Читать книгу Лялька - Даніель Коул - Страница 5

Бакстер залишила Едмундса чекати ліфт, а сама крізь пожежний вихід вибігла на похмурі сходи, якими, очевидно, безкінечній процесії змерзлих і роздратованих людей нарешті дозволяли повернутися до своїх домівок. Ще на півдорозі вона вийняла посвідчення, розуміючи, якщо раптом щось станеться, це сповільнить її стрімкий рух уперед. Новизна нічних подій зникла багато годин тому, залишивши невиспаних мешканців обурюватися та скаржитися на бездіяльність поліції.

Коли вона, зрештою, таки опинилась у фойє, Едмундс терпляче чекав на неї біля головного входу. Бакстер пройшла повз нього так, наче вони були незнайомі, і ступила в ранкову прохолоду. Сонце лише тільки сходило, але ідеально чисте небо над головою свідчило про продовження стійкої спеки. Побачивши, що натовп зівак і журналістів, які зібралися навколо відгороджувальної стрічки, лише збільшується, відрізаючи їх від її чорного «Ауді» A1, Бакстер вилаялася.

– Ані слова, – прошепотіла вона Едмундcу, і він зі своїми звичними гарними манерами проігнорував зовсім необов’язковий наказовий тон.

Вони наблизилися до межі, за якою починався шквальний вогонь запитань і спалахів фотокамер, пірнули під поліційну стрічку й почали проштовхуватися крізь гамірний натовп. Бакстер почула, як Едмундс позаду неї постійно просить вибачення, щоби пройти, і зціпила зуби. Саме тієї миті, коли вона озирнулася, щоб глянути на нього вбивчим поглядом, Бакстер зіткнулася з чоловіком із важкою ношею на плечах і з брязкотом, що свідчив про недешеві пошкодження, його громіздка телевізійна камера впала додолу.

– От же лайно. Пробачте, – промовила вона, автоматично витягуючи з кишені візитку міської поліції Лондона. За всі ці роки замість боргових розписок Бакстер роздала таких уже сотні, відразу забуваючи про хаос, який залишала по собі.

Чолов’яга опустився навколішки біля розкиданих уламків своєї камери так, неначе це загинула його кохана. Візитку з рук Бакстер вихопила жіноча рука. Бакстер розлючено підняла очі й зустрілася поглядом із зовсім непривітним обличчям. Попри ранню годину, жінка мала ідеальний макіяж для зйомок: темні кола під очима, якими б виснаження позначилося на будь-кому іншому, були ретельно замасковані консилером. У неї було довге, кучеряве, руде волосся, й одягнена та жінка була у привабливу, але професійну, спідницю та блузку. Дві жінки якийсь час просто мовчки дивилися одна на одну, а Едмундс спостерігав за ними з виразом благоговійного страху на обличчі. Він ніколи навіть не подумав би, що його наставницю так легко збентежити.

Нарешті Бакстер відновила свою звичну безпристрасну манеру поведінки.

– Андреа.

– Емілі, – відповіла жінка.

Бакстер розвернулася до жінки спиною, переступила через коштовні уламки камери та продовжила ступати за Едмундсом. Коли вона завела двигун і різко здала назад, він тричі перевірив пасок безпеки, а потім авто підстрибнуло на двох бордюрах, і вони від’їхали, залишаючи позаду блакитні спалахи, які віддалялися у дзеркалах заднього огляду.

* * *

Відколи вони поїхали з місця злочину, Бакстер не промовила ані слова, і поки авто прямувало найбезлюднішими вулицями столиці, Едмундс щосили намагався не заплющувати очей. Обігрівач в «ауді» було встановлено на режим теплого бризу, а розкішний салон Бакстер закидала дисками, напівпорожніми тюбиками з косметикою та порожніми коробками від їжі. Коли вони перетнули міст Ватерлоо, над міськими забудовами вже зійшло сонце, і на золотавому небі проступили нечіткі обриси собору Святого Павла.

Едмундс здався на милість обважнілих повік і боляче вдарився об скло з пасажирського боку. Він різко випрямився, розлючений на самого себе за таку слабкість, та ще й перед своїм офіцером-наставником.

