Читать книгу Рибалки - Чiґозі Обіома - Страница 6

Ікенна був пітоном.

Дикою змією, що виросла у страхітливе гадище, живучи на деревах, у царинах, що вище решти змій. Ікенна перетворився на пітона після шмагання. Воно змінило його. Ікенна, якого я знав, став іншим: моторним і запальним хлопцем, який увесь час неспокійно рухався. Це перетворення почалося значно раніше, воно йшло поступово, внутрішньо й задовго до шмагання. Але саме після покарання вперше проступили назовні його прояви, спонукаючи його до таких вчинків, на які ми й не думали, що він спроможний, – і першим з них було бажання скривдити дорослого.

Десь через півгодини після того як батько поїхав до Йоли, щойно мати пішла до церкви з нашими молодшими, Ікенна зібрав нас із Боджею й Обембе у своїй кімнаті й оголосив, що ми мусимо покарати Ію Іябо – жінку, що нас виказала. Ніхто з нас не пішов того дня до церкви, посилаючись на те, що нездужаємо після шмагання. Ми всі посідали на ліжко і слухали.

– Я маю увігнати в неї зуби, і ви мусите мені допомогти, бо все сталося через вас, – сказав він. – Якби ви мене послухали, вона не мала б чого розповідати, і батько б мене так сильно не побив. От подивіться, подивіться…

Він розвернувся й опустив шорти. Обембе миттю заплющив очі, а я побачив червоні смуги на пухких половинках сідниць. Вони були наче смуги на спині Ісуса з Назарета – одні довгі, інші короткі, деякі перетиналися, утворюючи червоний X, а деякі йшли окремо від решти, як лінії на долоні якоїсь людини з нещасливою долею.

– От до чого ви з тією ідіоткою мене призвели. Тому ви всі мусите придумати, як нам її покарати, – Ікенна клацнув пальцями. – Треба зробити це сьогодні. Тоді вона знатиме, що до нас краще не лізти, бо так не минеться.

Поки він говорив, за вікном мекекнула коза. Ммбрее-ее-геге-е-е-е!

Це розсердило Боджу.

– Знову ця коза, ця скажена коза! – закричав він, зводячись на ноги.

– Сядь назад, – гаркнув Ікенна. – Дай їй спокій, а мені – ідеї щодо тієї жінки, поки мама не повернулася з церкви.

– Гаразд, – сказав Боджа й сів. – Ти ж знаєш, що Ія Іябо тримає багато курей? – Боджа сидів, повернувшись обличчям до вікна, звідки й досі чулося козине мекання. Хоч було видно, що його думки залишалися з тією козою, він сказав: – Так, вона тримає їх цілу купу.

– Здебільшого півнів, – докинув я, прагнучи пояснити йому, що коли вони співають – то півні, а не кури.

Боджа вискалився на мене, зітхнув і сказав:

– Так, але тобі конче треба уточнювати стать тих курей? Я тобі скільки разів казав не приплітати своє дурне захоплення тваринами у важливі…

Ікенна закрив йому рота.

– Ох, Боджо, коли ти вже навчишся розпізнавати важливе і поділишся з нами своїми ідеями? Ти витрачаєш час, лютуючи через козу й насідаючи на Бена через такий дріб’язок, як різниця між куркою й півнем.

– Гаразд, я пропоную схопити одну з них, убити й засмажити.

– Оце фатально! – вигукнув Ікенна, скорчивши роздратовану гримасу, ніби його от-от має знудити. – Але я не думаю, що з’їсти курча тої жінки буде доречно. І як ми його засмажимо? Якщо ми тут щось розпалимо, мама знатиме, вона нюхом почує. Тоді вона запідозрить, що ми його вкрали, а крадіжкою ми заробимо собі ще сильніших ударів батогом. Нікому з нас це не потрібно.

Ікенна ніколи не відмахувався від думки Боджі, належним чином її не обміркувавши. Між ними існувала взаємна повага. Я майже не бачив, щоб вони сварилися, тоді як на мої запитання відповідали «ні», «не так» або «неправильно». Боджа визнав його правоту, кілька разів кивнувши головою. Далі Обембе запропонував, щоб ми закидали двір тієї жінки камінням, сподіваючись, що котрийсь камінь влучить в одного з її синів, а тоді накивали п’ятами, перш ніж хтось вийде з двору.

– Неправильно думаєш, – сказав Боджа. – А що як котрийсь із її синів, отих великих голодних хлопців, що носять подраний одяг і мають біцепси, як у того Арнольда Шварценеґґера, впіймають нас і наб’ють? – Він показав рукою, як випинаються їхні дужі біцепси.

– Вони всиплють нам ще сильніше за батька, – докинув Ікенна.

– Так, – сказав Боджа. – Навіть уявити важко.

Ікенна згідно закивав. Тепер я залишився єдиним, хто ще нічого не запропонував.

– Бене, а ти що скажеш? – спитав Боджа.

