнитися, що вони читають свої книжки. Чуєш мене? І зачинятимешся ти тепер о п’ятій, а не о сьомій. І не працюватимеш у суботу. Я не допущу, щоб ці діти скотилися в прірву в тебе під носом.

– Я почула тебе, – відповіла мати мовою іґбо, цмокаючи язиком.

– Загалом, – продовжував батько, обводячи очима наше розірване півколо, – відтепер стримуйте свої примхи. Намагайтеся бути хорошими дітьми. Нікому не подобається шмагати власних дітей. Нікому.

Примхами, як ми зрозуміли з багатьох прикладів батькового використання цього слова, було потурання непотрібним бажанням. Він хотів ще шось сказати, але його урвав вентилятор на стелі, що раптово ожив, сповістивши про несподіване відновлення постачання примхливої електрики. Мати увімкнула електричну лампу й прикрутила ґнота гасової. У запалій тиші я перевів погляд на календар, бо саме на нього падало електричне світло: хоч тепер був уже березень, календар і досі був на лютневій сторінці, що зображувала орла в польоті – із розправленими крилами, витягнутими лапами, загнутими кігтями і ясними сапфіровими очима, що дивилися в об’єктив. Його велич накривала усе аж до горизонту, зображеного на тлі, неначе світ належав йому, і він був творцем усього – крилатим і пернатим богом. Раптом у мене промайнула сповнена гострого страху думка, що за якусь невловиму мить усе зміниться й урве його тривалу нерухомість. Я боявся, що застиглі пташині крила зараз розклякнуть і почнуть битися. Я боявся, що ці пронизливі очі от-от блимнуть, а лапи поворухнуться. Я боявся, що коли це станеться – коли орел залишить своє місце, свою частину неба, в якій застиг від другого лютого, коли Ікенна перегорнув сторінку календаря – світ і все в ньому зміняться так, що їх більше не можна буде впізнати.

– З іншого боку, я хочу, аби ви всі зрозуміли, що хоч ви повелися недобре, ваш вчинок знову показав, що ви маєте сміливість братися за щось ризиковане. Такий зухвалий дух – це дух чоловіків. Отож я хочу, щоб від сьогодні ви направили цей дух на щось більш плідне. Я хочу, щоб ви стали іншими рибалками.

Ми всі здивовано перезирнулися, окрім Ікенни, котрий стояв, опустивши очі додолу. З нас усіх він найбільше постраждав від покарання, тому що батько, покладаючи на нього більшу частину провини, шмагав його найсильніше, не знаючи, що Ікенна намагався нас зупинити.

– Я хочу, щоб ви стали командою рибалок, яка ловитиме хороші мрії і не відступить, поки не виловить найбільшу. Я хочу, щоб ви стали джаґернаутами, грізними й нездоланними рибалками.

Це глибоко мене здивувало. Я був подумав, що він зневажає це слово. Силкуючись зрозуміти суть сказаного, я глянув на Обембе. Він кивав головою на все, що казав батько, і його чоло освітилося від легкої, мов натяк, усмішки.

– Добре, хлопці, – пробурмотів батько, і широка усмішка пом’якшила різкі зморшки, виткані злістю і люттю на полотні його обличчя. – Слухайте, відповідно до того, чому я вас завжди вчив, що в будь-чому поганому завжди можна знайти щось хороше, я скажу вам, що ви можете стати іншим різновидом рибалок. Не тими, хто ловить щось у брудному потоці помиїв, як Омі-Ала, але рибалками розуму. Хватами. Дітьми, що черпатимуть руками з річок, морів та океанів цього життя і стануть успішними: лікарями, пілотами, професорами, юристами. Так?

Він знову обвів нас очима.

– Ось якими рибалками я хочу бачити своїх дітей. То як, готові прочитати слова гімну?

Обембе і я миттєво закивали головами. Він глянув на іншу пару, що втупила очі в підлогу.

– Боджо, а ти?

– Так, – неохоче пробурмотів Боджа.

– Іке?

– Так, – сказав Ікенна після тривалої паузи.

– Дуже добре, а тепер усі скажіть «джа-ґер-наути».

– Джа-ґер-наути, – повторили ми всі.

– Грізні. Г-р-і-з-н-і. Грі-зні.

– Не-здоланні.

– Рибалки, які ловлять хороше.

Батько засміявся глибоким горловим сміхом, поправив краватку й пильно нас оглянув. Розігнавши голос у крещендо й скинувши в повітря кулака так, що краватка злетіла вгору, він закричав:

– Ми – рибалки!