– Тож, то був він? – випалив Едмундс.

Він відчайдушно прагнув зав’язати розмову, щоб хоч якось позбутися сонливості.

– Хто?

– Вульф. Той самий Натан Вульф.

Раніше Едмундс уже кілька разів мимохідь бачив Вульфа. Він помітив те, як його колеги поводяться з досвідченим детективом, усвідомлюючи абсолютно небажану атмосферу відомості, що оточувала його.

– Той самий Натан Вульф, – хихикнула Бакстер.

– Я чув так багато історій про те, що трапилося, – він замовк, чекаючи якогось сигналу, що йому варто закрити цю тему. – Ти вже давно його знаєш, правда?

Бакстер продовжувала мовчки вести авто, так, немовби Едмундс узагалі нічого не говорив. Він відчував себе дурнем від того, що подумав, ніби вона коли-небудь обговорюватиме таку важливу тему з новачком. Він уже збирався витягти телефон, аби чимось себе зайняти, коли, неочікувано, вона відповіла.

– Ми були напарниками.

– То він і справді вчинив усе те, у чому його звинуватили? – Едмундс знав, що це небезпечна територія теми, але його щира допитливість переважила ризик спровокувати гнів Бакстер. – Фабрикування доказів, напад на підсудного…

– Дещо з цього – так.

Едмундс несвідомо охнув, таки спровокувавши Бакстер.

– Не тобі його судити. Ти й гадки не маєш, що це за робота, – вигукнула вона. – Вульф знав, що Халід і був «Палієм». Він знав це. І знав, що Халід це знову зробить.

– Мали бути якісь законні докази.

Бакстер із гіркотою розсміялася.

– Просто зачекай кілька років, коли ти спостерігатимеш за тим, як ці шматки лайна виходитимуть сухими з води знову і знову, – вона замовкла, відчуваючи, як заводиться. – Не все можна розділяти лише на чорне та біле. Те, що зробив Вульф, було неправильно, однак він вчинив так із відчаю й мав на те правильні мотиви.

– Навіть жорстоко напавши на людину у переповненій судовій залі? – з викликом запитав Едмундс.

– Особливо це, – відповіла Бакстер.

Вона була занадто зосередженою на дорозі, щоб помітити цей тон.

– Він не витримав тиску. Колись і ти не витримаєш, і я, бо всі через це проходять. Молись лише про те, що коли це станеться з тобою, знайшлися поруч ті, хто буде на твоєму боці. Ніхто не став на бік Вульфа, коли це сталося… навіть я.

Едмундс промовчав, почувши в її голосі жалкування. Він чекав, поки Бакстер продовжить, якщо захоче.

– Його збиралися посадити за це. Прагнули крові. Хотіли зробити цей випадок показовим прикладом «осоромленого детектива», а потім, одного морозяного лютневого ранку, здогадайся, кого впіймали на гарячому біля засмаженого трупа школярки. Вона б і досі була живою, якби до Вульфа тоді прислухалися.

– Господи, – промовив Едмундс. – Ти ж не думаєш, що це його… голова?

– Наґіб Халід – убивця дітей. Навіть у злочинців є свої правила. Для його ж безпеки, Халіда посадили в одиночну камеру на постійній основі, у крилі підвищеної безпеки найбільш надійної в’язниці. Він ні з ким не бачиться, тому припускати, що хтось міг вибратися звідти з його головою… Маячня якась.

Між ними знову запанувала напружена тиша, а потім Бакстер остаточно переконалася в тому, що вони марнують час. Розуміючи, що це чи не найвдаліша їхня розмова впродовж усіх трьох із половиною місяців співпраці, Едмундс повернувся до попереднього невирішеного питання.

– Це неймовірно, що Вульф узагалі повернувся.

– Ніколи не варто недооцінювати силу думки загалу та запал людей, із яким вони звинувачують тебе, – зневажливо промовила Бакстер.

– Ти говориш так, немовби вважаєш, що йому не слід було повертатися.

Бакстер не відповіла.