Я ковтнув, і моє серце забилося швидше. Моя впевненість часто жухла, коли старші брати змушували мене приймати якесь рішення замість того, щоб вирішити за мене. Я ще думав, коли мій голос промовив незалежно від мене самого:

– У мене є одна думка.

– То кажи! – скомандував Ікенна.

– Гаразд, Іке, гаразд, я пропоную захопити одного з її півнів… – я прикипів очима до його обличчя. – І…

– Так? – сказав Ікенна. Вони всі навели на мене очі, ніби я став якоюсь сенсацією.

– Відрубати йому голову, – закінчив я.

Щойно я договорив, як Ікенна скричав:

– Оце справді фатально! – а Боджа, чиї очі раптом ніби здичавіли, заплескав у долоні.

Мої брати хвалили мене за ідею, джерелом якої стала казка, що її розповів нам у класі вчитель мови йоруба на початку чверті. У тій казці лихий хлопець у нападі люті знімає голови усім півням і куркам в околиці. Ми поспішили геть зі свого двору, тримаючи в голові найменш відкриту дорогу до будинку тієї жінки, і проминули невеликі кущі й лавку теслі, де нам довелося позакривати вуха долонями, щоб захистити їх від оглушливого звуку верстатів, що розпилювали деревину. Та жінка, Ія Іябо, жила в невеликому бунгало, що зовні було ідентичне нашому: невелика веранда, два вікна із жалюзі й сітками, прибитий до стіни лічильник електрики й подвійні двері, от тільки її огорожа була не з цегли й цементу, а з глини й землі. Ця огорожа в кількох місцях потріскалася від тривалого впливу сонця і була всіяна різними плямами й патьоками. Крізь гілля одного з дерев тягнувся від високовольтного стовпа до двору електричний кабель.

Ми намагалися почути бодай якісь ознаки життя, але Ікенна й Боджа невдовзі зробили висновок, що двір порожній. За командою Ікенни Обембе переліз через огорожу, ставши Ікенні на плече. Боджа рушив за ним, а ми з Ікенною залишилися стояти на сторожі. Щойно вони двоє залізли у двір, звідти почулося кукурікання й несамовите биття півневих крил, що наближалося до огорожі разом із тупотінням ніг моїх братів, які гналися за птахом. Це повторювалося кілька разів, аж поки ми почули, як Боджа сказав: «Тримай, тримай його, не відпускай!» – так само, як ми казали одне одному, коли наші гачки підсікали рибу під час риболовлі на Омі-Алі.

Почувши цей вигук, Ікенна ступив уперед, щоб видертися на огорожу й подивитися, чи впіймали вони півня, але зупинився просто перед нею. Він луною повторював слова Боджі: «Не відпускай, не відпускай». Коли він поставив ногу в дірку в огорожі, його сідниці визирнули з-над пояса штанів. Стара обмазка посипалася з паркана на землю, як пил. Закріпившись однією ногою, він підтягнувся вгору, тримаючись за верх огорожі. З-під його руки вигулькнув і відбіг подалі сцинк із гладеньким і блискучим барвистим тілом. Наполовину звісившись до двору, а наполовину залишившись на вулиці, Ікенна взяв у Боджі півня, повторюючи: «От молодець, от молодець!»

Ми повернулися до власного двору й пішли прямо до городу на задньому подвір’ї, що був завбільшки з чверть футбольного поля. Він був загороджений з усіх трьох боків бетонними блоками, два ряди яких позначали нашу межу із сусідами: з одного боку – з родиною Іґбафе, а з іншого – із сімейством Аґбаті. Третій бік, прямо проти нашого бунгало, позначав межу зі звалищем, на якому жила колонія свиней. З боку звалища, нависаючи над огорожею, росла папая, а мандаринове дерево – зазвичай густо вкрите листям під час дощового сезону – в усі часи стояло між огорожею і колодязем у дворі. Це дерево росло за якихось п’ятдесят метрів углиб двору від колодязя – глибокої ями в землі з бетонним коміром по краю. До бетону було приладнано металеву ляду, яку батько запирав на замок на час сухих сезонів, коли в Акуре пересихали колодязі й люди прокрадалися до нашого двору, щоб набрати води. З іншого боку двору до тієї частини огорожі, що розмежовувала нас із родиною Іґбафе, тулився невеликий город, у якому мати саджала помідори, кукурудзу й окру.

Боджа опустив скам’янілого півня на вибране місце й узяв ножа, якого Обембе приніс із нашої кухні. До нього приєднався Ікенна, і разом вони утримували півня на місці, геть байдужі до його гучного кукурікання. За мить усі ми дивилися, як ніж в руці Боджі рухається згори вниз із незвичною легкістю і пронизує півневу зморщену шию так, ніби Боджа не вперше користувався отак ножем, і наче йому на роду було написано використати його знову. Півень сіпнувся й забився, і ми усі разом міцно тримали його руками. Я поглянув через огорожу на верхній поверх двоповерхового будинку, з якого було видно увесь наш двір, і побачив діда Іґбафе, невисокого чоловіка, який перестав балакати після одного нещасного випадку за кілька років до того. Він сидів на чималій веранді перед дверима, що вели в будинок. Зазвичай він сидів там цілими днями і дуже часто ставав персонажем наших жартів.