– Ми – рибалки! – підхопив наш хор на повний голос, і кожен з нас здивувався, як раптово – і майже без зусиль – ми прийшли у такий захват.

– Ми – продовження наших вудилищ, гаків і грузил.

Ми повторили, але він почув, що хтось сказав «подовження» замість «продовження», тож змусив нас промовити це слово окремо, перш ніж повести далі. А перед тим він покартав нас за те, що ми не знаємо цього слова, бо весь час говоримо мовою йоруба замість англійської – мови «західної освіти».

– Ми нездоланні, – продовжив він, і ми повторили за ним.

– Ми грізні.

– Ми джаґернаути.

– Ми ніколи не програємо.

– Оце добре, хлопці, – сказав він, коли наші голоси вгамувалися, як осад у збовтаній пляшці. – А тепер, може, нові рибалки мене обіймуть?

Почуваючись ошуканими магічним батьковим переходом від глибокої відрази до схвалення, ми один за одним повставали на ноги й засунули голови під поли його розстебнутого піджака. Ми обіймали тата по кілька секунд, під час яких він плескав і цілував наші голови, а тоді ритуал повторювався з наступним. Після того він узяв свого дипломата й витягнув новенькі 20-найрові купюри, перемотані папірцем з емблемою Центрального банку Нігерії. Він дав Ікенні й Боджі по чотири купюри кожному, а нам з Обембе – по дві. Ще по одній він виділив для Девіда, який заснув на дивані, і Нкем.

– Не забувайте того, що я вам сказав.

Ми всі закивали, і він уже був пішов, але раптом його ніби хтось гукнув, тож він розвернувся й підійшов до Ікенни. Поклавши руки на його плечі, він сказав:

– Іке, ти знаєш, чому я шмагав тебе найсильніше?

Ікенна, що й досі роздивлявся підлогу, наче то був екран у кінотеатрі, пробурмотів:

– Так.

– І чому? – спитав батько.

– Тому що я народився першим, я їхній лідер.

– Добре, пам’ятай про це. Відтепер, перш ніж робити що-небудь, озирайся на них. Вони роблять те саме, що й ти, і йдуть туди, куди йдеш ти. Це добре, що ви всі так тримаєтеся одне одного. Тому, Ікенно, не заведи братів на манівці.

– Так, татку, – відповів Ікенна.

– Добре їх направляй.

– Так, татку.

– Добре їх веди.

Ікенна трохи повагався, а тоді пробурмотів:

– Так, татку.

– Завжди пам’ятай, що кокос, який падає в цистерну, доводиться дуже добре вимити, перш ніж його можна буде їсти. Я хочу сказати, що коли ти вчиниш щось неправильне, мені доведеться тебе виправити.

Нашим батькам часто доводилося пояснювати вирази з прихованим значенням, тому що іноді ми розуміли їх буквально, але вони вчилися розмовляти саме так, бо саме таку структуру має наша мова – іґбо. Хоч в ній існує й буквальний відповідник попереджувальній фразі «стережися», вони казали «Jiri eze gi ghuo onu gi onu – Порахуй зуби язиком». Розпікаючи якось Обембе за провину, батько вибухнув реготом, коли побачив, що Обембе водить язиком по периметру рота – щоки набугрилися, а підборіддям потекла слина, поки він намагався провести стоматологічний перепис населення. І тому наші батьки, коли сердилися, найчастіше вдавалися до англійської, бо, розгнівавшись, вони не хотіли пояснювати сказане. Але навіть англійською батько часто зловживав як мудрованими вокабулами, так і англійськими ідіомами. Якось Ікенна розповів нам, що коли був дитиною, ще до того, як я народився, батько серйозним тоном сказав йому «взяти час на роздуми», і він, послухавшись, виліз на обідній стіл і зняв настінного годинника з гачка.

– Я зрозумів, сер, – сказав Ікенна.

– Тож ви виправилися, – сказав батько.

Ікенна кивнув, і батько – подібної миті я не пам’ятав – попросив його пообіцяти. Я бачив, що це здивувало навіть Ікенну, бо батько вимагав від своїх дітей коритися своїм словам – він ніколи не просив взаємної згоди чи обіцянки. Коли Ікенна сказав «я обіцяю», батько розвернувся й вийшов на вулицю, а ми вибігли за ним і дивилися, як його машина їде геть запилюженою дорогою, і нам було сумно від того, що він знову поїхав від нас.