– Це ж не надто вдарило по поліції, правда? – запитав Едмундс. – Те, що його відпустили, не покаравши.

– Не покаравши? – Бакстер не повірила власним вухам.

– Ну, за ґрати його ж не посадили.

– Для нього було б краще, якби таки посадили. Адвокати, збереження репутації, примусова шпиталізація. Вони сказали, що стрес від цієї ситуації став спусковим гачком для «зовсім невідповідної» реакції.

– А скільки разів хтось має зробити щось зовсім невідповідне до того, як люди нарешті визнають, що це не так? – перебив Едмундс.

Бакстер проігнорувала його коментар.

– Вони сказали, що Вульф потребує тривалого лікування внутрішньої антиособистості… Ні: антисоціальної… особистості… Розладу.

– Ти віриш у його розлад?

– Не тоді, коли він пішов, це точно. Однак, якщо доволі значна кількість людей скаже тобі, що ти збожеволів, і дасть досить пігулок, зрештою, тобі не залишатиметься нічого іншого, окрім як засумніватися, – зітхнула Бакстер. – Тож, відповідь на твоє запитання: рік у лікарні Святої Анни, пониження на посаді, зіпсована репутація та папери на розлучення, що чекали на нього під килимком біля його дверей – Вульфа точно не відпустили «не покаравши».

– Дружина пішла від нього, навіть після того, як він довів свою правоту?

– Ну, що я можу сказати? Вона ще те стерво.

– Ти її знала?

– Ота рудоволоса репортерка на місці злочину…

– То була вона?

– Андреа. Вона вбила собі в голову божевільну маячню щодо нас із Вульфом.

– Що ви спите разом?

– А є інші варіанти?

– Ну… А хіба ні?

Едмундс затримав дихання. Він усвідомив, що тільки-но несвідомо переступив за ту делікатну межу, по краєчку якої ходив до цього. Розмова закінчилася. Бакстер ігнорувала нав’язливі запитання, а коли вона натиснула педаль, аби прискоритися на шосе, обсадженого з обох боків деревами, що вело до в’язниці, двигун лише голосніше загарчав.

* * *

– Як це він мертвий? – закричала Бакстер на начальника в’язниці Девіса.

Вона підвелася, але Едмундс із Девісом усе ще сиділи за великим столом, який займав більшу частину його невиразного кабінету. Зробивши ковток гарячої кави, начальник в’язниці здригнувся. Зазвичай він рано приходив на роботу, але ці втрачені півгодини повністю зіпсували йому день.

– Детективе Бакстер, за передачу такої інформації до вашого відділу відповідає місцева влада. Це не в нашій компетенції.

– Але… – Бакстер спробувала заперечити.

Начальник в’язниці продовжив іще впевненіше:

– Ув’язненому Халіду стало недобре, коли він перебував у своїй одиночній камері, тому його перевели до медпункту, а потім – до лікарні Королеви Єлизавети.

– У якому значенні – недобре?

Начальник в’язниці взяв окуляри для читання й розгорнув папку на столі.

– У звіті сказано: «…слабке дихання та нудота». Його перевели до відділення інтенсивної терапії приблизно о восьмій вечора через «втрату реакції та зниження рівня кисню в крові попри кисневу терапію», якщо це щось означає для когось із вас.

Начальник в’язниці підняв очі й побачив, як Бакстер і Едмундс одночасно розуміюче кивнули. Тієї миті, коли його погляд повернувся до звіту, вони обоє спантеличено знизали плечима.

– Місцева поліція двадцять чотири години на добу чергувала під палатою, хоча як виявилося, знадобилася лише двадцять одна година, і це в кращому разі, оскільки помер він ще до одинадцятої вечора, – начальник закрив звіт і відклав окуляри. – Боюся, що це все, що я маю. Щоб дізнатися деталі, вам потрібно звернутися вже безпосередньо до лікарні. А тепер, якщо я більше нічим…

Він сьорбнув іще один ковток гарячої кави і відштовхнув чашку подалі, поки ще не встиг обпектися. Бакстер і Едмундс підвелися, щоб піти. Едмундс усміхнувся й подав начальнику в’язниці руку.