Боджа відтяв півневі голову, залишивши замість неї биткий потік крові. Я відвернувся й знову поглянув на старого німого. Він здавався короткочасним і далеким явленням ангела, що нечутно змахував крилами й хотів про щось застерегти. Я не бачив, як півняча голова впала у невеличку ямку, що її викопав у ґрунті Ікенна, але дивився, як рвучко смикається тулуб півня, розбризкуючи навколо кров і здіймаючи крилами пилюку. Мої брати притисли його ще дужче, аж поки він нарешті поступово не затих. Тоді Боджа поніс безголове тіло в руці, а ми пішли з ним, не турбуючись про здивовані погляди кількох людей, і кров птаха позначала наш шлях. Боджа жбурнув мертвого півня через паркан, і той, пролітаючи в повітрі, розбризкав навсібіч іще більше крові. Щойно він зник з очей, ми відчули неабияке задоволення від помсти.

* * *

Однак страхітна метаморфоза Ікенни почалася не тоді. Вона почалася ще до батькового прочухана і навіть до того, як сусідка заскочила нас за риболовлею. Спочатку вона виявлялася через спроби змусити нас зненавидіти риболовлю, але вони залишалися безплідними, бо любов до того заняття текла тоді в наших судинах і жила в серцях. У своїх кволих спробах Ікенна витягнув із пам’яті все погане, що знав про річку, таке, чого ми ніколи на ній не бачили. Лише за кілька днів до того, як нас упіймала сусідка, він жалівся, що зарості навколо річки повні фекалій. І хоч жодного разу ми не бачили, щоб хтось таке робив, і навіть не відчували запаху, про який він нам затято товкмачив, ми з Боджею й Обембе не сперечалися з ним. Якось він сказав, що риба в Омі-Алі отруєна, і заборонив нам заносити її до себе в кімнату. Відповідно, ми почали тримати її в кімнаті, яку я ділив з Обембе. Ікенна навіть нарікав, що бачив людський скелет, що виднівся у водах Омі-Али, і що Соломон був поганою компанією. Він казав ці речі, ніби вони були новоздобутою незаперечною правдою, але пристрасть, що розвинулася в нас до риболовлі, стала мов замерзла рідина у пляшці, і розтопити її було нелегко. Не сказати, що ми не мали сумнівів щодо того, чи варто цим займатися, – ми всі їх мали. Боджа сердився, що річка мала і в ній водиться тільки «ні на що не годна» риба, Обембе турбувало, що риба робила в річці вночі, коли світла не було ані над, ані під водою. Нерідко він дивувався, як риба рухалася туди й сюди у непрозірній темряві, що вночі накривала річку покривалом. Я зневажав слабкість корюшок і пуголовків, бо вони так легко вмирали, навіть коли їх тримали в річковій воді! Від цієї їхньої тендітності я іноді ледь не плакав. Коли наступного дня після того, як нас упіймала сусідка, до нас постукав Соломон, Ікенна спочатку наполягав, щоб ми не ходили з ним до річки. Але коли він побачив, що ми, його брати, збираємося йти без нього, то приєднався до нас, забравши свою вудку з рук Боджі. Соломон і всі ми привітали його бравим вигуком: «Рибалка!»

Те, що поглинало Ікенну, було наче невтомний ворог, що засів у нього всередині й вичікував свого часу, поки ми придумували й утілювали свою помсту проти Ії Іябо. Це почалося того дня, коли Ікенна обірвав свої зв’язки зі мною й Обембе, залишивши при собі тільки Боджу. Вони вигнали нас із Обембе зі своєї кімнати й заборонили приєднуватися до них на новому футбольному майданчику, котрий знайшли за тиждень після шмагання. Ми з Обембе прагнули їхнього товариства і щовечора дарма чекали їхнього повернення й журилися за нашим братерством, що нібито розчинялося й зникало. Але минали дні, і нам почало здаватися, ніби Ікенна позбувся болячки в горлі, нарешті викашлявши нас геть, як людина, що прочищає забиті дихальні ходи.

Приблизно тоді ж Ікенна та Боджа напали на одного з дітей містера Аґбаті, нашого сусіда через паркан, котрий мав розгойдану вантажівку, відому під іменем «Аргентина» через напис «Народилася і зросла в Аргентині», виведений на її розмальованому боці. Через свою старечу недужість вантажівка заводилася з оглушливим ревом, часто деренчала на весь район і будила всіх, хто ще спав у найперші години ранку. Це призвело до кількох скарг і сварок. З одного з таких заворушень містер Аґбаті виніс набряк на голові, що так і не зійшов після того як одна із сусідок угріла його підошвою черевика. Відтоді містер Аґбаті почав посилати когось із дітей попередити сусідів, що він зараз заводитиме машину. Діти по кілька разів стукали у двері чи ворота всіх сусідів і оголошували: «Агов, татко зараз заводитиме Аргентину!» – і бігли до наступного будинку. Того ранку Ікенна, який ставав дедалі войовничішим і роздратованішим, побив старшу сусідську дитину, назвавши хлопця «докучаєм», словом, яким батько часто характеризував когось, хто видавав зайвий шум.

Пізніше того ж дня, після того як ми повернулися зі школи й поїли, вони з Боджею пішли на футбольне поле, а ми з Обембе лишилися вдома, бо нам було заказано йти з ними. Ми дивилися телевізор, і не встигла закінчитися одна передача – про чоловіка, який вирішував сімейні сварки, – як вони повернулися. Їх не було десь півгодини. Коли вони поквапливо проскакували до своєї кімнати, я побачив, що обличчя Ікенни замурзане землею, верхня губа перетворилася на напухлий м’якуш, а на футболці із прізвищем «Окоча» і номером 10, написаними на спині, виднілися плями крові. Щойно вони зачинили двері, ми з Обембе побігли до своєї кімнати й поставали коло стіни, щоб попідслухувати їхню розмову й дізнатися, що сталось. Спочатку ми чули тільки, як відчиняються й зачиняються дверцята шафи, а ще звук їхніх кроків по затертому килимі. Минуло чимало часу, перш ніж ми вловили слова:

– Якби я не був певен, що коли вступлю в бійку, то Натан і Сеґун теж вступлять і задавлять нас числом, то я б допоміг, – почувся голос Боджі, який продовжував: – Якби ж то я не знав, що вони втрутяться, якби ж то я не знав…

Після цієї заяви ноги затупотіли килимом, а тоді Боджа продовжив:

– Але він тебе й не сильно побив, той хробак. Йому просто пощастило… – він замовк, ніби шукав потрібні слова, – зробити… оце.

– Ти не бився за мене! – раптом вибухнув Ікенна. – Ні! Ти стояв поряд і дивився. Навіть не намагайся заперечувати.

– Я міг би… – почав говорити Боджа після короткої паузи, урвавши тишу.

– Але не став! – закричав Ікенна. – Ти просто стояв!

Це вже було досить голосно, щоб мати вийшла зі своєї кімнати. Того дня вона не пішла на роботу, бо на Нкем напала діарея. Мати зіпнулася на ноги, проляпала підлогою в своїх човганцях і постукала до них у двері.

– Що там коїться, чого ви кричите?

– Мамо, ми хочемо поспати, – сказав Боджа.

– І тому не відчиняєте двері? – спитала вона, а коли ніхто не відповів, додала: – Чого це ви були розкричалися?

– Нічого, – різко відповів Ікенна.

– Вам же краще, щоб то й справді було «нічого», – сказала мати. – Вам же краще.

Її човганці знову ритмічно проляпали підлогою, і вона повернулася до своєї кімнати.

* * *

Наступного дня Ікенна й Боджа не пішли гуляти після школи, а залишилися у своїй кімнаті. Прагнучи скористатися ситуацією і знову почати з ними спілкуватися, ми з Обембе вхопилися за можливість витягнути їх до вітальні за допомоги телепередачі, що особливо подобалася Ікенні. Вони обидва не дивилися телевізор відтоді, як сусідка заскочила нас біля Омі-Али, й Обембе постійно страждав і сумував за тими днями, коли ми з буйними веселощами разом дивилися свої улюблені програми: «Аґбала Ове», йорубську мильну оперу, та австралійську драму «Кенгуру Скіппі». Обембе весь час хотів покликати їх, коли йшла одна з цих програм, але страх того, що він може їх цим роздратувати, зупиняв його. Однак того дня, через те що він дійшов до відчаю, а ще тому, що Скіппі був улюбленцем Ікенни, Обембе спершу нахилився вперед, щоб зазирнути до їхньої кімнати крізь щілину й побачити братів. А тоді, наклавши на себе хрест і нечутно поворухнувши губами під слова «В ім’я Отця, Сина і Святого Духа», він почав крокувати кімнатою й наспівувати пісню з цього серіалу:

Скіппі, Скіппі, Скіппі, степовий кенгуру,

Скіппі, Скіппі, Скіппі, завжди вірний друг.

Під час тих похмурих днів нашого з братами розмежування Обембе багато разів казав мені, що хоче покласти край цій розлуці, але я завжди попереджав його, що він може накликати на себе їхній гнів, і щоразу мені вдавалося переконати його нічого не робити. Тож коли він завів ту пісеньку, я почав боятися за нього.

– Не треба, Обе, вони тебе битимуть, – сказав я, роблячи йому знаки припинити.

Дія моїх благань тривала не довше за раптовий щипок, що привертає лиш дрібку уваги. Він замовк і кинув на мене довгий погляд, ніби не був певен, що правильно мене почув. А тоді похитав головою і продовжив: «Скіппі, Скіппі, Скіппі, степовий кенгуру…»

Коли ручка дверей до кімнати моїх братів сіпнулася, він урвав свій спів. Ікенна з’явився у вітальні, пройшов повз мене до крісла й сів у нього. Обембе завмер, мов статуя, так і лишився стояти під обрамленим фото Ннене, батькової матері, яка тримала на руках новонародженого Ікенну в 1981 році. Він довго не рухався з місця, ніби його прикріпили до стіни. За Ікенною з кімнати вийшов Боджа й теж сів.