– Дякую, що витратили свій час на розмову з нами, – почав було він.

– Цього досить, – фиркнула Бакстер і вийшла.

Едмундс розгублено прибрав руку й пішов услід за нею, дозволивши автоматичним дверям зачинитися за собою. За мить до того, як вони мали зачинитися, Бакстер увірвалася назад до кабінету з останнім запитанням.

– От же лайно. Ледь не забула. Коли Халід покидав в’язницю, ви точно впевнені, що його голова була на місці?

Начальник в’язниці недовірливо кивнув.

– Ага.

* * *

Конференц-залу у відділі розслідування вбивств та інших серйозних злочинів наповнювали звуки «Good Vibrations» гурту «The Beach Boys». Вульфу зажди краще працювалося під музику, одначе було ще надто зарано, щоб відриватися на повну силу, не потурбувавши при цьому забагато людей.

Тепер він був одягнений у зім’яту сорочку, темно-сині штани та єдину пару черевиків – «оксфорди» ручної роботи від «Loake» були одночасно і доволі нехарактерною для Вульфа покупкою, і найбільш виваженим рішенням із усього, що він коли-небудь робив. Він майже не пам’ятав часів до них, коли наприкінці дев’ятнадцятигодинної зміни вже майже накульгував, а після кількох годин сну знову мусив сковзнути ногами в те саме незручне взуття.

Не помітивши, як на столі поруч із ним блимнув телефон, Вульф збільшив гучність. У кімнаті, де могло б розміститися три десятки людей, він був сам. Нею користувалися так рідко, що тут і досі пахло новим килимом, хоча приміщення переобладнали ще рік тому. Всю стіну займало непрозоре вікно, яке приховувало за собою головний офіс.

Детектив підняв зі столу ще одну фотографію, беззвучно підспівуючи у такт музиці та пританцьовуючи біля великої дошки попереду. Щойно причепивши останню фотокартку на місце, він відійшов, щоб оцінити свою роботу: збільшені фотографії різних частин тіла накладалися одна на одну, створюючи дві величезні версії моторошної постаті: перша – вигляд спереду, друга – позаду. Він знову уважно глянув на воскове обличчя, сподіваючись, що не помилився, і що тепер, знаючи, що Халід нарешті мертвий, матиме змогу спати трохи спокійніше. На жаль, відколи Бакстер поїхала до в’язниці, вона ще й досі не зателефонувала, щоб підтвердити його підозри.

– Доброго ранку, – промовив позаду нього знайомий голос із грубим шотландським акцентом.

Коли його напарник зайшов до кімнати, Вульф відразу ж припинив танцювати і зменшив гучність радіо. Детектив сержант Фінлі Шоу працював у цьому відділі найдовше серед усіх. Від цього чоловіка, що вмів наганяти людям страх, постійно несло сигаретним димом. Йому було п’ятдесят п’ять. Обличчя Фінлі було обвітрене, а ніс, не раз зламаний, так і не вправили на місце.

Так само, як Бакстер успадкувала Едмундса, відколи Вульф повернувся до роботи після «інциденту», Фінлі отримав обов’язки його няньки. У них була невисловлена домовленість, що Фінлі, котрий уже готувався вийти на пенсію, дозволить Вульфу грати першу скрипку в більшості справ, а сам лише кожного тижня підписуватиме для нього звітні папери.

– Хлопче, та у тебе обидві ноги ліві, – проскреготів Фінлі.

– Ну, я більше співак, – виправдовуючись, промовив Вульф, – ти ж знаєш.

– Ні. Я не про це… – Фінлі пройшов до стіни та вказав на фотографію, яку Вульф щойно причепив на дошку… – у тебе обидві ноги ліві.

– Ага.

Вульф покопирсався в купі фотографій з місця злочину і зрештою-таки знайшов правильну.

– Ти ж знаєш, інколи я роблю таке, лише для того, щоб ти відчув, що ще потрібен мені. Фінлі посміхнувся.

– Ну, звісно.