Кенгуру Скіппі щойно бився з гримучою змією, демонструючи дивовижні стрибки щоразу, коли змій кидався, аби вжалити його своїм отруйним язиком, і тепер кенгуру лизав свої лапи.

– Ох, ненавиджу коли той тупий Скіппі так набридливо вилизується! – скипів Ікенна.

– Він щойно бився зі змією, – сказав Обембе. – Треба було бачити, як він…

– Тебе хтось питав? – гаркнув Ікенна, підриваючись на ноги. – Скажи, тебе хтось питав?

Він зі злості копнув переставного пластикового стільця Нкем так, що той полетів у великий стелаж, в якому містилися телевізор, відеоплеєр і телефон. Скляна рамка з фотографією батька, тоді молодого клерка Центрального банку Нігерії, полетіла за шафу й розбилася на шматочки.

– Тебе хтось питав? – втретє повторив Ікенна, не звертаючи уваги на долю дорогоцінного батькового портрета. Він натиснув червону кнопку на телевізорі, і екран потух.

– Oya, ану женіть усі до своїх кімнат! – закричав він.

Ми з Обембе захекано забігли до своєї і вже звідти почули, як Ікенна сказав:

– Боджо, чого це ти й досі тут? Я сказав «усі».

– Як, Іке, і я також? – здивовано спитав Боджа.

– Так, я ж сказав, що всі – всі!

Тишу перервав звук ніг Боджі, коли той виходив з кімнати, після чого почувся ще гуп дверима їхньої кімнати. Коли він пішов, Ікенна увімкнув телевізор і сів його дивитися – сам.

З часом я почав думати, що саме тут з’явився початок лінії, що пролягла між Ікенною і Боджею, хоча раніше їх не розділяла навіть крапка. Ця лінія змінила стрій наших життів і потягла за собою перехідні часи, під час яких від люті горіли черепи й вибухали безодні. Вони перестали розмовляти. Боджу було звергнуто до самісінького низу, як упалого ангела, і приземлився він там, де ми з Обембе були приречені перебувати вже давно.

* * *

У ті дні початку метаморфоз, що відбувалися з Ікенною, ми всі сподівалися, що стиснута в кулак долоня, яка тримала його серце, дуже скоро розтиснеться знову. Та дні котилися один за одним, а Ікенна віддалявся від нас щодалі більше. Приблизно за тиждень після запальної сварки він ударив Боджу. Коли це сталося, ми з Обембе сиділи у своїй кімнаті, тому що почали уникати вітальні, якщо там сидів Ікенна, але Боджа часто залишався там із ним. Певно, саме гнів Ікенни через таку впертість і спричинив ту сварку. Я тільки й почув, що звуки ударів і їхні голоси – вони сварилися й лаяли один одного. Це сталося в суботу, і мати, котра вже не ходила щосуботи працювати, дрімала собі вдома. Але почувши гамір, вона вбігла до вітальні, закутана від грудей до колін, тому що годувала Нкем, яка перед тим розплакалася. Спершу мати спробувала розняти бійку наказом зупинитися, але хлопці не звернули уваги на її слова. Вона кинулася в гущу й розтягла їх у різні боки, ставши між ними, однак Боджа продовжував тримати Ікенну за футболку на знак того, що не здається. Аж тут Ікенна спробував звільнитися і так несамовито сіпнув Боджу за руку, що випадково потягнув і материну раппу, в яку та була закутана, і оголив її до спіднього.

– Ewooh! – зойкнула мати. – Ви що, хочете накликати на себе прокляття? Дивіться, що ви наробили – розхристали мене догола! Ви знаєте, що це значить – бачити мою наготу? Ви знаєте, що це святотатство – alu? – Вона знову зав’язала раппу на грудях. – Я розповім усе Еме від «а» до «я», будьте певні.

Вона клацнула на них обох пальцями, а вони стояли порізно, досі намагаючись відсапатися.

– А тепер скажи мені, Ікенно, що він тобі такого зробив? Чого ви билися?

Ікенна скинув із себе футболку і зашипів. Я скам’янів на місці. Шипіти на старшого в культурі іґбо означало вияв непокори, який просто так не спускають.

– Що, Ікенно?

– Ет, мамо, – сказав Ікенна.

– Ти що, зашипів на мене? – мати спочатку сказала це англійською, а тоді, склавши руки на грудях, повторила: – Obu mu ka ighi na’a ma lu osu?

Ікенна не відповів. Він підійшов до крісла, в якому сидів перед бійкою, підібрав футболку й пішов до своєї кімнати. При цьому так гепнув дверима, що жалюзі у вітальні захиталися. Мати, ніби оглушена цією нахабною образою – вийти геть, не договоривши з нею, – тепер стояла, прикипівши очима до дверей, і її лють досягла вершини. Вона вже хотіла була увійти в кімнату й провчити Ікенну, коли побачила розбиту губу Боджі. Він прикладав сорочку, вкриту багряними плямами, до скривавлених губів.

– Це він тобі таке зробив? – спитала мати.

Боджа кивнув. Його очі були червоні й повні затамованих сліз, які він утримував від пролиття тільки через те, що знав – це означатиме, що його побили. Ми з братами рідко плакали, коли билися, навіть якщо нам доводилося отримувати дуже болючі удари по найчутливіших місцях. Ми завжди намагалися затамувати сльози, поки не сховаємося від усіх сторонніх очей. Аж тоді ми випускали їх назовні, і іноді довго не в силах були спинитися.

– Відповідай! – прикрикнула на нього мати. – Чи ти оглух?

– Так, мамо, це він зробив.

– Onye – хто? Ікенна таке зробив?

Боджа кивнув у відповідь, не відводячи очей від заляпаної кров’ю сорочки у своїх руках. Мати підійшла до нього ближче і спробувала торкнутися пораненої губи, та Боджа аж смикнувся від болю. Вона відступила назад, роздивляючись рану.

– Ти сказав, що це зробив Ікенна? – спитала вона знову, ніби Боджа не відповів минулого разу.

– Так, мамо, – сказав Боджа.

Вона знову зав’язала свою раппу, цього разу міцніше, рішуче покрокувала до дверей і почала гупати в них, гукаючи на Ікенну, щоб той відчинив. Не дочекавшись відповіді, вона почала голосно погрожувати, пересипаючи слова цмоканням, щоб додати сказаному значущості.

– Ікенно, якщо ти зараз же не відчиниш ці двері, я покажу тобі, що я твоя мати, і що ти з’явився у мене з-поміж ніг.

Тепер, коли вона пригрозила йому цмоканням, їй не довелося довго чекати, поки двері відчиняться. Вона накинулася на нього, і за мить почався обмін ляпасів на істерики. Ікенна тримався на диво зухвало. Він приймав кожен удар з обуренням і навіть погрожував ударити у відповідь, ще більше її розлютивши. Мати дала йому ще кілька ляпасів. Він зухвало кричав і голосно жалівся, що вона його ненавидить, адже вона ніяк не покарала Боджу за провокацію, що й призвела до тієї бійки. Врешті-решт він штовхнув її на підлогу й вибіг зі своєї кімнати. Мати погналася за ним, і її раппа при цьому знову розмоталася. Але на той час, коли вона дісталася вітальні, його там уже не було. Вона зібрала раппу, щоб знову прикрити груди.

– Нехай мене чують небо й земля, – заприсяглася вона й торкнулася язиком кінчика вказівного пальця. – Ікенно, ти не їстимеш у цьому будинку, допоки не повернеться батько. Мені все одно, де ти їстимеш, але не в цьому домі. – Сльози здушили її слова. – Не в цьому домі, не раніше, ніж Еме повернеться звідти, де він зараз. Ти тут не їстимеш.

Вона говорила до тих із нас, хто зібрався у вітальні, а також до інших, можливо, до сусідів, які, певно, слухали, що коїться, через населену ящірками огорожу. Тому що Ікенна зник. Мабуть, він перейшов на інший бік вулиці й подався на північ до Сабо, уздовж ґрунтової дороги, що вела до іншої частини міста, де пагорби здіймалися над трьома школами, кінотеатром у хирлявій будівлі й великою мечеттю, звідки муедзин щодня через могутні гучномовці закликав на молитву. Ікенна того дня не повернувся і так нікому й не розповів, де спав тієї ночі.

Мати увесь вечір крокувала будинком, схвильовано чекаючи, поки Ікенна постукає у вхідні двері. Коли ж їй опівночі довелося зачинити ворота заради безпеки – у ті дні в Акуре часто траплялися збройні пограбування – вона сіла з ключами в руці чекати коло дверей. Вона порозганяла нас по кімнатах спати, і тільки Боджа залишався у вітальні, бо не міг увійти до своєї кімнати, боячись Ікенни. Ми з Обембе теж не спали, а прислухалися до матері зі своїх ліжок. Тієї ночі вона багато разів виходила надвір – їй здавалося, що хтось постукав у ворота, але щоразу поверталася до будинку сама. Мати ледве могла присісти. А коли згодом почалася злива, вона зателефонувала батькові, але численні дзвінки залишилися без відповіді. Поки в телефоні повторювалися звуки «пуу-пуу, пуу-пуу», я намагався уявити батька, який сидить з окулярами на носі десь у чужому будинку в небезпечному місті й читає «Ґардіан» або «Триб’юн». Та цю картину в моїй уяві топила статична тиша у слухавці, після настання якої мати клала її назад.