Вульф замінив фотографії, і двоє чоловіків уважно роздивлялися страхітливий колаж.

– У мене був схожий випадок у сімдесятих: Чарльз Тенісон, – промовив Фінлі.

Вульф знизав плечима.

– Він залишав частини тіл: ногу тут, руку там. На перший погляд здавалося, що то просто випадкові місця, але це було не так. Кожна з частин мала визначальну рису. Він хотів, щоб ми знали, кого він убив.

Вульф підійшов ближче, щоб показати щось на стіні.

– У нас на лівій руці перстень та операційний шрам на правій нозі. Не надто й розгуляєшся.

– Буде більше, – глибокодумно промовив Фінлі. – Той, хто не залишає краплі крові після такої різні, не залишатиме й персня випадково.

Хоча думки Фінлі змушували замислитися, Вульф оцінив їх оригінально – голосно позіхнувши йому в обличчя.

– Кави? Мені все одно треба перекурити, – сказав Фінлі. – Біла та два?

– Як ти ще досі цього не вивчив, – зауважив Вульф, коли Фінлі заквапився до дверей. – Дуже гарячий, подвійний, дієтичний мокіято з карамельним сиропом без цукру.

– Біла та два, – закричав Фінлі і, виходячи з конференц-зали, майже зіштовхнувся з Ванітою – заступником комісара.

Вульф упізнав модно одягнену індійку за її звичним виглядом по телебаченню. Вона також була присутньою на одній із численних співбесід та оцінювань, котрі він мусив пройти, щоб відновитися на службі. Із того, що пам’ятав Вульф, Ваніта виступала проти. Він надто пізно відступив до дошки, і вона зупинилася біля дверей, щоб поговорити з ним:

– Доброго ранку, детективе.

– І вам того ж.

– Тут наче побував флорист, – промовила вона.

Вульф спантеличено озирнувся на моторошний колаж на стіні позаду, а коли знову глянув на жінку, то зрозумів, що вона вказувала на головний офіс, де на столах і шафках були розставлені десятки неймовірних букетів.

– О. Їх доставляють упродовж усього тижня. Думаю, це з приводу справи, пов’язаної з муніципальними облігаціями. Складається враження, що вся спільнота вирішила надіслати нам квіти, – пояснив він.

– Приємно, коли твої зусилля цінують, – промовила Ваніта. – Я шукаю Сіммонса. У кабінеті його немає.

На столі голосно загудів телефон Вульфа. Він глянув на ім’я того, хто дзвонив, та промовив:

– Я можу ще чимось вам допомогти? – майже щиро запитав він.

Ваніта натягнуто посміхнулася.

– Боюся, що ні. За цими стінами преса розірве нас на шматки. Комісар хоче, щоб із цим розібралися.

– Я думав, це мали зробити ви, – сказав Вульф.

Ваніта засміялася.

– Сьогодні я не виходитиму звідси.

Вони обоє помітили Сіммонса, котрий прямував до свого кабінету.

– Лайно завжди стікає вниз, Вульфе… І ти про це знаєш.

* * *

– Ти ж бачиш, що я остаточно застряг тут. Мені потрібно, щоб ти вийшов та поговорив із тими стерв’ятниками замість мене, – промовив Сіммонс так щиро, що йому майже можна було повірити.

Через кілька хвилин після того, як заступник комісара пішла, Вульфа викликали до кабінету шефа. Кімнатка була величиною менше чотирьох квадратних метрів. Тут був стіл з «IKEA», крихітний телевізор, іржава металева шафка, два стільці, що оберталися, та пластикова табуретка (на випадок натовпу у крихітному просторі). Хизування робочим місцем для Вульфа було стимулом депресії, глухим кутом на вершині кар’єрних сходів.

– Я? – із сумнівом запитав Вульф.

– Ага. Преса любить тебе. Ти ж Натан Вульф.

Вульф зітхнув:

– Я можу перекласти це на когось нижчого у службовому ланцюжку?

– Здається, у чоловічому туалеті я бачив прибиральника, проте думаю, що буде краще, якщо про це повідомиш ти.

– Гаразд, – пробурчав Вульф.