Я не пам’ятаю, коли нарешті заснув, але скоро я побачив нас із братами в нашому селі Амано, біля Умуахії. Ми грали понад берегом у футбол два на два, коли Боджа раптом копнув м’яча на пішохідний місток, що колись був єдиним способом перейти річку. Під час нігерійської Громадянської війни солдати Біафри нашвидку спорудили його як запасний на випадок вторгнення нігерійського війська. Він був захований у лісі. Пішохідний міст було зібрано з дерев’яних планок, скріплених мотками іржавого дроту й товстих мотузок. На ньому не було поруччя, за яке можна було б триматися. Дно ділянки тієї річки, що текла під мостом, було вкрите камінням. Валуни й камені, що дотяглися сюди з горбистої ділянки лісу, були ледь вкриті водою. Ікенна не роздумуючи вибіг на місток і за мить уже стояв на його середині. Але підібравши м’яча, він раптом зрозумів, що потрапив у небезпеку. Поки він стривожено дивився у прірву під собою, та прірва годувала його очі видіннями смерті від падіння, яке закінчиться фатальним зіткненням із валунами. Зненацька захоплений страхом, він закричав: «Допоможіть! Допоможіть!» Ми, так само налякані, почали гукати до нього: «Іке, ходи, ходи сюди!» Послухавшись наших благань, він розвів руки врізнобіч, впустивши м’яча в бистрину, і повільно рушив у наш бік такою ходою, ніби переходив убрід болото. Поки він ішов, небезпечно хитаючись у боки, планки мосту, підточені віком і гниллю, затріщали, і місток розломився надвоє. Ікенна зразу полетів униз разом із поламаними дошками, уривками металу й голосними воланнями про допомогу. Він ще продовжував падати, коли я, рвучко прокинувшись, почув голос матері, котра розпікала Ікенну за те, що він наразив своє життя на небезпеку, переночувавши на вулиці й повернувшись промоклим і недужим. Якось я чув, що серце розсердженої людини не б’ється жваво, а так, наче набрякає й розбухає, як повітряна кулька, але зрештою таки здувається. Так було і з моїм братом, бо на ранок, почувши його голос, я вибіг до вітальні й на власні очі побачив, що він повернувся мокрий, безпомічний і вражений застудою.

* * *

З кожним днем Ікенна віддалявся від нас дедалі більше. У ті дні ми майже не бачилися. Його існування звелося до мінімуму пересування будинком, звуків його надмірно удаваного кашлю та радіо, яке він вмикав так гучно, що мати просила прикрутити звук, коли була вдома. Іноді я бачив, як він, зазвичай поспіхом, ненадовго виходив з дому, і мені жодного разу не вдавалося побачити його обличчя. Наступного разу я угледів його того тижня, коли він вийшов із кімнати подивитися футбол. Напередодні ввечері Девід занедужав, і його вирвало вечерею. Того дня мати не ходила до своєї крамниці на міському ринку, а сиділа вдома з Девідом. Ми з братами дивилися матч після школи, поки мати поралася біля Девіда у своїй кімнаті. Ікенна, який не міг утриматися від перегляду футболу, але також не міг і відіслати нас до своїх кімнат, бо мати була вдома, виліз на обідній стіл і сидів там тихо, як олень. Наприкінці перерви між таймами мати вийшла до вітальні з 10-найровою купюрою й сказала:

– Ви двоє, підіть і купіть Девідові ліків.

Хоч і не назвавши імен, вона вочевидь звернулася до Ікенни й Боджі – це їх вона посилала по щось за межі будинку, бо вони були старші. Але коли вона договорила, жоден з них не поворухнувся й на дюйм. Це приголомшило матір.

– Мамо, хіба я в тебе єдина дитина? – сказав Ікенна, потираючи підборіддя в тому місці, де проростає його борода, як розповідав Обембе. Хоч я на той час її ще не помітив, але не сумнівався в його словах. Ікенні вже виповнилося п’ятнадцять, і в моїх очах він був цілком дорослим і здатним відростити бороду чоловіком. Однак думка про його дорослішання прийшла із сильним побоюванням, що коли він виросте, то відокремиться від нас, поїде до коледжу чи просто піде з дому. Однак ця думка тоді так і не сформувалася повністю. Вона висіла в моїй голові, як акробат з телевізора, що, зробивши феноменальний стрибок, залишався – коли хтось натискав кнопку паузи – висіти в повітрі, не здатний завершити трюк.

– Що? – спитала мати.

– Ти можеш послати когось іншого? Чого це завжди мушу бути я? Я втомився і не хочу нікуди йти.

– Ви з Боджею підете й принесете їх, хочете ви йти чи ні. Inugo – Чули мене?

Ікенна опустив очі на мить гарячкового міркування, а тоді, похитавши головою, сказав:

– Гаразд, якщо ти стоїш на тому, що я мушу піти, я піду, але сам.

Він підвівся й зробив крок уперед, щоб узяти гроші, але мати прибрала купюру, сховавши її в кулаці. Це вразило Ікенну.

– Хіба ти не даси мені грошей, щоб я міг піти? – спитав він.

– Стривай, дай спитати дещо. Що тобі заподіяв твій брат? Я справді хочу знати, справді.

– Нічого! – закричав Ікенна. – Нічого, мамо, все добре. Просто дай мені гроші й відпусти.

– Я говорю не про тебе, а про твої стосунки з братом. Подивися на губу Боджі, – вона показала на рану Боджі, що зараз уже майже зажила. – Подивися, що ти з ним зробив, що ти зробив зі своїм кровним братом…

– Та дай уже ті гроші, та я піду! – проревів Ікенна й простягнув руку.

Але мати незворушно продовжувала говорити, тож вони якусь мить змагалися, випустивши на волю потік слів, що виривався з них обох:

– Nwanne gi ye mu n hulu ego nwa anra ih nhulu ka mu ga ba – Твоїм братом дай мені який ссав гроші ті самі груди й відпусти що й ти мене!

– Дай мені гроші, і я піду! – прокричав Ікенна ще голосніше, ніби кожне слово матері, що впліталося у його власні слова, гнівило його дедалі сильніше, але мати відповіла тихими цмоками й монотонним хитанням голови.

– Просто дай гроші, і я піду сам, – сказав Ікенна більш стриманим голосом. – Благаю тебе, будь ласка, просто дай мені гроші.

– Нехай твої губи грім поб’є, Ікенно! Chinekem eh! Боже мій! Відколи це ти почав зогризатися проти мене, га, Ікенно?

– А зараз я тобі що зробив? – вигукнув Ікенна й почав люто гупати ногами об підлогу. – Що це таке? Чого ти завжди до мене прискіпуєшся? Що я тобі зробив, жінко? Чого ти не даси мені спокій?

Ми сиділи, вражені – як і мати – його зверненням до неї, нашої матері, до якої він звернувся «жінко».

– Ікенно, чи це справді ти? – спитала вона приглушеним голосом, вказуючи на нього пальцем. – Це ти, каченя, що намагається бити крилами, як півень? Це ти? – Але поки вона говорила, Ікенна рвонув до дверей. Мати дивилася, як він відчиняє їх, а тоді клацнула пальцями й підвищила голос йому навздогін: – От зажди, поки батько зателефонує, я розкажу йому, яким ти став. Не хвилюйся, хай він тільки повернеться.

Ікенна зашипів, а тоді – у вияві нахабного виклику, що не мав прецедентів у нашому домі, – вискочив з будинку, із силою грюкнувши за собою дверима. Ніби для того, щоб наголосити, що саме відбулося, на вулиці несамовито й довго просигналила машина, а коли вона нарешті затихла, той виск відізвався в моїй голові луною, і вона ще виразніше підкреслила нечуваність Ікенниної непокори.

Мати всілася в одне з крісел, а шок і злість міцно стисли її серце, і вона відчайдушно зашепотіла щось сама до себе, зчепивши руки на грудях.

– Він виріс, Ікенна виростив собі роги.

Мене зворушив її відчай. Здавалося, ніби якась частина її тіла, якої вона звикла торкатися, зненацька вкрилася колючками, і кожна спроба торкнутися її тепер закінчувалася кров’ю.

– Мамо, – покликав її Обембе.

– Ох, Nnam – батьку мій, – озвалася вона.

– Дай гроші мені, – сказав Обембе. – Я піду й принесу ліків, а Бен може піти зі мною. Я не боюся.

Вона глянула на нього й кивнула, а в її очах засвітилася усмішка.

– Дякую тобі, Обе, – сказала вона. – Але вже темно, тож нехай з тобою піде Боджа. І ходіть мені обережно.

– Я теж піду, – сказав я, підводячись, щоб узяти одяг.

– Ні, Бене, – сказала мати. – Посидь зі мною. Двох вистачить.

У тому стані думок, який розвинувся в мене внаслідок зламу в нашому житті, я часто пригадую фразу «Двох вистачить» як провісницю тих подій, що стануться з нашою родиною впродовж кількох тижнів після того дня. Я сидів коло матері й Обембе і міркував над тим, як змінився Ікенна. Я ніколи не бачив, щоб він був грубий до матері, бо несказанно її любив. З нас усіх він був найбільше на неї схожий. Від неї він успадкував свій колір тропічних термітників. У цій частині Африки заміжніх жінок часто називали ім’ям їхньої першої дитини. Відповідно, матір здебільшого знали під іменами Мама Іке або Адаку. Ікенна раніше за всіх нас почав насолоджуватися тією турботою, яку вона дарувала своїм дітям. Саме в його колисці ми всі лежали за кілька років. Ми всі успадкували його коробочки з ліками й засобами для догляду за дитиною. У минулому він стояв на материному боці проти будь-кого – навіть проти батька. Іноді, коли ми робили щось усупереч материним словам, він карав нас ще до того, як вона встигала про це дізнатися. Їхнє партнерство давало втіху батькові, який бачив, що про нас є кому подбати навіть за його відсутності. Невелике заглиблення на безіменному пальці батькової руки було шрамом від укусу Ікенни. За кілька років до мого народження батько вдарив матір у нападі люті. Ікенна метнувся до нього й укусив за палець, одразу закінчивши сварку.