На столі задзвонив телефон. Сіммонс відповів, і Вульф почав підводитися, однак зупинився, коли шеф притримав його за руку.

– Вульф зі мною. Я перемкну на гучномовець.

Голос Едмундса був ледь чутний через ревіння мотора. Вульф мусив поспівчувати хлопцеві, адже із власного досвіду знав, як Бакстер жахливо водить.

– Ми прямуємо до лікарні Королеви Єлизавети. Халіда перевели туди до відділення інтенсивної терапії тиждень тому.

– Живого? – роздратовано гаркнув Сіммонс.

– На той момент – так, – відповів Едмундс.

– А зараз?

– Мертвий.

– Голова? – розчаровано вигукнув Сіммонс.

– Ми повідомимо.

– Фантастика.

Сіммонс завершив розмову і похитав головою. Він підняв погляд на Вульфа.

– Надворі на тебе чекають. Скажи їм, що у нас шість жертв. Хай там що, а вони вже й так про це знають. Запевни їх, що наразі ми встановлюємо їхні особи й до того, як оприлюднимо будь-які імена, спочатку зв’яжемося з родинами жертв. Не згадуй нічого про те, що частини тіл між собою зшиті … і про свою квартиру теж.

Вульф саркастично відсалютував і вийшов із кімнати. Зачинивши за собою двері, він помітив Фінлі, який прямував до нього з двома чашками кави.

– Саме вчасно, – вигукнув Вульф через увесь офіс, котрий тепер був наповнений людьми, у яких починалися денні зміни. Подібне легко забувалося, адже такі яскраві випадки затьмарювали життя тих, хто якимось чином був до них причетний, тоді як решта світу продовжувала жити звичайним життям: люди вбивали людей, а злодії втікали на волю.

Коли Фінлі дійшов до столу, на якому стояло п’ять величезних букетів, то почав шморгати носом. А підійшовши ближче, Вульф зрозумів, що у Фінлі ще й сльозилися очі. Щойно він дійшов до Вульфа, то голосно чхнув, упустивши обидві чашки кави на брудний килим на підлозі. Здавалося, Вульф був шокований.

– Ці бісові квіти! – заревів Фінлі.

Відколи він став дідусем, дружина взяла з нього обіцянку, що він не лаятиметься.

– Я принесу тобі іншу.

Вульф уже хотів сказати Фінлі, щоб той не переймався, аж раптом із ліфта вийшов кур’єр внутрішньої служби доставки зі ще одним дивовижним оберемком квітів у руках. Фінлі виглядав так, наче був готовий його вдарити.

– Усе гаразд? Маю квіти для місіс Емілі Бакстер, – оголосив неохайний молодик.

– Жахливо, – пробурчав Фінлі.

– Це вже буде п’ятий чи шостий для неї. Невже вона така гарна? – запитав незграбний чоловік, заставши Вульфа зненацька таким недоречним запитанням.

– Гммм…. Вона… Дуже гарна, – запинаючись, відповів Вульф.

– Ми не думаємо про інших детективів з такої точки зору, – перебив Фінлі, побачивши труднощі свого напарника.

– Це залежить від… – Вульф озирнувся на Фінлі.

– Я хотів сказати, що, звісно ж, вона гарна, – випалив Фінлі, втрачаючи спокій від цієї розмови. – Але…

– Думаю, що кожен із нас по-своєму унікальний і красивий, – мудро закінчив Вульф.

Вони з Фінлі кивнули один одному, бездоганно ухилившись від незручного запитання.

– Але він би ніколи не… – запевнив кур’єра Фінлі.

– Ні, ніколи, – погодився Вульф.

Чоловік нерішуче глянув на двох детективів.

– Добре.

Зі свого кабінету вийшов Сіммонс і побачив, що Вульф усе ще був тут.

– Вимітайся, Вульфе!

Вульф розвернувся до кур’єра.

– Стіл у кутку, – підказав він, перед тим як ступити у вільний ліфт, благаючи, щоб серед того натовпу репортерів, із яким йому доведеться зіткнутися, не було його колишньої дружини.